Внески вчених в економічний аналіз

Поступ економічної науки  не можливий без подолання однобічності та догматизму будь-якої з економічних  концепцій, без аналізу й синтезу всього позитивного, що створено видатними економістами й економічними школами попередніх поколінь.

Українці, незважаючи на постійне пригнічення  економічної думки через колоніальний статус нації, активно долучалися до процесу наукового розвитку економічних теорій. На жаль, про це було більше відомо зарубіжній економічній громадськості, оскільки, по-перше, український народ тривалий час був позбавлений своєї державності; по-друге, всі українські економісти вважалися радянськими (російськими), а праці українських економістів часто не були доступні навіть фахівцям. У ВНЗ економічну думку України не вивчали. Будь-який прояв інтересу до спадщини українських економістів тлумачився як "буржуазний націоналізм", що був оголошений найнебезпечнішим ворогом більшовизму і репрезентованої ним імперії.

Незважаючи на це, економічна думка  в Україні розвивалася в загальноєвропейському  та світовому контексті. Майже всі хоч трохи помітні українські економісти контактували з економістами західноєвропейських країн, добре знали їхні концепції та науковий інструментарій, стежили за процесами його вдосконалення. Так, українець С. Ю.Десницький був учнем А. Сміта — творця трудової теорії та автора знаменитої праці "Багатство народів".

    Видатним українським економістом, математиком і статистиком був Євген Євгенович Слуцький (1880—1948). Методологічною новизною його праць якого є:

• по-перше, комплексна характеристика теорії витрат виробництва у поєднанні з концепцією попиту і пропозиції;
• по-друге, дослідження логічної взаємозалежності методів економічної науки і методів психології;
• по-третє, він є одним із засновників нової науки, що вивчає принципи раціональної діяльності людей, їх використання в економічних дослідженнях;
• по-четверте, він комплексно обгрунтував взаємозалежність категорій «цінність»  та «корисність»;
• по-п 'яте, розвиваючи теорію цінності, він намагався звільнити її з-під залежності від психологічних тлумачень.

            В економічному теоретичному аспекті, Є.Є.Слуцький, по-перше, на підставі критичного аналізу концепцій граничної корисності на якісно вищому рівні відтворив їх у цілісній концепції; по-друге, збагатив концепцію цінності благ вищих порядків і комплементарних благ; по-третє, поглибив теорію поведінки споживачів, виявив і вдосконалив її нові елементи.Так, криві байдужості, на його думку, слід використовувати для вдосконалення теорії споживчої поведінки, аналізуючи вплив динаміки цін і зміни доходу на рівень попиту, вчений виокремив дві взаємодоповнюючі складові, перша з яких відображає зміну попиту при зміні відносних цін, але при стабільному, реальному доході, що дало змогу обґрунтувати показник ефекту заміщення. Друга складова розкриває зміну попиту за умови зміни грошового доходу споживача, але за незмінних цін.

Якщо в першому разі споживач залишається на тій же кривій байдужості, то у другому — переходить на інший рівень байдужості. Це дало підставу Є. Слуцькому дослідити найважливішу умову рівноваги, яка передбачає рівність граничних норм заміщення відносно цін відповідних благ; він запровадив у науковий обіг поняття "рівноважний стан бюджету споживачів та його стійкість". Його ідеї розвинули англійські економісти Дж. Хікс та Р. Аллен. Дж. Хікс обґрунтовано стверджував, що Є. Слуцький зробив великий внесок у теорію споживацької поведінки і був одним із її фундаторів.

Таким чином, новаторські  ідеї Є. Слуцького сприяли внесенню до світової економічної думки якісно нових методологічних підходів до системи економічного аналізу. Результати його теоретичних досліджень не тільки піднесли вітчизняну науку до рівня світових стандартів тогочасної неокласичної школи, але й новаторськи для свого історичного часу вивели її на рівень макроекономічних досліджень. Розкриваючи багатий спектр впливу досліджень Є. Слуцького на сучасну економічну науку, В. Базилевич наводить думку В. Барнета, яка засвідчує, що тільки у наукових виданнях 1980-1995 рр. виявлено 79 праць, в яких безпосередньо використовувались праці Є. Слуцького. Він розцінює цей факт як «визнання, на яке не може претендувати жоден радянський економіст і, можливо, жоден російський чи український економіст». Глибоке та всебічне вивчення праць ученого, більш широке впровадження його фундаментальних ідей у науковий вжиток та економічну освіту, їх подальший творчий розвиток - це не тільки данина науковим здобуткам вченого, а й нагальні завдання розвитку вітчизняної економічної науки.

