Глибинна екологія

Екологічна етика

Тема "Глибинна екологія"

ПЛАН

Вступ                                                                                                                         3

1. Загальна характеристика  поняття «Глибинна екологія»                                 3

2. Практична спрямованість глибинної екології                                                  7

Висновок  16

Список використаних джерел                                                                              17

ВСТУП

Катастрофічне погіршення стану довкілля у другій половині ХХ століття та поглиблення гуманітарної кризи, спричиненої втратою гармонії між людиною та природою, особливо в індустріалізованому суспільстві, породили низку спроб осмислення ситуації, що склалася, та пошуку шляхів її розв’язання, їх теоретичного обґрунтування та практичної реалізації. У найзагальнішій формі спроби теоретичного осмислення взаємозв’язків у системі „людина – природа” об’єднуються під назвою екологічної етики. Одним із найбільш впливових сучасних напрямів екологічної етики є глибинна екологія.

1. Свої витоки глибинна екологія, як і інші напрями екологічної філософії бере в екологічному, або „зеленому”, русі 1950-х – 1960-х років, який став виразником турботи широких верств населення про збереження довкілля, здоров’я людини  та якість життя. На цей час екологічна стурбованість громадськості вийшла далеко за межі суто природоохоронної діяльності, тобто збереження окремих рідкісних видів флори та фауни, мальовничих ландшафтів чи культурної спадщини певної місцевості і зосередилася на таких проблемах як небезпечні наслідки розвитку ядерної енергетики, промислові забруднення, кислотні дощі, загрози здоров’ю людини тощо, а відтак – на тотальній загрозі існуванню життя на Землі. 

Суспільна екологічна стурбованість цього періоду набула принципово відмінних рис у порівнянні з політично нейтральним природоохоронним рухом, які полягали в масовості нових течій порівняно з науковою елітарністю природоохоронних організацій та у критичному ставленні до пануючих ідеологічних доктрин тогочасного західного суспільства, засадами яких були необмежене економічне зростання, індустріальний розвиток, заохочення обсягів споживання тощо.

 Таким чином постала  необхідність розробляння альтернативної  ідеології, або нової екологічної парадигми, яка ґрунтувалася б на постматеріальних (нематеріальних) цінностях. Якщо до загальновизнаних матеріальних цінностей належать національна безпека, стабільна економіка, обороноздатність держави, закон і порядок, то постматеріальні цінності охоплюють насамперед особистісні, етичні, естетичні та інтелектуальні сторони людського життя, свободу й безпеку особистості та права людини, передбачаючи співіснування колективізму з толерантністю щодо індивідуального вибору. Зокрема, постматеріальні цінності пов’язані з таким колом проблем, як охорона довкілля та якість життя, гендерні та громадянські права, толерантність, антимілітаризм.

 Не випадково стурбованість  екологічною проблематикою, починаючи  з 1960-х років, висловлюють не  лише природоохоронці, а й представники інших соціальних рухів – пацифістського, жіночого (феміністичного), руху за права людини, молодіжного та студентського, які претендують на широку участь у розв’язанні цих проблем із залученням притаманних цим рухам ідеологій і набутого ними досвіду. Подібна експансія екологічної стурбованості мала наслідком, по-перше, намагання адаптувати окремі ідеології до нових умов, по-друге - спробу створити нову – „зелену” – ідеологію на основі синтезу певних елементів цих ідеологій.

Незважаючи на те, що зростання екологічної стурбованості та становлення нової екологічної парадигми пов’язують переважно з ціннісними трансформаціями економічно розвинених країн західного світу, ця парадигма вийшла далеко за їх межі. Незаперечним стало зростання актуальності екологічної теми та екологічного руху як в багатих, так і в бідних країнах. Тому пояснення глобалізації цього феномену слід шукати не лише в економічній, а й у соціальній та психологічній сферах, оскільки жодне сучасне суспільство не є носієм виключно одного виду цінностей – матеріальних чи постматеріальних.

