Инновационная деятельность. 5

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст:

1. Сучасні світові тенденції розвитку інновацій…………………………3
2. Й. Шумпетер — фундатор інноваційної теорії………………………..7
3. Сутність та види інноваційної політики фірми……………………….10
4. Інноваційні стратегії: мета і завдання………………………………....13
5. Тенденції інноваційної активності в Україні…………………………17
6. Особливості технологічних парків Японії…………………………….19
7. Список літератури……………………………………………………….25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.  Сучасні світові тенденції розвитку інновацій.

   Кожна країна одночасно використовує всі джерела розвитку.      Конкурентоспроможність і ефективність економіки визначаються структурою джерел її фінансування. Якщо для функціонування і розвитку народного господарства використовується в основному валюта від експорту природних ресурсів, то рівень економічного розвитку такої країни буде низьким.

   Звертаємо вашу увагу ще на кілька аспектів сучасного економічного розвитку на основі інноваційного компонента. З погляду рівня розвитку країн, міжнародної кооперації та інтеграції світове співтовариство поділяють на такі групи:

1. Технологічне ядро: США, Японія, Німеччина,  Великобританія, Франція.

2. Країни першого технологічного  кола: Італія, Канада, Швеція, Голландія,  Австрія, Південна Корея та  ін.

3. Країни другого технологічного  кола: найрозвиненіші країни з  точки зору інноваційної складової.

4. Постсоціалістичні країни Східної  Європи.

5. Країни СНД.

6. Країни, що розвиваються.

Організація інноваційної діяльності в країнах-лідерах:

• горизонтальна інтеграція НДДКР, створення обчислювальних мереж;
• проведення спільних досліджень;
• державна підтримка нових технологій.

До  специфічних характеристик сучасних технологій можна віднести:

• вузьку спеціалізацію;
• швидку застарілість;
• необхідність постійного розвитку;
• високу ризикованість фінансових ресурсів;
• швидку розповсюдженість у всьому світі;
• розроблення і впровадження ноу-хау;
• розвиток при тиражуванні;
• неможливість поширення тільки за допомогою документації та ін.

   Ці властивості створюють невпевненість і нерівномірність поширення інноваційного продукту; постійно виникають «ніші», у які можуть вбудуватися аутсайдери; складно зберігати позиції лідерства і монополізму в технологічній сфері.

  Використовуючи розроблені у світі передові технології, можна перейти лише на стадію інвестиційного розвитку. Стадія ж інноваційного розвитку припускає певний технологічний монополізм, одержуваний у результаті власних розробок і винаходів.

   Проте вже на початку ХХІ ст. розвиток науки і техніки буде не метою, а засобом соціально-економічного розвитку країн. Багато дослідників схильні вважати, що майбутнє людства пов’я-зано не з технотронним суспільством, а з гуманістичним суспільством, яке ґрунтуватиметься на гідності, знаннях, свободі особи. Гуманіст — це і є гідна людина, що прагне до знань, добра і краси.

   Найважливішою визначальною засадою гуманістичного суспільства буде ідеологічна структура — певна система філософських, наукових, художніх, правових, політичних, економічних, соціологічних знань і цінностей про світ, місце людини в ньому. У процесі становлення гуманістичного суспільства має здійснюватися переорієнтування суспільства з виробництва матеріальних благ на виробництво духовних цінностей. Тому одним з головних завдань суспільства гуманізму є виробництво знань. На користь цієї тези говорить той факт, що, наприклад, у промислово розвинених країнах накопичення людського капіталу до кінця ХХ ст. у 3—4 рази перевищило накопичення капіталу в матеріально-речовинній формі; значно зросли витрати на будівництво нових музеїв, бібліотек, театрів, спортивних споруджень.

  Сучасна ринкова модель економіки базується на інноваційному типі розвитку, для якої характерні:

• інтелектуалізація виробничої діяльності;
• використання високих інформаційних технологій;
• екологічність;
• творчість кадрів;
• добробут населення.