Розвиткові економічної науки  сприяв і І. В. Вернадський (1821—1887) —  батько знаменитого природознавця. У 1849 році він захистив докторську дисертацію, присвячену аналізу італійської економічної літератури. Вже один цей факт свідчить, що українські економісти виходили за національні межі, долучалися до загальноєвропейського наукового контексту. І. В. Вернадський критично оцінював утопічні теорії "общинного соціалізму", носіями якого були О. Герцен, M. Чернишевський та інші російські соціалісти, був головним опонентом М. Чернишевського, він видавав журнал "Економічний покажчик", що для того часу, як стверджують дослідники, був унікальним виданням.

На економічну теорію вплинула теорія ноосфери Володимира Вернадського (1863—1945) — видатного вченого-природознавця, про якісно новий стан біосфери Землі (її перебудову) і навколишнього  простору (нової оболонки Землі), що формується під впливом фізичної і передусім розумової діяльності людства. Поняття "ноосфера" нерозривно пов'язане з поняттям "жива речовина", яке означає сукупність усіх живих організмів біосфери, що переробляють і переміщують різні види речовини, акумулюють і перетворюють космічне випромінювання. Вирішальним чинником трансформації біосфери в ноосферу є перетворююча роль науки та соціально-організованої праці людства, внаслідок чого виникає якісно нова форма руху матерії — соціальна, яка породжує нове джерело і форму енергії — ноосферу і біо-соціальну енергію. Остання через механізм суспільного виробництва формує суспільну людину і суспільну культуру. Дотримуючись трудової теорії вартості, В. Вернадський вважав працю найвищою цінністю, яка повинна бути розумною, а отже, вільною і добровільною. Людина як загальнопланетарне явище продукує та реалізує у праці свою думку. Внаслідок її взаємодії з людською природою і людською працею виникає нова могутня продуктивна сила, яка акумулює і синтезує енергію цих трьох складових і формує ноосферу. Домінуючим елементом серед них є свідомість, наукова думка. Соціальну культуру вчений розглядав як важливу політико-економічну категорію, за допомогою якої визначають ступінь гуманізації та еколотізації економіки. У ноосфері найвищого рівня досягає розвиток особистості. Наукова, творча праця сприяє зростанню продуктивності праці, внаслідок чого послаблюється роль матеріального і посилюється роль духовного виробництва, а максимальний вияв розуму і свободи наукового пошуку є основним принципом ноосфери. Вона перебуває у повній співзвучності з основною ідеєю, яка пронизує "науковий соціалізм", зокрема передбачає планетарне планування.

За радянських часів вітчизняна економічна наука була відсторонена від основних тенденцій розвитку світової економічної думки. її головним завданням було обґрунтування правильності, неспростовності, абсолютної ефективності марксистсько-ленінського економічного вчення, переваг радянської системи господарювання, соціалістичної економіки, яка з часом повинна трансформуватися в економіку комуністичну. Будь-яке "вільнодумство" в економічній теорії було неможливе. Певну практичну цінність мають її напрацювання щодо створення й функціонування територіально-господарських комплексів, у сфері управління виробництвом і якістю продукції та ін.

Простір для розвитку українська економічна думка отримала в 90-ті роки XX ст. — на початку XXI ст. Розвиток економічної теорії не уникнув такої вади, як маргінальність, механічне запозичення спрощених концепцій, що нерідко супроводжує суспільну думку перехідного періоду, однак вітчизняні вчені активно почали освоювати надбання світової економічної теорії, послуговуватися ними, створювати на цій основі власні теоретико-методологічні моделі (парадигми) економічної теорії, зосереджуючись здебільшого на проблемах трансформації постсоціалістичної економіки, формування ринкового середовища, інтегрування вітчизняної економіки у світовий економічний простір.

