Володимир Великий

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ  УКРАЇНИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ  ПЕТРА МОГИЛИ

Кафедра німецької  філології, переклад

РЕФЕРАТ

з дисципліни

„Історія  України”

На тему: Володимир Великий

Виконала:

Студентка 1 курсу 145 групи

Кузнецова Валерія

Миколаїв-2013

Зміст

Вступ

Найяскравішим прикладом видатної особистості в історії нашої країни є Володимир Великий, державний діяч і полководець, один із основоположників давньоруської державності.

Згідно з деякими історичними даними, народився Володимир (по-скандинавськи Вольдемар) Великий у 948 році. Здається, ніщо не віщувало йому ролі великого князя. Адже Володимир був позашлюбним сином київського князя і рабині-ключниці. Ключники вважалися невільниками, а тому Володимира іноді називали «робичич», сином рабині. Але любов Святослава Ігоровича до Малуші і величезне бажання молодого Володимира вижити в жорстокому X столітті зробили його тим, ким він став.

Батько Володимира, київський князь Святослав Ігорович, насамперед, був князем-воїном, який постійно перебував у походах і розширював свої володіння. Він вирішує перенести свою столицю в Болгарію. Це змінило ситуацію на Русі. Віддалені міста, такі, як Новгород Великий, втратили колишнє значення. Перебравшись до Преслава, Святослав залишив старшим синам південні землі Русі. Новгород вважав себе обділеним і погрожував Святославу, що знайде собі князя на власний розсуд, інакше кажучи, поза родом Ігоревичів. Лише після цього з Києва до Новгорода відправили малолітнього княжича Володимира.

1. Князювання Володимира Великого

Володимир Святославич (? - 1015, Київ) - великий князь київський з 980. Син Святослава Ігоревича. Звершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської Русі. Запровадив християнство на Русі (бл. 988-989), почав будувати християн. храми і монастирі, заснував школи і бібліотеки. За князювання В. Київська Русь досягла найбільшої могутності. Це була централізована християнська імперія з усталеним місцем в європейській політиці. Після смерті православна церква канонізувала Володимира Великого.

Князь Володимир Святославович народився в 948 році і був молодшим із трьох синів київського князя Святослава Ігоревича (Хороброго), а отже, молодшим внуком київської княгині Ольги (Мудрої).

Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою.

Перші роки князювання Володимира в Києві йдуть на зміцнення розхитаної системи в період поділу і міжусобної боротьби Київської держави. Безсумнівно, це зажадало від Володимира сильної напруги та енергії. Ряд походів його записані у літописах, але вони, звичайно, не дають повного поняття про цю кипучу військову діяльність нового київського князя. З літописних джерел видно, що в той час як Святослав звертав особливу увагу на східні границі держави, Володимир дуже багато уваги приділяв західним. Сучасний польський документ дає нам указівку на західну границю Російської держави, встановлену цими походами Володимира: на північно-заході вона доходила до границі прусів, на південно-сході підходила під Краків. Тут, на західній границі, зав'язалася боротьба за політичний вплив з Польщею, на чолі якої став тоді талановитий князь Болеслав.

Дуже важливу і важку реформу провів Володимир у внутрішніх відносинах: він не тільки привів у залежність від себе землі, що входили колись до складу Російської держави, але і поставив їх у більш тісний зв'язок з Києвом, посадив у всіх найголовніших пунктах, на місце колишніх князів і намісників, своїх численних синів. Звідси бере початок династичний принцип, що одержує свій повний розвиток у наступних сторіччях. Ще більш важливе значення мали культурні елементи, уведені Володимиром у внутрішні відносини держави. Створені зовнішньою силою вони не мали внутрішнього зв'язку, крім економічних інтересів що творив і підтримував його військово-торгового класу, цей державний апарат одержує при Володимирі нові підвалини, культурного і морального характеру, у виді нової, запозиченої з Візантії, релігії і зв'язаних з нею освіти, книжності і культури[10, c. 8].

