Доказывание в гражданском праве

ПЛАН

1. Поняття судового доказування………………………………………..
2. Порядок визначення предмета доказування……….
3. Розподіл між сторонами обов’язків доказування………….
4. Задачі……………………….
1. Задача 1………………
2. Задача 2……………
5. Список використаної літератури…………

1. Поняття судового доказування

Важливою передумовою ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення є встановлення фактичних обставин справи — певного кола фактів, з якими закон пов'язує правові наслідки. Основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги та заперечення сторін, а також інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою судових доказів, тобто судове доказування. Для правильного і своєчасного вирішення справи суду треба, по-перше, встановити обставини справи (отримати достовірні дані про ці обставини внаслідок проведеного процесу); по-друге, правильно кваліфікувати ці обставини (встановити норми права, які підлягають застосуванню); по-третє, правильно застосувати норми матеріального права до встановлених обставин.

Судове доказування поєднує в собі дві взаємопов'язані складові –  пізнавальну (розумову) та практичну (процесуальну).

Розумова (пізнавальна, логічна) сторона доказування підпорядкована законам логічного мислення, а практична (процесуальна) діяльність, тобто процесуальні дії з доказування підпорядковані приписам правових норм і засновані на них. Норми права пропонують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення був істинним. У свою чергу законодавство не може суперечити законам і правилам пізнання та логіки. Логічне доказування підпорядковане законам мислення, процесуальне – законам, що встановлює держава, тобто процесуальним законам.

Судовий пізнавальний процес характеризується тим, що:

1) він обмежений у часі, який визначається термінами  розгляду і вирішення справи;

2) предмет пізнання своєрідний  – це правовідносини, а не одиничні факти або закономірності розвитку природи і суспільства;

3) судовим пізнавальним  процесом займаються тільки суд  і особи, що беруть участь у  розгляді справи;

4) судовий пізнавальний  процес підкоряється одночасно  логічним законам мислення і  законам як нормативно-правовим  актам;

5) пізнання судом здійснюється  в умовах дії принципу змагальності  сторін, для якого притаманні  наявність протилежних інтересів  і прагнення надати фактичні  обставини відповідно до мети  своєї участі у справі:

6) виникає об'єктивна необхідність  для сулу ухвалити рішення  у будь-якому випадку.

Метою судового пізнання є з'ясування істини, тобто досягнення відповідності знань суддів фактам реальної дійсності та правовідносинам.

Отже, розумова діяльність є внутрішнім аспектом судового доказування, що здійснюється в межах процесуальної форми, а процесуальна діяльність є зовнішнім аспектом судового доказування, що регламентується процесуальними нормами, які регулюють весь процес доказової діяльності.

Таким чином, доказування — це розумова та процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу (суб'єктів доказування), що спрямована на встановлення фактів (обставин), що мають значення для справи, істини у конкретній цивільній справі та вирішення спору між сторонами. [7; с. 195]

Доказування структурно складається з таких елементів: суб'єкти, об'єкти та зміст діяльності. Суб'єктами доказування у цивільному процесі є суд, особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу, які мають матеріально-правову та процесуально-правову заінтересованість у вирішенні справи і які відповідно до своїх процесуальних прав та обов'язків вчиняють дії, що мають значення для вирішення справи. Об'єктами доказування є обставини, що підлягають встановленню для вирішення справи або певної процесуальної дії.

Метою судового доказування є всебічне, повне та об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення за допомогою доказів у повній відповідності з істиною юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення спірних правовідносин між сторонами, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В меті доказування, з одного боку, відображаються інтереси, потреби суб'єктів цієї діяльності, з іншого боку – відображається і подальша поведінка як план діяльності, передбачення результату діяльності, тобто поєднуються об'єктивна та суб'єктивна сторони доказування.

Ознаки процесуальної форми доказування:

• законодавча врегульованість процесу доказування;
• дієвість правової регламентації (послідовність дій з доказування і їх зміст докладно регламентуються нормами права);
• універсальність процесуальної форми доказування;
• імперативність процесуальної форми доказування:
• підпорядкованість доказування принципам цивільного процесу.

Принципами судового доказування є такі:

• обов'язковість доказування (оскільки всі обставини справи підлягають доказуванню, за винятком тих, які не підлягають доказуванню в силу закону);
• належність доказів;
• допустимість доказів;
• вільна оцінка доказів. [7; с. 196]

Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії цивільного процесуального права не має спільності з приводу кількісного складу стадії (етапів) такої діяльності. О.А. Логінов виділяє наступні етапи:

• твердження про факти;
• зазначення заінтересованих осіб щодо доказів;
• подання доказів;
• витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою;
• дослідження доказів;
• оцінка доказів. [3; с. 224]

Проте більшість вчених (А.В.Андрушко, Ю.В.Білоусов, Р.О.Стефанчук, О.І.Угриновська, О.Є. Харитонов та ін.) дотримуються думки, що доказова діяльність складається з таких етапів:

1. формування предмету доказування, в тому числі посилання на фактичні обставини справи;
2. збір та подання доказів;
3. дослідження доказів;
4. оцінка доказів. [6; с. 88], [7; с. 196]

Отже, судове доказування складається із послідовних стадій:

а) визначення кола обставин, що підлягають доказуванню;

б) виявлення і збирання доказів у справі;

в) дослідження доказів;

г) оцінка доказів;

д) перевірка правильності судового доказування під час перегляду судових рішень.