Важливе місце в українській  і в європейській економічній  науці належить доцентові Київського університету M. І. Зіберу (1844—1888), який досліджував первісну культуру, захистив дисертацію, присвячену вивченню еволюції трудової теорії від Д. Рікардо до К. Маркса. Він першим у світі здійснив науковий аналіз "Капіталу" К. Маркса, визначивши його джерела. До речі, сам К. Маркс зазначав, що M. І. Зібер найглибше проник у методологію "Капіталу". Через посередництво M. І. Зібера знайомилися з економічною теорією марксизму Г. В. Плеханов та інші російські соціал-демократи.

У дусі соціалістичних соціально-економічних поглядів формувався світогляд С. А. Подолинського (1850—1891) — основоположника екологічної парадигми сучасної економічної науки. Найвагомішим у його науковій спадщині є економіко-екологічне відкриття, обґрунтоване в дослідженні "Праця людини, її ставлення до розподілу енергії" (1880). Дослідження було

3—5-2(39 опубліковане німецькою,  французькою та італійською мовами. Суть відкриття С. А. Подолинського полягає в тому, що за допомогою організованої людської праці можна гармонізувати взаємини суспільства і природи, уникнути енергетичної кризи, оскільки праця здатна не тільки постачати, а й зберігати і нагромаджувати сонячну енергію.

Відкриття С. А. Подолинського справило помітний вплив на світову економічну та екологічну науку, що зазначали чимало дослідників, а нині на цьому наголошують сучасні природознавці, філософи, економісти.

У розвитку економічної науки велика заслуга належить видатному українському вченому М. І. Туган-Барановському, який обґрунтував можливості синтезу  трудової концепції та концепції  граничної корисності, що вважалися антиподами. Теорія М. І. Туган-Барановського була математично аргументована за допомогою використання нескінченно малих величин.

Українські вчені-економісти відіграли значну роль у розвитку теорії, методології та практики економічного аналізу. При цьому дещо суперечним є визначення національної належності вчених, оскільки вони часто публікували свої праці іноземною мовою або проживали в інших країнах, насамперед у Росії. Проте серед тих учених-економістів, які були за національністю українцями або тривалий час проживали в Україні, та залишили помітний слід в аналізі, економічній теорії та історії, слід назвати В.Н. Каразіна, М.І. Туган-Барановського, I.І. Каракоза, М.І. Ковальчука, Г.Т. Лещенка, О.А. Бугуцького, Ю.Я. Литвина, Г.М. Мельничука, Г.В. Постнікова, В.І. Самборського, М.Г. Чумаченка та інших відомих учених-економістів.

Василь Назарович Каразін (1773–1842 pp.) народився на Слобожанщині, був  відомим громадським діячем та економістом. Він виступив з ініціативою заснування Харківського університету у 1805 p., де почали викладати політичну економію. Крім того, за допомогою методів економічного аналізу (деталізація, узагальнення, синтез, порівняння, індексний, факторний аналіз) він показав наявні територіальні  диспропорції у розміщенні продуктивних сил країни – зосередження в одних  регіонах видобувної, а в інших  – оборонної промисловості, економічну залежність від Росії, а також обґрунтував необхідність і шляхи удосконалення такого розміщення.

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919 pp.) народився у Харківській  губернії. У 1888 р. він закінчив Харківський  університет, у 1917–1918 pp. займав посаду першого Генерального секретаря  фінансів У HP, був головою Ради українського центрального кооперативного комітету. У 1895–1899 pp. працював приват-доцентом на кафедрі політекономії Петербурзького університету, а згодом – Політехнічного інституту. Тому його часто вважали російським економістом. Після повернення в Україну М.І. Туган-Барановський доклав багато зусиль до заснування Української академії наук, займався науковими дослідженнями, викладацькою та громадською роботою. Він був професором і деканом правничого факультету Київського університету, головою Українського наукового товариства економістів.

Вагомим науковим здобутком М.І. Туган-Барановського  у галузі економічного аналізу є  широке застосування економіко-статистичних методів, зокрема деталізації та узагальнення, статистичних групувань, рядів динаміки, відносних, середніх величин, факторного, індексного аналізу. Він вміло використовував їх у вивченні процесів у сільському господарстві країн Західної Європи, Сходу і США.

