ПОДІЛ ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ  
ТА КОРОТКИЙ ОГЛЯД ПРИРОДИ ПОЯСІВ І ЗОН 

ЄДНІСТЬ ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ 

            Закон єдності географічної оболонки. Географічна оболонка — це єдине ціле природне утворення, де всі природні компоненти взаємно обумовлюють один одного. Кожний компонент географічної оболонки (рельєф, ґрунти, води, органічний світ та ін.) існує й розвивається за своїми власними законами, але не ізольовано. Кожен з них зазнає на собі впливу інших компонентів і сам впливає на них. Якщо, наприклад, клімат у якомусь районі стане вологішим або сухішим, то в ландшафті цього району обов’язково відповідно зміниться все: ґрунти, рослинність, тваринний світ, гідрографічна мережа, процеси вивітрювання, формування рельєфу екзогенними чинниками та ін.

      Взаємодія між компонентами пов’язує їх в  єдину цілісну матеріальну систему, де всі частини залежать одна від  одної й одна на одну впливають. Цілісність системи настільки велика і має  такий загальний характер, що коли в географічній оболонці зміниться  яка-небудь одна ланка, то зміняться  й всі інші її ланки і вся  вона загалом. Завичай, масштаб змін в географічній оболонці залежить від  величини зміни окремих її складових  частин.

      Внаслідок процесу вічного розвитку, який є  боротьбою протилежностей, все в  природі не тільки взаємообумовлено, а й взаємопристосовано. Майже повна злагодженість компонентів і окремих частин географічної оболонки, їх взаємообумовленість, взаємозв’язки і взаємодія — це й є найголовніший закон природи — закон єдності географічної оболонки.¹ 

      ЗОНАЛЬНІСТЬ МАТЕРИКОВОЇ ЧАСТИНИ ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ

      Закон зональності. Становлення  уявлень про зональність. Хоча географічна оболонка є єдиним взаємопов’язаним природним утворенням, проте вона не одноманітна в усіх своїх частинах. Астрономічне положення, форма і обертання Землі зумовлюють різну кількість тепла і різну циркуляцію атмосфери й води на різних її широтах.

      Відповідно  до кількості тепла, його режиму і  характеру циркуляції атмосфери  в географічній оболонці утворилися різні за природними особливостями  біполярно розташовані широтні  смуги, чи пояси, які називаються  географічними поясами. На Землі добре виражені екваторіальний, субекваторіальні, тропічні, субтропічні, помірні, субполярні й полярні пояси. Це дуже великі ділянки географічної оболонки. У кожному поясі в різних його частинах здебільшого неоднаковий режим атмосферних опадів і різне співвідношення тепла й вологи. Відповідно до просторових змін співвідношення тепла й вологи в межах поясів виділяються географічні зони. Так, у північному субполярному поясі виділяються зони тундри й лісотундри, у субекваторіальних поясах – зони субекваторіальних лісів, саван і т. ін.

      В основі природної (зональної) диференціації географічної оболонки лежить закон  географічної зональності. Це світовий закон, який у загальних рисах  відбиває зональну структуру  географічної оболонки. Суть його полягає  в тому, що вся  земна поверхня поділена на природні пояси  і зони на підставі подібності і відмінності  їх природних умов.

      Закон зональності відбиває поділ географічної оболонки не тільки на пояси і зони. Він виявляється в існуванні  системи різних за рангом супідрядних  таксономічних одиниць — від  географічного поясу до ландшафту. Кожне з таких утворень характеризується властивим йому типом взаємозв’язків між компонентами ландшафту, що склались історично, і має відносну подібність природних умов. Географічний пояс — найвища територіальна одиниця поділу. Найнижчою територіальною одиницею є географічний ландшафт (12, 17) — така одиниця, яка далі не ділиться за зональними ознаками. У межах ландшафту вже не простежуються зональні відміни в кліматі, ґрунтах та інших компонентах. Ландшафт поділяється тільки на морфологічні складові частини. Окремі ландшафти, їх угруповання, а також питання їх теорії вивчає регіональна фізична географія, або ландшафтознавство.

