Система виробничого менеджменту продукції підприємства

ЗМІСТ 

ВСТУП 

     Серед базової сільськогосподарської  продукції, яка гарантує продовольчу  безпеку України, особливе місце  займає зерно озимої пшениці. Це обумовлюється  винятково важливим його значенням  безпосередньо для виготовлення високопоживних продуктів харчування. Зерно хлібних культур характеризується значним вмістом висококалорійних органічних речовин, зокрема вуглеводів, білків, жирів, а також вітамінів, ферментативних сполук, мінеральних  речовин, що робить його незамінною сировиною  хлібобулочної, кондитерської та круп'яної промисловості для виробництва  цінних високо смакових продуктів споживання. Зерно - це насамперед хліб, а хлібові  як основному продукту харчування населення  у більшості країн світу немає  альтернативи. Водночас зернове виробництво  слугує потужним джерелом розвитку продуктивного  тваринництва, зокрема виробництва  м'яса, молока, яєць. Із зерна виготовляють спирт, пиво, медичні препарати, ряд  інших цінних видів продукції. Відходи  зернового господарства широко використовуються у різних галузях промисловості, будівництві, при виготовленні органічних добрив, у поповненні паливного балансу  країни тощо.

      Стратегічне значення зернового господарства України  в розвитку національної економіки, його провідна роль у продовольчій безпеці країни вимагають здійснення системи організаційно-економічних  заходів, спрямованих на створення  реальних умов розвитку ринку зерна  та виходу на світовий продовольчий ринок. Виробництво зерна сільськогосподарськими підприємствами знаходиться під  постійним наглядом з боку уряду  та інших державних органів. Стабільність виробництва зерна є одним  із основних чинників стабільності аграрного  ринку. Оскільки попит на зерно є  відносно стійким, то забезпечення стабільності на ринку зерна залежить від формування його пропозиції. Якби обсяги виробництва  зерна в Україні були абсолютно  стабільними, то значну частку проблем, пов’язаних зі стабілізацією ринку зерна, було б знято автоматично.

      Важливе значення зернової галузі та зернового  ринку для будь-якого суспільства  обумовило той факт, що пов'язані  з їх розвитком проблеми постійно залишаються предметом глибоких наукових досліджень, а удосконалення  відносин між партнерами на ринках продукції АПК, зокрема на ринку  зерна, постійно привертають увагу  багатьох економістів-аграрників. У  числі їх С.С. Бакай, В.Р. Боєв, П.П.Борщевський, М.С. Бузулуков,              І.І. Лукінов, М.Г. Лобас, З.П. Ніколаєва, Б.Й. Пасхавер, П.Т. Саблук,          О.О. Сторожук, Л.М. Худолій, О.М. Шпичак та інші.

      Метою дослідження є вивчення теоретичних  основ виробничого менеджменту.

      Для досягнення мети в дипломній роботі були поставлені та вирішені такі завдання:

• вивчення теоретичних основ виробничого менеджменту;
• оцінка стану виробництва зерна на підприємстві;
• визначення ефективності управління виробництвом зерна;
• пропозиція шляхів удосконалення управління виробництва зерна.

      Об’єктом  дослідження є процес управління виробництвом зерна  
ПП «Агроекологія» Шишацького району Полтавської області.

      Методологічною  основою проведеного дослідження  є узагальнення наукових поглядів щодо сутності виробничого менеджменту.

      При написанні роботи було використано  такі методи: абстрактно-логічний (теоретичні узагальнення та формування висновків); статистико-економічний (дослідження  та оцінка стану виробництва зерна  на підприємстві); розрахунково-конструктивний та експериментальний (розробка шляхів удосконалення управління виробництвом зерна на підприємстві) тощо.

      В процесі дослідження були використані  літературні джерела зарубіжних та вітчизняних авторів, бухгалтерська  та статистична звітність підприємства.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ОСНОВИ ВИРОБНИЧОГО  МЕНЕДЖМЕНТУ 

     1.1. Сутність виробничого  менеджменту та  виробничої системи 

     Виробничий менеджмент — сукупність принципів, методів, засобів і форм управління виробництвом, яка має на меті підвищення його ефективності та збільшення прибутку, тобто це управлінський процес, спрямований на формування комплексної системи виробництва на засадах оптимального використання ресурсів з метою забезпечення необхідного рівня прибутковості. Він має п'ять складових:

• формування і функціонування виробничих систем;
• менеджмент виробничого процесу;
• менеджмент виробничих фондів;
• менеджмент якості;
• менеджмент створення та освоєння нової продукції.