Початковою точкою цього надзвичайно важливого в культурній еволюції не тільки українських племен, але і всієї Східної Європи явища були насамперед політичні плани Володимира: прагнення підняти престиж своєї влади, прикривши його візантійським ореолом. Це було загальне прагнення засновників нових держав середньовічної варварської Європи, що шукали засоби зміцнити свою владу, як незначний їхній авторитет в очах товаришів-васалів і соратників підданих. Між київськими князями Володимир не був першим на цьому шляху. У своїх повчаннях сину імператор Костянтин Порфірородний дає йому наставляння щодо того, як варто оброблятися, коли князь хазар, угорців, чи Русі який-небудь інший варварський народ, як те часто буває, звернеться до нього з проханням надіслати йому чи корону, чи інші імператорські регалії і поріднитися з ним. З такими проханнями різні варварські князі дійсно часто зверталися до імператорів Рима, а також, як західного, так і східного – Константинополя. Цим шляхом вони прагнули користуватися чарівністю «вічної» імперії і її ореолом, підсилити свій престиж. Зверталися до них, судячи зі слів Костянтина, і попередники Володимира на київському престолі. З такою пропозицією звернувся до візантійського імператора і Володимир, з тим розходженням, що його плани привели до надзвичайно важливих наслідків, значення яких він, мабуть, зумів оцінити по достоїнству.

Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов'янських земель, Володимир військовими походами 981—993 pp. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км2, Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі.

Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації їх автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату робили владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої державності[9, c. 14-15].

Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння в прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству.

Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Чудово розуміючи, що в централізованій державі в релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку намагався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пантеону богів підкорених племен. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та полі-етнічної держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровадити християнство як державну релігію.

Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — «Правди Ярослава» (1016).

Незважаючи на те, що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах із сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Численні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що в князя було 5 офіційних дружин) теж були спрямовані на поліпшення дипломатичних відносин, адже кожна з дружин мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб — своєрідною печаткою укладеного ним політичного союзу. Після хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пожвавлюються русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укладено угоду. Налагодження у 90-ті роки X ст. офіційних зв'язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення сфери римського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних.

Останні роки правління Володимира не були безхмарними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоцьку; за підготовку до повстання проти великого князя був кинутий до в'язниці Святополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щорічну данину (2 тис. гривень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготовки карального походу на Новгород Володимир помирає. Ця подія перенесла боротьбу нащадків великого князя в іншу площину: їхня активна протидія центру поступається місцем енергійним намаганням завоювати великокняжий стіл[3, c. 30-31].

2. Князь Володимир Великий та його державотворча і освітня діяльність

Немає сумніву, що Володимир — це людина велика, одна з найбільших, що її висунуло життя на горизонті нашої історії. Є люди, які ніколи не забуваються, — не тільки тому, що залишають по собі здобутки своєї діяльності, але передовсім тому, що вони самі, як явище, мають у собі щось незрівнянно більше ніж свої досягнення. До цього роду людей належить Володимир. На тлі його доби його особистість променіє направду ясно і величаво. "Тому історія, така вередлива в оцінці заслуг і скупа в роздаванні титулів, надала йому назву "Великий", спільну з дуже нечисленними, а при тім дуже заслуженими одиницями".

Безперечно, велику роль відігравали тут природні здібності Володимира. Широкий горизонт думки, що охоплював усі потреби великої імперії, і молодої Церкви, що належно зрозумів далекосяжне значення християнства не тільки для внутрішньої політики Русі та її культурного розвитку, але й для міжнародного її становища і рівноправності в колі європейських країн, — все це вказує на геніальність Володимира. Тому зовсім слушно каже М. Чубатий: "З його (Володимирового) життя і діл бачимо, що це був геніальний ум, який виразно бачив усе, що добре, й уводив це в життя".

Не менше великою була також воля Володимира, загартована в численних боях і небезпеках. Уже митрополит Іларіон ствердив, що Володимирове "правовір'я було споєне з властю". Володимир залишив у літописах пам'ять про себе, як людину імпульсивну і енергійну, що вміла зосередити всі зусилля для однієї мети.

