Закони Хаммурапі: історія, структура, принципи

                             Національна академія внутрішніх справ

Реферат

              З курсу: Історія держави та права зарубіжних країн

                  На тему: Закони Хаммурапі: історія, структура, принципи

Слухачки 1-КА курсу 7 групи

Маковської Вікторії Анатоліївни

Залікова книжка № 11-126-КА

Домашня адреса: м. Київ. вул.

Мішина, 15/17

Тел.: 0666904185

                                                      Київ – 2011

                                                       План

Вступ

   1. ПЕРЕДУМОВИ ТА ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ЗАКОНІВ ХАММУРАПІ

1.1. Передумови

1.2. Історія створення

    2. ПРИНЦИПИ ТА ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ЗАКОНІВ ХАММУРАПІ

              2.1. Принципи

              2.2. Основні положення

    3. СТРУКТУРА ЗАКОНІВ ХАММУРАПІ

              3.1. Правове становище окремих груп населення за Законами Хаммурапі

3.2. Характеристика правових відносин за Законами Хаммурапі

Висновок

Список використаних джерел

                                                 Вступ

Найвідомішим, найповнішим збірником законів усієї Месопотамії є кодифікація царя Хаммурапі, яку й донині вважають одним з найдавніших збірників правових норм в світі.

Хаммурапі склав свої закони вже на 3 році царювання – вони були записані на глиняних табличках. Згодом, на 35 році царювання, коли йому вдалося перемогти всіх своїх ворогів "зверху і знизу", за його наказом закони були висічені на чорному базальтовому стовпі. Тоді і, очевидно, складено вступ і закінчення до законів.

Цей базальтовій стовп знайдено в кінці 1901 року французькою археологічною експедицією в м. Сузи. Елламський правитель наказав у центрі стовпа очистити місце, очевидно, для свого власного запису, але самого запису він не зробив. На сьогодні цілком невідомі 21 стаття. Всього ж текст законів Хаммурапі, крім прологу і епілогу, налічує 282 статті.

Закони Хаммурапі являють собою надзвичайно цікавий законодавчий пам'ятник. Це дуже важливе джерело в історії держави і права стародавньої Месопотамії. На противагу від інших збірників правових актів та законів Месопотамії, кодифікація не носить божественної волі. У пролозі Хаммурапі вказує, що бог сонця та справедливості Шамаш, з'явився цареві уві сні, розпорядився, щоб той встановив в країні "право і справедливість", та вручив йому свої закони. В епілозі цар ще раз наголошує на необхідності дотримуватись всіх цих законів. Він також проголошує, що буде захищати усіх потерпілих і покривджених

У законах Хаммурапі регулюється цілий спектр правових відносин вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов'язального права, шлюбно – сімейного та спадкового права, трудових відносин, кримінального та кримінально – процесуального права. Це типова кодифікація рабовласницької держави де всі права і привілеї закріплені за рабовласниками, а раб – особа безправна.

        ПЕРЕДУМОВИ ТА ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ЗАКОНІВ ХАМУРАППІ

1.1.                                       Передумови створення

                        У 1901 році французька археологічна експедиція, розкопуючи м.Сузи в Эламі (на схід від Вавилона), знайшла базальтовий стовп, з усіх боків покритий клинописом. Ця унікальна знахідка була відкриттям найдавнішого на землі зводу законів. Він був складений у царювання Хаммурапі, царя Вавилона (1792 – 1750 рр. до н.е. ).

                      Природно, що для Вавилонії було неприйнятним право Шумера, започатковане законодавчою діяльністю царів ІІІ династії Ура. Необхідність створення зводу законів для своєї держави усвідомлював вже другий цар І вавилонської династії Сумулаїлу, про закони якого згадується у документах його спадкоємця [10, c. 32].

                       Передумовами появи Законів Хаммурапі найімовірніше були наступні чинники.  На той час Вавилон став великою державою, приєднавши до себе багато сусідніх міст, держав, народів. У зв'язку з цим виникла необхідність встановити єдині закони на території всієї держави, які б регулювали правові питання і правові відносини. Прагнення правителя згладити гострі соціальні суперечності, які на той час виникали в суспільстві.Стремління рабовласників, знаті, заможних людей, жерців чітко визначити свої права і привілеї, забезпечити своє майно від зазіхань інших [8, c. 33].