      У сучасних умовах господарювання специфіка  управління виробництвом визначається з врахуванням ринкових умов, які  з середини 80-х років ХХ ст. характеризуються такими чинниками:

• скорочення життєвого циклу товару, розширення номенклатури виробів при зменшенні їх обсягів (а не виробництво великих партій стандартних продуктів);
• значне ускладнення технологічних процесів (порівняно з конвеєрними лініями), що зумовлює підвищення вимог до кваліфікації та рівня підготовки персоналу;
• зростання вимог до рівня якості обслуговування та термінів виконання замовлень, що викликає труднощі у використанні традиційних виробничих систем та у механізмі прийняття рішень[21, c. 104].

      На  думку професора Я.Д. Плоткіна, «виробничий менеджмент – це комплексна система забезпечення конкурентоздатності товару, що випускається на конкурентному ринку. Вона включає питання побудови виробничих і організаційних структур, вибору організаційно-правової форми управління виробництвом, збуту і фірмового обслуговування товару відповідно до попередніх стадій життєвого циклу» [11, с. 45].

      Виробничий  та операційний менеджмент є діяльністю, яка належить до створення товарів  та послуг шляхом перетворення входів (необхідних ресурсів всіх видів) у  виходи (готові товари та послуги).

      На  відміну від інших видів менеджменту, виробничий менеджмент в усіх своїх  рішеннях повинен керуватися економічними результатами діяльності. Будь-яке  рішення, яке приймається в сфері  виробничого менеджменту, – це захід  економічного характеру [19, c. 197].

      Відмінність виробничого та операційного менеджменту  полягає в тому, що якщо виробничий менеджмент передбачає проведення операції тільки у виробничій сфері (перетворення початкових матеріалів в продукцію), то операційний менеджмент – це проведення операції в усіх сферах діяльності людини. Тобто виробничий менеджмент є частиною операційного і в його основу покладено виробничий процес.

      Виробничий  процес – це сукупність взаємозв’язаних  дій людей, засобів праці та природи, потрібних для виготовлення продукції. Основними елементами виробничого  процесу є процес праці як свідома  діяльність людини, предмети та засоби праці [17, c. 32].

      Це  ресурсні складові виробничого процесу, які потребують певної витрати коштів. Поряд з цим у багатьох виробництвах використовуються природні процеси (біологічні, хімічні процеси в аграрних та аграрно-промислових виробництвах, сушіння, охолоджування деталей  після термічної обробки тощо). Природні процеси потребують витрат часу, а ресурси витрачаються тільки в разі їхньої штучної інтенсифікації.

      Головною  складовою виробничого процесу  є технологічний процес – сукупність дій зі зміни та визначення стану  предмета праці. На підприємствах здійснюються різноманітні виробничі процеси, їх поділяють передусім за такими ознаками: призначення, перебіг у часі, ступінь автоматизації.

      За  призначенням виробничі процеси  поділяються на основні, допоміжні  та обслуговуючі. Основні процеси  – це процеси безпосереднього  виготовлення основної продукції підприємства, яка визначає його виробничий профіль, спеціалізацію і поступає на ринок  як товар для продажу.

      Основні процеси в низці виробництв поділяються  на стадії: заготівельну, обробну, випускну (складальну). Разом вони утворюють  основне виробництво. До допоміжних належать процеси виготовлення продукції, яка використовується на самому підприємстві для забезпечення нормального перебігу основних процесів.

      Допоміжні процеси групуються за їхнім призначенням, утворюючи такі допоміжні виробництва, як ремонтне, інструментальне, енергетичне  та інші.

      Обслуговуючі  процеси забезпечують нормальні  умови здійснення основних і допоміжних. До них належать складські, транспортні  процеси.

     Виробничий  менеджмент включає комплексну систему  забезпечення конкурентоспроможності товару, що випускається на конкурентному  ринку. Вона охоплює питання побудови виробничих і організаційних структур, вибору організаційно-правової форми  управління виробництвом, збутом і  фірмового обслуговування товару відповідно до попередніх стадій життєвого циклу.

     Як  відомо, саме у виробничій сфері  створюються передумови і можливості прискореного економічного розвитку, тому сьогодні надається велике значення управлінню операціями саме у цій  сфері.

     Менеджмент виробничої діяльності — найбільш структурована і чітко детермінована галузь операційного менеджменту. У виробничому менеджменті операції підлягають досить жорсткому і більш-менш однозначному плануванню, розрахунку та контролю. Істотну організуючу роль у керуванні відіграє поточний контроль. Керування операціями у виробничій сфері починається з ідентифікації типу технологій. Глибина поділу праці, тип спеціалізації та кооперації виробництва визначають побудову управлінської структури операційної системи.

