Виражальні засоби радіожурналістики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………….3-4

 

Розділ 1. Природні або формотворчі виражальні засоби…………………...5-14

1. Слово (людська мова)
2. Музика і шуми

 

Розділ 2. Технічні або стильові виражальні засоби………………………..15-20

2.1. Реверберація

2.2. Прийом «буратіно»

2.3. Звукова мізансцена

2.4. Голосовий грим

2.5. Монтаж

2.6. Акустичний колаж

 

Розділ 3. Документ та узагальнення у структурі радіопередач……….......21-23

 

Список використаної літератури………………………………………………24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Специфіка кожного із засобів  масової інформації визначається у  першу чергу за такими критеріями: за способом передачі інформації, характером виражальних засобів, особливістю  і якістю каналу інформування, своєрідністю сприймання інформації. Для преси  специфічною особливістю інформування є друковане слово, фотографія та інші зображальні засоби, для телебачення  – зображення та звук, для радіо  ж – тільки звук.

Як акустичний засіб, радіо  розраховане на аудіювання, що означає одночасне слухання і розуміння. Головна особливість радіо в тому, що воно виконує свої функції лише звуком.

Палітра радіо – це голоси людей, жива мова, музика, пісні, усе  багатство барв навколишнього світу. Слово, що звучить, - головний інструмент радіо. Воно викликає емоції, створює образи.

Звуковий образ – це сукупність звукових елементів (мова, музика, шуми), які за допомогою асоціативних уявлень створюють у слухача  враження про матеріальний об’єкт, життєву ситуації чи характер людини. Пошук оптимального поєднання таких елементів у кожному конкретному випадку складає сутність творчості радіожурналіста, який прагне досягти найбільшої впливовості та виражальної форми для передачі своїх думок на життєвих споглядань. У будь-якому матеріалі автор намагається знайти оригінальний сюжетний хід, побудувати вигідну композицію матеріалу, визначити ефектний момент для кульмінації.

Однак існують природні обмежувальні риси впливу радіо на аудиторію. Насамперед, це одномоментність передач, їх незворотність у часі. Звичайно, передачі можна записати, зберегти у архіві, але це все ж таки спеціальні дії, які не характерні для масового споживання продукції радіомовлення. Порядок передач, їх чергування суворо регламентовано, слухач не може його змінити. Ця особливість радіо вимагає відповідного режиму спілкування: більш фіксованої уваги під час слухання передач, інтенсивного осмислення, запам’ятовування, адже до переданого в ефірі тексту не можна повернутися.

Всебічне, фахову використання природних особливостей, специфічних  виражальних засобів радіо є  запорукою ефективного впливу на слухачів. Специфічні виражальні засоби радіожурналістики складаються з двох груп.

Перша – це природні або формотворчі виражальні засоби. Така назва справедлива, бо сукупність елементів цієї групи створює форму та жанр радіопередачі, диктує найбільш вигідні композиційні акценти. Формотворчі засоби незмінні, стабільні, їх природа не залежить від суб’єктивного впливу радіожурналіста. За класифікацією В.В. Лизанчука, до цієї групи відносяться усне слово, шуми (акустична характеристика подій) та музика. А.А. Шереля виділяє ще один різновид природних виражальних засобів – документальні записи, зроблені поза студією. Ці записи в свою чергу включають у себе мову, музику та різноманітні звуки (шуми), але в окрему передачу вони найчастіше можуть перетворитися або у комплексі, або у сукупності із записаними студійними мовними коментарями.

До другої групи належать технічні або стильові виражальні засоби. Вони знаходяться у повній залежності від бажання та творчих автора радіопередачі. До них відносяться монтаж, голосовий грим, звукова мізансцена, ряд технічних способів роботи над звуком тощо.

Залежно від розвитку радіотехніки, змін у технології створення радіоповідомлень, а також фантазії журналістів  число технічних виражальних  засобів буде змінюватися: збільшуватися завдяки технічному прогресу або зменшуватися відповідно до реальних функціональних потреб радіостанцій та смаків авторів.

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

Природні або  формотворчі виражальні засоби

Слово (людська  мова)

А.А. Шерель виділяє 3 завдання для радіожурналіста у роботі над мовою.

По-перше, слова мають точно описувати події, які становлять об’єкт журналістської уваги, достовірно передавати атмосферу. Вибір слова – це найважливіший стилістичний засіб. Від правильності використання слів залежить ясність, точність, простота та наочність повідомлення.

Вибір лексичних засобів  тісно зв’язаний з синонімікою. Синоніми, як відомо, - це слова, які  розрізняються відтінками значень. Саме ця відмінність у відтінках  дозволяє у кожному конкретному  випадку вибирати таке слово, яке найбільш точно буде характеризувати конкретну реалію. У радіомові синоніми також використовуються для уникнення повторів слів та словосполучень.

Важливими синонімічними  засобами є фразеологічні словосполучення (бути на сьомому небі ‒ почуватися щасливим, права рука ‒ найближчий помічник ) та стилістичні (контекстуальні) синоніми (комбайн – машина, лялька ‒ іграшка).

 У радіоматеріалах ще зустрічаються помилки, що випливають з невірного вибору слова.

На маслозаводах із насіння бавовнику виробляють бавовняну олію. Очищена та рафінована, вона йде у їжу та для виготовлення різноманітних овочевих консервів.

 Логічною помилкою  є те, що овочеві консерви неправомірно  виключили з поняття про їжу.

У гірських хребтах  лежать різноманітні руди.

Слово лежать неточно виражає  положення руди. Краще було б використати  слово знаходиться або залягає.

 Слово в радіомовленні ефективне тоді, коли воно зрозуміле, не вимагає розшифрування, звернення до довідників тощо. Відомо, що чим більшим запасом слів ми володіємо, тим простіше і точніше можемо сформулювати своє висловлення. Але практика радіомовлення диктує свої критерії використання лексичного багатства мови. Надто багатий словниковий склад ще не є гарантією впливовості матеріалу. Чим рідше використовується слово, тим важче його засвоїти і запам’ятати. Для радіомовлення це особливо потрібно, бо величезний обсяг інформації, яку передають, примушує щоденно шукати нові способи її подачі, у тому числі й засобами мови. Слід пам’ятати, що в основі текстів передач, насамперед, інформаційних, які розраховані на масову аудиторію, повинна бути загальновживана лексика. Запозичена лексика, історизми, архаїзми, терміни треба обережно вживати у радіомовленні.

У молозиві багато білкових речовин – альбуміну, глобуліну, казеїну, а також мінеральних  елементів та особливих речовин, які мають захисні властивості  простив збудників інфекційних  хвороб.

У цьому реченні надмірно деталізується термін білок. У науково-популярній передачі достатньо було б просто використати загальний родовий  термін білок.

Що стосується розмовної  лексики, то її використання на радіо  є виправданим, це однин із основних мовних засобів пожвавлення радіопередачі.

По-друге, надзвичайно важливим чинником у мові радіожурналіста є інтонація. Нерідко вона здатна суттєво змінити смислове значення написаного слова або навіть надати йому протилежного значення. Слово, що звучить на радіо, має величезну емоційну силу, викликає ефект співпереживання. Воно повинне донести до слухача найрізноманітнішу інформацію, емоційно вплинути, зробити невидиме видимим. Ідеться про наочність передачі.

С.І. Бернштейн висунув  декілька порад радіоведучим щодо інтонації:

1. Необхідно суворо розмежовувати  фрази за допомогою достатньо довгих пауз, а у розповідних реченнях, крім того, обов’язково знижувати голос у кінці фрази. Паузи між фразами мають бути довшими, ніж паузи усередині речення. Корисно робити ще більш довгі паузи між окремими частинами передачі.

Чіткість мовлення однак  не має бути перебільшеною, щоб не викликати враження штучності. З  більшою ретельністю слід вимовляти  слова, які не можуть бути встановлені  слухачем із загального змісту (цифри, імена, специфічні терміни тощо). У  цьому випадку не слід боятися  штучної вимови.

2. Необхідно за допомогою  тих чи інших інтонаційних  засобів підкреслювати всі слова  та словосполучення, які за  змістом потребують виділення  (спеціальні терміни, тези, висновки  тощо).

При цьому важливо: 1. щоб  підкреслені відрізки не були назад то великими; 2. щоб підкреслені слова та словосполучення були ретельно підібрані: невдалі виділення ускладнять розуміння передачі; до числа невдалих виділень слід віднести виділення слів, що виражає кількісну оцінку (багато, дуже, величезний, значущий тощо).

3. Рекомендується наводити  чужу мову у формі усних  реплік у всіх випадках, коли  це можливо.

4. Слід використовувати  мову, багату на наголоси. Інтонаційна  манера, яка тяжіє до відомої  темпоральної рівноваги ненаголошених  складів з наголошеними, робить  передачу більш зручною для  розуміння. Крім цього рекомендується:

1. у складних словах великого обсягу робити по 2 наголоси (елéктромотóр, áнтирелігíйний);
2. робити наголоси у таких словах, які можуть вимовлятися як із наголосом, так і без нього (наприклад, двоскладові прийменники через, перед, після і т.д., у деяких випадках – особові займенники з дієсловами; форми допоміжного дієслова бути тощо).

Зрозуміло, що мова йде не про посилення фразового або логічного наголосу, а лише про те, що окремі категорії слів (пункт b) або окремі частини слів (пункт а) не мають вимовлятися зовсім без наголосу.

5. Слід членувати фрази  на невеликі частини в 2-3 слова.  При цьому не враховуються  ненаголошені слова, до яких  відносяться односкладові прийменники  (на, до, при) та прийменники, що  складаються з 1 звуку (в, у,  з), сполучники (і, та, але), частки (не, би).

6. Темп мови не має  перебільшувати 80 слів (точніше - наголосів)  за хвилину. У складнішому за  змістом тексті – 65 слів за хвилину. При вільному усному викладі допускається більш швидкий темп.

7. При виборі темпу  мови та при розрахунку тривалості  передачі слід також враховувати,  що підвищення голосу завжди  супроводжується зниженням темпу.

По-третє, радіожурналіст повинен розставляти логічні та експресивні акценти та своїх повідомлення, тобто користуватися невербальними мовними засобами. До них належать темп мови, сила звуку, висота тону, тембр голосу, ритм, наголоси, паузи. Поняття інтонації, яке розглядалося у попередньому пункті, невід’ємне від невербальних мовних засобів, тому друге та трете завдання у роботі над мовою доречніше було б об’єднати. 

Окрім всього вищеперерахованого на сприйняття радіоінформації впливають сила звуку, висота тону, тембр голосу, музикальність, плавність або уривчастість вимови, ритмічність, характер розміщення наголосів – це ті важливі елементи звукового мовлення, що значно впливають на враження, яке мовець справляє на оточення.

Сила звуку в радіомовленні  повинна бути оптимальною. Дуже голосна  розповідь дратує слухачів, а надто  тиха – змушує прислуховуватись. Небажано говорити високим менторським тоном. Довіру викликає спокійний врівноважений  тон. Добре, якщо тембр голосу милозвучний, не ріже слух високими тонами і не глушить  басом.

На думку засновника Художнього театру К.С. Станіславського, для досягнення виразності та переконливості важливішим є не сила голосу, а вміння користуватися чергуванням інтонацій (підвищенням, зниженням), наголосів (фонетичний акцент) та пауз. Що ж стосується гучності звучання, то силою звуку можна оглушити, але визвати потрібні емоції важко. Практика радіо підтвердила точність цього висновки не лише для спілкування актора з публікою, але і для роботи у мікрофона.

К.С. Станіславський велике значення надавав наголосу як елементу змістової точності мови. На його думку, важливим є не лише вміння ставити  наголос на певному слові, але  й здатність убрати його з тих слів, на яких йому не треба бути.

В.В. Лизанчук виділяє 3 групи невербальних мовних засобів: тонові, динамічні та кількісні. Під тоновими дослідник розуміє зміну висоти тону, що проявляється у мелодії мови. Динамічні засоби – це, насамперед, розстановка і взаємна відповідність наголосів у висловлюванні та загальний динамічний суцільний хід виступу. Кількісні ж засоби – це темп мови і паузи. Отже, голос – це один із своєрідних засобів зовнішньої і внутрішньої характеристики людини, яка говорить перед мікрофоном.

Оскільки мовець, виступаючи по радіо, спонукає слухача прийняти висловлену ним точку зору, то мова його повинна бути, перш за все, переконливою, з природною і живою інтонацією. В.В. Лизанчук дає такі рекомендації щодо радіомовлення.

1. Темп мовлення, який  найвиразніше характеризує мовця,  повинен бути чітким, середнім  за швидкістю, із семантично  умотивованими змінами, завдяки  яким важлива думка виділяється  більш повільним або більш  швидким темпом.

2. У мовленні слід використовувати  різноманітні тональні контури  з широким, але природним для  даного жанру, частотним діапазоном.

3. Інтенсивність мовлення  повинна бути досить значною,  соковитою, насиченою. Відсутність  належної інтенсивності робить  його млявим, невиразним, нецікавим.

4. Кількість пауз і  їх тривалість повинна визначатись  рівнем мовної одиниці та значущістю  окремих слів висловлення. Так,  паузи нижнього рівня - між  окремими словами або синтагмами - мають бути меншими, ніж між  мікротемами. Ключові семантично  важливі слова повинні також  паузами, причому їх тривалість  залежить від ступеня важливості  даних слів.

5. Враховуючи часовий  об'єм людської пам'яті (від  4 до 10 секунд), рекомендується при  членуванні мовлення на синтагми  та фрази не перевищувати вказаного  часу.

6. Велике значення для  виразності звукового підготовленого  тексту має наявність яскравих  за контрастом параметрів частоти  основного тону та інтенсивності,  а також чергування різних  форм тонального контуру, яскраве виділення семантичного центру висловлення.

Для активації уваги слухачів, створення враження безпосереднього  спілкування з аудиторією С.І. Бернштейн радить дотримуватися наступних рекомендацій.

1. У тексті передачі  мають бути багаторазові свідчення  того, що ведучий – жива людина, яка звертається до аудиторії.  Голе звернення – друзі не  досягає цієї мети. Звернення  найбільш впливове у сусідстві  з формою 2-ої особи множини. 

Наприклад. Друзі! Вам звичайно відомо, що… або: Ви звичайно знаєте, друзі, що…

Частіше слід використовувати  форму 2-ої особи множини (ви і наказовий  спосіб дієслова без займенника, вам  і 1-ша особа однини я).

Наприклад. Ви можете мені заперечити, що…; Уявіть собі, друзі, що…; Я маю вам сказати, що… тощо.

Що ж стосується форми 1-ої особи множини ми, або ми з  вами, то вона лише рідкісних випадках може створити потрібне враження. Форма 1-ої особи множини найбільш діюча у спонукальному значенні без особового займенника.

Наприклад. Не будемо втрачати часу.

Звернення необхідно на початку  передачі. У всіх останніх випадках зверненням треба користуватися  обережно.

2. Виклад матеріалу на  радіо має бути наочним, конкретним, мовлення ‒ образним (наповнене  метафорами, порівняннями). Ілюстративність  мовлення доречна при викладі  центральних питань. Вона слугує  прекрасним засобом упровадження  у свідомість слухачів особливо  важливої думки. Але, користуючись  цим засобом недоречно, ведучий  ризикує ушкодити правильність  оцінки важливості новини слухачем.

3. З ціллю привернення  уваги слухача та емоційного  впливу на нього слід використовувати питальні фрази. Виключення складають питання, які не мають конкретного змісту (що це означає? тощо). Питання такого типу у радіотекстах як правило зовсім непотрібні. Слід також пам’ятати, що недоречне використання питання викличе у слухача відчуття невдоволеності через невідповідність невеликої цінності відповіді та напруженням уваги.

Питальна форма доречна:

1. у тих випадках, коли попередній виклад дає слухачу матеріал для самостійної відповіді на питання ведучого;
2. у випадку формування нової теми, до заголовку якої переходить ведучий. При цьому необхідно, щоб питання випливало з попереднього викладу матеріалу;
3. для емоційного використання (питально-спонукальні фрази).

У всіх цих випадках, використовуючи питання, ведучий повинен витримати  невелику паузу для того, щоб дати слухачу можливість обдумати питання.

Використовуючи питальні конструкції, слід остерігатися стилістичної одноманітності, яка може утворитися при постійному чергуванні питань та відповідей.

4. Засобом емоційного  впливу слугують питальні та  спонукальні слова.

5. Активації уваги сприяє  співставлення протилежних думок.  При цьому оцінка протилежних  поглядів має йти за їх викладом, а не передувати йому.

 Формулювання протилежних  точок зору слід наводити по  можливості у формі прямої  мови – усних реплік або  коротких цитат. Цей прийом має ще таку перевагу перед непрямою мовою, що дає можливість безпосередньо вводити у радіотекст елемент розмовної мови.

6. Засобом привернення  уваги, який також допомагає  покращити засвоєння змісту радіопередачі,  є прийом передбачення заперечень, які можуть виникнути у слухачів. При цьому використовуються конструкції  типу Ви можете мені заперечити, що…  і далі передбачуване заперечення у формі прямої мови.

7. Одним із основних  принципів мовного оформлення  радіопередачі має стати принцип  різноманітності. Будь-яка одноманітність  неминуче викличе швидку втомленість  слухачів. Тому не слід допускати  надокучливого повтору одних  і тих самих вражень. При  повторі основних думок має  змінитися їх формулювання, спосіб  донесення до слухача. 

 

Музика і шуми

На відміну від радіо  слова шуми не є універсальним  виражальним засобом. Сфера їх застосування обмежена. Але нерідко слово, що звучить  в ефірі, супроводжують шумові фони, різні звукоефекти або музика. У репортажах і радіонарисах, радіокомпозиціях і радіофільмах завдяки звуковому фону створюється ефект присутності на місці події: ви чуєте, наприклад, голос коментатора на фоні реакції футбольних уболівальників і свистків судді. Радіо використовує все багатство звуків навколишнього світу. "Розмовляють" поле і ліс, море і струмок, село і місто, заводи і будови, пароплави і поїзди, трактори й автомобілі, тварини, птахи і навіть комахи. Свої, особливі, голоси мають снігова завірюха і весняна громовиця, залізничний вокзал і морський порт, концертний зал і телеграф. Мовою звуків розповідає квартира про життя своїх господарів: рипнуло крісло, пробив годинник, потекла вода з крана, зашелестіли штори, запрацював вентилятор. Отже, радіо відкриває перед слухачем світ у всьому багатстві його звуків. Звук засвідчує достовірність зустрічі слухача з дійсністю, надає інформації більшої переконливості і життєвості.

Завдяки акустиці розповідь  журналіста набуває виду документа, що самостійно розкриває характер і  зміст факту. Акустика несе чітке  смислове навантаження, справляючи певний вплив на слухача. Голос людини у  підземеллі звучить глухо, понуро, що створює відповідний емоційний  настрій. У великому концертному  залі з доброю акустикою голос  звучить світло, весело, і результат  досягається зовсім інший. У радіоспектаклях  шуми, зазвичай, виконують роль звукових декорацій до дії, що розвивається. Вони ніколи не бувають статичними, виникають одночасно з дією і супроводжують її. Вдало використані шуми роблять передачу об'ємнішою, яскравішою, відчутнішою. Вони допомагають якнайточніше передати атмосферу події або явища, про які розповідається. Інколи використання у передачі шумів звільняє журналіста від довгих описів, економить багато дорогоцінних секунд або навіть хвилин.

Шуми на радіо виконують  певні функції: суто інформаційні, емоційні, відіграють роль історичного документа (запуск космічних ракет, проголошення Акту незалежності України, прийняття Конституції України тощо), служать звуковим фоном, є елементом монтажу.

Важливим виражальним засобом радіо е музика. Вона існує на радіо як самостійний вид мовлення. Як виражальний засіб, музика доповнює розповідь або несе в контексті додаткове змістовне навантаження. Якщо музика правильно підібрана за змістовим звучанням і вміло введена у тканину радіоматеріалу, то вона підсилює його емоційний вплив, надає більшої виразності.

Музика і шуми у структурі  радіопередачі можуть виступати  як самостійні елементи композиції, рівноцінні один одному. Вони можуть уточнювати, доповнювати і розвивати як ідейну, так і естетичну інформацію, нести логічне та емоційне навантаження, необхідне для руху сюжету.

На думку А.А. Шереля, у структурі передачі музика і шуми, якщо вони замінюють людську мову, найбільш поширені при виконанні наступних функцій.

1. Визначення місця та часу дії. Наприклад, гудок теплохода та плескіт води означають пристань.
2. Визначення переміщення діє у часі та просторі. Сучасний репортаж, як правило, проходить завершальну стадію підготовки к ефіру у монтажній, і репортер часто суміщає у його композиції фрагменти, записані у різних місцях і в різний час. Музика допомагає найбільш чітко і зрозуміло для слухача зробити таке об’єднання.
3. Вираження емоційного характеру описаної події. Точне поєднання звукових елементів дозволяє відтворити атмосферу дії з більшою повнотою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

Технічні або  стильові виражальні засоби

Ця група виражальних  засобів у радіожурналістиці  мобільна, тобто число виражальних  засобів може змінюватися по бажанню  самого журналіста. Саме за їх допомогою  формується стиль програми, індивідуальні  особливості манери журналістського  викладу матеріалу, ритм розповіді  тощо.

А.А. Шереля веде опис стильових виражальних засобів від найбільш простих до найбільш важких, від чисто технічних прийомів до прийомів ускладненого мислення, до комплексу емоцій. Перш за все дослідник виділяє специфічні способи звукоутворення.

Реверберація - залишкове «післязвуччя» у закритих приміщеннях. Утворюється внаслідок багатократного відбиття від поверхонь та одночасного поглинання звукових хвиль. Реверберація характеризується проміжком часу (у секундах), протягом якого сила звуку зменшується на 60 дБ.

Ефект реверберації можна спостерігати в закритих приміщеннях після  вимкнення джерела звуку. Художньо-естетичне  враження, що створюється реверберацією, залежить від контексту звукового  твори і визначається у вищих  відділах головного мозку. Зазвичай надлишкова тривалість реверберації призводить до неприємного гулу, "порожнечі" приміщення, а недостатня - до різкого  уривчастого звучання, позбавленого музичної "соковитості". Штучно створювана реверберація в певних межах сприяє поліпшенню якості звучання, створюючи  відчуття приємного "резонансу" приміщення.

При запису мови, співу, музики, а також  створенні різних шумових ефектів  використання штучної реверберації є складовою частиною загальної  обробки аудіосигналу. Такий вид обробки визначається як технічними умовами проведення запису, так і художньо-естетичними завданнями. Реверберацію використовують для поліпшення та підкреслення художньої виразності мовлення, співу, звучання окремих музичних інструментів. Так, наприклад, при записі музичних програм у приміщенні з незадовільною акустикою або малого для даного складу виконавців обсягу зазвичай не вдається отримати необхідне співвідношення між гучністю і чіткістю звучання. У цьому випадку застосування штучної реверберації дозволяє домогтися поліпшення якості звучання музичної програми. Аналогічно, реверберація допомагає створити необхідне акустичне забарвлення голосу або інструменту при записі вокаліста або соло інструменту, коли він "тоне" у звучанні ансамблю, що супроводжує.

За допомогою реверберації можна  створити ефект наближення і віддалення джерела звуку. Для цього поступово  змінюють рівень реверберації, створюючи  ілюзію зміни акустичного відносини, а значить, і враження зміни звукового  плану.

 

Прийом «буратіно» як виражальний засіб був відкритий видатним режисером радянського радіо Розою Іоффе. Вона встановила, що підвищення або зниження швидкості ходу магнітофонної плівки може з «технічного браку» перетворитися на сильний художній засіб. Вперше цей прийом був використаний при записі дитячого радіоспектаклю «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно», звідси пішла й сама назва виражального засобу.

Прийом «буратіно» досить швидко був засвоєний журналістами. Він дозволив підкреслювати іронічне ставлення кореспондента до слів будь-кого з інтерв’юерів.

 

Звукова мізансцена – положення мікрофона по відношення до учасників події , щодо якої іде мова в ефірі. Мікрофон можна встановити так, щоб усіх було чути однаково, можна передавати його із рук у руки або приближувати і віддаляти від працюючого механізму (наприклад, від автомобіля), створюючи ефект присутності на події у найбільш загальному уявленні. Можна ж вибрати для мікрофона таку точку, щоб якийсь 1 звук або чийсь голос виходив на перший звуковий план, як на великий план у кіно. Тоді саме цей звук або голос стане сюжетним, смисловим та емоційним стержнем передачі.

Вперше такий прийом був  застосований у радіорепортажі про  перший політ надзвукового лайнера  Аерофлоту.

 

Голосовий грим – один із виражальних засобів радіожурналістики, запозичений з радіотеатру. Це надання мові журналіста емоційного забарвлення та ритмічних особливостей, які передають атмосферу події. Для цього сам журналіст повинен мати певні акторські здібності, вміти змінювати свій голос та знаходити потрібний тон для створення необхідної атмосфери.

 

Однак найголовніше місце  у групі стильових виражальних  засобів по праву займає монтаж. Під поняттям «монтаж» розуміють складання, з’єднання у певній послідовності і за певною системою частин в єдине ціле.  За визначенням В.В. Лизанчука на радіо монтаж має такі значення:

1. Найпростіше значення  слова "монтаж" полягає у  нескладній обробці магнітної стрічки, на якій зроблено запис, в усуненні із запису непотрібних або невдалих місць і з'єднання окремих частин запису в єдине ціле.

Зараз застосовується монтаж з використанням комп'ютерної техніки. Цей спосіб має ряд незаперечних переваг над "архаїчним" монтажем. Наприклад, під час монтажу магнітної стрічки найменша помилка призводить до безповоротної втрати записаного матеріалу, дефектів звуку на склейках, а також можливий розрив стрічки при відтворенні, склеюючими засобами забруднюється робоча поверхня головки тощо.

До комп'ютерного монтажу  обов'язково входить занесення всієї інформації в пам'ять. Далі можливе використання всіх фрагментів запису у будь-якій послідовності і першій-ліпшій комбінації з регулюванням рівнів і часу звучання, навіть висоти тону, якщо у цьому є потреба. Здійснюють також роздільну поканальну обробку звуку (кореляція амплітудно-частотної характеристики, динамічного діапазону, компресування, шумопониження, панорамування та ін.), а потім переписують вивірений, готовий матеріал на довільний носій. Дуже важливо, що весь записаний матеріал у процесі монтажу залишається неушкодженим і може знову використовуватися.