                        Отже, закони Хаммурапі було створені у ХVIII ст. до нашої ери вавилонським царем Хаммурапі. Появі законів передувала низка причин.Сам цар же вказує, що його мета в тому, щоб "засяяли в країні істина і справедливість, щоб сильний не утискував слабого, вдову і сироту". Істинне правосуддя можливе лише на основі його указів і настанов. Цар закликає своїх спадкоємців дотримуватися його законів.

1.2. Історія створення законів Хаммурапі

                     Хаммурапі у своїх законах намагався сформувати і закріпити суспільний лад держави, панівною силою в якій мали бути дрібні та середні рабовласники. Свідчення того, якого великого значення надавав Хаммурапі своїй законодавчій діяльності,є те, що він розпочав її ще на початку свого правління: другий рік його царювання названий роком, коли він дав право країні. Щоправда, цей ранній збірник законів не дійшов до нас; відомі науці закони Хаммурапі були розблені наприкінці його царювання [2, c. 33].

                       За наказом Хаммурапі закони, спочатку були записані на глиняних табличках, а наприкінці його царювання були вирізьблені на чорному базальтовому стовпі висотою 2,25 м, об'ємом 1,9 м [ 8, c. 32].

                       Зверху на лицьовому боці стовпа зображений сам цар, що стоїть перед богом Сонця Шамашем. Бог Сонця Шамаш був покровителем суду.Нижче наведено текст законів, який заповнює обидва боки стовпа. Він складається з трьох частин. Перша частина – це великий вступ, в якому Хаммурапі проголошує, що боги передали йому царство для того, щоб "сильний не пригноблював слабкого". Далі йде перелік благодіянь, вчинених самим Хаммурапі для міст своєї держави. Серед них згадуються міста крайнього півдня на чолі з Ларсою, а також міста, розташовані уздовж середньої течії Євфрату і Тигру, наприклад: Марі, Ашшур,, Ніневія. Після вступу йдуть статті ( 282 статті)законів, які завершуються докладним висновком.

                     В цілому пам'ятка права збереглася досить добре. Лише статті останніх стовпчиків з лицьового боку стовпа стерті. Більш всього, це було зроблено за наказом еламського царя, який перевіз після свого вторгнення у Дворіччя цю пам'ятку з Вавилоні до Сузи, де вона і була знайдена. Еламський правитель наказав у центрі стовпа очистити місце, ймовірно, для власного запису, але самого запису він не зробив. Стерту частину (близько 35 статей) частково вдалося відновити завдяки наступним знахідкам у тих же Сузах та інших місцях (знайдено уламки ще однієї подібної стели, глиняні таблички з текстом деяких статей законів) [5, c. 19].

                    Отже, чорний базальтовий стовп із законами Хаммурапі був створений після перемоги Хаммурапі над Римінсом і підкорення земель уздовж середньої течії Євфрату  і Тигру , тобто на початку 30-х років його правління. Можна припустити, що копії законів були виготовлені для всіх великих міст держави. Після вторгнення еламського царя у Дворіччя, закони Хаммурапі були перевезені до Суз, і там було стерто близько 35 статей. На сьогодні невідомі цілком або майже цілком 21 стаття, а в чотирьох статтях залишаються значні прогалини [17, c. 301 - 312].

     ПРИНЦИПИ ТА ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ЗАКОНІВ ХАММУРАПІ

                                            2.1. Принципи законів Хаммурапі

           Принцип таліону: покарання є відплата за провину, і тому воно має бути "рівним" злочину. Ця доктрина виражається зазвичай афоризмом: "око за око, зуб за зуб". Хоча, за законами Хаммурапі, якщо соціальний статус винного вищий, ніж у потерпілого, покарання значно м'якше.

                    У староєврейському "Второзаконии" ідея талону виражена так: "І та не зглянеться око твоє: життя за життя око за око, зуб за зуб, рука за руку".

                    Деякі дослідники відмічають, що з законів Хаммурапі фактично витікає сучасний принцип презумпції невинності ("невинен, поки не доведене зворотнє") [19, c. 47].