      Ми  спинимось лише на найбільших таксономічних  географічних одиницях — географічних поясах і зонах.

      Слід  мати на увазі, що наші сучасні уявлення про зональність географічної оболонки склались історично і пройшли  тривалу історію розвитку. Уявлення про зональність окремих природних  явищ виникло давно. Про зональність  клімату, наприклад, знали ще в античні  часи. Значний вклад у розвиток вчення про географічну зональність  вніс О. Гумбольдт. Він зробив важливі  наукові узагальнення про зональність  окремих природних компонентів, зокрема про зональність клімату, рослинного покриву і тваринного світу. Проте родоначальником вчення про географічні зони по праву  вважають В. В. Докучаєва, який називав  їх не географічними, не ландшафтними, а просто природними зонами.

      В. В. Докучаєв відкрив закон зональності  географічної оболонки. Він перший у 1898 р. запропонував поділ земної поверхні на природні зони, в основу якого  було покладено не окремі природні компоненти, а весь їх комплекс. Пізніше, в 30-х роках XX ст., Л. С. Берг на основі докучаєвських природних зон розробив докладніший поділ суші на географічні зони. Крім Л. С. Берга, в розвиток докучаєвського вчення про зони природи внесли вклад й інші наші вчені. Нова система географічних поясів і зон склалась недавно, в наприкінці 50-х років XX ст.

      А. О. Григор’єв і І. П. Герасимов  запропонували спочатку ділити географічну  оболонку на широтні географічні  пояси, як більші одиниці, а їх —  на географічні зони.

      Сучасний  докладний поділ географічної оболонки на географічні пояси і горизонтальні  географічні зони розробили А. О. Григор’єв, М. І. Будико. 

      Умови формування географічних поясів. Широтний географічний пояс — це найвища зональна таксономічна географічна одиниця. Широтні пояси являють собою циркумполярні, або кільцеві відносно полюсів, частини географічної оболонки, в основі виділення яких лежить відносна однорідність основних кліматичних рис.

      Природні  особливості поясів формуються не тільки під впливом зовнішніх факторів, а й під впливом внутрішніх сил Землі. Внутрішні сили зумовлюють існування різко відмінних за природою материків і океанів, а  також їх макроформ рельєфу. Від  основних орографічних ліній багато в чому залежить характер природи  географічних поясів на суші.

      Проте особливості надходження сонячної енергії на Землю треба вважати  основним фактором, що визначає широтний поділ географічної оболонки на пояси. Особливості надходження сонячного  тепла зумовлені кулястою формою Землі. Завдяки обертальному руху Землі  в межах кожного з поясів по довготі тепло розподіляється більш-менш рівномірно. Відхиляюча сила обертання  Землі (сила Коріоліса) зумовлює відмінність  режимів вітрів у різних поясах, а все разом спричиняє відмінність  у розподілі опадів і всіх інших  кліматичних елементів.

      Отже, головними кліматичними факторами, які зумовлюють відмінність між  широтними географічними поясами, є радіаційний баланс і загальна циркуляція атмосфери. Тому власне географічні пояси територіально близькі до кліматичних поясів. Але у зв’язку з тим, що в кожному поясі відповідно до кількості тепла, яку він отримує, відбуваються специфічні фізико-географічні процеси (біохімічні, геоморфологічні, циркуляційні, випаровування, вегетації рослин, міграції тварин та ін.), пояси по праву називаються географічними.

      Широтні географічні пояси не мають правильної кільцевої форми. Вона залежить від  розподілу суші й моря, конфігурації материків та їх рельєфу. Ці фактори, зумовлені внутрішніми силами, можуть на великих ділянках зсувати межі географічних поясів по широті.

      Усередині кожного поясу природа неоднакова. Ступінь її різноманітності змінюється в просторі й залежить головним чином  від ступеня різноманітності  основних кліматичних показників —  кількості та співвідношення тепла  й вологи. Найбільш схожі природні умови всередині екваторіального й полярних географічних поясів, у яких тепла й вологи або завжди багато (в першому) або завжди мало (в других). Різноманітніша природа в межах тропічних географічних поясів, де кількість тепла майже однакова, а кількість вологи змінюється в дуже широких межах.