   Сьогодні світовий ринок високих технологій становить приблизно 2 трильйони доларів, з яких на США припадає 39 %, Японію — 30 %, Німеччину — 16 %. У світі на одного вченого припадає 10 менеджерів, які відбирають перспективні науково-технічні досягнення, своєчасно патентують винаходи, займаються просуванням наукомістких товарів на ринок. У нашій країні на 10 вчених припадає лише один менеджер.

    Результатом інноваційної діяльності є інтелектуальний продукт, без якого неможливо створити конкурентоспроможне виробництво та продукцію. Тому найважливішою економічною метою передових компаній і країн є підтримання здатності національної економіки до інноваційного розвитку й ефективного використання найновіших технологій. Цей процес відображається динамікою показника наукомісткості виробництва.

   Наукомісткість виробництва визначається як відношення витрат на дослідження і розроблення до обсягу продажу. Саме цей показник використовується для класифікації галузей і виробництв за ступенем наукомісткості та для проведення різноманітного аналізу інноваційного процесу. Для віднесення галузі промисловості до наукомісткої названий показник має перевищувати середній рівень.

   Необхідність активізації інноваційної діяльності в Україні надзвичайно актуальна. Основними причинами цього, на думку більшості вчених, є:

• незавершеність і нелогічність проведених економічних перетворень;
• слабкість ринкових інструментів економіки;
• збереження економічних відносин із зовнішнім світом, що базуються на імпорті високотехнологічного устаткування, машин, товарів народного споживання.

Цей перелік ми можемо доповнити такими обставинами:

• відсутність на всіх рівнях управління систем менеджменту, орієнтованих на підвищення якості продукції, соціальний розвиток, конкурентоспроможність підприємств;
• орієнтація розвитку української економіки не на активізацію інноваційної діяльності, а на чинники виробництва та інвестиції.

   При цьому не враховується, що чинники виробництва та інвестиції мають бути не метою функціонування соціально-економічних систем, а засобом активізації інноваційної діяльності та підвищення за рахунок цього темпів економічного зростання.

 

 

2. Й. Шумпетер — фундатор інноваційної теорії.

   Зародження інноваційної теорії відноситься до початку ХХ ст. і відображене в працях західноєвропейських учених. Але питання, пов’язані з науково-технічним прогресом та його впливом на розвиток (трансформацію) суспільства, вивчалися й висвітлювалися в економічних теоріях, починаючи від класиків політекономії. Яке ж місце посідав науково-технічний прогрес у цих теоріях?

1. А. Сміт (1723—1790) пов’язував науково-технічний  прогрес з характером розвитку  і потребами виробництва.

2. К. Маркс (1818—1883) уважав розвиток  продуктивних сил базисом, а  науково-технічний прогрес надбудовою, тобто наслідком, а не причиною  розвитку виробництва.

3. Неокласична школа (1870—1930), яка  представлена В. Джевонсом (1871), А. Маршаллом (1890), Л. Вальрасом  (1874), роз-глядала науково-технічний  прогрес як заданий чинник  при дослідженні ринкової економічної  системи.

4. Кейнсіанська теорія, заснована  Джоном Кейнсом (1883—1945), у 30—50 роках (напередодні Другої світової  війни) розглядала економічні  процеси в короткостроковому  періоді, тому науково-технічному  прогресові не приділялося достатньої  уваги, він перебував у становищі  «за інших рівних умов».

5. У другій половині 50-х років  представники неокласичного ренесансу  — М. Абрамовиц, Р. Солоу,  Е. Денісон та інші довели, що  науково-технічний прогрес є основним  чинником економічного ровитку  ХХ ст. Ці вчені-економісти поклали  край ігноруванню науково-технічного  прогресу в економічній теорії.

6. Період після Другої світової  війни став часом науково-технічної  революції та її впливу на  економічний розвиток. Саме тоді  об’єктивні передумови сприяли  народженню нового напряму економічної  теорії, спрямованому на вивчення  закономірностей науково-технічного  прогресу.

   Розглянувши економічні теорії в хронологічній послідовності, ми бачимо, що лише з 50-х років науково-технічний прогрес розглядається як чинник виробництва разом з капіталом та працею.

   Головною постаттю серед фундаторів інноваційних теорій економічного розвитку, безперечно, є економіст Йозеф Шумпетер .