                    Прямолінійне застосування принципу "рівним за рівне" виключає встановлення суб'єктивної сторони дії - наміру, необережності, випадковості.

                    Своєрідним вираженням таліону в законах Хаммурапі служило правило, згідно з яким всякий помилковий обвинувач (наклепник) повинен був нести відповідальність в тій мірі, яка загрожувала звинуваченому : хто негрунтовно звинуватив іншого у вбивстві, повинен померти сам.

                      Коли по характеру злочину застосування принципу "рівним за рівне" в точному значенні було неможливо, удавалися до фікції: неслухняному рабові відрізали вухо; синові, що образив батька, відрізували язик; лікареві, що зробив невдалу операцію, відрізували пальці і т. д. Це називають символічним таліоном.

                       Принцип таліону не слід плутати з кровною помстою. Роль відплатника бере на себе держава, а не рід скривдженого, тому сам звичай таліону - це ознака швидше класового суспільства, а кровна помста - родового. У законах Хаммурапі кровна помста відсутня. Для порівняння: т. зв. варварські правди в                Західній Європі допускали (при її обмеженні) кровну помсту аж до IX ст. н. е., тобто більш ніж через 2500 років після Хаммурапі [5, c. 22 - 23].

                        Принцип "залякування" проявлявся при згадуванні страти, як покарання за злочин, більш ніж в 30 випадках.

                        Наступний принцип полягає в тому, що злочин міг спокутуватися штрафом, якщо закон передбачав цю можливість для тих або інших певних випадків. Це було вигідно для заможних людей, які, сплативши штраф за здійснений злочин, тим самим могли уникнути суворішого покарання.

                       В законах Хаммурапі спостерігається збереження в карному законодавстві пережитків родоплемінного ладу (докласовий звичай; колективна відповідальність общини за злочин, здійснений на її території; вигнання з рідної місцевості, санкціонований самосуд та ін.) [7, c. 237 - 238].

                      І останнє. Суддя не завжди міг виявити істину. В такому випадку вдавалися до ордалій - суду Божого. Так, ст. 2 передбачала, що звинувачення у сумнівному випадку «перевірялося» водою. Звинуваченого кидали у ріку. На відміну від варварської Європи, де невинний «мусив» іти на дно (вода - чиста субстанція і грішника не приймає), тут смерть звинуваченого підтверджувала його провину. Показово інше - юриспруденція, якщо це можна так назвати, народів, які пере­бувають на однаковому ступені розвитку, незалежно від того, що їх розділяють тисячі кілометрів і тисячі років, знаходить прийоми, в основі яких нерідко лежить один і той же принцип [9, c. 525].

                        Отже, у законах Хаммурапі закріплені певні принципи. Серед них найважливішими є: принцип таліону; "залякування"; принцип того, що злочин міг спокутуватися штрафом; збереження у крному законодавстві пережитків родоплемінного ладу; звернення в окремих випадках до ордалій – суду Божого. Більш того, на думку деяких дослідників, важливою особливістю законів Хаммурапі є те, що з цих законів фактично витікає сучасний принцип презумпції невиності.