      Найрізноманітніша природа в межах помірних поясів. Там кількість тепла і вологи дуже відрізняється в різних місцях, а в багатьох районах вони неоднакові й по сезонах. У зв’язку з цим  більшість широтних географічних поясів ділять на кілька географічних зон, кожна  з яких у межах поясу відрізняється  рослинністю, ґрунтами, водами і т. ін. На зони не поділяються тільки арктичний, антарктичний і екваторіальний пояси.

      Особливості географічних зон. Географічна зона є другою за величиною зональною таксономічною географічною одиницею. Зони відрізняються від поясів більшою єдністю і подібністю природних умов.

      Зональність — одна з найголовніших особливостей географічної оболонки. Відповідно до світового закону природної зональності, на суші виділяються два типи зон: горизонтальні зони і вертикальні (висотні) ландшафтні пояси.

      Горизонтальні географічні, або природні, зони суші є основними якісно відмінними одна від одної складовими частинами  географічної оболонки, її основними  ландшафтними підрозділами. Формування особливостей кожної географічної зони, а також їх чергування зумовлено  головним чином кількістю й співвідношенням тепла й вологи. Зони, як правило, охоплюють значні площі, мають витягнуті обриси у вигляді смуг і не мають різко виражених меж. Вони більш-менш поступово переходять одна в одну, відповідно до поступової зміни факторів, від яких залежать їх особливості. Проте не можна говорити, що взагалі між географічними зонами ніяких меж не існує, їх приблизно встановлюють на місцевості і проводять на картах. Виділити й описати будь-який географічний ландшафт можна лише тоді, коли встановлено його природні межі, які відділяють його від іншого ландшафту.

      Більшість зон поділяється на підзони, які теж не мають різко виражених меж. Зовнішній вигляд географічних зон звичайно визначається, перш за все, за характером їх рослинного покриву, за яким більшість з них дістала назви. Це пояснюється тим, що характер рослинного покриву зон особливо яскраво відбиває найважливіші особливості їх природи: кліматичні, геоморфологічні, ґрунтові й зоогеографічні. Тому за загальним характером рослинності можна визначити основні особливості всіх компонентів природи певної зони, її будову, динаміку тощо.

      Загальні  закономірності розміщення географічних зон  на материках. Якби Земля була ідеальною кулею (мала однорідну рівнинну поверхню суші), то на ній географічні зони розмістилися б ідеально. Закон зональності виявлявся б приблизно в такій послідовній зміні горизонтальних зон від екватора на північ і на південь: зона вологих тропічних лісів (гілеї), субекваторіальних лісів, саван, напівпустинь, пустинь, напівпустинь, степів, лісостепів, лісів, лісотундри, тундри, полярних пустинь. При цьому зони були б правильними концентричними смугами і змінювали б одна одну тільки по широті.

      Але, як писав В. В. Докучаєв, природа —  не математика і закон природної  зональності треба розуміти як загальний  закон, який на різних територіях виявляється  по-різному. Справді, існуюче розташування зон на суші не ідеальне. Воно залежить від багатьох причин: від величини площі материка, його обрисів і  місцеположення на земній кулі, від  розташування на ньому крупних форм рельєфу і особливостей океанічних течій, які омивають материк, та ін.

      Географічні зони материків перериваються океанами, які мають свої географічні пояси. На положення географічних зон впливає  те, що суша й вода розподілені нерівномірно і несиметрично. На розташування зон  вплинула також і своєрідність палеогеографічного розвитку материків. Усе разом створює  в різних місцях материків різне  співвідношення тепла й вологи, внаслідок  чого горизонтальні географічні  зони й не можуть бути системою ідеально рівних суцільних смуг, які б оперізували всю земну кулю і змінювали б одна одну по широті правильними концентричними смугами.