Таким чином, в другій половині ХХ ст. екологічний рух  перетворився на глобальний феномен, який взяв на себе завдання не лише розв’язання  локальних екологічних проблем, впливаючи на механізм прийняття і впровадження рішень на місцях, а й почав справляти значний вплив на міжнародну екологічну політику, беручи активну участь у міжнародних конференціях і форумах, здійснюючи практику організації паралельних конференцій силами представників неурядових організацій тощо. Варто зазначити вагомий внесок міжнародного екологічного руху у підготовку й роботу Конференції ООН  з   довкілля    та розвитку в Ріо-де-Жанейро  (1992),  в якій  взяли участь близько  22000  представників  понад з   9000   неурядових   організацій  з усього світу.

Так чи інакше, але факт повсюдного зростання екологічної  стурбованості є вагомим аргументом на користь становлення нової  форми ідеології – „зеленої ідеології”, або ідеології екологізму, стрижнем якої стала вимога  радикального переосмислення відносин між людиною, природою і довкіллям і відповідних докорінних змін політичного порядку та способу суспільного життя, включення екологічних цінностей до підвалин демократії, ідеології, яка здійснює експансію в усі суспільно-політичні сфери. Одним із виявів формування засад ідеології екологізму слугують різноманітні течії екологічної етики, зокрема – глибинна екологія. 

Отже, рух «глибинної екології» виник не так давно. Термін введений норвезьким філософом А. Нейсом у 1972 році. Його філософська доктрина спирається на вісім екобіоцентричних етичних принципів, дороблених у 1985 p. В. Дивалом і Дж. Сешеном.

  1. Процвітання і благо людської і нелюдської форм життя на Землі цінне саме по собі. Цінність нелюдського світу не залежить від користі для людини.

2. Багатство і розмаїття  форм життя сприяє реалізації  цих цінностей і цінне саме  по собі.

3. Люди не мають права зменшити  це багатство і розмаїття, крім  випадків задоволення життєво  важливих потреб.

4. Процвітання людського життя і культур сумісне тільки з істотним зниженням людської популяції.

5. Нинішнє втручання людини в  природний світ надмірне і  ситуація швидко погіршується.

6. Тому політика повинна бути  змінена. Ці зміни повинні задіяти  базові економічні, технологічні  й ідеологічні структури. Лише тоді ситуація буде серйозно відрізнятися від нинішньої.

7. Ідеологічною зміною повинно бути високе оцінювання якості життя.

8. Ті, хто згодний з цими пунктами, повинні намагатися здійснювати ці зміни.

Прихильники “глибинної екології” відстоюють фундаментальні соціокультурні зміни. Особливо вони опираються розгляду природи просто як джерела ресурсів людини. Деякі глибинні екологи заперечують важливість людського виду. Дейв Формен, наприклад, думає, що люди — це тільки один з багатьох видів, і що нас занадто багато. Він вважає, що життя людини не більш важливе, ніж життя інших істот, і що здоров'ю біосфери варто віддати перевагу перед людським благом.

“Глибинна екологія” не є етичною  теорією. Скоріше, глибинні екологи  закликають до перетворення фундаментальних принципів нашого ставлення до природи. Цими принципами можуть бути: повага права всіх життєвих форм на життя і процвітання; співчуття іншим життєвим формам; максимізація розмаїтності життя людини й інших істот. Глибинні екологи схильні до нового погляду на світ і затверджують екологічну мудрість, чи екософію, а не екологічну етику як таку. Багато глибинних екологів вважають, що всі живі істоти, а також екосистеми, мають інтереси, а виходить, можуть постраждати, або виграти. Але всі об'єкти, що можуть або постраждати, або виграти (у тому числі природні системи), заслуговують на моральну увагу. Ті ж об'єкти, що пі падають під моральну турботу, мають певні права — так вважають багато традиційних етичних систем. “Глибинна екологія” заохочує прагнення до ототожнення з природою, щоб шкода, нанесена їй, сприймалася як шкода самому собі.

Отже, основними положеннями глибинної екології є:

- визнання самостійної цінності всіх форм життя, незалежно від їх корисності для людини;

- усвідомлення багатства та різноманітності форм життя, які мають власну цінність і сприяють розквіту людства;

- Людина не має права зменшувати багатство і різноманітність форм життя (крім випадків задоволення його насущних потреб);

- розквіт людства та його культури може відбуватися в умовах скорочення його чисельності;

- сучасне втручання людини в інші форми життя носить надлишковий характер, і ситуація швидко погіршується, що викликає необхідність зміни технологій, економіки та ідеологічних структур взаємини людини з іншими формами життя;

- основна ідеологічна зміна — визнання якості життя людини найважливішим показником.

2. Запроваджуючи поняття „глибинної екології” А.Наесс мав на меті протиставити його так званій „поверхневій екології”, яка базується на західному раціоналізмі й убачає необхідність розв’язання екологічних проблем індустріального суспільства лише тією мірою, якою це необхідно для збереження здоров’я й добробуту людини, тобто переважно шляхом зменшення рівнів забруднення й раціональнішого використання природних ресурсів. Тому поверхнева екологія керується короткотерміновими цілями, на відміну від глибинної, яка ставить перед собою розв’язання довготривалої задачі зміни базових людських цінностей, ґрунтованих на тому, що усі форми життя на Землі мають сприйматися як рівноцінні й рівнозначні.

Як уже зазначалося, глибинна екологія виступає з позицій біоцентризму, або екоцентризму, й апелює радше до людської мудрості, ніж до наукових аргументів, спираючись на розмаїття форм світосприйняття та філософування. Свої ідейні витоки глибинна екологія вбачає окрім вже згадуваного вчення Магатми Ганді, у буддизмі, трансперсоналізмі, пантеїзмі Б.Спінози, етиці Землі відомого американського натураліста, автора “Альманаху Піщаного Графства” (”A Sand County Almanac”) Олдо Леопольда, тощо, претендуючи на синтез багатьох філософських вчень. Окрім того, на формування екософії А.Наесса значний вплив справили норвезькі традиції, що глибоко вкорінені в природу і виявляють себе у міфологізації гір та річок, а також національний рух friluftslif  - рух на підтримку досвіду життя в єдності з природою, яка становить основу добробуту й процвітання нації.

Свою екософію А.Наесс називав ще екософією-Т, за назвою своєї гірської хижки в Норвегії – Tvergastein, де він переживав єднання з природою і розмірковував над принципами нового вчення. Крім того, літера Т відповідає також початку англійського слова tolking (interpretation), яке є ключовим для мовлення, комунікації, проповіді. Проте екософію-Т А.Наесс швидше асоціював із власним світобаченням, аніж із усім глибинно-екологічним рухом, але саме з цих позицій  він визначав свою персональну участь у цьому рухові.

Нормою екософії-Т є самореалізація заради усіх живих істот (Self -realization for all beings!), тобто реалізація людини, людської особистості, яка усвідомлює себе в єдності з усім світом живого (Self) і тим самим відрізняється від звичайної людини, яка керується лише власним ego (ego-self).

Така розмитість і еклектичність  філософсько-світоглядних підвалин глибинної  екології дає підстави її опонентам і критикам вказувати на „дефіцит теорії” цього вчення, на понятійне болото, в якому може потонути все, що надає привабливості екологічному мисленню. Проте, на думку В.Теобальда, така критика є односторонньою, оскільки здійснюється з позицій раціональності наукового мислення, і не враховує прагнення суб’єктивного індивідуального буття, котре також перебуває в кризовому стані, до відтворення цілісності світу, у тому числі й через відтворення міфічного мислення (повернення до міфотворення), яке певною мірою притаманне глибинній екології. Тому позитивний сенс глибинної екології слід вважати в її зверненні до екзистенціальних характеристик людини, вкорінених у міфі.