     Операційний менеджмент формально репрезентується  як сфера менеджменту, який пов'язаний з виробництвом товарів і послуг, що передбачає використання спеціалізованих  методів і прийомів для вирішення  виробничих завдань. До кола обов'язків  операційних менеджерів входить  уся діяльність організації, що стосується перетворення вхідних ресурсів на виробничий випуск. Тобто це менеджмент у процесі  створення товарів (послуг), який здійснюється на рівні операцій, починаючи із забезпечення організації потрібними ресурсами та впродовж їхньої трансформації  в готові товари (послуги).

     Термін  «операції» є досить широким і стосується промислового та сільськогосподарського виробництва, а також надання послуг організацією будь-якого типу (державною, приватною тощо).

     Операційна  функція охоплює всі дії, результатом  яких є товари, послуги, що пропонуються організацією на ринку. Без цієї функції, зрозуміло, жодна організація існувати не може. Для здійснення операційної  функції створюється відповідна операційна система [12, с. 123].

     Операційна  система створюється та функціонує з урахуванням стратегії операційної  діяльності, яка у свою чергу є  однією з функціональних стратегій (субстратегій) розвитку організації. Стосовно промислового підприємства повна  система виробничої діяльності називається  операційною. Банк або лікарня також  виконують операційні функції, хоча не мають нічого спільного з технологією  обробки матеріалів або конвеєром. Тому управління операціями аналогічне до управління виробництвом за винятком того, що перше з них охоплює  ширше коло проблем і використовується в організаціях, діяльність яких не пов'язана з технологією підприємств  обробної чи будь-якої іншої галузі промисловості. Однак є певна  схожість у підходах, принципах діяльності менеджера промислової фірми, страхової  компанії, банку, клінічної лікарні тощо.

     Операційний менеджмент — це термін, який походить від англ. production and operations management, що в перекладі означає управління виробництвом.

     Американські  професори Р. Чейс та Н. Аквілано визначають операційний менеджмент як управління всіма ресурсами, необхідними для  виробництва продукції та надання  послуг організацією. Інші американські дослідники С. Лі та М. Шнайдер стверджують, що операційний менеджмент — наука  про концепції, методи, процедури, технологію, що використовуються управлінцями в  процесі створення та функціонування операційної системи [5, с. 34].

       Основними цілями виробничого менеджменту  є: максимізація виходу виробничої системи  і мінімізація входу.Може здатися, що ціна, як параметр виходу, вже враховує оптимальність використання ресурсів, наявних на вході, тобто конфлікту  насправді немає, і ефективний вихід  уже говорить про ефективну роботу організації. Але це помилкове враження. Справа в тому, що ціна на товар на немонополізованому ринку встановлюється практично незалежно від витрат на його виробництво, що відображають ефективність використання ресурсів. Фірма може мати дуже конкурентоздатний  товар, у тому числі й по параметрі  «ціна», але бути при цьому зовсім нежиттєздатною через збитковість  виробництва цього товару (високого рівня витрат виробництва в порівнянні із ціною) через низький рівень менеджменту.Дві  названі вище мети виробничого менеджменту  тісно пов'язані з видами вироблених товарів/послуг, а з іншого боку, визначають прийняту концепцію планування.

       Виробничий  менеджмент неможливий без такого поняття  як виробнича система, яка створюється  та функціонує, враховуючи стратегію  виробничої діяльності, яка в свою чергу, є однією з функціональних стратегій розвитку організації. Стосовно аграрного підприємства повна система  виробничої діяльності називається  виробничою системою. Слід відмітити, що управління виробничими операціями аналогічне до управління виробництвом, за виключенням того, що перше охоплює більш широке коло проблем і використовується в організаціях, діяльність яких не має нічого спільного з технологією підприємств обробної чи будь – якої іншої галузі промисловості. Однак є певна схожість у підходах, принципах діяльності менеджера як і агропромислової фірми, так і тієї ж страхової компанії, банку, клінічної лікарні тощо [30, с. 224].

     Російські професори З.П. Румянцева та Н.А. Саломатін  визначають виробничий менеджмент як систему взаємопов'язаних елементів, що характеризують виробництво, його організацію, технічне обслуговування, а також  управління виробничою стратегією, програмою, виробництвом в оперативному режимі, матеріальним забезпеченням виробництва, ціноутворенням, витратами у виробництві. Кожний з цих елементів стосується управління виробництвом і вимагає  відповідного розгляду в їх взаємозв'язку та взаємодії.

