Инноваційна діяльность в Україні

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………………...3

1. Інновації та інноваційний процес………………………………………………...4

2. Аналіз механізму інноваційної діяльності підприємств……………………….10

3. Ефективність інноваційної діяльності в Україні……………………………….19

Висновки………………………………………………………………………………...22

Список  використаної літератури………………………………………………………24 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Інновація, нововведення, інноваційна діяльність та інноваційна політика — це нові категорії, які з'явилися в економічному розвитку нашої країни на етапі формування ринкових відносин. Як слушно зауважила доктор економічних наук   О. Лапко, «в той час, як на Заході теорії інноваційного розвитку вивчались, аналізувались і вдосконалювались, в Україні, як і в усіх країнах колишнього Радянського Союзу, теорії інновацій вважалися антикласовими. У 80-ті роки в індустріально-розвинутих країнах світу теорію інтенсифікації замінила теорія інноваційних процесів, як підґрунтя нової моделі економічного зростання»

     Перехід до інноваційної моделі розвитку економіки  — найхарактерніша прикмета сучасного етапу в розвинутих країнах. Реалізація економічних цілей суспільства пов'язана з інноваційним типом розвитку, в основі якого закладений безперервний і цілеспрямований процес пошуку, підготовки та реалізації нововведень, які дають змогу не тільки підвищити ефективність функціонування суспільного виробництва, а принципово змінити способи його розвитку.

     Інновації, особливо у промисловості, — суттєвий елемент підвищення ефективності економіки. Промислова інновація починається з ідеї і проходить фази дослідження, розробки та створення нових зразків продукції, технологій чи послуг та їх комерціалізацію.

     Завдяки інноваціям стають життєздатними малі і середні підприємства. Часто  вони притягають до себе «розсіяні» підприємницькі таланти і залучають висококваліфіковану робочу силу, яка забезпечує випуск продукції поліпшеної якості, творчий характер і ефективність роботи таких підприємств.

     Активна реалізація інноваційних процесів —  спосіб повернення до життя традиційних  видів економічної діяльності. Він полягає в повторному вливанні в них рушійних сил, здатних забезпечити конкурентоспроможність і створити нові робочі місця за допомогою цілеспрямованого розвитку всієї технологічної бази. Тут використовують цілу низку технологій.  

1. Інновації та інноваційний процес. 

     Нині  важливу роль у визначенні спрямованості  дослідницької й інноваційної діяльності відіграє ринок. Тому потрібно здійснювати  ретельне, постійне оцінювання потреб ринку, виявляти способи їх задоволення. Аналіз і врахування потреб ринку означають зміну акценту випуску стандартної продукції від кількісної до якісної сторони, позначеної високим рівнем диверсифікованості. Тож щоразу більшу увагу слід приділяти ринку на етапі конструювання і виробництва продукції, що є не тільки спонукальною причиною проведення досліджень та інноваційної діяльності, а й визначальною метою її реалізації.Зміна ролей учасників інноваційної діяльності і методів її здійснення впливає на дослідження, спрямовані на створення інновацій.

     Структури дослідницьких організацій не повинні бути громіздкими. Цим організаціям слід виконувати тільки найважливіші, істотні функції і бути постійно інформованими про все нове, що з'являється на обрії. Система моніторингу повинна тримати під постійним контролем і безупинно відслідковувати процеси, які відбуваються в тому чи іншому виді економічної діяльності.

Високі  технології створюють завдяки використанню новітніх досягнень науки, які виникають  у результаті процесу саєнтифікації (від англ. «science» — наука). Сюди належать мехатронні технології, засновані на автоматизації і роботизації виробництва, технології сучасної електроніки, різноманітні процеси, що послуговуються комп'ютерними засобами, біотехнологіями тощо. Спільною властивістю цих технологій стало те, що їх базою, основними компонентами є наукові знання й інформація.

     У розвинутих країнах саме галузі, що використовують високі технології, створюють  велику частину доданої вартості. Виробництво й експорт наукомісткої продукції дають змогу розвивати  економіку швидкими темпами. Про це свідчить досвід Японії, Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу, Сінгапуру, Чилі, Іспанії та інших.

     Технологічна  відсталість певних видів економічної  діяльності України зумовлює низьку продуктивність праці, високу ресурсо- та енергоємність продукції. Отже, поряд зі створенням власних, необхідне залучення сучасних високих технологій, розроблених в інших країнах, їх швидке освоєння. У зв'язку з цим дуже важливо створити сприятливі умови для розгортання інноваційних процесів.

     Варто застосувати вже випробуваний у багатьох країнах метод злиття «нових» і «старих» технологій. Він створить сприятливі можливості для об'єднання якості і гнучкості, закладених у потенціалі нових технологій, із вже досягнутими перевагами традиційних, що дає змогу знаходити інноваційні рішення, які найкраще відповідають потребам і умовам України. Фактично такі технологічні рішення вже існують, ними раніше скористалася низка країн, які обрали шлях якісного розвитку. Насамперед це стосується високорозвинутих країн Заходу.