2.2. Основні положення законів Хаммурапі

                     Закони Хаммурапі регулюють різноманітні правові відносини, пов'язані з життям вавилонського суспільства, і мають певну внутрішню систему.  Перші п'ять статей (їх нумерація встановлена сучасними вченими)присвячені судочинству. Статті 6-13 визначають покарання за вчинення крадіжки і способи її виявлення. Статті 14-20 спрямовані проти викрадення дітей і рабів та переховування рабів-утікачів. У цих статтях також визначено розмір винагороди за спійманння раба-утікача. В статтях 21-25 розглядаються різні випадки грабежу. Статті 21-41 регулюють обов'язки і права воїнів, причому особливо детально висвітлюються питання їх землеволодіння. Статті 42-47 визначають права і обов'язки осіб, які орендують землю. Наступні п'ять статей (48-52) встановлюють межі права лихваря на врожай заставленому йому поля. Статті 53-56 передбачають покарання за недбале використання іригаційної системи. Статті 57 і 58 захищають власників полів від шкоди, заподіяної стадами. Статті 59-66 вирішують різні питання, пов'язані з володінням садами, в тому числі питання про право лихваря на врожай із саду боржника. Наступні статті, які містяться у пошкоджених стовпчиках тексту, присвячені частково питанням володіння будинками і будівельними ділянками, частково різним видам лихварства. У статтях 100-107 йдеться про тачкарів та їх помічників. Корчми, що були водночас і вертепами, розглядаються у статтях 108-111. Праву зберігання і борговому праву, пов'язаному із забезпеченням позики одним із членів сім'ї боржника, присвячені статті 112-126. Значне місце посідає сімейне право (статті 127-195). Статті 196-225 встановлюють розмір покарання за тілесні ушкодження. Статті 226 і 227 оберігають рабовласника від умисного знищення тавра на належному йому рабі. Питання, пов'язані з працею архітекторів і суднобудівників, розглядаються у статтях 228-235. Різні види найму детально описані у статтях 236-277 [9, c. 33 - 34].

                        Отже, закони Хаммурапі регулюють правові відносини вавилонського населення у різних сферах життя і мають певну внутрішню структуру.

                                                                СТРУКТУРА

3.1. Правове становище окремих груп населення за законами Хаммурапі

                       Закони Хаммурапі виходили з визнання того, що особи не є однаковими за своїм юридичними можливостями, правами та обов'язками щодо держави та одна до одної. Ця відмінність передбачалася або діставала спеціальне закріплення, оскільки правовий устрій суспільства був становим. Хоча, чітких меж між категоріями населення не було, усі вони – більшою чи меншою мірою – мали правоздатність у галузі як майнових, так і особистих прав.(глиняний 35).

           Суспільство складалося з двох основних класів: рабовласників і рабів. Невільниками були полонені, але було й боргове рабство, яке обмежувалося трьома роками. Цілком повноправним суб'єктом права вважався самостійний чоловік – господар, глава патріархальної родини. Він міг належати до вільних общинників, бути власником наданої йому общинної землі, мати усі права, пов'язані з майновими  ти сімейними відносинами. Така особа називалася авілумом ("людина", "син чоловіка"). До іншої категорії загалом повноправних і вільних людей належав мушкенум ( "той, що падає ниц" ).

                      Мушкенуми були власниками землі, яка передавалась їм на певних умовах з державного фонду.  Авілуми в основному сповідували звичаєве право.

                      Закони Хаммурапі регулювали лише загальні для усіх або дуже своєрідні ситуації. Мушкенуми були предметом особливого піклування з боку царської юстиції. На умовних соціальних сходах вони стояли дещо відокремлено від авілумів : закони "дешевше" оцінювали їхнє майно, заподіяні їм тілесні ушкодження тощо. Однак земельна власність мушкенумів охоронялася поряд з храмовою і палацовою. У разі розлучення вони сплачували лише третину суми, яку мали сплачувати у такому разі повноправні общинники. Вочевидь, це було пов'язане з тим, що мушкенуми були одноосібниками, в той час як авілуми зберігали обов'язки з общиною і могли розраховувати на підтримку сусідів і родичів у разі виникнення конфліктів. Поле, будинок, сад "платника податку", куди, ймовірно, входили й мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні угоди відмінялися. Трудова повинність мушкенума по догляду за каналами не могла перевищувати 48 днів за рік [18, c. 15 - 17].

                      Інакше кажучи, дві категорії вільних – авілуми і мушкенуми у майнових відносинах захищалися законами Хаммурапі однаково, а тілесні пошкодження – по-різному. Підтвердженням того, що закони Хаммурапі захищали майно цих категорій однаково, є  ст.15: " Якщо людина виведе за міські ворота раба палацу, чи рабиню палацу, чи раба мушкенума, чи рабиню мушкенума її належить вбити" [16, c. 16].

                     Що стосується тілесних ушкоджень, то тут розбіжності лежать на поверхні, про що свідчить зміст деяких параграфів (ст.196: "Якщо людина ушкодить око будь-кого з людей, то належить ушкодити її око"; ст..197: "Якщо людина зламає кістку людини, то належить зламати її кістку").