За допомогою групування і рядів  динаміки вчений дослідив тенденції та оцінив рівень розвитку споживчої кооперації майже за 50 років – 1861–1910 pp. – і запропонував шляхи її подальшого розвитку. Він також зробив типологічне групування кооперативів, розділивши їх на 9 груп залежно від виду діяльності: кредитні, споживчі, домобудівні, закупівельні і збутові, переробні товариства та ін. Систематизувавши та узагальнивши результати проведених численних наукових досліджень як України, так і зарубіжних країн (Західна Європа, Схід, СІЛА), отримавши аналітичні результати, вчений зробив висновок про те, що кооперація є вищим рівнем організації праці і виробництва, ніж колективне усуспільнене господарство. Ці та інші думки він виклав у своїй праці "Соціальні основи кооперації".

У своїй праці "Основи політичної економії" (1919 р.) М.І. Туган-Барановський, заклав основи теорії аналізу господарської діяльності та факторного аналізу. Так, у першому розділі вказаної праці "Вчення про господарство" він одним із перших дав чітке визначення господарської діяльності як об'єкта наукового дослідження. За допомогою аналітичного апарату обґрунтував залежність заробітної плати як від продуктивності праці, так і таких мало досліджених чинників, як стан соціального законодавства, технічного поступу, ринків збуту і попиту, організованої сили власників капіталу тощо. При цьому вчений довів зв'язок ідей, теоретичних концепцій з реальними економічними умовами та обґрунтував необхідність підкріплення їх відповідними аналітичними розрахунками.

Серед інших відомих українців, які застосовували методи економічного аналізу, статистики, демографії у своїх працях, сприяючи тим самим їх розвитку, можна назвати І.Я. Франка і М.П. Драгоманова. Зокрема І.Я. Франко зробив аналіз аграрних відносин, фінансового стану банків, банкрутства, оподаткування селян, промислових робітників Галичини. Він також обґрунтував важливість використання в аналізі статистичних даних, рядів динаміки, групувань для виявлення тенденцій і закономірностей тих чи інших суспільних явищ, наприклад цьому присвячена стаття І.Я. Франка "Статистика яко метода і яко наука".

Свій внесок у розвиток економічного аналізу вніс також професор Г.Т. Лещенко. Він був одним із перших в Україні, хто написав підручник з аналізу господарської діяльності сільськогосподарських підприємств. Крім нього, підручник з цієї дисципліни опублікувала професор Г.В. Постнікова.

Значний вклад у становлення  та розвиток економічного аналізу внесли також такі українські вчені, як Є. Слуцький, І. Вернадський, В. Левицький, Г. Цихановський, О. Білімович та ін.

Міжнародне значення мають дослідження М. В. Птухи (1889—1961). Світогляд ученого формувався на українських наукових традиціях під впливом М. І. Туган-Барановського. М. В. Птуха розробив демостатичні таблиці, висунув демостатичні ідеї, які високо оцінила світова статистична наука. Статистика — це, здається, була єдина сфера економічних знань, в якій можна було щось зробити в умовах заідеологізованої економічної науки.

Отже, економічна наука України  на всіх історичних етапах розвивалася  у загальноцивілізаційному руслі, а український народ дав світові оригінальних економістів-мислителів, спадщина яких досі ще достатньо не вивчена і не популяризована.

Підсумки

1. Економічна теорія вивчає ефективне  використання обмежених ресурсів  у виробництві товарів і послуг  для задоволення життєвих потреб.

2. Економічна теорія озброює  демократичне суспільство здатністю  розумно ухвалювати важливі рішення, дає корисні знання для споживачів, працівників та менеджерів підприємств.

3. Сформульовані економістами узагальнення  називають принципами, законами, моделями  і теоріями. Виведення цих понять  є завданням економічної теорії.

4. Економічна теорія використовує  найрізноманітніші методи: індукції  і дедукції, аналізу й синтезу, абстракції і поєднання логічного з історичним, кількісного з якісним тощо.

5. Якщо макроекономіка вивчає  економіку в цілому або значних  її агрегатів, то мікроекономіка — конкретні економічні одиниці або інструменти.

6. Економічна теорія е основою  для формування економічної політики, вирішення складних економічних  проблем та подолання труднощів  економічного розвитку.

7. Економічна теорія перебуває  не в статиці, а в динаміці, тобто безперервному процесі розвитку та вдосконалення.