Йозеф Алоїз Шумпетер (нім. Joseph Alois Schumpeter); (* 8 лютого 1883 — † 8 січня 1950) — австрійський і американський  економіст, соціолог  та  історик  економічної думки. Популяризував термін «Креативне руйнування»  в економіці.

В 1986 рік у на честь заслуг економіста і для вивчення його творчості було створено «Міжнародне товариство Йозефа Шумпетера», в 2001 р. в  Берліні  заснований Інститут Шумпетера. Частина особистої бібліотеки вченого зберігається в токійському університеті  Хітоцубасі  (бібліотека Шумпетера). В 2004 р. в будинку, де народився економіст (в місті Тржешть) президентом Чехії  Вацлавом Клаусом  був відкритий  Музей Шумпетера.

Ще  в 30 –ті роки він ввів поняття  інновації, трактуючи його, як зміну  з метою впровадження і використання нових видів споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм організації  промисловості.

Економічні  категорії «інновація», «інноваційний  процес» Й. Шумпетер поєднав з  теорією довгострокових циклічних  коливань — теорією «довгих хвиль» М. Д. Кондратьєва (1892—1938). Для обґрунтування  своєї теорії М. Д. Кондратьєв здійснив аналіз статистичних даних 4 провідних  капіталістичних країн — Англії, Франції, США, Німеччини. Вивчення цих  даних дало Кондратьєву підстави для висновку, що існують цикли економічної кон’юнктури — «довгі хвилі» з середньою тривалістю 54 роки (пожвавлення виробництва, потім його бурхливий підйом, криза перевиробництва, яка переходить у стадію депресії). Відомо 5 технологічних хвиль (укладів):

І хвиля (1785—1835) — механізація праці  у ткацтві;

II хвиля (1830—1890, середина XIX ст.) — вуглевидобуток  та паровий двигун;

III хвиля (1880—1940, кінець XIX — початок  XX ст.) — чорна металургія;

ІV хвиля (1930—1990) — нафта разом з  продуктами органічної хімії;

V хвиля (1985—2035) — мікроелектроніка.

Ключовим  чинником є саме масовий попит  на відповідні зміни.

  М. Д. Кондратьєв з’ясував причини знайдених закономірностей (хвильових коливань у виробництві) та помітив, що «довгі хвилі» виникають не від дії чинників економічного розвитку, які визнавались головними на ті часи. Кондратьєв звернув увагу, що протягом двох десятиріч, які передують підйомові хвилі довгого циклу, спостеріга- ється пожвавлення в галузі технічних винаходів, а початок підйому збігається з широким застосуванням винаходів у промисловості. Це підтверджувало інноваційну теорію Й. Шумпетера, який побачив можливість подолання кризи та спадів у виробництві за допомогою інноваційного оновлення капіталу завдяки (через) технічним, організаційним, економічним та управлінським нововведенням.

 

 

 

3.  Сутність та види інноваційної політики фірми.

 

   Для забезпечення постійного оновлення продукції і вдосконалення виробничих процесів на підприємстві слід постійно виявляти поточні та майбутні проблеми, пов’язані із зміною життєвого циклу продукції й технології. Це означає здійснення пошукової інноваційної діяльності в різних напрямах з виділенням окремих інноваційних проектів, пріоритетних на час їх актуалізації. Управління сукупністю інноваційних процесів визначає інноваційну політику підприємства, яка формується на основі певних принципів і встановлює зв’язок між розвитком підприємства і напрямами його інноваційної діяльності.

   Необхідність розроблення інноваційної політики обумовлена потребою в стратегічному управлінні інноваційною діяльністю. 3а умов стрімкого НТП своєчасне та оперативне впровадження новацій забезпечує гнучкість, маневреність підприємства, його здатність пристосуватися до мінливого оточення (технічного, організаційного, господарського, політичного, культурного та ін.). Тому інноваційна політика підприємства має передбачати послідовну цілеспрямовану комплексну інноваційну діяльність щодо зміни будь-якого із елементів бізнесу.

Інноваційна політика -форма стратегічного управління, яка визначає цілі та умови здійснення інноваційної діяльності підприємства, спрямованої на забезпечення його конкурентоспроможності та оптимальне використання наявного виробничого потенціалу.