Володимир був у першу чергу типом активної, діяльної людини. В його діяльності дивуємось передовсім величі його духовної експансії і всебічності його зацікавлень.

Таким був той природний підклад психіки Володимира, на якому пізніше так гарно розвинулись його великі надприродні прикмети. Як віра Христова перетворила його геніальний ум і на яку височінь піднесла його ласка Божа, вказує його пізніша діяльність після охрещення.

Літописи стверджують, що хрещення цілком змінило вдачу Володимира. Цей колишній суворий поганин у дуже короткому часі став ідеальним християнином: щедрим, лагідним і побожним. Колись він любив тільки дружину, а тепер його любов звернулася до хворих, убогих і нещасних. Володимир після охрещення став батьком усіх бідних, нещасливих і голодних. Слава про його щедрість і милосердні діла переходила поза межі держави. Митрополит іларіон так вихваляє Володимира: "Ты быль одеждею нагимь, ты быль питателемъ алчущихъ, быль прохладою для жаждущихъ, ты быль помощникомъ вдовицамъ, ты быль успокоителемъ странниковъ, ты быль иокровомъ не имеющимъ крова, ты быль застугпшкомъ обидимыхъ, обогатителемъ убогыхъ". Ці слова могли б бути тільки панегіричною риторикою, якби їх не потверджували також літописці.

Лагідність Володимира після охрещення не раз переходила межі державної конечності; наприклад, Володимир зніс кару смерті на розбійників; злочини карано тільки грошевою "вирою". Але незабаром прийшли наслідки розбіжності між життям і законом: розбої і розбійники намножилися так, що навіть єпископи нахиляли князя повернути кару смерті. А Володимир відповів на це словами: "Боюся гріха"[7, c. 18-19].

Побожність Володимира проявлялася у той спосіб, що він, як каже літописець, будував Божі храми "на кожному кроці". Вище ми згадували про будову церков: Десятинної, св. Василія у Києві на горбі, Преображення у Василеві, а напевно їх було більше. Митрополит Іларіон каже, що Володимир "возгорілся духомь и возжелалъ сердцемъ быты христіанином". Аде Яків Мних5 думає, що святості Володимира не треба доводити чудами, бо її "оть дель познати, а не оть чудесь". Тому Іларіон гак величає Володимира: "Радуйся, учителю нашъ и наставниче благовірія. Ты былъ облеченъ правдою, преіюясаиь кріпостью, вінчань смысломъ и украшенъ милостыней, какъ кгивной и утварью златой".

Тому треба признати рацію нашим предкам, що скоро почали поширювати культ Володимира. Літопис каже: "Сего бо в память держать русьстии людье". Також скоро почалися заходи до канонізації Володимира. Однак Володимир мав завзятих противників і після смерті. В цій справі Томашівський каже таке: "По всьому судячи, ці противники гуртувалися біля візантійських митрополитів київської Церкви. Свою опозицію проти почитания князя-хрестителя мотивували вони, мабуть, живою ще пам'яттю про його багаті бенкети; в дійсності ж причини тієї неприхильності візантійських сфер мусили бути інші, а саме: церковно-політичні зв'язки Володимира з Болгарією та Римом. Тому зрозуміло, що Візантія ніколи не признала святості ні Володимира, ні Ольги, а святість таких чистих християн, як Борис і Гліб, терпіла тільки вимушено.