     Отже, можна зробити висновок, що управління операціями стосовно підприємства — це процес проектування, планування, узгодження, контролю всіх засобів, процесів і видів діяльності, необхідних для перетворення праці, капіталу, матеріалів, енергії та професійних навичок на товари та послуги для задоволення потреб зовнішнього середовища. Переробна підсистема здійснює продуктивну діяльність, пов'язану безпосередньо а перетворенням вхідних величин на вихідні результати.

     Підсистема  забезпечення не пов'язана прямо  з виробництвом виходів, але виконує  необхідні функції забезпечення переробної підсистеми.

     Підсистема  планування та контролю отримує від  переробної системи інформацію про  стан системи, яка надходить із мікросередовища (цілі, політика, персонал тощо) та із зовнішнього  середовища (попит на продукцію, вартість ресурсів, тенденції розвитку техніки  тощо).

     Утворюють операційну систему такі підсистеми: переробна; забезпечувальна; підсистема управління (рис. 1.1). 

     Рис. 1.1. Структура операційної системи [22, c. 494] 

     Основною  метою операційного менеджменту  є виробництво продукції вчасно та з мінімальними затратами. Завдання кожного виробничого підрозділу можуть бути різними, але основна  управлінська мета залишається однією для всіх: безумовне виконання  заданої виробничої програми і досягнення при цьому мінімальних витрат матеріалів, праці, часу та грошових засобів.

       Інформація  про попит на продукцію, вартість ресурсів, тенденції розвитку технології, нормативні акти, конкурентів та інших  факторах надходить із зовнішнього  середовища. Підсистема планування і  контролю повинна обробити весь обсяг  цієї великої і досить складної інформації та видати рішення з організації  та коректування роботи переробної підсистеми.    Конкретні питання, що підлягають вирішенню, як правило, включають планування виробничої потужності, планування виробничого  процесу, управління матеріально –  виробничими запасами, контроль виробництва  та якості продукції, що випускається [22, с. 292 ].

       Численні  обов’язки виробничих менеджерів можна  розбити на три основні групи:

1. Участь у розробці та реалізація загальної стратегії фірми й основних напрямків її діяльності.
2. Розробка та впровадження виробничої системи, що включає розробку виробничого процесу, рішення про місце розташування виробничих потужностей, проектування роботи підприємства, проектування продукту, введення стандартів і норм на виконання обсягів робіт.
3. Планування і контроль поточного функціонування системи, проектування проведення робіт.

       Як  видно з вище-зазначеного матеріалу, керівникові виробництвом доводиться мати справу з великим обсягом інформації. Він повинен мислити аналітично, мати здатність до сприйняття й оцінки нових технологій, уміти швидко та вчасно приймати необхідні управлінські рішення.

       Проте, слід зазначити, що у виконанні управлінських  функцій звичайно зайнято більше людей, ніж у будь – якій іншій  галузі, тому що саме люди, у кінцевому  рахунку, визначають успіх чи невдачу  будь – якої виробничої системи. Таким  чином, керуючий виробництвом повинен  володіти та вміти користуватися  широким арсеналом знань та навичок  в галузі аналізу, системотехніки, технології, а також поведінкових та соціальних наук [30, с. 111].

       Отже, підводячи підсумки, можна стверджувати, що основною метою виробничого менеджменту  є виробництво продукції вчасно та з мінімальними затратами. Завдання кожного виробничого підрозділу можуть бути різними, але основна  управлінська мета залишається однією для всіх: безумовне виконання  заданої виробничої програми і досягнення при цьому мінімальних витрат матеріалів, грошових засобів, затрат праці та часу.

       У сучасних умовах господарювання специфіка  управління виробництвом визначається з урахуванням ринкових умов, які  з середини  80–х років характеризуються такими чинниками:

• скорочення життєвого циклу товару, розширення номенклатури виробів при зменшенні їх обсягів (а не виробництво великих партій стандартних продуктів);
• значне ускладнення технологічних процесів (порівняно з конвеєрними лініями), що зумовлює підвищення вимог до кваліфікації та рівня підготовки персоналу;
• зростання вимог до рівня якості обслуговування та термінів виконання замовлень, що викликає труднощі у використанні традиційних виробничих систем та у механізмі прийняття рішень [26, с. 322].

       Отже, будь-яку виробничу систему необхідно  розглядати як живу, динамічно функціонуючу у просторі та часі систему виробництва  продукції, а також як сукупність виробничих процесів, об’єктів і суб’єктів  виробництва, які створюють складну  інтегровану систему зі своїми функціональними, організаційними ознаками, об’єднаними  однією метою, вираженою в місії  підприємства. 
 

