Боротьба за відновлення державності України у 1917-1920-ті роки

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ДИЗАЙНУ І МИСТЕЦТВ 
 
 

кафедра соціально-гуманітарних дисциплін 
 
 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

з дисципліни

«ІСТОРІЯ УКРАЇНИ»

за  темою: «Боротьба за відновлення державності України

 у  1917-1920-ті роки» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Харків-2008

  1. Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Війна набрала не лише масового, а й тотального характеру. Щоб підтримати величезні армії, що воювали на фронті, цілі суспільства з їхніми економіками впрягалися у колісницю війни.

     Першою  під тиском війни розвалилася  Російська імперія. Але багатьох  здивувало те, що зовні слухняні  неросійські народи колишньої  імперії також почали вимагати  права влаштувати свою долю на власний розсуд. Тому поширений погляд на революцію 1917 р. як на титанічну битву класів у Росії не дає адекватного розуміння подій на Україні : тут вибухнула українська революція, що за своєю природою була як національною, так і соціально-економічною.

     У  1917 р. воюючи сторони опинилися  на грані виснаження. Та особливої  гостроти досягла напруженість  у Росії, де тягар тотальної  війни подвоював недоліки відсталого, прогнилого й негнучкого режиму  збанкрутілого царя Миколи II.

     У 1917 р. відбулися дві російські революції. Перша – Лютнева – скоріше походила на розвал, ніж на повстання. Почалася вона досить невинно, коли 8 березня (23 лютого за ст. ст.) петроградські робітники оголосили страйк протесту проти нестачі продуктів. Але, отримавши наказ стріляти в цивільних людей, царські війська перешли на бік робітників. З поширенням демонстрацій по всій імперії Микола II зрікся престолу 2 березня, його міністри й урядовці розбіглися.

     З’явилося два претенденти на владу: Тимчасовий уряд, сформований із ліберальних депутатів Думи і Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, вона являла собою випадкову асамблею радикальної інтелігенції, робітників і солдатів.[4,с.425]

     4 березня 1917 р. у Києві за  ініціативою Товариства Українських  поступовців (ТУБ) під проводом Є. Чикаленка, С Єфремова та Д.Дорошенка разом із соціал-демократами на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою створено власну організацію - Центральну Раду. Президентом ЦР обрано М. Грушевського – добре відомого, авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання. ЦР одержала негайну й дедалі зростаючу підтримку.

     За  своїм соціальним походженням  найпалкіші прибічники ЦР належали  до дрібної буржуазії : вони  складалися з інтелігенції й  так званої напівінтелігенції  – сільських учителів, нижчого духовенства, земських урядників, молодших офіцерів та заможних селян.[4,с.426]

     Щоб  завоювати собі визнання найвищої  політичної сили на Україні, 10 червня ЦР видала перший універсал  – документ у вигляді маніфесту,  звернення до народу, в якому проголошувалося : «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв’язків із Російською державою, хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї». Незабаром створено перший уряд під назвою Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченко, що складався з восьми міністерств.

     Але  дуже швидко виявилося, що ЦР  гостро бракує керівництва. Коли  Тимчасовий уряд став намагатися  відступити від свого визнання  української автономності, ЦР згаяла час на безкінечні суперечки про межі своєї влади, одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами та організація роботи залізниць. Вона також не змогла розв’язати гостре питання перерозподілу земель. Внаслідок цього єдність, яку спочатку продемонстрували українці, швидко зникла, і між соціал-демократами  та численними соціалістами-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти. .[4,с.428]

     Після  того як порозуміння з ЦР  було затверджене Центральним Урядом і проголошене другим універсалом, 3 липня 1917р. , представники не українських організацій увійшли в склад Малої ради (Комітету Центральної Ради), і вона розпочала свою діяльність уже як орган цілого краю. Так мало початись автономне правління на Україні, заплановане на кінець 1917р.[2,c.216]

    Причиною  другої революції, яку називають  Жовтневою, стало захоплення влади  . Її здійснили більшовики на  чолі з Леніним. Вирвавши більшість  у Радах із рук інших соціалістичних  партій і піднявши гасло «Вся влада Радам», 25 жовтня більшовики скинули тонучий Тимчасовий уряд і заявили від імені Рад робітничих і селянських депутатів про свої претензії на владу.

     Після того як порозуміння з ЦР було затверджене Центральним Урядом і проголошене другим універсалом, 3 липня 1917р. , представники не українських організацій увійшли в склад Малої ради (Комітету Центральної Ради), і вона розпочала свою діяльність уже як орган цілого краю. Так мало початись автономне правління на Україні, заплановане на кінець 1917р.