В історію світової економічної  думки Є. Слуцький увійшов передусім  як автор опублікованої в 1915 р. в Італії праці «До теорії збалансованого бюджету споживача», яка започаткувала якісно новий етап у розвитку теорії попиту, звільнивши її від жорсткої прив’язки до категорії суб’єктивної цінності. Розвиваючи неокласичний підхід до теорії цінності, започаткований А. Маршаллом на основі застосування функціонального аналізу, Слуцький утверджував ідею звільнення цієї теорії від виключно психологічних тверджень і філософських гіпотез. Він визнавав існування суб´єктивної корисності, але відмовився від зв’язку з нею теорії попиту і пропозиції, прагнув об’єктивізувати корисність, сформулювати її як суто емпіричне поняття.

Він запропонував визначати параметри функції  корисності на основі характеристик  функцій попиту і пропозиції, передусім  коефіцієнта еластичності попиту за цінами і доходом, акцентував на поведінці  споживача та його реакції на зміни  цін і доходів і, таким чином, звів аналіз функції корисності до виявлення закономірностей її змін. Є. Слуцький чіткіше поставив питання про корисність сукупностей благ, що входять до бюджету споживача.

В економічній літературі утвердився погляд Є. Слуцького на корисність будь-якого поєднання благ як на величину, що має властивість набувати тим більшого значення, чим кращим є таке поєднання для певного  індивіда. Він першим запровадив поняття  рівноважного стану бюджету споживача (корисність бюджету має однакову або найбільшу величину серед усіх найближчих до нього станів), а також його стійкості (стан рівноваги бюджету є стійким, якщо будь-яке відхилення від нього прагне зменшити корисність, і нестійким у протилежному випадку). Оскільки практично можуть існувати лише стійкі бюджети, з’ясування умов такої стійкості Слуцький вважав важливим завданням у теорії індивідуальних бюджетів, що відображає реальну поведінку споживачів.

Є. Слуцький увів в аналіз низку передумов (безперервність функції корисності та її похідних, незмінність її типу протягом визначеного періоду та незалежність зміни корисності від способу переходу від одного поєднання благ до іншого), відмовився від закону Г. Госсена про насиченість потреб і запровадив поняття благ насичуваних (гранична корисність яких зменшується зі збільшенням їхньої кількості) і ненасичуваних (гранична корисність яких за тих самих умов збільшується).

Характерною особливістю  завдання є те, що розглядаються  лише співвідношення цін і доходу. Поведінка функції корисності аналізується, по-перше, за змін в індивідуальному попиті як функції доходу (ефект доходу, що зі збільшенням доходу може бути як позитивним - для відносно необхідних благ, попит на які зростає, так і негативним - для благ відносно не необхідних, як правило, низькоякісних, попит на які скорочується) і, по-друге, за зміни попиту як функції ціни, коли зміна ціни на певне благо зумовлює подвійний ефект. Зниження ціни товару х за незмінності цін усіх інших товарів та незмінного реального доходу визначає, з одного боку, попит на цей товар (ефект доходу як наслідок зростання реального доходу споживача), і, з іншого, попит на всі інші товари в результаті зміни відносних цін на них і виникнення тенденції до заміни їх товаром х, ціна на який знизилася. Слуцький вивів математичний вираз, що показує, як зміна ціни товару х впливає на попит індивіда на інший товар. В сучасній економічній літературі ця залежність названа «ефектом заміщення» - термін Дж. Хікса, який уперше відокремив його від «ефекту доходу».

Є. Слуцький сформулював  найважливішу умову рівноваги - рівність граничних норм заміщення співвідношенню цін відповідних благ, а також запропонував математичне трактування комплементарності товарів. Апарат кривих байдужості, використаний Р. Алленом та Дж. Хіксом, дав змогу належним чином оформити ординалістську теорію цін, описати процес формування ринкового попиту на різноманітні товари за заданої структури цін. По суті, Є. Слуцький, а відтак і Дж. Хікс розширили сферу мікроекономічного аналізу, передусім відмовившись від припущення А. Маршалла про незмінність граничної корисності грошей. Теорія Слуцького розвинулася як окреме відгалуження економетрики на Заході. Його ідеї, поглиблені також у працях Х. Хаутаккера, К. Ерроу, Ж. Дебре та інших, широко використовуються в сучасній математичній теорії попиту.