Сукупність цих стадій визначає процес доказування в цивільному судочинстві. Тобто спочатку мають бути встановлені обставини, що підлягають доказування в цілому (предмет доказування), а вже після цього обставини, які підлягають доказуванню кожною стороною у справі (обов'язок доказування).

2. Порядок визначення предмета доказування

Визначення предмету доказування в цивільному процесі є складною проблемою в науці процесуального доказування. Так, аналіз чинного законодавства свідчить, що в діючому ЦПК України немає визначення поняття «предмет доказування». Але даний термін вживається в окремих статтях кодексу (наприклад: ст.ст. 58, 179 ЦПК України). Це призводить до плюралізму думок серед науковців стосовно того, що потрібно розуміти під предметом доказування в цивільному процесі, а також до неоднозначного сприйняття і розуміння сторонами і судом даного поняття.

Відповідно до ст. 179 ЦПК предметом доказування є факти, що обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Таким чином, предметом доказування є:

1) обставини, які обґрунтовують  вимоги позивача (підстава позову);

2) обставини, які обґрунтовують  заперечення відповідача (підстава  заперечення);

3) інші обставини, які  мають значення для правильного  вирішення справи.

Правильне застосування предмета доказування сприяє визначеності подальшого процесу доказування щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

Предмет доказування у вузькому сенсі — це сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, тобто фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Предмет доказування у широкому сенсі включає не тільки юридичні факти, що обґрунтовують вимоги та заперечення правильне вирішення справи та виконаний іншій цивільного судочинства.

До предмета доказування в широкому сенсі належать такі групи фактів:

1) юридичні факти матеріально-правового  характеру:

2) доказові факти;

3) юридичні факти процесуально-правового  характеру;

4) факти, що сприяють правильній  оцінці доказів;

5) факти, встановлення яких  необхідно суду для виконання  запобіжних і виховних завдань  цивільного судочинства. [7; с. 202-203]

Предмет доказування — це коло фактів матеріально-правового і процесуального характеру, які підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті. Предмет доказування необхідний насамперед для суду, який у своїй пізнавальній діяльності прямує від припущення про існування фактів до достовірного знання про них. Доти, доки суд не має достовірного знання про які-небудь події або дії, вони тлумачаться як обставини, тобто припущення про існування фактів. Якщо суд про яку-небудь обставину має уявлення як про факт (наприклад, у силу її загальної по відомості), то до предмета доказування вона взагалі не включається.

Встановлення меж предмета доказування більшою мірою є прерогативою суду, який на різних етапах провадження у цивільній справі визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення, оцінює достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності тощо. Разом із цим межі предмета доказування визначаються також сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Про остаточне встановлення меж предмета доказування може йтися лише при ухваленні судового рішення, коли зібраними вважаються усі фактичні дані, що мають значення для вирішення справи. їх сукупність і становить предмет доказування у конкретній цивільній справі.

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування:

• загальновідомі факти;
• преюдиційні факти;
• факти, що презюмуються;
• визнані факти.

Загальновідомі факти – це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про це зазначити. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це об’єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту. Але окрім об’єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб’єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам, але й усьому складові суду, який розглядає справу. Визнання факту загальновідомим і як такого, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не підлягає (п. 2 ст. 61 ЦПК).

Преюдиційність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом у рішенні факти та правовідносини. Обставини, що встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (п. 3 ст. 61 ЦПК). Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення мають преюдиціне значення тільки щодо двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. (п. 4 ст. 61 ЦПК). Наявні в кримінальній справі чи справі про адміністративні правопорушення інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розглядові судом спору про право цивільне, вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (презюмовані факти). Правовими презумпціями є правові норми, які встановлюють загальне правило поведінки, від якого у певних умовах може бути здійснений відступ. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію) не зобов’язана доводити відповідну обставину. Так, особа, якій завдано шкоду малолітньою особою, не повинна доводити, що шкода повинна бути відшкодована відповідно до ст. 1178 ЦК батьками, усиновителями, опікунами чи закладом, який здійснював нагляд за такою особою. Однак, вони, у свою чергу, можуть доводити обставини, які можуть бути підставою для звільнення їх від відповідальності.

Визнані факти – це обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 1 ст. 61 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст. 40 ЦПК). Від визнання факту слід відрізняти визнання позову, яке призводить до припинення провадження у справі. [2; с. 487-488]

В окремих випадках сторона чи третя особа може відмовитися від визнання обставин. Так, відповідно до ст. 178 ЦПК відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною.

