Епоха Відродження та розвиток політичної думки. Н. Макіавеллі та макіавелізм

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

ЦЕНТР ЗАОЧНОЇ ТА ВЕЧІРНЬОЇ ФОРМ НАВЧАННЯ

Контрольна робота

з курсу «Політологія»

на тему «Епоха Відродження та розвиток політичної думки.

Н. Макіавеллі та макіавелізм»

Виконала:

студентка групи ПК-13-1з

Щербак Ю.В.

Перевірив:

канд. політ. наук

доц. Боярська О.А.

Дніпропетровськ

2015 р.

Вступ

Звільнення політичної думки з рамок філософії і теології починається в епоху відродження (Ренесансу) – період в культурному і ідейному розвитку країн Західної і Центральної Європи, що охоплює в Італії XIV–XVI ст., а в інших країнах – кінець XV–XVI ст.

Основний вміст цієї епохи – розкладання феодалізму і формування нових буржуазних стосунків, що супроводиться звільненням від релігійних вистав і формуванням світського світогляду. Основа ідеології Відродження – гуманізм, антропоцентризм: человек – центр Всесвіту, богорівний по своїх творчих здібностях. Це увага до людини, його долі, до його земного життя, до його потреб і устремлінь визначили шукання у всіх сферах, у тому числі і в політичній, де відправною крапкою стає індивід-громадянин, що наводить до витіснення теологічної концепції – цивільною. Звернення до розуму як інструменту пізнання реального політичного досвіду плідно позначилося на розвитку теоретичних основ політології.

Перші кроки по шляху перетворення політичних знань на наукових зробив Никколо Макиавеллі (1469–1527 р.р.) – великий італійський гуманіст, видатний діяч епохи Відродження, що виклав свої політичні погляди в роботах «Держава», «Історія флоренції» і ін.

Саме Макіавеллі першим спробував визначити предмет політичної науки, її метод і у визначеній міри-закони. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і право. «Государ» – це дослідження про владу: її завоюванні, утриманні, розширенні і втраті. Італійський гуманіст вперше ввів в політичну думку термін «stato» (держава) не в сенсі древнього полісу, країни, суспільства, а в сенсі специфічно політичній організації. Рішуче звільнившись від теології і відкинувши середньовічне вчення про державу і право, він приходить до висновку, що стержнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода, інтерес, сила. «Доля, – писав Макіавеллі, - завжди на тій стороні, де краща армія».

Середньовічну концепцію божественної всемогутності Макіавеллі замінив ідеєю об'єктивної історичної необхідності, що він назвав долею. У історичному процесі велике місце він відводить вільній волі особи і націлює людей на активну творчу участь в політиці. Так, на його думку, історія залежить від двох чинників. Перший він назвав «fortune» (доля), маючи на увазі під цим не сліпу силу долі, а природний хід подій, їх причинний зв'язок, необхідну послідовність і тому подібне Другий він назвав «virtu» (воля, талант, енергія). Таким чином Макіавеллі поставив питання про закономірності історичного і політичного процесу і про необхідність враховувати в політиці як об'єктивні умови, так і роль людського чинника, учасників політичної діяльності.

У розробці теорії політики Н. Макиавеллі стояв на прагматичних позиціях, чітко обмежуючи політику і мораль, ратував за з'єднання в політиці рис «лева і лисиці»: «необхідно бути лисицею, аби розгледіти пастку, і левом, аби скрушити вовків». Ці і інші аналогічні вислови в дусі «мета виправдовує засоби» однобічно тлумачили як нібито прояву аморалізму, віроломства і навіть злочинності політики у зв'язку з чим з'явився термін «макіавеллізм» – політика, заснована на куксі грубої сили, зневазі нормами моралі. Але тлумачення цього терміну лише в негативному, антигуманістичному сенсі спотворює дійсну позицію Макіавеллі, який хоча і був прибічником рішучого і сміливого досягнення поставлених політичних цілей, але не стояв на позиції беззастережного визнання, що будь-яка мета завжди і скрізь виправдовує будь-які засоби.

У своїй головній праці «Государ» Макіавеллі, дійсно, допускає можливість порушення релігійних і етичних норм, але не в принципі і не в будь-якій ситуації, а єдино ради створення і збереження держави. (Зокрема, ради об'єднання його роздробленою тоді Батьківщина - Италии, яку він гаряче любив). На жаль, цим положенням, але вже з іншими цілями керувалися діячі Французької революції 1789 р., більшовики.