     1.2. Вплив зовнішнього  і внутрішнього  середовища на  виробничу систему 

       Будь-яка  система складається з двох складових: зовнішнього оточення, що включає  вхід і вихід системи, зв’язок  із зовнішнім середовищем і зворотний зв’язок; внутрішньої структури, тобто сукупності взаємозв’язаних компонентів, що забезпечують процес дії суб’єкта управління на об’єкт, переробку входу системи в її вихід і досягнення цілей системи.

       Внутрішнє середовище організації визначається внутрішніми змінними, тобто ситуаційними факторами всередині організації. Внутрішнє середовище, де працюють менеджери, містить в собі корпоративну культуру, організаційну структуру, технологію виробництва, всі будинки  та споруди, які належать організації, машини та обладнання. Найбільш вагомим фактором внутрішнього середовища є корпоративна культура. Внутрішня культура повинна відповідати вимогам як зовнішнього середовища, так і стратегії організації [8, c. 312].

       Культуру  можна визначити як набір базових  цінностей, переконань, різних угод і  норм, які поділяються всіма членами  організації. Це свого роду система  загальних цінностей і припущень  про те, що і як робиться на підприємстві. Усвідомлення культурних традицій дозволяє новим членам організації правильно  мислити, відчувати, розуміти оточуючих. Зазвичай виділяють три рівні  корпоративної культури. Самий верхній, поверховий рівень складають видимі об’єкти: манера одягатися, правила  поведінки, фізичні символи, організаційні  церемонії, розміщення офісів. Все це можна побачити, почути або зрозуміти, спостерігаючи за поведінкою інших  членів організації.

       Другий  рівень – це загальні цінності й  переконання, які свідомо розділяють і культивують члени організації. Це проявляється в їхніх розповідях, мові, символах, які використовуються. Деякі цінності укорінюються в корпоративній  культурі настільки глибоко, що співробітники  просто перестають їх помічати. Ці базові, основоположні припущення та переконання  і є суттю корпоративної культури. Саме вони керують поведінкою та рішеннями  людей на підсвідомому рівні. Культура багатьох організацій ґрунтується  на припущенні про те, що кожен індивід  намагається на високому рівні виконувати доручені йому обов’язки. В таких  організаціях співробітники мають  більшу свободу і більшу відповідальність, колеги довіряють один одному і працюють спільно [21, c. 138].

       Фактори, від яких залежить стан внутрішнього середовища підприємства представлені на рис. 1.2.

       Як  бачимо з рис. 1.2 на стан внутрішнього середовища підприємства впливають  ряд чинників. Зокрема, його загальні цілі, політика та стратегії, наявність  системи залучення зовнішніх  інвестицій, наявність ефективної та гнучкої виробничої системи, прогресивні системи мотивації персоналу тощо. 

       Рис. 1.2. Фактори, що впливають на стан внутрішнього середовища підприємства [6, c. 52] 

       Американські  економісти М. Мескон, М. Альберт та Ф. Хедоурі виділяють такі основні  внутрішні змінні в будь-якій організації, як цілі, структура, завдання, технологія та люди (працівники).

       Цілі  – це конкретний кінцевий стан або  очікуваний результат, якого намагається досягнути група працюючих разом. Існує значний різновид цілей залежно від характеру організацій.

       Структура – це логічні взаємовідносини  рівнів управління та видів робіт, які  дозволяють найбільш ефективно досягти  цілей організації.

       Завдання  – це види робіт, які необхідно  виконати певним способом та в обумовлений  термін. Це робота з предметами праці, знаряддями праці, інформацією та людьми.

       Технологія  – це засіб перетворення вхідних  елементів (матеріалів, обладнання, сировини) у вихідні (продукт, виріб).

       Люди  – найважливіший ситуаційний  фактор організації. Його роль визначається здібностями, обдарованістю, потребами, знаннями, поведінкою, ставленням до праці, позицією, розумінням цінностей, оточенням, наявністю якостей лідера [10, c. 145].

       Внутрішні змінні, взаємопов’язані між собою, утворюють системну модель. Внутрішнє  середовище організації представлено функціональними сферами, які є  загальними для всіх типів організації.

       Кадрова функція – це забезпечення виробничої та інших сфер людськими ресурсами (найм, підготовка та перепідготовка). Виконання всіх управлінських дій, які пов’язані з соціальною сферою: оплата, добробут і умови найму.

       Фінанси та бухгалтерський облік – це грошові  аспекти бізнесу, в т. ч. управління засобами (витрати, зміна грошової маси). Бухгалтерський облік – збір, обробка  та аналіз фінансових даних.

       Забезпечення  ресурсами – здійснення та удосконалення  системи матеріально-технічного забезпечення організації матеріалами, напівфабрикатами, машинами та енергетичними ресурсами.