      Природні  зони в різних частинах материків  розташовані по-різному, але в  певному порядку. Закономірність розташування географічних зон на материках можна  простежити на прикладеній схемі  поясів і ландшафтних зон на гіпотетичному  материку (рис.). Як видно зі схеми, горизонтальні  географічні зони закономірно змінюють одна одну не тільки по широті від полюсів  до екватора, а й по довготі —  від океану в глиб материка. Це останнє  пов’язано зі збільшенням континентальності клімату та зміною співвідношення тепла й вологи всередині материка. З цієї причини в приокеанічних і внутріматерикових частинах або секторах материків утворюється по кілька своєрідних несуцільних зон. Вони закономірно повторюються в однакових поясах і секторах різних материків і в Південній півкулі, причому зони Південної півкулі, як і пояси, в цілому аналогічні за типами ландшафтів зонам і поясам Північної півкулі.

      Зі  схеми видно, що широтними по суті є тільки географічні пояси, а  не зони. Довготне простягання зон  найчастіше видозмінене по окраїнах материків порівняно з їх внутрішніми  частинами. У внутрішніх частинах найбільших материків, які витягнуті з заходу на схід і мають значну ширину (Євразія, північна частина Африки, північ Північної  Америки), має місце типово довготне або близьке до нього розташування зон. Вузькі материки або вузькі частини  материків мають зони, витягнуті  вздовж меридіана. Це має місце в  Північній і Південній Америці  та на інших материках.

      Наведена  схема дає лише загальне уявлення про розташування зон. Зони на кожному  материку розміщені своєрідно. В  Євразії, яка простягається від  екватора до арктичних широт, горизонтальна  зональність виражена найкраще. Тут  є майже всі зони північної  півкулі. Значні розміри й витягнутість її із заходу на схід обумовлюють дуже широкий і повний розвиток зон і підзон, типових для внутріматерикових областей, та їх довготне простягання.

      На  Східноєвропейській рівнині та в  Західному Сибіру особливо правильними  смугами зони змінюють одна одну по широті. В приокеанічних секторах материків простягання зон меридіональне  або близьке до нього. Крім того, в центральній, південній і східній  частинах Євразії зональність дуже ускладнена висотною поясністю.

      У Північній Америці так само є  майже всі зони. У рівнинних  центральній і північно-східній  частинах добре виражені зони лісова, лісостепу й степу. Але тут  розташовані зони досить своєрідно. Лісостеп (та його частина, що зайнята  преріями) і степ простягаються в  цілому меридіонально. Причиною такого їх розташування є те, що Кордільєри простягаються на заході материка меридіонально  і перешкоджають впливу Тихого океану на внутрішні частини материка.

      У Південній Америці конфігурація і рельєф обумовлюють відсутність  лісової зони помірного поясу  в східній приокеанічній частині. Взагалі на низовинах у Південній  півкулі нема підзони тайги (на широтах, де вона повинна бути, відсутні материки).

      У Північній Африці від субтропіків  до екваторіального поясу всі  пояси і зони представлені найбільш правильно. Але там внаслідок  впливу Азії відсутні зони, які характерні для східних приокеанічних областей. На сході й півдні материка характер рельєфу і конфігурація зумовлюють в цілому дугоподібне розташування зон — витягнутість їх по широті. Подібно розташовуються географічні  зони і в Австралії. Там переважають  внутріматерикові зони, бо значна частина  материка розташована в сухому тропічному поясі.

      Отже, закон природної зональності  значно порушується на багатьох материках.

      Висотна поясність. Крім зазначених порушень у розташуванні ландшафтних зон, їх розміщення ускладнюється ще й горами, де має місце висотна поясність. Вона властива тільки гірським районам і означає зміну ландшафтних смуг по вертикалі. Ця зміна відбувається в цілому так, як і зміна горизонтальних зон від екватора до полюсів. У гірських областях також трапляється арктична зона, тундра, лісова, степова і всі інші. Вони являють собою відносно вузькі смуги, які змінюють одна одну в міру підняття вгору.