Використання методу, заснованого на реалістичному, прагматичному підході до політики, постановка ряду теоретичних проблем (про державу, про взаємодію суб'єктивного і об'єктивного в політиці і ін.) дозволяє рахувати П. Макіавеллі, услід за Арістотелем, засновником політичної науки на новому етапі її розвитку.

Глава 1. Проблеми теорії політики в епоху відродження

В соціально-економічному житті Західної Європи починаючи з XIV ст., в Італії, і з XV ст. в інших країнах стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму, поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Поворот до людини і її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій.

Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсної Сонячної системи, відкрито також і закон тяжіння держав, центр ваги знайдено, але уже Макіавеллі, Кампа-нелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природне утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж в Стародавньому світі і в середні віки. В соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. І не випадково. Тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздрібненість, а також відстояти національний суверенітет в боротьбі проти католицького універсалізму. Феодально-кріпосницькі відносини перетворюються в пута для дальшого розвитку продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями.

Синтезом спадщини двох джерел – античності і Середньовіччя стала оригінальна політичної думки культура, філософія, соціально-політична епохи Відродження (Ренессанса). В культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї і концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді до суспільнополітичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся особливий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, політичні і естетичні погляди з метою впровадження в практику для задоволення політичних і ідейних запитів Відродження. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало ан-тимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

Ще в XIII ст. в Італії виникає і поширюється в Західній Європі гуманізм – підхід до суспільства, що утверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми. Італія – перша в Європі стала на шлях розвитку капіталістичних відносин, а буржуазія, яка тоді народжувалась, формувалась, вимагала усунення феодалізму, ієрархічної залежності одного соціального ладу від іншого, принципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлумачення, прагнула простору для вільних дій і розвитку, прагнула вирішити питання про природу людини, принципи побудови людських відносин. Якщо релігія розглядала людину як істоту, насамперед, духовну, причому в духовності основним вважалась віра, то гуманістичний напрям наголошує на чуттєвих потребах людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи переваги визнанню зверхності розуму над вірою.

Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення, відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум і волю і таємно впливаючого на матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Всі люди народжуються однаковими і потребують рівності і справедливості в реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності. Епоха Відродження створила грунт для виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх в нове гуманне і розумне суспільство.

Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні і політичні ідеї. Із знань стародавніх греків і римлян, вавілонян і китайців, індусів і арабів передові мислителі-гуманісти брали міркування про державу як загальну, спільну справу народів, продовжували і розвивали традиції античних філософів і політиків, вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а винятково її активністю, благородством, добропорядністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Безкорисливе служіння спільній справі, громадянський обов'язок – ось що головне, зокрема в поведінці людини в суспільстві.

Відновлювалась стародавня концепція суспільного договору, що пояснювала причини виникнення держави, законність державної влади. Величезні соціально-економічні зміни, що відбувалися в епоху Відродження знайшли своє відображення в багатьох соціально-політичних концепціях. Для концепцій характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади, як зовсім незалежної від релігійної санкції і церковного авторитету, відображався факт становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження появляються і утопічні вчення, в яких на основі «священного Письма» висувалась вимога усуспільнення власності, робляться перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер. Однією з заслуг мислителів епохи Відродження є розчистка суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права, схоластики та ін., підготовка ґрунту політико-правового світогляду.

В кінці XV – першій половині XVI ст. важливим поштовхом в розвитку епохи Реформації соціально-політичної думки стали ідеї протестантизму: лютеранства, кальвінізму – ідеї епохи Реформації – періоду широкого антифеодального і антикатолицького руху в Європі. Виникнення на початку XVI ст. Реформації пояснюється політичною обстановкою, що склалася в Німеччині. Тоді, коли Англія, Франція, Іспанія та деякі інші країни Європи перетворені в централізовані держави, Німеччина залишилась роздрібненою територіально і політично.

За гучною назвою Священна Римська імперія німецької нації приховувалося політично нестійке об'єднання феодальних князівств з верховною владою імператора з династії Габсбургів. Влада імператора над князями базувалась на особистій залежності і по суті вважалась номінальною. Великі князівства перетворювались в централізовані монархії. Посилювалось феодальне гноблення, створюючи вкрай гостру ситуацію. Загострювались суперечності між феодалами, промисловцями і купцями, духовними і світськими, дворянством і князями. Ріс рух селян проти феодальних землевласників.