                    Якщо розглядати  відповідальність авілума за тілесні пошкодження мушкенуму, то в такому випадку принцип талону не застосовується. Авілум просто має виплатити штраф.

                    Дуже цікавим є закріплений у законах Хаммурапі правовий статус тамкара і селянина. Вони стоять поруч. Ст. 117 гарантувала тачкареві повернення його грошей: " Якщо людина має на собі борг і віддасть за срібло або дасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина чи доньку, то вони повинні служити в будинку їх покупця чи позикодавця три роки і на четвертий рік їх належить відпустити на волю". Очевидним є той факт, що закони Хаммурапі захищали селянина, який взяв у борг і не мав змоги його повернути.   

                     Перш за все, у цих законах не передбачено боргове рабство, тобто за неповернуті борги не можна було стати рабом як це було в Римі або Афінах. Потрібно було лише відпрацьовувати.

                      По-друге, те, скільки років повинен відробляти борг боржник, встановлював не тамкар-лихвар, а закон.

                      По-третє, закони Хаммурапі охороняли життя того, хто відпрацьовував борг у тамкара. Про це свідчить ст.. 116:" Якщо заставник помре у будинку того, хто взяв у заставу, від побоїв чи поганого поводження, то господар заставника повинен викрити свого тамкара…" [14, c. 65 - 68].

                       Ще одну групу населення  становили воїни- редуми, баїруми ("погонщик", "ловець"). За службу цареві їх наділяли землею, де вони вели сільське господарство на певних умовах( ілку-таку назву мало їхнє землекористування).Закон зобов'язував воїнів суворо виконувати головну мету – нести службу. Якшо воїн відмовлявся іти у похід, то на нього чекала смертна кара ( ст.. 26:" Якщо редум чи баїрум якому наказано виступити у царський похід, не піде, чи пошле замість себе найманця, то цього ре дума чи баїрума належить вбити" ).Викуп з полону воїна проводився з участю місцевого храму, поселення, общини і навіть палацу, при цьому поле, сад і будинок воїна не могли віддаватися на сплату такого викупу. У разі взяття у полон і навіть тривалої відсутності права воїна на наділ зберігалися( ст.. 27:" Якщо редум чи баїрум буде взятий у полон, перебуваючи на царській службі, а його поле й сад будуть віддані іншому, якщо він повернеться у своє поселення, то йому треба повернути його майно"). Майно і наділ, надані воїну на праві ілку, не можна було продавати ( ст.. 35:" Якщо людина купить у ре дума велику чи дрібну худобу, яку дав редуму цар, то вона втрачає своє срібло"). Однак, якщо редум чи баїрум сам покинув свій наділ і з власної волі був відсутній понад три роки, він не міг претендувати на повернення майна (ст. 30 :" Якщо редум чи баїрум через обтяжливість своєї повинності покине своє поле, сад чи будинок та буде відсутній і після нього інший візьме його поле, сад чи будинок і буде нести його повинність протягом трьох років, то якщо він повернеться і вимагатиме своє поле, сад чи будинок, їх не належить йому віддавати. Закони захищали воїнів і від зловживань з боку нижчих військових начальників, на яких чекала смерть за спробу привласнити наділ чи дарунок царя (ст.. 34: " Якщо декум чи лубуттум  візьме речі ре дума, завдасть шкоди редуму, віддасть ре дума у найм, зрадить ре дума на суді більш сильному чи візьме собі дарунок, який дав редуму цар, то цього декума, лубуттума  належить вбити") [15, c. 13 - 14].

                     Найнижче на соціальних сходах стояли раби. Рабство було патріархальним ( раб працював нарівні з хазяїном, харчувався з ним за одним столом, жив у його будинку, був майже членом його сім'ї ) і палацовим ( повна протилежність патріархальному рабству). Рабів могли мати як авілуми, так і мушкенуми. Раби авілумів мали значний обсяг прав. Так, вони могли одружуватись з вільною жінкою. Причому діти від цього шлюбу вважалися вільними. Про це свідчить ст. 175 :" Якщо раб палацу або мушкенума одружиться з донькою людини і вона народить дітей, то господар раба не може висувати претензій до дітей доньки людини щодо обернення їх у рабство" [10, c. 35 - 42].