Всесвітнє визнання принесла Слуцькому і праця «Сложение  случайных причин как источник циклических  процессов», опублікована в 1936р. в журн. «Вопросы конъюнктуры» (том 3, вип. 1) та передрукована 1937 р. в перекладі на англійську мову в США в журн. «Econometrica» (Vol. 5). Працюючи над математичним забезпеченням розробок Кон’юнктурного інституту, Слуцький: почав шукати пояснення коливань економічної кон’юнктури не у факторах, що впливають на ділову активність (підхід, започаткований М. Туганом Барановським), а у випадкових (стохастичних) процесах, що пов’язані з масовими явищами й за характером подібні до випадкових похибок, які вивчає теорія ймовірностей. За безладним, хаотичним протіканням економічних, соціальних, метеорологічних та інших явищ Слуцький зумів побачити важливі кількісні закономірності, що можуть бути описані мовою теорії ймовірностей. Він критично переглянув методи дослідження кон’юнктурних коливань, які існували на той час, передусім щодо аналізу часових рядів, що широко використовувалися для визначення загальної довготривалої тенденції розвитку циклічних і сезонних коливань. Ці методи, виходили з припущення незалежності відповідних випадкових коливань одне від одного. Вчений вважав їх такими, що не могли ні пояснити, які з встановлених періодичних коливань закономірні, а які - випадкові, ні віднайти джерело, «причинний механізм» їх правильності.

Є. Слуцький виходив із того, що, як загальне правило, випадкові  компоненти емпіричних рядів не є  незалежними, а, навпаки, є коре- льованими, й нерідко тісно корельованими між собою. Він відмовився від гіпотези нашарування правильних хвиль, що лише ускладнюються випадковими компонентами. Вчений поставив завдання «знайти можливе джерело у поєднанні випадкових причин» для пояснення, по- перше, хвилеподібних процесів (він виходив із факту існування хвиль різних порядків: довгі хвилі, що охоплюють десятиліття, цикли приблизно від 5 до 10 років і короткі хвилі) і, по-друге, - «привабливої правильності хвиль» - приблизної правильності періодів. Є. Слуцький не лише отримав такі хвилі додаванням випадкових коливань, що не залежать одне від одного і в яких немає нічого періодичного, а й довів їх «приблизну правильність».

Суть відкриття Слуцького  полягала в тому, що він зумів  пов’язати хвилеподібні коливання  економічної кон’юнктури з випадковими  коливаннями, показав, як перші можуть зумовлюватися другими, якщо дія  випадкових факторів поширюється на певний відрізок часу (t) таким чином, що дія одних факторів може перекривати дію інших і підсумовуватися в наочних результатах, створюючи зв’язність ряду. При цьому самі коливання набувають зовнішнього вигляду періодичності таким чином, що протягом деякого відрізку часу виникають псевдоперіодичні хвилі зі змінною амплітудою, але з постійним періодом; відтак ця періодичність розладнується і змінюється новою серією псевдохвиль з іншим періодом і т.д.

Це дало Слуцькому підставу для висновку, що між процесами, побудованими з суворо періодичних компонент, та процесами випадковими, в яких зв’язок між членами слабшає із зростанням відстані в часі, існує близька спорідненість та ймовірність безперервного переходу від процесів одного до процесів іншого роду. Він з’ясував, що статистично гіпотезу накладання кінцевої кількості закономірно періодичних коливань неможливо відрізнити від гіпотези випадкової функції х(t) з дуже великою зоною зв’язності. Цей сенсаційний висновок засвідчив необхідність перегляду спроб статистичного доведення періодичних закономірностей в економіці, геофізиці, метеорології та ін. Незалежно від Слуцького до подібних висновків дійшов і англійський вчений Дж. Е. Юл, який досліджував сонячну активність і праця якого була опублікована того ж 1927 р. Тому феномен, відкритий вченими, - можливість перетворення динамічною системою випадкових вхідних сигналів у послідовно корельовані вихідні сигнали - був названий «ефектом Слуцького-Юла».