Дедалі ширше стають соціальні конфлікти, що часто набирає релігійну забарвленість. Реформація – перша, ще незріла буржуазна революція в історії людства; буржуазія в союзі з частиною дворянства виступила проти панівної католицької церкви. Реформація почалась в Німеччині, охопила ряд європейських країн і привела до відпадіння від католицької системи Англії, Шотландії, Данії, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії, частково Німеччини, Чехії, Угорщини та ін.

Мислителі Реформації надавали значну увагу проблемам соціальнополітичному устрою держави. Мартін Лютер і його сучасники не знали поняття держава в розумінні республіка та ін., і користувались поняттям влада. Основу доктрин Мартіна Лютера становило вчення про два світи - духовний і земний, де водночас живе і від влади яких залежить людина. Заперечувалась роль церкви і духовенства як посередників між людиною і Богом. Порятунок людини залежить не від здійснення добрих справ: таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Земна влада має метою не допустити творення гріхів, протидіяти з допомогою насилля злим задумам.

Мартін Лютер твердив: якби люди були доброчесні, то не треба було б встановлювати владу і створювати державу. Та цього немає і люди мають підкорятися аяаді. В протилежність поміркованому реформаторству Томас Мюнцер рішуче виступав не тільки проти католицизму, але й проти всього християнства і феодалізму. Основне завдання Реформації Томас Мюнцер бачив не стільки в оновленні церкви і її вчення, скільки в удосконаленні соціально-економічного перевороту силами селян і міської бідноти, встановлення такого соціального порядку, за якого жоден християнин не мав би приватної власності, відсутнє насилля тощо. Всі люди рівні перед Богом, і всі мають бути рівними між собою на Землі.

Глава 2. Ідеї прагматизму і етатизму у політичному вченні Н.Макіавеллі

Етатизм – (від франц. еtat – держава) – утвердження домінуючої ролі держави в організації життя суспільства.

Одну з перших світських державно-правових концепцій ранньобуржуазного періоду розробив італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі (1469–1527) у творах «Правитель», «Історія Флоренції», «Міркування про першу декаду Тіта Лівія».

14 років Нікколо був секретарем Флорентійської республіки, мав доступ до державних таємниць. Його роботи поклали початок політико-правовій ідеології Нового часу, вільній від теології. Батьки дали Нікколо класичну освіту, але до університету він не ходив, за що дякував долю. В той час університетська освіта була підкорена схоластиці. У батька була величезна бібліотека – від Тіта Лівія, Ціцерона, Цезаря до Платона і Арістотеля. Оскільки батько був юристом, працював адвокатом, в домі переважала юридична література. За освітою Нікколо Макіавеллі юрист. У 27 років стає секретарем Флоренції. Має доступ до всіх секретів не тільки своєї країни, а й веде спеціальну дипломатію при дворах королів Європи.

Якщо говорити про ідеї прагматизму і етатизму у політичному вченні Н.Макіавеллі, то його його політичне вчення базувався фактично на повсюдному і звіриному егоїзмі людей і на поліцейському приборкуванні цього егоїзму будь-якими державними засобами з допущенням жорстокості, віроломства, клятвопорушення, кровожерливості, убивства, будь-яких обманів, будь-якої безцеремонності.

Ідеалом Макіавеллі був не хто інший, як розбещений і жорстоко налаштований у відношенні всіх людей аж до принципового аморалізму і нігілізму тоді гірковідомий герцог Цезар Борджіа, про звірства якого можна довідатися з історичних матеріалів.

У Макіавеллі не було рівно ніяких релігійних і моральних ілюзій.

Але це саме й означає, що в навчанні Макіавеллі Ренесанс сам відмовляється від самого себе. Згідно цього випливає, що Макіавеллі був «революціонером», але то була «революція» проти релігійно-моралістичних і естетичних цінностей епохи Відродження. Не варто, щоправда, ототожнювати самого Макіавеллі з його «макіавеллізмом». Він був патріотом свого народу, він мріяв про вигнання з Італії її загарбників і вірив у справедливе майбутнє. Але методи державного правління, які пропонувалися ним, є найжорстокішим і антилюдським механіцизмом, який виник у виді повної протилежності естетичним і вільнодумним ідеалам Італії епохи Відродження.