 

   Інноваційна політика є частиною загальної політики підприємства, яка регламентує взаємодію науково-технічної, маркетингової, виробничої та економічної діяльності в процесі реалізації нововведень.     Управління цією взаємодією має здійснюватися на основі певних норм і правил, які охоплюють:

- організаційні, правові  та інші процедури, що визначають порядок формування інноваційної політики;

- фактори, які слід  враховувати у процесі її формування;

- розвиток функціональних  напрямів діяльності підприємства;

- механізм реалізації  програми інноваційної діяльності;

- методичні засади оцінювання  ефективності інноваційної діяльності;

- механізм коригування  напрямів інноваційної діяльності.

   За своєю сутністю будь-які стратегічні заходи, що починаються підприємством (фірмою), мають інноваційний характер, оскільки вони так чи інакше ґрунтуються на нововведеннях у їх економічному, виробничому або збутовому потенціалах. Наприклад, одна з характерних для ринкового господарства стратегій — продуктова — спрямована на розвиток нових видів продукції і технологій, сфер і методів її збуту, тобто ця стратегія націлена на створення інновацій. Або стратегія розвитку підприємства — базується на використанні науково-технічних досягнень у сфері організації, техніки і технології, тобто ця стратегія націлена на спроможність фірми використовувати комплексні інновації.

   Цей перелік можна було б продовжити, але необхідно дати визначення інноваційної політики фірми. Стратегіянововведень (або інноваційна політика) передбачає об’єднання цілей технічної політики і політики капіталовкладень та спрямована на впровадження нових технологій і видів продукції. Інноваційна політика фірми орієнтується на досягнення майбутніх результатів через інноваційний процес (стадія досліджень, запровадження нововведень у виробниче використання та нового продукту в ринкове середовище).

    Розроблення інноваційної політики торкається як концептуально-підприємницьких, так і організаційно-процедурних аспектів стратегічного розвитку підприємства і, отже, реалізує свою функцію через загальний та функціональний менеджмент.

Загальний менеджмент визначає генеральну лінію стратегічного  розвитку і містить:

• нормативний менеджмент — розроблення філософії, підприємницької політики, визначення позиції підприємства в конкретній ринковій ніші; формулювання загальних стратегічних намірів;
• стратегічний менеджмент —визначення набору стратегій, їхньої реалізації в часі, фіксування змін, переформулювання стратегій, стратегічний контроль і контроллінг (віддача від введення активів за рахунок контролю), управління стратегічними рішеннями в цілому;
• оперативний менеджмент — розроблення і реалізація оперативних (тактичних) заходів, пов’язаних із практичним упровадженням стратегій у дію.

 

 

 

 

 

 

 

 

4.  Інноваційні стратегії: мета і завдання.

 

   У рамках функціонального менеджменту розробляються і реалізуються окремі (функціональні) стратегічні завдання, пов’язані з інноваціями в різних сферах діяльності на підприємстві (маркетинг, збут, виробництво, кадри, фінанси, інформаційна база тощо).

   Розроблення інноваційної політики підприємства (фірми) передбачає визначення цілей і стратегій його розвитку на найближчу і далеку перспективу, виходячи з оцінки потенційних можливостей підприємства і забезпеченості його ресурсами.

Розглядаючи цілі як передбачення результату, їх поділяють на:

• функціональні (підтримка досягнутого стану системи);
• нові (досягнення якісно нового стану системи).

В інноваційному менеджменті  розрізняють:

1. Базові стратегії — модель поведінки підприємства в цілому й окремої стратегічної господарської одиниці (СГО) в тій або іншій конкретній ринковій ситуації. Наприклад, стратегія вибору ринків; стратегія конкуренції на обраному ринку. І далі на обраному ринку: досягнення переваги в конкуренції на основі лідерства в якості продукції; лідерство в цінах; ринкова спеціалізація; ринкова кооперація.
2. Функціональні стратегії — комплекси заходів і програм для окремих функціональних сфер і підрозділів підприємств. Вони мають підпорядковане значення і є по суті ресурсними програмами, що забезпечують практичну реалізацію базових стратегій.