Дослідження Слуцьким псевдоперіодичних хвиль, що виникають у зв’язних рядах, разом із математичним обґрунтуванням, поданим у наступній його праці «О квадратической ошибке коэффициента корреляции в случае однородных связных рядов» (1929), значно розширили межі застосування математичної статистики, оскільки доти теорія кореляції в повному обсязі була розроблена школою англійських статистиків лише у застосуванні до рядів беззв’язних. У методологічному аспекті Слуцький започаткував сучасну спектральну теорію стаціонарних послідовностей і процесів. Однак вважається, що ця теорія є досить формальною порівняно із власним підходом Слуцького, який базувався на описі конкретних фактів, покладених в її основу. Доведення ним оригінальної гіпотези про зв’язок хвилеподібних коливань із випадковими коливаннями, тобто тісного зв’язку довгострокових економічних коливань із різноманітними відхиленнями від нормального перебігу економічного розвитку - мало важливе значення для дослідження причинного механізму циклічних коливань, зокрема їх зв’язку з нагромадженням. Вона значно розширила уявлення про природу циклічності в економіці й стала одним із напрямів наступних наукових досліджень. Праця Слуцького суттєво вплинула на розвиток економетрики в галузі аналізу часових рядів, на дослідження довгих циклічних коливань та розвиток макроекономіки в цілому, передусім в частині створення динамічних моделей (праці С. Кузнеця, Р. А. К. Фріша і ін.).

Ще одна праця, яка принесла світове визнання Є. Слуцькому як засновнику нової галузі науки - праксеології, - «Ein Beitrag zur for- mal-praxeologischen Grundlegung der Oekonomik» («Етюд до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки»), опублікована 1926 р. німецькою та українською мовами в «Записках соціально-економічного відділу» Української Академії наук. Сучасна праксеологія - наука, змістом якої є методи визначення принципів раціональної ефективної людської діяльності за різних комбінацій умов. Термін «праксеологія» увів у науковий обіг французький соціолог А. Аспінас у 1899 р. в статті про основи технології. В економічній науці його вперше використав Слуцький, вказавши як на одне з важливих джерел у розробці праксеологічних ідей праці Е. Гусерля та Б. Ресселя.

Вчений визначав праксеологію як загальну, формальну за своєю  природою теорію, головні формально-онтологічні  поняття та побудови якої («утвори») містяться у відповідних «матеріально-змістовних сутностях» як їхні категоріальні форми і яка завдяки цьому може стати підґрунтям для дослідження «матеріально-змістовних предметностей», що відповідають дійсності. Слуцький запровадив комплекс понять про головні формально-праксеологічні утвори: «система», її «стани», «параметри», «простір станів», «вільний обсяг системи», «диригент системи» і його «чинність», «пасивні зміни», незалежні від «диригента», «оптимум», «ситуація» як стан системи у поєднанні з «перспективою» та ін. Вчений розкрив їх структурну взаємозалежність і зробив висновок про однозначну залежність оптимального стану системи лише від його координат, з одного боку, та, евентуально, від попередньої історії системи - з іншого. В результаті Слуцький дійшов «до формальної схеми причинних процесів, що може зумовити й по-різному змодифіковані схеми випадкових процесів, коли більше не існуватимуть преміси однозначності», а також з урахуванням залежності оптимального стану системи у «вільному обсязі» (всі стани, що їх за певний момент може набути система), ще й від «перспектив» - до формальної схеми цільових процесів, яка також уможливлює різні модифікації, які ускладнює втручання випадку. Слуцький зробив висновок про придатність цих формально-онтологічних схем залежно від вибору системи аксіом як для відомих систем і процесів матеріального світу («формальна фізика»), так і для дій «свідомих творінь» («формальна праксеологія»), в обмеженій царині якої можна говорити і про «формальну економіку».

Заслугою Слуцького є  й те, що цей підхід дав змогу визначити залежність праксеологічних проблем від проблем із галузі загальної теорії комплексів і подій, встановити градацію ступеня загальної та однобічної залежності теорії подій, праксеології та формальної економіки. Остання за Слуцьким, «обґрунтовує економіку, встановлюючи та розвиваючи відносини між головними матеріальними формами, які відіграють конститутивну роль щодо матеріального змісту суті господарських утворень», що є підготовчою роботою «для наступних аналізів, які мають точно зазначити ті царини пізнання, де неетичні та соціальні категорії (такі, як «вартість» (цінність) або «будь-які соціальні категорії», від яких формальна економіка абстрагується) відкриваються як істотно необхідні».