3. Розподіл між сторонами обов’язків доказування

Метою судового доказування є всебічне, повне, об'єктивне з'ясування всіх обставин, що мають істотне значення для правильного розгляду і вирішення справи. Обов'язок забезпечити в ході провадження повноту доказового матеріалу, що дозволяє встановити істину у справі в цивільному процесі, покладений на сторони, інших юридично заінтересованих у вирішенні справи осіб та суд.

Відповідно до ст.60 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених у законі. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У зазначеній нормі закріплюється головний елемент змагального початку цивільного процесу: кожній заінтересованій особі слід довести факти, які обґрунтовують її юридичну позицію.

Обов'язки сторін з доказування розподіляються таким чином: позивач повинен доказати факти, що свідчать про існування правовідносин, з приводу яких виник спір, і про порушення відповідачем прав і законних інтересів позивача; відповідач же повинен доказати ті факти, на які він посилається, обґрунтовуючи свої заперечення проти позову.

Однак не слід вважати, що особа, яка бере участь у справі, зобов'язана доказати тільки ті обставини, які вона сама прямо і чітко зазначила. Як свідчить практика судів, позивач не завжди вичерпно визначає склад підстави вимоги. Відповідач, здійснюючи захист, вказує, які важливі дії та події позивач залишив без уваги і відповідно без доказування. Завдяки цьому позивач може одержати шанс виправити свої хиби, надавши суду потрібну інформацію.

Сторони зобов'язані подати свої докази або сповістити про них суду до або під час попереднього судового засідання по справі. Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання доказів.

Докази, подані з порушенням вимог, встановлених ЦПК, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подані несвоєчасно з поважних причин (ст.131 ЦПК).

У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (ч.1 ст.137 ЦПК). Суд вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів (п.5 ч.6 ст.130 ЦПК).

Заслуговує на особливу увагу питання про право суду безпосередньо вимагати докази, якщо він вважатиме неможливим розгляд справи на підставі наявних доказів.

На підставі вищевикладеного слід зазначити, що роль суду в процесі доказування у цивільному судочинстві полягає в тому, що він повинен створити особам, які беруть участь у справі, необхідні та рівні процесуальні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Для виконання цієї ролі суд: а) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, у тому числі з подання доказів і розподілу тягаря доказування; б) попереджає осіб, які беруть участь у справі, про можливі наслідки здійснення або нездійснення ними процесуальних дій; в) у випадках, передбачених процесуальним законом, робить особам, які беруть участь у справі, з їх клопотань сприяння у поданні доказів.

Розподіл доказового тягаря вчинюється відповідно до законодавчо закріплених загальних і спеціальних правил. Загальні правила діють для всіх справ незалежно від їх матеріально-правової природи. Спеціальні правила (презумпції та фікції) застосовуються відносно певних категорій справ або при вирішенні окремих процесуальних питань. Змістом і тих, і інших є припущення про наявність або про відсутність позовних фактів.

В той же час слід враховувати, що спір сторін і діяльність суду в процесі зосереджуються звичайно на двох питаннях: на питанні про існування (неіснування) фактів та на їх юридичній оцінці. Досвід показує, що саме перше питання викликає найбільшу кількість суперечок і вимагає від сторін і суду посиленої роботи. Презумпції покликані звільнити сторони від зайвої процесуальної діяльності, забезпечивши економію процесуальних засобів у процесі доказування. Вони можуть бути основою звільнення від доказування лише в тому випадку, якщо з очевидністю встановлені умови їх застосування, а це вже передбачає процесуальну діяльність з доказування, тобто подання, дослідження та оцінку доказів. У цьому вбачається принципова розбіжність, оскільки умови для встановлення загальновідомих і преюдиціальних фактів не вимагають процесуальної діяльності з доказування, а підлягають лише перевірці судом. Тому, коли ми говоримо про презумпції як підстави звільнення від доказування певних фактів, слід враховувати подібну специфіку.

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін й інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки, для інших осіб, які беруть участь у справі, — лише процесуально-правові. З загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, закріпленого ст. ЗО ЦПК, зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спростуванню перекладається на протилежну сторону. Характерними в зв'язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином (ст. 448 ЦК та ін.).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40 /40-42/. – ст. 492.
2. Курс цивільного процесу : підручник / В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. – X.: Право, 2011. – 1352 с.
3. Логінов О.А. Цивільний процес України: навч. посіб./ О.А. Логінов, О.О. Штефан. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – 368 c.
4. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. Станом на 01.11.2010 р. / За ред. Притики Ю.Д. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 696 с.
5. Тертишніков В.І. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. – Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2007. – 576 с.
6. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – 172 с.
7. Цивільний процес України: Підручник. За ред. Харитонова Є.О.: Підручники, навчальні посібники ⁄ Голубєва Н.Ю., Харитонов Є.О., Харитонова О.І. – 2012. – 536 c.
8. Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. (Серія: Процесуальні науки) – К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005. – 256 с.