Самі ж прибічники та послідовники глибинної екології виправдовують  таку еклектичність своїх ідейних засад необхідністю об’єднати людей різних віросповідань і світобачення заради збереження усього живого та досягнення гармонії між людьми та світом природи. Тому завдання глибинної екології – створити ширшу платформу загальних принципів, щоб об’єднати різні групи людей заради спільної справи, спільних цілей і цінностей. Різні люди і різні культури спираються на різні міфології, проте всі вони можуть підтримати спільну платформу заради пошуку шляхів подолання екологічної кризи, заради розв’язання чисельних екологічних конфліктів у різних куточках світу, яким притаманне багато не лише відмінного, а й спільного. Більше того, унікальний досвід кожної особистості, який складає її власну екософію, може становити цінність для спільної справи. Зрештою, жодна філософія, як і технологія не може охопити всю планету. „Розмаїття – це добре на всіх рівнях”.

Р.Сешонз визнає, що глибинна екологія є досить цілісною системою аналізу сучасних проблем, але не має єдиної програми щодо їх практичного вирішення, і, попри значне розмаїття практичних рекомендацій, їх об’єднує лише вимога елімінувати антропоцентричне домінування над природою. Недоліки останнього вбачаються саме у невизнанні внутрішньої цінності усіх форм життя та природи загалом; створенні людиною (або Богом) системи цінностей, згідно яким люди мають право (а інколи це ставиться їм в обов’язок) розпоряджатися іншими формами життя на власний розсуд, аж доки наслідки такого ставлення не починають загрожувати самій людині.

Глибинні екологи не заперечують процвітання людства загалом, але наполягають, що таке процвітання має відбуватися без руйнівного домінування над природою. Тому нагальним є створення нової етики, ґрунтованої на “традиції-не-домінування-над-природою” (“the non-domination-of-nature-tradition(s)”), а не просте розширення меж існуючої етики.

Доктрина глибинної  екології заперечує централізовану бюрократичну владу, класове суспільство, де панують технократичні принципи, на користь простоти “природного життя” на чолі з духовними менторами. Втім, навіть ідеологи глибинної екології визнають, що не мають чіткої політичної й економічної програми для здійснення необхідних перетворень, але виступають за тип спілкування з природою, ґрунтований не стільки на людській раціональності, скільки на інтуїції та духовності.

 За оцінками В.Теобальда, поміж усіх екофілософських учень глибинна екологія найбільш цілісно відображає ідею спасіння людини через її єднання з природою, причому ця ідея набуває тут змісту квазі-релігійної ідеї, здатної конкурувати з християнськими уявленнями про спасіння. Втім,на погляд деяких науковців, подібне порівняння є значним перебільшенням, якщо зважати на багатовікову історію християнства як світової релігії та чисельність християн усіх конфесій, яка не йде в жодне порівняння з чисельністю прибічників глибинної екології.  Проте варто погодитися з висновком В.Теобальда стосовно того, що цей рух прагне бути всім: новою орієнтацією у мисленні, в чуттєвості та в дійсності. Власне, в цьому ми могли переконатися й самі, коли йшлося про філософсько-світоглядні засади глибинної екології. „Глибина” глибинної екології є не лише спіритуальною глибиною „єдиного буття” , а виявляється передовсім у радикальному прагненні ствердження не-антропоцентричної, екологічної етики у повсякденному житті.

Прагнення докорінно  переосмислити шляхи взаємодії  людини та природи, а також виробити практичні рекомендації щодо їх реалізації дають підстави дослідникам екофілософських вчень кваліфікувати глибинну екологію як радикальний екологізм. Після перекладу праці А.Наесса англійською мовою, глибинна екологія знайшла своїх палких прибічників у західній Європі, США й Австралії. Філософія глибинної екології активно розвивається і пропагується Дж. Сешонсом,  Білом Девалом, Варвіком Фоксом, Робертом Сешонсом та іншими. Дискусії щодо глибинної екології посідають одне з провідних місць на сторінках авторитетного часопису “Екологічна етика”, що його видає Центр екологічної філософії Університету Північного Техасу.