Крім того, за класифікацією  Х. Фрімана, існує шістьтипів інноваційної стратегії підприємства:

1. наступальна;
2. захисна;
3. імітаційна;
4. залежна;
5. традиційна;
6. «за нагодою».

    Наступальна інноваційна стратегіяохоплює: активні НДДКР, орієнтовані на маркетинг; стратегію злиття; стратегію придбання. Наступальні стратегії звичайно потребують кредитних інвестицій і, отже, більше використовуються на підприємствах, що мають достатньо високий фінансовий потенціал, кваліфікований склад менеджерів і творчого науково-технічного потенціалу.

    Захисна інноваційна стратегіявідбиває реакцію підприємства на дії конкурентів і побічно на потреби і поведінку споживачів.

    Імітаційна інноваційна стратегіяпов’язана з копіюванням технології виробництва продукції фірм-піонерів. Використання цієї стратегії, не дуже віддалене в часі від першого використання базової інновації, як правило, пов’язане з придбанням ліцензії на виробництво такого продукту.

    Залежнаінноваційна стратегіявизначається тим, що характер технологічних змін на підприємстві залежить від політики інших фірм, які виступають як основні в коопераційних технологічних зв’язках. «Залежні» підприємства не роблять самостійних спроб змінити свою продукцію, оскільки вони тісно пов’язані з вимогами до неї провідного підприємства.

    Традиційна інноваційна стратегія означає відсутність технологічних змін на підприємстві. На традиційних виробництвах закріплюються певні інноваційні форми на тривалий період їх «життєвого циклу». Традиційна стратегія вважається інноваційною як осмислена відмова від оновлення продукції внаслідок ретельного аналізу ринкової ситуації і стану конкурентів, але традиційна стратегія не уникає власне інноваційної поведінки, оскільки вона пов’язана з удосконаленням форми і сервісутрадиційної продукції.

    Інноваційна стратегія «за нагодою»пов’язана з використанням інформації і можливостей, які виникають у зовнішньому середовищі підприємства. Характерною рисою цієї стратегії є відсутність власної науково-технічної діяльності. Такий тип поведінки ще називають «стратегією ніші», оскільки перевага полягає в знаходженні особливої ніші на існуючих ринках товарів і послуг, яка має споживача з нетиповими, але значно різноманітними потребами.

    Загальні завдання інноваційної політики полягають у тому, щоб відповісти на питання:

1. Якими продуктами і  на яких ринках повинно розвивати  свою активність підприємство  в перспективі? З огляду на  обмеження з боку зовнішнього  середовища.

2. За допомогою яких  нововведень, якими методами (проекти,  програми) будуть досягнуті стратегічні  цілі?

3. У яких масштабах  і з яких джерел відбудеться  виділення ресурсів під стратегічні  цілі?

4. У рамках  яких організаційних форм (традиційна  лінійно-штабна, матрична або проектна, СГО або центри керівництва кожною метою) здійснюється інноваційний процес на підприємстві?

5. За допомогою якого  стилю управління, з яким складом  співробітників і за допомогою  якого інструментарію буде досягнута  мета?

Розроблення інноваційних стратегій  на підприємстві базується на вирішенні  такого комплексу завдань:

• розроблення стратегічних цілей;
• оцінювання можливостей і ресурсів підприємства для їхньої реалізації;
• аналіз тенденцій у маркетинговій діяльності й у науково-технічній сфері;
• визначення інноваційних стратегій з вибором альтернатив;
• підготовка детальних оперативних планів, програм, проектів і бюджетів;
• оцінювання діяльності підприємства з урахуванням установлених цілей і планів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5.  Тенденції інноваційної активності в Україні.

 

Згідно з вимогами часу основою стратегічного курсу  розвитку України, її визначальними  пріоритетами мають стати розробка й реалізація державної політики, спрямованої на структурну модернізацію господарського комплексу, якнайшвидший його перехід на інноваційний шлях розвитку і становлення України як високотехнологічної держави.