      Існування висотної поясності зумовлюється рядом  причин. Значну роль відіграє різне  віддалення шарів повітря від  Землі - джерела їх нагрівання. Через те, що з висотою в повітрі стає менше водяної пари й пилу, там зростає інтенсивність сонячної радіації, знижується температура повітря (на 5-6° на 1 км або в 1000 раз швидше, ніж по широті) і тиск (на 1 мм з підняттям на 11-12 м). До певної висоти зростає зволоження, а потім утворюється пояс максимальних опадів, або «пояс хмар», вище якого кількість опадів зменшується. В горах інші умови стоку, інші типи ґрунтів, рослинність, тваринний світ, нерідко відмінні й основні риси рельєфу - там інші умови формування ландшафтів.

      Отже, хоч між горизонтальними ландшафтними зонами рівнин і вертикальними ландшафтними поясами гір і є певна подібність, але повної аналогії між ними нема і бути не може. Вертикальні ландшафтні пояси - це не копії відповідних горизонтальних зон. Їх можна розглядати лише як варіанти цих останніх (гірський варіант тундрової зони тощо). Ступінь відміни однойменних ландшафтів гір і рівнин значною мірою залежить від розташування гір. Якщо гори розташовані в лісовій зоні, то їх тундровий ландшафт мало відрізняється від тундри рівнин. Це пояснюється тим, що тундра й ліс (тайга) розташовані поряд. Інша річ, коли гори розташовані в зоні степів або пустинь. У цьому випадку вертикальні пояси не завжди повторюють горизонтальні зони. Часто буває, що гірський пояс лісів змінюється не тундрою, а високогірними луками.

      Ландшафт  нижнього висотного поясу звичайно відповідає ландшафтам горизонтальної географічної зони, в якій знаходиться  гірська країна. Але відмінність  середніх і верхніх висотних поясів буває значна, бо зумовлюється не тільки відмінністю перелічених умов, а  й широтою. Наприклад, для тундри арктичних широт характерні полярний день і полярна ніч, які відсутні у високогірних тундрах нижчих широт. Тому в них різні гідрокліматичні, ґрунтово-біологічні та всі інші процеси.

      Кількість вертикальних поясів у горах буває  різна, бо залежить від висоти гір. На високих горах їх більше, ніж на низьких. Кількість вертикальних поясів зменшується від екватора до полюсів. Найповніша і найскладніша система  вертикальних поясів у низьких (тропічних) широтах, а найменше їх у високих  широтах. Якщо гори розташовані в  тундрі, то їх висотним поясом може бути лише пояс вічного морозу. У напрямі  від екватора збільшується й подібність вертикальних поясів з відповідними ландшафтними зонами.

      Розрізняють дві групи типів вертикальної поясності: приморську і континентальну. Приморська група висотної поясності  в середній і нижній частині гірської країни представлена здебільшого гірсько-лісовими ландшафтами, а у верхній —  безлісими альпійськими луками.

      Континентальна  група висотної поясності характеризується переважно безлісими ландшафтами. Підніжжя гір або передгір’їв  представлені пустинними ландшафтами, які з висотою змінюються на гірсько-степові  та гірсько-лучні (в середній і верхній  смугах гір).

      При докладнішому вивченні висотної поясності  в різних географічних умовах виділяють  чимало її різновидностей.

      Явище азональності. Зональність є одним з основних законів географічної оболонки. Усі компоненти природи і вся природа в цілому має зональний характер. Проте в географічній оболонці дуже поширені й азональні (незональні) явища, тобто чужі цій зоні й від неї не залежні.

      Азональність  виявляється всередині географічних зон. Яскравим: прикладом її може бути висотна поясність всередині  зони. Основну групу азональних явищ повністю або в значній мірі обумовлюють  внутрішні сили Землі (вулканізм, землетруси), геологічна структура, рельєф тощо.

      Формується  географічна оболонка, з одного боку, під впливом речовини й енергії, які надходять з атмосфери, а  з другого — речовини і енергії  з літосфери. Впливом речовини й  енергії з атмосфери зумовлюється клімат і зональність ландшафтів, а впливом речовини й енергії літосфери — їх азональність. Тому кожний конкретний ландшафт будь-якої місцевості одночасно зональний і азональний. Отже, азональні явища в житті географічної оболонки відіграють таку саму роль, як і зональні. Нема тільки зональних або тільки азональних ландшафтів. Вони тільки в сукупності утворюють географічну оболонку.