Проте розмитість філософсько-світоглядних засад глибинної екології, її намагання „бути всім” спричинює до того, що її принципи, витлумачені певним чином,  беруться за основу діяльності деяких вкрай радикальних природоохоронних організацій і рухів, до яких належать, наприклад, такі організації як „Земля понад усе!” (Earth First!), „Морські пастухи” (“Sea Shepherds”), „Ековоїни” (Eco-warriors”), Американський фронт визволення тварин (“American Animals Liberation Front”) у США та інші. Радикально-екологістська організація “Земля понад усе!” заснована на початку 1980-х років на північному заході США з метою перешкодити широкомасштабному промисловому зведенню лісів у цій частині Північної Америки.

В своїх акціях протесту члени організації вдавалися  до таких заходів, як руйнування лісоповальної та лісопильної техніки, підсипання тирси у бензобаки бульдозерів тощо. Застосування цих методів виправдовувалося тим, що у такий спосіб можна зупинити руйнування природи. У лютому 1985 року вийшла книга лідера організації Дейва Форемана (Dave Foreman) під назвою „Екозахист: практичне керівництво з екосаботажу”, яка містила „випробувані на практиці” інструкції щодо застосування тактики екосаботажу – починаючи з зіпсування техніки й обладнання, руйнування доріг, і аж до уникнення арештів і відповідальності перед законом.

Організації такого типу вбачають свою основну місію в  рішучих діях на захист довкілля, а  не в пошуках теоретичних засад  зміни ставлення людини до природи  чи в обґрунтуванні екологічної  етики.

Біоцентризм в його глибинно-екологічному тлумаченні становить визначальну ланку ідейно-політичної платформи цих організацій, згідно з якою активісти організації називали людський вид як найнебезпечніший чинник, що становить загрозу для існування дикої природи і наближує апокаліпсис.

Стрімке зростання народонаселення планети розглядалося як найбільша загроза біорозмаїттю. Відповідно, чинники, що сприяють зменшенню чисельності людей, навіть такі як СНІД, дістають позитивну оцінку, зокрема в книзі “Народонаселення та СНІД” (“Population and AIDS”), виданій одним із активістів організації “Земля понад усе!” під псевдонімом Miss Ann Thropy (в якому прочитується відвертий натяк на мізантропію – Т.Г.).  Ідеологія і тактика діяльності групи “Земля понад усе!” неодноразово піддавалася критиці як у межах екологічного руху, так і ззовні, зокрема через те, що її активісти цінують дерева і тварин вище за людське життя, а дехто навіть визначає риси діяльності організації як патологічні, а автора книги “Народонаселення та СНІД” називає еко-фашистом.

Проте значна частина ідеологів і філософів, що розробляють глибинну екологію, категорично заперечують антигуманістичний характер свого вчення, вважаючи що ті, хто дозволяє собі мізантропічні висловлювання, забувають про найперший принцип екософії – принцип ненасилля і поваги до всіх живих істот, включаючи людину. Екософія глибинної екології визнає антропоцентризм (який є полісемантичним терміном) як буття людини в усіх її іпостасях, окрім безмежної влади людини над іншими живими істотами заради власного егоїстичного задоволення і вигоди, бо людина не може бути відокремлена від решти живих істот. І лише антропоцентризм, який наголошує на домінуванні людини безвідносно до наслідків для існування інших живих істот, є неприйнятним для глибинної екології в розумінні А.Наесса.

Проте, тлумачення світоглядних засад глибинної екології, зокрема  змісту поняття антропоцентризму, не єдина проблема, породжена суперечливістю, еклектичністю й розмитістю цих  засад. Звертають на себе увагу й  інші протиріччя, які виникають між  різними групами, що проголошують себе прибічниками глибинної екології, що промовисто свідчить про внутрішню суперечливість її ідейних засад, їхню логічну незавершеність. Одна з таких суперечностей полягає у несумісності проголошуваного принципу ненасилля з практичними діями, спрямованими на руйнування приватної власності, з одного боку, та знищенням видів тварин, взятих під охорону світовим співтовариством, з іншого. Прикладом цьому може слугувати боротьба між захисниками морської фауни, а саме китоподібних, яких репрезентує, зокрема, організація „Морські пастухи” на чолі з Полом Ватсоном (Paul Watson), та  прибічниками китобійного промислу Норвегії, коли обидві сторони аргументують свої дії принципами глибинної екології.