     У  відповідь на Жовтневу революцію  ЦР проголосила III універсал від  7 листопада:

- Україну проголошено  Народною Республікою(УНР) у складі  «федерації вільних народів Російської  республіки»

- скасування  поміщицької власності на землю  та передання її селянам без викупу, 8-ми годинний робочий день, скасування смертної казні, встановлення державного контролю над виробництвом[3,с.215]

     24 грудня у Харкові перший з’їзд  Ради. Харківський з’їзд проголосив  встановлення радянської влади  в УНР та обрав, на противагу ЦР, Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України. Його очолив Ю. Медведєв. Харків проголошено першою столицею України.

     25 січня 1918 р. ЦР прийняла IV універсал  , який проголосив повну незалежність  УНР[3,с.217]

     Перед  лицем неминучої поразки останньою надією ЦР була чужоземна допомога. 22 грудня 1917 р. Ленін розпочав мирні переговори у Брест-Литовську з Центральними державами, заявивши про те, що він репрезентує всі народи колишньої Російської імперії. Щоб не дати більшовикам представляти на мирних переговорах Україну, Ц.Р. вирядила до Бреста власну делегацію. 9 лютого 1918 р., лише за кілька годин до того як надійшла звістка про відступ Ц.Р. з Києва перед військами Муравйова, її представники у Бресті підписали угоду з Центральними державами. Її сутність зводилася до того, що  Центральні держави визнали незалежність України і зобов’язалися надати Ц.Р. військову допомогу за поставки нею великої кількості продуктів для цих держав.

     Через  кілька днів після підписання  угоди в Брест-Литовську німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію свою могутню армію, що налічувала понад 450 тис. чоловік. За якихось три тижні більшовики, які за їхнім же висловом, «принесли на багнетах з півночі радянську владу» і які протягом свого нетривалого перебування встановили у Києві царство терору, були змушені тікати.

     Політика  Ц.Р. викликала розчарування майже  в усіх верствах населення  України. Не українці засуджували  розрив зв’язків між Україною  та Росією, незаможні селяни не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників націоналізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували Ц.Р. за введення в країну жорстоких німців.

     Безперервні  кризи, сутички й дебати між  соціалістичними партіями у Ц.Р. переконали німців у тому, що «молоді українські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз коли Ц.Р. складала конституцію Української держави, до зали ввійшов німецький загін і розпустив збори. Наступного дня Ц.Р. впала. .[4,с.435] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

         2.До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли революція й хаос.

     Австрійці  та німці на Україні  всіляко  прагнули відновити порядок і  прискорити вивезення продуктів.  Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домовилися замінити Ц.Р. консервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським.

     29 квітня, на з’їзді, скликаному в  Києві Союзом землевласників, Скоропадського проголосили гетьманом, закликавши його «врятувати країну від хаосу і беззаконня». Того ж дня він разом із прибічниками оголосив про встановлення «Української Держави».[4, с.439]

     14 листопада 1918 р. Скоропадський  призначив новий кабінет, що  майже повністю складався з  російських монархістів, і проголосив  Акт федерації, за яким зобов’язався об’єднати Україну з майбутньою небільшовицькою російською державою. Того ж дня українська опозиція утворила альтернативний уряд – Директорію на чолі з двома давніми суперниками – Винниченком та Петлюрою – й відкрито проголосила виступ проти гетьмана.

     Повстання,  підняте Директорією, швидко ширилося. Сотні й тисячі селян під  проводом отаманів стікалися  до білої Церкви на захід  від Києва, що слугувала штабом  антигетьманських сил. 21 листопада  повсталі оточили Київ, і після тривалих переговорів з метою забезпечити вихід німецької залоги 14 грудня німці залишили місто, забравши з собою Скоропадського. Того ж дня сили Директорії тріумфально ввійшли до Києва й проголосили відновлення Української Народної Республіки. [4,с.442].

     26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію. Одним із основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов’язання бути представником інтересів робітників, селян і «трудової інтелігенції», а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію. З цією метою він скликав з’їзд робітників, що мав функціонувати як представницький і законодавчий орган держави.