                       У законах Хаммурапі раби розглядалися в основному нарівні з майном. У разі заподіяння їм ушкоджень, вони мали одержувати відшкодування (ст. 199 :" Якщо вона ушкодить око раба або зламає кістку раба людини, то вона повинна відважити половину його купівельної ціни"; ст. 213:" Якщо вона вдарить рабиню людини і спричинить викидень її плоду, то вона має відважити 2 сиклі срібла"; ст. 214 :" Якщо ця рабиня помре, то вона має відважити 1/3 міни срібла"). За законами Хаммурапі рабиня могла народити лише раба. Щоб рабиня та її діти стали вільними, вона мала народити від свого господаря і вже незалежно від того, чи визнає він її дітей чи помре без цього визнання, вона отримувала свободу. Більш того, якщо володар визнавав дітей рабині, то вона і її діти отримували право на спадщину, з тією різницею, що діти дружини мали одержати свою частку першими.

                    Закони Хаммурапі забороняли рабам виступати у суді як свідкам, чим обмежувалася їхня можливість шукати захисту в суді від свавілля рабовласників.

                      Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Якщо їх везли для продажу на ринок або в інше місце, господар надівав на них кайдани, шийну колодку і перевіряв наявність "рабського знаку". Ім'я господаря випалювалося на зворотному боці долоні раба. Такі заходи здійснювалися для того, щоб виключити втечу рабів.

                      Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що суспільство за законами Хаммурапі було становим. Закони визнавали, що особи не були однаковими за своїми  юридичними можливостями, правами та обов'язками щодо держави та одна до одної. Найбільш широкий спектр прав мали авілуми і мушкенуми. Це – дві категорії вільного населення. Досить цікавим є становище тамкара і селянина за законами Хаммурапі. Ці Закони захищали інтереси цих верств  населення, особливо у тих випадках, коли селянин взяв у борг і не мав чим повернути. Ще одну верству населення становили воїни- редуми і баїруми, які за службу цареві наділялися земельними наділами. На найнижчих соціальних сходах стояли раби. Рабство у Вавилоні було патріархальним і палацовим. Закони Хаммураппі ж розглядають рабів нарівні з майном.

              3.2. Характеристика правових відносин за законами Хаммурапі

                       Право власності. У роки правління Хаммурапі приватна власність значно розвинулась. Але закони Хаммурапі взагалі були дуже показові у визначенні форм власності. Вони розрізняли власність двірцеву, храмову, общинну і приватну, включаючи в перелік об'єктів приватної власності сад, поле, дім, рабів та інше майно . У законах Хаммурапі розглядається і особливий правовий редим так званого майна " ілку ". Таке майно у вигляді поля, саду, дому, надавалося царським воїнам за умови їхньої обов'язкової служби.  Воїн володів і користувався майном " ілку", але не мав права його продати чи обміняти. Згідно з законами царя Хаммурапі документ чоловіка, який купив це поле, сад чи дім ре дума, баїрума, слід розбити і цей чоловік втрачає своє срібло, а поле і сад повертаються до воїна ( ст. 37 )Якщо хтось купить у ре дума волів або овець, подарованих редуму царем, - він " втрачає своє срібло" (ст. 35).Однак і сам воїн " не може відписувати з своїх поля, саду чи дому, зв'язаних з його повинністю, своїй жінці чи дочці", а також віддавати за свій борг (ст. 38). Якщо редум чи баїрум під час перебування на царській службі потрапить у полон, а його син може нести повинність, слід віддати синові поле і сад. Якщо син малолітній, то слід віддати 1/3 поля і саду його матері, і мати виростить його. Водночас, якщо воїн не піде в царський похід або, найнявши найманця, пошле його замість себе,- "цього ре дума чи баїрума слід убити; найнятий ним дістає його дім" (ст.. 26) [8, c. 34].

                      За часів Хаммурапі інтенсивно розвивається приватна власність на землю у зв’язку з розширенням мережі каналів. . Приватне землеволодіння розрізнялось за своїми розмірами, великі землевласники використовували працю рабів і найманих робітників, дрібні – самостійно обробляли свою землю.            Розвиток приватної власності на землю призводив до скорочення общинних земель, занепаду общини. Землі могли вільно продаватися, здаватись в оренду, передаватися в спадщину, про будь-які обмеження з боку общини в джерелах не згадується.