Норвегія тривалий час  належала до країн, що зволікали з приєднанням до рішення Міжнародної комісії з китоподібних щодо заборони промислового використання цих тварин, обстоюючи таку позицію не стільки потребами промисловості чи забезпечення населення продовольством, скільки аргументами на користь збереження традицій природокористування. Упродовж століть китобійний промисел забезпечував життєдіяльність багатьох сіл на півночі країни. Китобійний промисел, зазначає Д.Розенберг, „наповнює всю культуру як таку і символізує її особливий національний характер... Для норвежців кити – це більше, ніж їжа чи промисловість, це частина їхнього способу життя”. Зауважимо, що ставлення до природи і національна самосвідомість, самоідентичність є складними феноменами, де поєднуються консервативні та радикальні чинники. У разі Норвегії, почуття любові традиційно спрямовувалося на гори, тоді як море сприймалося як джерело ресурсів, яке забезпечувало добробут країни.

Дійсно, попередньо ми бачили, що коли йшлося про збереження гірських ландшафтів і водоспадів, то норвежці на чолі з А. Наессом поводили себе як радикальні екологісти. Проте, коли постало питання про відмову країни від китобійного промислу, то більшість нації висловилась за те, що норвезькі традиції мають братися до уваги так само, як і необхідність збереження морських ссавців, бо норвежці „люблять свої традиції”. Отже, коли „Морські пастухи” на чолі з Р.Ватсоном, котрі заявляють про свою відданість біоцентричним настановам глибинної екології, організували акції на підтримку міжнародних угод щодо захисту китоподібних, вдавшись до прямих атак та китобійні судна “Senet” та “Brenna”, то були засуджені не лише анти-екологістами, а й прибічниками поміркованого, реформістського екологізму в Норвегії за екстремізм і радикалізм. Самі ж прибічники глибинної екології в Норвегії закинули Р.Ватсону те, що ними був забутий базовий принцип глибинної екології – принцип ненасилля, поваги до думки іншого. До того ж завдаючи шкоди приватній власності (суднам), вони ставлять під загрозу життя людей, які перебувають на китобійних суднах.

Стосовно цього Р.Ватсон відповів: „Я знаю, що насилля – це погано з огляду на принципи моралі, а ненасилля – добре”.  Проте, на його думку, ненасилля само по собі рідко коли здатне спричинитися до позитивних змін на планеті. „Полювання на китів у наш час - це злочин. Це порушення міжнародного права, і ще суттєвіше, - це злочин проти природи і проти наступних поколінь людини. Більше того, китобійний промисел – це жахлива форма антисоціальної поведінки”. Саме тому Р.Ватсон відмовлявся дослухатися до аргументів на захист традицій та особливих норвезьких прав.

Суть конфлікту полягала у тому, що самі норвежці, вважаючи себе прибічниками ідеології глибинної  екології й усвідомлюючи себе нацією, яка дала світові філософію глибинної  екології, не підтримали дій „Морських пастухів”. Сам же А.Наесс також вважав, що китобійний промисел (як і будь-які інші форми полювання) вичерпали себе, оскільки зменшують багатство життєвих форм на Землі.   Тому нація має прийти до такої заборони через свій еко-культурний прогрес, через усвідомлення себе в природі, а не з огляду на закони природи, як цього вимагає Р.Ватсон.