     Але  небагато з поставлених цілей  удалося здійснити новому урядові,  як його з усіх боків обсіли  внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє питання, що  через нього між українськими  політичними партіями відбувся  розкол, зводилося до того, якою  має бути нова влада – парламентською демократією чи українським різновидом системи Рад. Давня дилема української інтелігенції – чому віддати пріоритет : соціалістичній революції чи національному визволенню – знову сіяла в її лавах ворожнечу і безладдя

     У грудні 1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячневійсько. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням західних держав-переможність заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії, що готувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тим часом на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на Україну. Директорія не могла протистояти обом силам. Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з Москвою, в той час як помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою. Однак розв’язали цю суперечку самі більшовики – в той час як їхні представники вели мирні переговори з Директорією, червоні війська напали на Харків.

     З  наближенням більшовицьких військ  Директорія поводила себе аналогічно  тому, як діяла зі рік перед тим Ц.Р. В останні, сповнені відчаю дні, що лишалися до падіння Києва, Директорія провела кілька символічних демонстрацій суверенності. 22 січня 1919 р. вона відсвяткувала злуку Української Народної Республіки з новоутвореною в Галичині Західноукраїнською Народною Республікою, по яку мріяли покоління української інтелігенції як на заході, так і на сході. Ці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат, військо й політику. Тому це була злука лише за назвою.

     Армія  Директорії, яка ще кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. солдатів, зменшилися до 25 тис. Велика її частина й надалі складалася з партизанських загонів на чолі з отаманами, яких головнокомандувач Петлюра ледве міг контролювати. З дальшим погіршенням воєнної обстановки. 2 лютого Директорія залишила Київ і переїхала до Вінниці. Весною, після ряду військових поразок, вона ледве утримувала невеличку смугу території навколо Кам’янця-Подільського.

     У  середині лютого подав у відставку  В. Винниченко, а соціалістичний  кабінет Чеховського замінили помірковані на чолі з С. Остапенком. Тепер Петлюра був найвпливовішою людиною в уряді. Незабаром виявилося, що французи під впливом своїх білих і російських союзників, які ненавиділи українських «сепаратистів» не менше, ніж більшовиків, не мали намірів допомагати Директорії. На початку квітня вся ця справа втратила актуальність, коли французькі війська під тиском отамана Григор’єва, одного з партизанських командирів Петлюри, котрий перекинувся до більшовиків, покинули Україну так само несподівано, як і з’явилися.

     Військові  поразки та дипломатичні невдачі  до краю загострили ідейні  суперечки серед українців. Відокремлення  в соціал-демократичній партії  лівого крила відбулося в січні  1919 р. , приблизно в цей же час  від соціалістів-революціонерів відкололися боротьбисти – фракція, що організувалася навколо своєї газети «Боротьба» й налічувала близько 5 тис. членів.

     Одним  із найгірших проявів хаосу,  що охопив Україну в 1919 р., стало поширення погромів. Під час революції давня ворожість до євреїв із боку антибільшовицьких сил – як українських, так і російських – підігрівалася поширеною думкою про те, начебто євреї стояли на про більшовицьких позиціях.

     Хоч  відповідальність за погроми  несла насамперед біла Добровольча  армія, що влітку 1919 р. прийшла на Україну з Дону, ряд погромів учинили також війська Директорії. Найкращі з них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені та Бахмачі. Жорстокий погром спровокував у лютому 1919 р. отаман Семесенко у Проскурові, під час якого загинуло кілька тисяч євреїв.

     21 квітня 1920 р., відмовившись від усяких претензій на Східну Галичину, Петлюра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків. Участь поляків у цій несподіваній угоді мотивувалася прагненням створити між собою та Росією східноукраїнську буферну державу. Вони сподівалися, що з появою на Україні відновленої армії Петлюри їхній наступ дістане підтримку настроєного проти більшовиків селянства країни. Як завжди, спочатку все йшло добре, і 6 травня союзницькі сили, що налічували близько 65 тис. поляків і 15 тис. українців, оволоділи Києвом. Однак очікувана підтримка не надійшла

     У  червні більшовики вдалися до  контрнаступу, який зрештою привів до польсько-радянських мирних переговорів і розриву поляків із Петлюрою. Східноукраїнська армія, що зросла до 35 тис., продовжувала сама воювати з більшовиками до 10 листопада 1920 р., доки її змусили лишити свій невеликий клапоть землі на Волині та інтернуватися на території, зайняті поляками. За винятком кількох невдалих партизанських операцій, проведених у Радянській Україні через рік, війна за незалежність України скінчилася. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

         3.Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму. Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід – експропріацію зерна у селян(«продрозверстку»).

     У  відповідь на це більшість  селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921-1922 рр., що забрав життя сотень тисяч людей на Україні.

     У  1921 р. Росію та Україну охопили  робітничі страйки та селянські повстання. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.