Ще більше, в пізніших легендах про Володимира, складаних при участі греків і з очевидною тенденцією показати, що єдиним джерелом християнства на Русі була Візантія, — не пожаліли для Володимира чорних, навіть просто ганебних фарб. Без уваги на це, культ Володимира — Яків Мних, як ми згадували вище, переконував своїх сучасників про святість Володимира, називаючи його наслідувачем чеснот патріархів і пророків: Авраама, Якова, Мойсея і Давида, а митрополит Іларіон вихвалював надприродні чесноти Володимира. Коло 1240 року складено Володимирові окрему церковну службу. Іпатський літопис згадує про Володимира як про святого перший раз під роком 1254. Лаврентіївський літопис згадує зовсім позитивно про Володимира як святого під роком 1263, але його культ напевно вже поширювався перед тим. Отже час канонізації Володимира, як твердить Баумгартен, можна усталити між 1250 і 1263 pp. Багато церков на Русі посвячувано на честь св. Володимира, а, мабуть, найстаршою церквою на його честь, згаданою в літописах, є церква св. Володимира в Новгороді г, що її збудував архієпископ Давид. Католицька Церква завжди признавала культ св. Володимира, навіть після декрету папи Урбана VIII з 1634 року.

Таким був св. Володимир. А тепер ще кілька слів про те, чим св. Володимир був і є для нас?[1, c. 54-58]

Володимир був найперше могутнім володарем і монархом Руської імперії. Часи Володимира — це епоха найбільшої експансії Київської держави. Могутній князь провів низку успішних походів на Захід, на  Балкани і на Чорне море, з успіхом розбивши всі сили, що ставали на його шляху. Ці воєнні походи тісно в'язалися з господарськими цілями, мали на меті усунути торгових конкурентів і здобути для Києва комунікаційні мережі сусідніх земель. Це епоха великих здобутків і тріумфів. У результаті цього Володимир не тільки об'єднав під своєю владою всі землі свого батька Святослава19, але і значно їх поширив. Держава Володимира простягалася від Фінської затоки до Азовського моря, від гирла Ками до Карпат. Такої великої держави не було в Європі тих часів. Тому цілком слушно говоримо вже не про державу, але про імперію, територіальну експансію якої завершив Володимир. Правити з Києва цією величезною Імперією було важко і вимагало великого хисту, залізної волі та організаційних здібностей. Володимир правив своєю імперією понад тридцять років уміло й успішно. Саме це правління довело, що Володимир був геніальним монархом.

Забезпечивши державу ззовні, Володимир подбав про добробут, розвиток освіти, письменства й культури всередині своєї держави. Володимир став батьком нашої культури. Хоч приймав візантійську культуру, але не приймав її наосліп і старався зберегти духовну і культурну самостійність.

Все те, про що ми досі писали — це тишки другорядна діяльність св. Володимира. Все сяйво його генія і конденсація його динамічного виливу зосередилися передовсім на великому ділі хрещення Русі. Тогочасні письменники залюбки порівнюють Володимира до Константина Великого. "Съ єсть новый Константинъ великаго Рима, иже крьстився и люди своя кръсти", — пише літописець. Всі історики стверджують, що хрещення Руси мало епохальне значення як в історії Руси, так і всієї Східної Європи, бо "воно сприяло об'єднанню держави і піднесенню авторитету князя20. Церква вчила про божественне походження княжої влади. Між князем і Церквою встановився тісний союз: князь став патроном Церкви, дбав про її потреби, будував та прикрашував церкви... Християнство відбилося на всьому побуті: воно внесло пом'якшення у ставленні до рабів, у родинні відносини, припинило полігамію і піднесло значення жінки в родині. Через схрещення Київська держава ввійшла як рівноправна в коло європейських країн. Тому один з найбільш почесних титулів, що їх історія надала св. Володимирові, звучить: Хреститель Руси21.

З цим в'яжеться титул організатора Церкви на Русі, бо Володимир був дійсно фактичним і правним організатором нашої Церкви. Спровадження перших священиків, утворення перших єпархій, священича школа, інституція десятини, "Устав Володимира" і будова численних Божих храмів, — все це повнотою підтверджує слушність цього титулу[6, c. 23-25].

Інші історики називають Володимира ще дипломатичним генієм, що вмів вдержувати зв'язки з Візантією і з Римом, а, одружуючи своїх дітей, нав'язував родинні зв'язки з могутніми володарями Європи.

Підсумовуючи все досі написане, можемо повторити за одним чужим істориком: "Володимир дав своєму народові те, що він мав найкраще, тобто святу віру". З Києва світло цієї віри про дісталося до всіх східних слов'ян. Це світло провадило їх крізь усі їхні скитальські мандрівки аж до Сибіру й Америки. Через мандрівки слов'ян ця віра дісталася до народів середньої Азії, до Японії і на. острови Тихого Океану. Ця віра опанувала ті терени немов на доручення Володимира. Тому з усією правдою можна називати Володимира також: "рівноапостольним".

Такою незрівнянною постаттю, таким велетом духу стає перед нами св. Володимир Великий. Тож не диво, що він — творець нових» перспектив, нової епохи, "золотої доби" в нашій історії.

Для нас сьогодні св. Володимир Великий — це символ і програма. Ця програма зобов'язує нас до мужньої боротьби за Володимирову віру на теренах його колишньої держави.

Для будівничих української державності Володимир теж програма. Вона зобов'язує їх будувати державу на тих основах, що їх поклав Великий Володимир — тобто на основах християнства. Тільки християнська Україна буде сильна і довговічна[8, c. 10].

Висновки

Звичайно, спочатку, щоб заволодіти київським престолом, Володимир діяв тими самими методами, що і його предки. Але, здобувши Київ, молодий князь проявив себе як видатний політик, розважливий адміністратор і розумний дипломат. Володимир знав, що мусить подбати про оборону своїх кордонів від нападів кочівників. Він першим серед київських князів розпочав будівництво системи укріплень на південних притоках Дніпра. Вважається також, що Володимир здійснив своєрідну реформу. Він об'єднав богів, яким поклонялися різномовні племена, і створив загальний язичеський пантеон, що мало зміцнити єдність держави.

Але найбільшим досягненням Володимира, безперечно, було запровадження християнства на Русі. Як пише історик Михайло Грушевський, «якщо провести аналогію із сучасністю, він (Володимир) опинився у положенні голови однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни, і після цього змушений обрати якусь одну з двох провідних ідеологій найрозвиненіших суспільств світу — капіталізм чи соціалізм». Володимир був рішучою людиною. Він зробив свій вибір, у результаті якого Давньоруська держава почала стрімко розвиватися і, звичайно ж, здобувати міжнародний авторитет.

Як же нинішній Україні іноді бракує отаких рішучих і, можливо, дещо нахабних Володимирів. Але вірмо, що незабаром ситуація в Україні зміниться.

Список використаної літератури

1.    Булгак О.В. Хреститель України-Русі: До дня рівноапостольного князя Володимира Великого //Календар знаменних і пам'ятних дат. - К,  2000. - 3 КВАРТАЛ. - C. 54-58

2.    Василик О. Державні фінанси України за часів Володимира Великого //Фінанси України. - 2002. - № 1. - C. 138-141

3.    Володимир Великий  //Нове покоління України. - 2004. - № 1. - C. 30-31

4.    Десяк О. Володимир Великий //Історія України. - 2001. - № 36. - C. 9

5.    Домбровська  А. Володимир Великий: Історія рідного краю //Розкажіть онуку. - 2005. - № 9-10. - C. 8-11

6.    Коляда І. Київська Русь за правління Володимира Великого //Історія в школі. - 2000. - № 2. - C. 23-28

7.    Назарко І. Князь Володимир Великий та його державотворча і освітня діяльність //Народна творчість та етнографія. - 1998. - № 1. - C. 18-21

8.    Сліпушко О. Князь Володимир Великий  - володар миру  на  Русі/ //Урядовий кур'єр. - 2007. - 3 березня. - C. 10

9.    Яроменок О. Київська держава за часів князя Володимира/ О. Яроменок //Історія України. - 2004. - № 43. - C. 14-15

10.    Ястребов О. Володимир Великий - "Ясне Сонечко" України-Русі: До 990-річчя від дня смерті //День. - 2005. - 15 липня. - C. 8