Мета державного регулювання  на кожному історичному етапі розвитку економіки залежить від багатьох обставин, і в першу чергу від ступеня загального розвитку економіки. Класичний набір цілей державного  регулювання економічно розвинених країн передбачає такі складові:

• економічне зростання;
• повну зайнятість;
• економічну ефективність;
• стабільний рівень цін;
• економічну свободу;
• справедливий розподіл доходів;
• економічну забезпеченість;
• збалансованість зовнішньоекономічних відносин.

Для України необхідно  виділити пріоритетну економічну мету, яка б відповідала новостворюваному ринковому механізму господарювання й відображала національні інтереси.

Згідно із Законом України  «Про інноваційну діяльність», головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково – технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

Основними принципами державної  інноваційної політики є:

- орієнтація на інноваційний  шлях розвитку економіки України; 

- визначення державних  пріоритетів інноваційного розвитку;

- формування нормативно-правової  бази у сфері інноваційної  діяльності;

- створення умов для  збереження, розвитку й використання  вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

- забезпечення взаємодії  науки, освіти, виробництва, фінансовокредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

- ефективне використання  ринкових механізмів для сприяння  інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у наукововиробничій сфері;

- здійснення заходів на  підтримку міжнародної науковотехнологічної кооперації, трансферу технологій, захист вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

- фінансова підтримка,  здійснення сприятливої кредитної,  податкової і митної політики  у сфері інноваційної діяльності;

- сприяння розвиткові  інноваційної інфраструктури;

- інформаційне забезпечення  суб’єктів інноваційної діяльності;

- підготовка кадрів у  сфері інноваційної діяльності.

 

 

 

 

 

6.  Особливості технологічних парків Японії.

 

  Значення, головні принципи та основні переваги технопарків.

   Уживання слова «парк» обґрунтоване, адже ці центри організуються саме в паркових чи розбитих під парк лісових зонах з красивим природним ландшафтом, що створює сприятливі для праці умови. Є парки, що розташовані на великій відстані від міських центрів.

   Основна мета технопарків -- досягнення тісного територіального зближення між необхідною для наукових досліджень матеріальною базою, що належить промисловому виробництву, та людським компонентом наукового потенціалу країни, що формує максимально сприятливі умови для розвитку інноваційного процесу.

    В основу створення технопарків покладені такі принципи:

* координація діяльності та співробітництво  чотирьох головних ланок: науки,  вищої школи, державного сектору  виробництва, приватних компаній  і регіональних міських органів  управління;

є прискорення процесів передавання  науково-технічних знань, отриманих  під час фундаментальних та прикладних наукових досліджень, у виробництво;

* розвиток інноваційного підприємництва;

* залучення промислових та банківських  фінансових ресурсів в інноваційну  сферу;

* концентрація та використання  ризикового капіталу.

З метою розвитку технопаркових структур у перші роки їх існування на цих  територіях державою створюється пільговий  режим (преференційний).

У країнах світу поширені такі преференції  для інноваційних структур:

* нові фірми, що виникають у  складі технопарку, звільняються  від сплати реєстраційного податку;

* фірми, що функціонують у складі  технопарку, звільняються від сплати  податку на прибуток у перші  два-три роки діяльності, а в  наступні сплачують його за  зменшеними на 50 % ставками;

* кошти, що спрямовуються фірмами  на розвиток технопарку, виключаються  з оподаткованого прибутку;

* фірми, що входять до складу  технопарку, звільняються від сплати  земельного податку та податку  на майно.

    Як правило, фірми, що діють у межах технопарку, є самостійними юридичними особами. Технопарки показали сою ефективність щодо скорочення циклу наука -- виробництво -- споживання. В умовах науково-технічного парку потрібно 3--5 років на створення і просування на ринок нового продукту і ще близько 2--3 років, щоб повернути кошти, витрачені на його розробку. Територіальна близькість різнохарактерних за своїм профілем закладів (університети, приватні промислові підприємства, державні заклади), що входять до парку, позитивно впливає на діяльність кожного з них, сприяючи зближенню науки і виробництва, підвищуючи ефективність інвестицій. Фірми, які входять до складу технопарків, виділяють кошти на оснащення навчальних закладів, залучають до роботи у своїх лабораторіях студентів та випускників університетів Основні переваги науково-технічних парків: