Витоки української культури

Стародавні праслав’янські культури на території  України

      Серед науковців поки що немає усталеної  думки щодо конкретних схем походження східнослов’янських народів – українців, росіян та білорусів.

      Загальновизнаною  є лише теза, що східні слов’яни є  частиною слов’янства, а їхні предки – частиною індоєвропейського світу. Це, однак, означає, зокрема, що етногенез  предків українців проходив у  контактах і взаємовпливах із сусідніми етноісторичними спільнотами. Поруч із процесами диференціації  мали місце процеси інтеграції, коли в результаті змішування різних етнічних племінних груп утворювалися нові. Ця закономірність притаманна в першу чергу тим слов’янським групам, які в процесі розселення осідали на чужих території і змішувалися з тубільним населенням.

      Усі ці процеси були цілком конкретними  і послідовними, тобто відбувалися в рамках певних географічних регіонів, певного етносоціального та етнографічного середовища і на певному хронологічному етапі.

      Історична схема зародження слов’янських народів, що розроблена лінгвістами, істориками-медієвістами та археологами, як правило, зводиться до кількох ієрархічно-історичних етапів: індоєвропейці або староєвропейці, германо-балто-слов’яни, праслов’яни, слов’яни, слов’янські народи. Кожна з цих етноісторичних спільностей повинна була пройти історичний шлях свого зародження та розвитку, перш ніж утворилися етносоціальні спільноти, які почали усвідомлювати свою конкретну етнокультурну окремішність. Це тривало не одне тисячоліття.

      Звідси  випливає, що жоден народ не міг утворитися раніше, ніж його предки пройшли попередні історичні стадії свого розвитку. Тому хоча поява на території, що є нині українською, нижньопалеолітичних стоянок, вік яких наближається до 1 млн років, і є початком історії на наших землях, однак це не є початком етнічної історії українців, слов’ян, праслов’ян чи навіть значно більш ранньої спільності тутешніх людей.

      Людські істоти, що населяли територію України за доби раннього та середнього палеоліту, не є безпосередніми предками Homo sapiens (людини сучасного типу). Як свідчить археологія, протягом тисячоліть, що минули від появи на європейському континенті розумної людини і до періоду творення європейських етносів, одні групи людей не раз змінювали інші.

      Територія України входить (є однією з частин) у той етнокультурний простір, де в різний час відбувалися етапні процеси становлення індоєвропейських, германо-балто-слов’янських, праслов’янських і слов’янських етнічних утворень. Попередники германо-балто-слов’ян належали до пд.-сх. крила індоєвропейських груп і були сучасниками носіїв трипільської культури, які за доби мідного віку (5 – поч. 3 тис. до н.е.) проживали на теренах, що нині є частиною території України. Саме на теренах України трипільська культура вирізнилася з-поміж інших тогочасних культур високим злетом землеробства й общинних ремесел (особливо гончарства), наявністю протоміст, де, очевидно, проживало по кілька тисяч жителів (Майданецьке поселення, Тальянки на Черкащині). Однак оскільки походження трипільської к-ри пов’язане з Балканами, Подунав’ям і навіть Передньою Азією, а кулястих амфор культура та шнурової кераміки (бойових сокир) культурно-історична спільність, з якими археологи співвідносять ту частину індоєвропейців, з яких виділилися германо-балто-слов’яни, сформувалися північніше цієї («трипільської») зони, то прямої спадкоємності між трипільцями та германо-балто-слов’янами немає. Ще менше підстав існує для етнічного ототожнення степових культур мідного віку та бронзового віку з одночасно існуючими неподалік від них культурами Лісостепу, які мали відношення до зародження праслов’янських спільностей. У 3–2 тис. до н.е. степове іраномовне населення ямної культурно-історичної спільності та катакомбної культурно-історичної спільності лише контактувало з сусідніми племенами Лісостепу.

      Процеси етногенезу праслов’ян відбувалися  в 2 тис. до н.е. на території Центральної Європи і лісостепової зони Східної Європи. Окремі праслов’янські племінні групи цього періоду можуть бути співвіднесені з тшинецько-комарівською культурно-історичною спільністю, що територіально була локалізована в межиріччі Одри та Дніпра.

      У 1 тис. до н.е. диференційовані групи  праслов’ян можуть бути співвіднесені з пам’ятками лужицької культури та поморсько-підкльошової культури в Центральній та прилеглих до неї районах Східної Європи та землеробськими культурами лісостепової частини України – білогрудівською культурою та чорноліською культурою.

      У 1-й пол. 1 тис. н.е. в пд. ч. лісової і в лісостеповій зонах України існували зарубинецька культура (класична і пізня), волино-подільська культура, київська культура й черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були слов’яни-венеди. На їхній основі в серед. 1 тис. н.е. (5–7 ст.) сформувалися ранньосередньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура й колочинська культура), що належали слов’янським племінним союзам склавінів та антів. Автор 6 ст. н.е. Йордан писав, що слов’янські племена (тогочасні) «походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів і склавінів». Так визначаються вони і в працях інших авторів 6 ст., зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора.

      У серед. 1 тис. н.е. посилилися процеси  розселення слов’ян у сусідні  й віддалені землі Європи (Центр., Сх., Пд.). Ці процеси були частиною Великого переселення народів, у результаті якого склалася етнополітична карта середньовічної Європи. З верхнього Подніпров’я і Лівобережжя Дніпра потоки слов’ян направилися на Дон і Верхнє Поволжя, з межиріччя Дніпра і Дністра – на Дунай і Балкани, з Повіслення – в межиріччя Одри (Одера) та Лаби (Ельби).

      Саме  під час Великого переселення  народів відбувся поділ слов’ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов’янських народів. Ці процеси однаковою мірою мали місце в середовищі всіх слов’я. Інтеграція слов’янських переселенців з місцевими мешканцями, поступове поглинення першими останніх приводить до етнокультурних змін і зародження нових слов’янських етносів як на Балканах і Подунав’ї, так і на Зх. Двині й на Волзі. Ті групи слов’янського населення, що залишилися на своїй корінній території, а це Український Лісостеп, також поступово змінювалися і, врешті-решт, стали окремими етномовними одини-цями. Предками українців, виходячи з археол. даних, були носії празької к-ри (пам’ятки типу Корчак) та пеньківської к-ри, яких, очевидно, слід ототожнювати з корінними етносами українських теренів – склавінами та антами. Склавіни також склали основний компонент: у Подунав’ї – предків словаків, морав’ян і чехів, у Верхньому Повісленні – предків українського і польського населення.

      Поляки  Середньої та Пн. Польщі історично  пов’язані з носіями дзєдзіцької  к-ри та пшеворської культури, які  існували на цій території. Та частина антів, що мігрувала на Балкани і принесла туди пеньківську к-ру, стала важливим компонентом болгарської, сербської та ін. етнічних груп південних слов’ян. Предками білорусів та росіян були носії ранньосередньовічних к-р типу Колочин-Тушемля-Банцерівщина, які поступово опанували області із балтським та угро-фінським населенням.

      Отже, генетичні корені сучасних слов’янських народів, як і переважної більшості «варварських» народів Європи, сягають епохи Великого переселення народів, а сам процес формування слов’янського етносу, в тому чтслі східних слов’ян, лежить у площині загальноєвропейських історичних закономірностей. Державотворчі процеси, які мали місце в Європі в наступні за епохою Великого переселення століття, певною мірою вплинули на формування тогочасної політичної карти Європи, але їхній вплив на етнічний розвиток європейських народів не був істотним, він не спричинив корінних змін в етнокультуному поступі. Навіть такі могутні поліетнічні держави, як Франкська д-ва Карла Великого, Великоморавське князівство чи Київська Русь, з часом розпалися на менші моноетнополітичні утворення, зародження яких припадає на раннє середньовіччя.

     Як і інші давні багатобожні (політеїстичні, язичницькі) вірування, вірування давніх слов'ян були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою.

     Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані  з їх повсякденним життям, навколишнім  світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя,монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань- іудаїзму, християнства,ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).

     Походження  слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане  зі словом «язик» (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» — це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». В літописах дохристиянські вірування звуться «поганством», а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало «селянин» (тобто людина з провінції Римської Імперії). «Поганська» віра розглядалась як погана, примітивна.

     Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них.

     Суть  стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

     Слов'яни  вірили у багатьох богів. Сучасні  вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

     Важливою  пам'яткою є «Велесової книги» — літературної пам'ятки нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона стала відома суспільству при досить дивних обставинах, що дають підстави стверджувати що це підробка XVIII—XIX ст. Якщо ж це дійсно історична пам'ятка, то її значення неможливо переоцінити. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді. 
 

     Розквіт давньоруської культури в епоху Київської  Русі

Культура  Київської Русі – яскраве явище  європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська  Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами - з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”, чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

На етапі  завершення формування державності  Київської Русі її культурі збагатилася  на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східно слов'янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов'янське письмо язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури ( II - V ст.). Нині відомо близько десятка посудин з досить цікавими графічними орнаментами. Аналіз їх, здійснений Б.Рибаковим, показав, що перед нами добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов'яни рахували й ворожили. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять до нас схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості і засвідчують досить високий рівень культури наших пращурів. Уже в IV ст. вони знали річний календар, який складався з чотирьох сонячних фаз і з 12 місяців.

Раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку в Корсуні (Херсонесі) слов'янським просвітителем Кирилом  Євангелія і Псалтиря, написаних  «руськими письменами». Підтвердження цього є договори Русі з греками. З договору Ігоря з греками 944 р. відомо, що повноваження руських купців підтверджували письмові грамоти, а не золоті й срібні печатки, як було раніше. Імператор Візантії Костянтин 7 Багрянородний (905 - 959) у своєму творі «Про церемонії візантійського двору» повідомляє, що княгиню Ольгу під час її перебування на чолі посольства Русі в Константинополі супроводжували 12 перекладачів.

Особливий інтерес у цьому плані становить  «софіївська абетка», виявлена на стіні Михайлівського вівтаря Софіївського собору в Києві. Абетка написана на фресковій штукатурці, містить 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири - слов'янському мовленню.

Кириличною  системою письма написані всі відомі давньоруські твори: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава» 1073 і 1076 рр. Ці твори - не єдині пам'ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі.

Розкопки  в Новгороді та інших містах Північної та Північно-Східної Русі виявлять «берестяні грамоти» - листування громадян з приводу різних господарських справ. Українським варіантом «берестяних грамот» є звенигородські грамоти. Найбільша з них має п'ять рядків. У ній йдеться про сплату боргу 60 кун. У Києві грамоти на бересті поки що не знайдені, що пояснюється особливостями ґрунту, який не сприяє зберіганню деревини.

Своєрідною компенсацією «берестяних грамот» в українських землях є графіті - давні (XI-XIII ст.) написи побутового характеру, зроблені парафіянами і священиками на стінах культових споруд. Разом з «берестяними грамотами» і написами на ужиткових речах графіті засвідчують досить широке розповсюдження грамотності на Русі.

Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославина в Києві вже існувала державна школа, в якій навчались діти «нарочитої чаді» - найближчого оточення князя. Таких дітей брали в школи не для того, щоб із них зробили паламарів і священиків, а щоб виростити державних діячів, здатних підтримувати стосунки з іншими країнами.

Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді. У ній, за свідченням «Повісті временних літ», навчалося 300 дітей із заможних сімей. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат.

Для продовження  й поглиблення освіти слугували  бібліотеки. Вони створювалися при монастирях і церквах. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами комори своїх палат; князь Микола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю і подарував її Печерському монастирю. На Русі було багато бібліотек, але перша й най значиміша містилась у Софії Київській. У ній налічувалось до 900 примірників книг, що за мірками Середньовіччя було досить вражаючим.

У Києві  в XI - XII ст. існувало три літературні осередки: в Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. У них переписувались і перекладалися книги, з'являлися оригінальні твори, літописання. Звідси література поширювалася по всій Київській Русі.

Відчуваючи  політичний тиск з боку Візантії, Київ намагався відстояти право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. Саме література і мала довести повну християнську чинність Русі, її «святість» а отже, й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється патерикам - збірникам життєписів отців церкви, монахів якого-небудь монастиря. Першим широким зібранням житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі став «Києво-Печерський патерик» (XIII - XV ст.), що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які постійно відбувалися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври.

Окреме  місце серед творів про вітчизняних  достойників посідає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, яке є першим художньо-публіцистичним панегіричним літературним твором на честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого. Слово Іларіона надовго лишилося взірцем проповідницької літератури.

Літописом-автобіографією є «Повчання Мономаха своїм дітям». Воно хронологічно охоплює період 1066 - 1117 рр. повчання написане для дітей - спадкоємців державної влади.

Зразком епічної поезії була повість пісня «Слово о полку Ігоревім». Створене між 1185 і 1187 рр. невідомим автором, «Слово» лишається неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури.

До оригінальних пам'яток давньоукраїнської літератури належать літописи. Це явище видатне не лише в культурному поступі Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи.

Найвідомішим  літописом є «Повість временних  літ», укладена близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському.

Безпосереднім продовженням «Повісті» є Київський літописний звід кінця XII ст. Укладений ігуменом Мойсеєм у Видубицькому монастирі, він становив сукупність літописів, написаних різними авторами і для різних князів. Характерно, що в Київському зводі знайшли відображення літописні традиції Чернігова, Володимира Волинського, Галича. 

Прийняття християнства

У Х  ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

Спочатку  князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії - на відміну від західноєвропейських країн - церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав “сином” імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського “варвара”, володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах ні про який васалітет не могло бути й мови.

Володимир хрестився сам (згідно з “Повістю временних літ” ще в Корсуні, у  Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні – печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва, ятвяги; на північному сході – чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та ін. угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. “Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем”, - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовенство.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух.

Прийняття християнства мало для Русі, при  всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією - найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення. 

З проникненням християнства в Давньоукраїнській державі з'являється монументальне мистецтво. У IX - X ст. швидкими темпами розвиваються фресковий та мозаїчний живопис. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами. Власне всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо.

Мозаїки були дуже дорогими у виконанні, тому більшість зображень у храмах і князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою - фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з'явилися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Софіївського собору; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.