Саме така позиція, вважає Д.Розенберг, є суголосною принципам ненасилилля глибинної екології. „Я вважаю, - продовжує він, - що інвайронменталізм (екологізм – Т.Г.) лише тоді відіграватиме конструктивну роль, коли приділятиме більше уваги контексту, в якому він перебуває, і адаптуватиме свою стратегію до цього контексту”.  Тому прагматичні глибинні екологи швидше оберуть шлях Ганді та Наесса, аніж Ватсона у розв’язанні конфліктних ситуацій на кшталт тієї, що склалася в Норвегії щодо збереження традицій китобійного промислу та виконання міжнародних угод про охорону цих тварин. Тому радикальний інвайронменталіст, продовжує Д.Розенберг, це той, хто осягає суть, „корінь” проблеми, а не той, хто вдається до екстремізму.

Поділяючи критичне ставлення  до організацій типу “Земля понад  усе!” або „Морські пастухи”, М.Лі наводить аргументи на користь того, що поява таких організацій є певною мірою закономірним наслідком розвитку суспільства, яке перебуває в стані стресу, і, відповідно, оголює проблеми, породжені цим станом, а відтак, має мобілізувати суспільство на їх розв’язання. А Д.Розенберг висловлює думку, що помірковані, реформістські екологісти певною мірою самі зацікавлені в існуванні еко-екстремізму, оскільки на його тлі дії поміркованих екологістів видаються більш раціональними й вартими на увагу з боку влади й суспільства. 

Окрім того, деякі ідеї радикальних екологістів, що попервах здаються наівними, утопічними і політично неприйнятними, згодом можуть набувати значнішого розуміння й  популярності як серед широкого загалу, так і практикуму. Так, не можна не бачити, що дедалі більше людей схиляються до визнання таких положень глибинної екології як внутрішня самоцінність природи. Визнанням цінності живої природи та видів рослин і тварин безвідносно до поняття користі та способу використання людиною зафіксовано у таких визначальних документах, якими є Конвенція про біологічне розмаїття (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) та Загальноєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного розмаїття  (Софія, 1995 р.), низці інших міжнародних документів, програмах дій впливових організацій та національних стратегіях збереження природи багатьох країн світу.

Звичайно, цей стислий  огляд світоглядних засад та практичних виявів глибинної екології як одного із провідних напрямів сучасної екологічної етики не претендує на повноту й остаточність висвітлення цієї складної тематики, включаючи творчість самого А.Наесса, десятитомне зібрання праць якого побачило світ 2000 року, оскільки на сучасному етапі глибинна екологія як напрям  екологічної етики та екологіський рух перебуває в активному розвиткові, плідно взаємодіє з такими напрямами як екологічний фемінізм, біорегіоналізм, соціальна екологія, „етика місця” (або теорії локалізації), екопсихологія, а також рухами на зразок рухів за екологічну справедливість і на захист дикої природи, за органічне сільське господарство та екологічно збалансоване лісівництво тощо. За певних ситуацій зазначені та інші рухи можуть виступати як партнери або як опоненти, гостро дискутуючи з приводу тих чи тих питань.

ВИСНОВОК

Отже, підсумовуючи можемо зробити висновок, що в еклектичності  і логічній недовершеності світоглядних засад глибинної екології криються її сильні і слабкі сторони. Зрештою, глибинна екологія як і жодна інша доктрина не може претендувати на надання остаточних приписів щодо розв’язання гострих проблем сучасності, проте вона цілком може стати одним із джерел, щодо розмислів та дій на користь збереження природи як основи людського буття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Екосередовище і сучасність / С. І. Дорогунцов, М. А. Хвесик, Л. М. Горбач, П. П. Пастушенко. - К. : Кондор, 2009.- 422с.

2. Калликотт Б. Азиатская традиция и перспективы экологической этики / Б. Калликотт // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценностям.: Прогресс – 1990. – С.309.

3. Мягченко, Олександр Петрович. Основи екології : підручник / Олександр Мягченко - К. : Центр учбової літератури, 2010–310 с.

4. Основи екології: навколишнє середовище і техногенний вплив : підручник / Я. П. Скоробогатий та ін. - Львів : Новий Світ -, 2011. - 221 с.

5. Т.В. Гардашук. Світоглядні засади та практична спрямованість глибинної екології.  Електронний ресурс. Режим  доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/totallogy/2004_11/gard.htm.