      Проте не існує ні рельєфу, ні ландшафту, які  були б абсолютно незалежні від  зональних умов. Наприклад, Урал, як гірське утворення, є явищем азональним. Але природа його північної частини  відбиває різко виражений вплив  особливостей тундрової зони зі соліфлюкцією та морозним вивітрюванням. Південний  Урал, який знаходиться в зоні степів, має свої різко відмінні особливості, властиві степам, і т. ін.

      Отже, висотна поясність у кожній широтній зоні є явище азональне, але ландшафти  гір у певній мірі відбивають риси зони, в якій вони знаходяться. Звичайно, азональні ландшафти мають свої, їм властиві компоненти (геологічну будову, клімат, води, ґрунти, рослинність і тваринний світ), здебільшого відмінні від природних компонентів зони, серед якої вони розміщені. На цій підставі їх і називають незональними, або азональними ¹.

      Крім  зональних ландшафтів, у будь-якій зоні ми зустрічаємо також інтразональні й екстразональні. Інтразональними ландшафтами називаються такі, які ніде не утворюють «своєї» зони, але зустрічаються в незональних умовах декількох сусідніх або навіть всіх зон.

      Іноді розрізняють ландшафти інтразональні, властиві незональним умовам декількох сусідніх зон, й азональні, властиві незональним умовам всіх зон суши. Однак реальної відмінності між цими категоріями немає. Великі біоценотичні категорії, типи рослинності (наприклад, луки, болота) існують у всіх або майже у всіх зонах. Поширення менших категорій (наприклад, класу формацій) буде обмежено лише декількома зонами. Такими є сфагнові, зеленомохові й папірусові болота, високотравні й остепнені луки й т. ін. Справа в тому, що інтразональні рослинність і тваринне населення набувають певного відбитку тієї зони, з якою вони пов’язані, тому в зонах, що лежать далі одна від одної, вони менш схожі, ніж у сусідніх.

      Екстразональні  рослинність і тваринне населення  утворюють за межами даної зони зональні угруповання, але, виходячи за межі «своєї» зони, бувають пов’язані із незональними умовами. Так, широколистяні ліси, що утворюють особливу зону, у степу вже не зустрічаються на вододілах, а спускаються на схили річкових долин і в степові балки. В останніх вони утворюють так звані байрачні ліси. Так само на північ від степової зони острівці степу можуть виявитися прив’язаними до схилів південної експозиції, як ми це спостерігаємо в Якутії й Магаданської обл. Нарешті, уздовж західного схилу Уралу, у Пермській обл. є величезний лісостеповий острів, що розташовується в підзоні мішаних лісів. Він має всі ознаки лісостепу: наявністю березових колків, ділянок степів з ковилою, заростей степових чагарників (степової вишні, степового мигдалю й т.д.). Цей лісостеп пов’язаний з виходами на денну поверхню гіпсів і ангідритів, що створюють сприятливі умови для лісостепової рослинності й тваринного населення. У всіх перерахованих випадках мова йде про екстразональні угруповання.

      Отже, у будь-якій зоні ми зустрічаємо  на плакорних вододілах зональну рослинність, а в незональних умовах — інтра- і екстразональну. Поєднання цих угруповання і утворює характерний для кожної зони малюнок. 
 
 

ГЕОГРАФІЧНІ ПОЯСИ І ЗОНИ СУШІ

      Система географічних поясів і зон. Суша Землі поділяється на 13 широтних географічних поясів (табл. 1): по 6 у кожній півкулі і один спільний пояс (екваторіальний). Переважна більшість поясів поділяється на географічні зони. Усіх зон виділяється 40, з яких 32 (16 подвійних) розташовані в обох півкулях. Не повторюються лише 8 зон: арктичних пустинь, антарктичних пустинь, тундри, лісотундри, океанічних луків субантарктичного поясу, лісостепова, пустинь помірного поясу та екваторіальна.