     21 березня 1921 р. на Х з’їзді  партії за ініциатівою Леніна на зміну політиці воєнного комунізму прийнять НЕП (нова економічна політика). Основні заходи неп : зміна продрозверстки продподатком (помірний податок), дозвіл ринкової торгівлі, денаціоналізація промисловості (перехід дрібних та середніх підприємств у приватну власність, тобто розвиток кооперативного приватного сектору економіки), збереження монопольної державної власності та державного контролю у великій промисловості, введення госпрозрахунку на державних підприємствах, принцип самоврядування, фінансова реформа – введення  в громадянський обіг твердої валюти – червонців.

     На  початку 20х років постало питання  про юридичне оформлення нової  багатонаціональної держави. Існувало  дві теорії :

1. теорія автономізації : входження національних республік на правах автономії до складу Росії (Сталін).
2. теорія союзу : всі республіки об’єднані у федерацію на рівних правах(Ленін).

30 грудня 1922 р.  на І з’їзді утворено СРСР, до складу увійшли : Білорусія,  Закавказька федерація, Російська  федерація, Україна.

     Політику українізації , тобто підтримку  національної культури, розпочали,  щє під час революції, Директорія, Скоропадський.

     Більшовики, з метою отримати  підтримку місцевого населення  в країні в 20-ті роки, на ХІІ  з’їзді партії поклали початок політиці коренізаціі – українізація. Підтримали – В. Чубар, О. Шумський, народний комісар М. Скрипник.

    Перші  заходи українізації мали на  меті розширити вживання української мови, особливо у партії та уряді.

     Скрипник домігся того, що в  кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих учбових закладів вели навчання виключно українською мовою.

      Ця політика проводилась з  великими помилками, прискорюючими  темпами та насильницькими методами.

     На початку 30-х років на зміну українізації введено русифікацію.

     У 1922 р. в Харкові під керівництвом  С. Пилипенка з’явилася перша  з масових літературних організацій  – «Плуг». Заявивши, що для мас  треба створювати таку літературу, якої вони хочуть, ця організація  заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців.

     Численність школярів підстрибнула  з 1,4 млн. до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності виріс із 24% до 57%.

      Наприкінці 20-х років більшовики були готові посилити курс на побудову комуністичного суспільства. Під проводом Сталіна вони скасували неп. Після смерті Леніна до влади прийшов Сталін.

     Первинний проект великих перетворень,  ухвалений партією в 1928 р., називався  п’ятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні. Надаючи великої ваги розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни приголомшуючі завдання : на 250% забезпечити загальне зростання промисловості, причому лише важка промисловість мала зрости на 320%.шнша важлива частина п’ятирічного плану передбачала колективізацію – створення великих колективних господарств на основі 20% селянських дворів. Малось на увазі, що сільськогосподарська продукція зросте на 150%. Згодом колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.

     На ХІV з’їзді партії на 1929 р.  взято курс на індустріалізацію  – розвиток важкої промисловості. Особливості проведення :

    1 Проводилась  за рахунок сільського господарства  і легкої промисловості

    2Штучно  підвищені темпи до неможливості

    3Причина  прискорення індустріалізації –  загроза фашизму та ІІ Світової  війни.

     Збудовано підприємства-гіганти : Дніпрогес був найбільшою гідроелектростанцією в Європі; металургійний комбінат у Запоріжжі; тракторний завод у Харкові; в Донецько-Криворізькому басейні поставало стільки нових заводів, що весь район виглядав, як одне велике будівництво.

     Ліквідовано безробіття. ХV з’їзд  у 1927 р. проголошено курс на  колективізацію сільського господарства  – створення колективних колгоспів. Колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії.

     Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

     Проте незабаром стало ясно, що  індустріалізація, як її уявляли  Ради, вимагала широкої колективізації. Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вважали запропоновані державою ціни надто низькими й відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю селян, яку він назвав «саботажем», необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Відтак без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу кампанію «суцільної колективізації»

     Внаслідок цього в країні почався  голод 1932-1933 р. р. Лише в Україні  загинуло 3,5 млн. чоловік. Голод  був штучним, тому що стихійних лихів не було, зерно вивозили. Сільське господарство і зараз залишилась слаборозвинутою галуззю економіки. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

План

1.Революція 1917р.  та діяльність Центральної Ради

2.Директорія, її  внутрішня та зовнішня політика

3.Радянська Україна у 1920-ті роки та встановлення тоталітарного режиму

4.Список використаних  джерел