            Шлюбно-сімейне  і спадкове право. Шлюб вважався різновидом договору, який звичайно укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не вимагалося. Дівчат видавали заміж із 7-8 років. Діяло правило: немає договору немає шлюбу й сім'ї. "Якщо чоловік узяв дружину і не уклав з нею письмового договору, то ця жінка не дружина" (ст.128).

                      Майбутній зять платив тестю за наречену викупну плату, обмінювалися з ним подарунками. Дочці належав посаг. Закон уже не кваліфікував шлюб як угоду купівлі продажу (ст.159: " Якщо чоловік, який приніс шлюбний дар у дім свого тестя, віддавши викуп, зверне увагу на іншу жінку і скаже своєму тестю : Я не візьму твоєї дочки", то батько дівчини може забрати все, що було йому принесене" ; ст. 160 :" Якщо чоловік принесе у дім тестя шлюбний дар і віддасть викуп, а потім батько дівчини скаже : Я не віддам тобі своєї дочки", то він повинен повернути все у подвійному розмірі, що йому було принесене"). Посаг і подарунки від жениха давали майбутній дружині деякі гарантії матеріального забезпечення на випадок смерті чоловіка чи розлучення (крім випадків, коли вона звинувачувалась у неналежному способі життя чи нерозсудливій поведінці) [13, c. 39 - 41].

                      У сучасній літературі точаться дискусії щодо того, чи був за часів Хаммурапі шлюбний договір купівлі-продажу справжньою купівлею. Кюк вважає угоду, пов'язану з купівлею нареченої, удаваною. На його думку придане (tirhatu) було за часів Хаммурапі не ціною нареченої, а лише шлюбним дарунком їй.

                       Незалежно від обсягу і характеру влади чоловіка над приданим дружини, необхідність повернення його дружині, передачі дітям чи родичам дружини була загальним правилом законів Хаммурапі.

                        Однією з характерних особливостей шлюбно-сімейного права за законами Хаммурапі є те, що чоловік при наявності дружини мав право взяти собі ще й наложницю.

                        Відомо, що спадкова частка дочки була прожитковою часткою, право власності на яку належало її братам. Придане дружини, яке складалось із спадкової прожиткової частки могло переходити до її чоловіка лише на праві користування ( ст. 173 : "Якщо там, куди ця жінка вийде заміж, вона народить дітей своєму другому чоловікові, а потім ця жінка умре, то її посаг від першого і другого чоловіка повинні поділити між собою" ).

                         Немає сумніву, що інститут приданого у встановленій законом Хаммурапі формі запроваджував вільний шлюб. Адже у невільному шлюбі дружина не могла мати б права власності. Разом з тим укладення шлюбу у Вавилоні на підставі укладення договору купівлі-продажу нареченої могло мати лише обрядовий характер [6, c. 513 - 514].

                         Крім інституту внесеного майна дружини (sirictu), у законах Хаммурапі йдеться про майно дружини, подароване чоловіком. Воно відрізнялося від приданого (tirhatu) та від внесеного майна (sirictu) і має особливу назву – nudunu. Ст. 150: " Якщо чоловік видасть їй документ з печаткою, то після його смерті її діти не можуть вимагати від неї нічого через суд; мати може віддати те, що залишиться після неї, своєму синові, якого любить; брату вона не повинна віддавати".

                        Дружина визнавалася опікункою своїх малолітніх дітей і як така набувала права користування усім майном, яке залишалося після померлого чоловіка. Вона посідала в сім'ї чоловіка досить почесне становище. Тому батьківська влада після смерті батька здійснювалося матір'ю.

                       Треба зазначити, що за законами Хаммурапі можна було включати до шлюбного договору положення про те, що дружина не відповідала за борги чоловіка, що виникли у нього до укладення шлюбу, а чоловік  - за такими самими боргами дружини. За борги, що виникли під час шлюбу, була встановлена спільна відповідальність подружжя.