Правитель за Макіавеллі формально теж є титаном відродження. «Макіавеллізм» все той же титанізм відродження; цей титанізм звільнений не тільки від християнської моралі, але і від моралі взагалі, і навіть від гуманізму.

Правда, зовсім не держава є в Макіавеллі останньою метою, і зовсім не етатизм є його останньою ідеологією. Остання ідеологія для нього – це єдність народу і відновлення його батьківщини. Тому «макіавеллізм» для самого Макіавеллі був тільки різновидом трагізму, у якому цілі і засоби виявлялися в болісному протиріччі.

У «Міркуваннях» людська особистість значною мірою вже втратила не тільки свою неоплатонічну «божественність», але і якоюсь мірою свою самоцінність.

У політичних вченнях Макіавеллі індивідуум нерідко приносився в жертву «суспільному благу», що ототожнюється, однак, не з «державним інтересом», як це буде в ідеологів контрреформації й абсолютизму, а з Батьківщиною.

Гуманістичний індивідуалізм трансформувався в Макіавеллі не в етатизм, а в той жагучий і в основі своєї гуманістичний патріотизм, що різко виділяв автора «Правителя» і «Міркувань» на фоні літератури інших політичних мислителів. Не абсолютистська держава, а Батьківщина-народ стала в Макіавеллі кінцевим критерієм суспільної й індивідуальної моралі.

Ідеалом для Макіавеллі, якому він був готовий служити від початку до кінця, є не абстрактна держава, але конкретний народ і улюблена ним батьківщина. Проте, вже елементарна історична справедливість змушує нас визнати, що для улаштування свого народу і гаряче улюбленої ним батьківщини Макіавеллі був готовий на будь-які жахи абсолютистично-поліцейської держави і на будь-які жахи стосовно окремих особистостей та угруповань.

Якщо виставляти на перший план цілі, які переслідував Макіавеллі, то це дійсно певний різновид гуманізму, і Ренесанс присутній тут повною мірою. Але гуманізм Макіавеллі заснований не тільки на гуманних цілях, але і на нелюдських засобах досягнення цього людського ідеалу. Отже, гуманізм тут уже цілком антивідроджувального типу, щось на подобі модифікованого Ренесансу, щоправда, у жахливому й у справжньому змісті слова трагічному.

Ренесанс вимагав всебічного розвитку особистості, і Макіавеллі теж був всебічно розвинений. Але ця всебічна розвиненість доходила в нього до повної безпринциповості, завжди й усюди залишала по собі самі неприємні відчуття і зробила його відвертим циніком, позбавляла його можливості мати друзів і близьких людей і відкривала для нього дорогу до різного роду жахливих заходів. Ренесанс жадав від людської особистості бути принциповою, зібраною в собі й артистично себе проявленою.

Політичні ідеї насичені безпринциповістю, озлобленим відношенням до людей і не те щоб просто егоїзмі, але в такій абсолютизації свого Я, що відштовхувала від нього усіх, хто з ним жив і працював, і змушувала нехтувати його як людину і як працівника в Синьйорії.

Досліджуючи твір «Історія Флоренції» можна зробити наступні висновки про політичні погляди.

По-перше, незважаючи на повну зневагу до тих чи інших особистих ідеалів, особистість тут усе-таки продовжує висуватися на перший план, і тому ми усе ще продовжуємо мати справу не з чим іншим, як з Ренесансом.

По-друге, висунута тут особистість зовсім позбавлена усіх своїх внутрішніх ідеалів і розглядається просто як деякого роду арифметична одиниця. Ця арифметична одиниця в Макіавеллі має значення сама по собі, без усяких можливих впливів на неї з боку, наприклад, релігії, моралі, мистецтва, особистих чи симпатій антипатій, побуту і всякого роду забобонів, суспільних чи історичних. І все суспільство мислиться в Макіавеллі у виді того чи іншого об'єднання цих арифметичних одиниць. Ніщо інше його не цікавить. Його цікавить, щоправда, батьківщина, а не держава. У нього патріотизм, а не етатизм. Але положення сучасної особистості від цього анітрошки не легшає. З окремою особистістю в політику все рівно треба звертатися як з окремими каменями при побудові будинку.

У своїй праці «Правитель» з'явилося одне з перших практичних керівництв по міжнародній дипломатії. Цією книгою Макіавеллі ще раз підтвердив, що він був одним із самих блискучих дипломатів епохи і, без сумніву, гідним представником славної школи Флорентійської дипломатії.

Введення самого терміна стато, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі.

Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання.

Зміни форм: схема Після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє:

· монархію

· аристократію

· народне правління

і їх спотворення

· тиранію

· олігархію

· охлократію.

Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм, при чому Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. Відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь аморалізму. Політика – це сфера підступності й віроломства. Аморальна політика за принципом "мета виправдовує засоби" дістала назву «макіавеллізм».

Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А це, на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних цілей, головною зміцнення держави, не нехтує ніякими засобам. Прообраз такого правителя Н. Макіавеллі вбачав у тогочасному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми злодійствами.

Основна аксіома його політичної філософії – це думка про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Вони можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи нікому не простять втрати власного майна.

Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має знати, що

· знать честолюбна

· народ захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом

· покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

Правитель має:

· опікувати підданих

· не повинен без крайньої потреби вдаватись до утисків

· дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво

· образи потрібно завдавати швидко і разом

· благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще.

Домінуючим інтересом державності є самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами.

Також, розглядаючи якості, яким повинен володіти ідеальний правитель, Макіавеллі вперше в Новій історії заговорив про економіку держави як складову частини її благополуччя. Розглядаючи скнарість як ваду людини, але чесноту державного чоловіка, він указав на неприпустимість занадто високих податків, тобто таких, виносити які населення вже не змогло б. Макіавеллі стверджував, що правитель може бути щедрим тільки за рахунок чужого добра – військового добутку, наприклад, – але ніяк не за рахунок добробуту своїх підданих.

Форма держави залежить від кількості правителів. Це, за вченням мислителя, республіки або держави, що управляються «єдиновладне», – монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.

Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою з застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Ліпший і вигідніший шлях – це сприяння співгромадян і хитрість правителя. Таке «єдиновладдя» (владу однієї особи) Макіавеллі називав громадським, оскільки воно утворюється завдяки бажанню двох суспільних станів: знаті та простого народу. Причому прагнення до утворення держави з такою формою правління є одночасно як у знаті, так і в народу. Знать, як менше суспільне угруповання, не може протистояти народові та висуває когось одного, щоб за допомогою його влади захистити свої інтереси. Так само і народ: в особі монарха прагне знайти гаранта своїх прав, що постійно обмежуються знаттю.

Але вдалішою буде монархія, що утворена прагненням народу, оскільки у «народу чесніша мета, ніж у знаті: знать прагне пригноблювати народ, а народ не бажає бути пригнобленим».

Навіть більше – з народом, який має ворожий настрій до монарха, вдіяти нічого не можна, оскільки його в державі значно більше, ніж знаті. Тому монарх повинен підтримувати дружбу з народом, який вимагає лише одного – щоб його не пригноблювали.

У разі, якщо монарх отримав владу з рук знаті, то першим його обов'язком повинно бути прагнення заручитися підтримкою народу, вжити заходів для його захисту. Якщо він цього не зробить, то в скрутний час буде відсторонений від влади.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії, – адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату вони можуть позбавити його влади будь-коли, а тим паче у скрутний час, можуть або виступити проти нього, або ухилитися від виконання його розпоряджень.

Тому мудрий монарх повинен своєчасно сконцентрувати владу в своїх руках і робити все, щоб народ постійно відчував необхідність у державі та її правителі.

Окрім цього, монарх мусить подбати про утворення державних інститутів, які убезпечували б його свободу. Гарантом цього він убачав (на прикладі Франції) парламент, який стримував би зазіхання на владу знаті й виступав би третейською установою, що «приборкує сильних і заохочує слабих».

Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники.

Рівночасно мислитель рекомендував монархові підбирати компетентних і чесних людей до виконавчої влади, які «повинні дбати не про себе, а про державу».

Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і ззовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці перегодом отримав назву макіавеллізму.

Пропонуючи абсолютну монархію, Макіавеллі воднораз виклав низку цікавих положень, що могли б сприяти розвиткові держави. Це – створення умов для праці обдарованим людям; сприяння розвиткові торгівлі, рільництва й ремесел; встановлення розумних податків; забезпечення захисту приватної власності. В іншій праці мислителя «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» висловлено думку про те, що надзвичайна централізація влади монарха виправдовує себе на етапі об'єднання та укріплення держави. Після цього він допускав установлення республіканської форми правління, але такої, яка поєднувала б елементи монархії, демократії та аристократії.