Зазначена інноваційна політика дає можливість «перескочити» через численні етапи у процесі розвитку, проходження яких в іншому випадку вимагало б багато часу для підготовки виробництва і нагромадження капіталу. Нині вже виявлено нові технології, що можуть бути адаптовані і використані з метою росту ефективності функціонування традиційних галузей, забезпечення стабільного розвитку базових галузей, структурної перебудови і децентралізації економіки.

Аналіз  функціонування видів економічної  України свідчить, що до найбільш пріоритетних, з позиції інвестування та інновацій належать ракетно-космічне виробництво; літакобудування; суднобудування; інформатизація; біотехнології; виробництво окремих видів озброєння і військової техніки.

Фактично  підприємства та організації цих видів економічної діяльності завдяки своїй наукомісткості та високій технологічності вже є інноваційними лідерами України. А інновації стають щоразу перспективнішими, оскільки так забезпечується технологічне оновлення виробництва, підтримується і розвивається конкурентоспроможність.

     Прискорений розвиток зазначених виробництв значно полегшить конкретизацію пріоритетів  наукових досліджень і розробок, позитивно  вплине на оптимізацію мережі наукових установ та впорядкування системи  підготовки інженерних і наукових кадрів. Далі повинен спрацювати ефект «локомотивності». Імпульс розвитку отримають металургія, хімія, приладобудування, електроніка, електротехніка і багато інших видів економічної діяльності, необхідність пріоритетності інвестування яких можна проілюструвати низкою прикладів.

Україна має визнаний високий науковий та виробничий потенціал і певний доробок  світового рівня в космічному виробництві. Його державна підтримка  надає можливість не тільки вирішити внутрішні економічні проблеми на якісно новому технічному рівні, а й виходити на світовий ринок зі зразками космічної техніки, що не мають аналогів у світі, для одержання прибутків від продажу продуктів та результату космічної діяльності. Це, насамперед:

• створення національних супутникових систем економічного, наукового та оборонного призначення (зв'язок, екологічний моніторинг, раціональне використання природних ресурсів, космічна індустрія тощо); підвищення енергетичних можливостей ракети-носія «Зеніт» для виведення космічних апаратів на геостаціо-нарні орбіти через створення відповідних прискорю-вальних блоків;

•    створення національної транспортної авіаційно-космічної системи «Промінь»  на основі широкофюзеляжних літаків  і ракет космічного застосування;

Інноваційний  процес є рівнодіючою багатьох економічних факторів, об’єктивних і суб’єктивних, зовнішніх і внутрішніх.

До об’єктивних  факторів можна віднести економічні закони, які

активно впливають на інноваційну діяльність:

– закон  отримання і привласнення прибутку, який можна назвати

ще законом  руху ринкової економіки, оскільки прибуток є рушійною силою виробництва;

– закон  вартості, що регулює розвиток економіки  і визначає необхідність взаємовигідного  обміну в усіх видах операцій;

– закони попиту і пропозиції, що визначають економічний механізм зв’язку між виробництвом і споживанням;

– закон  конкуренції, що характеризує економічний  механізм, за допомогою якого на конкретному типі ринку реалізуються і взаємодіють об’єктивні економічні закони;

– закономірність циклічного розвитку економіки, що визначає

взаємозв’язок ділової, в тому числі інноваційної активності і відповідної

фази  циклу [3].

     Суб’єктивну природу мають ті фактори, дія  яких є прямим наслідком свідомо  прийнятих рішень. Серед них слід виділити такі:

– інноваційну  політику держави як найважливішу складову державної економічної політики;

– грошово-кредитну політику організацій, що виступають у  ролі інвесторів. Реалізація інноваційних проектів часто пов’язана з використанням  позикових коштів, що потребує врахування високого ступеня ризику таких інвестицій;

– стратегії  конкуруючих фірм. Значення цього  фактора визначається

можливістю  інших господарюючих суб’єктів  впливати на структуру ринку, інтенсивність  конкурентної боротьби, коригувати отримання  необхідних матеріальних ресурсів;

– поведінка  споживачів, від якої багато в чому залежить наявність попиту на нововведення, що виникають у результаті розвитку інноваційних відносин. Врахування цього фактора для підприємства, що здійснює інноваційну діяльність, передбачає додаткові зусилля з формування майбутнього споживчого попиту на новий продукт, послугу, технологію і т. д. [4].

     При цьому об’єктивні і суб’єктивні  фактори координуються між со-

бою, взаємопроникають і утворюють систему мотивації  для формування

інноваційної  стратегії.

Фактори інноваційної активності можна поділити також на глобальні, що визначаються макроекономічними показниками, і локальні, які

визначаються  на мікрорівні підприємств [3].

     До  глобальних факторів можна віднести політичну ситуацію всередині країни і на міжнародному рівні, конкуренцію на зовнішньому ринку, відносини з владою, податкову політику.

     В умовах середовища, сприятливого для  реалізації нововведень,

центр ваги в інноваційних відносинах зміщується в бік інноваційного

потенціалу  фірм-інноваторів – внутрішніх факторів, що впливають на

інноваційну стратегію. Коли зовнішнє середовище економічної  системи

сприятливе  для нововведень, вони цілком залежать від внутрішніх факторів інноваційної активності.

     Інноваційний  потенціал підприємства є сукупністю матеріальних, фінансових, трудових, інфраструктурних, інтелектуальних інформаційно-комунікаційних ресурсів [3]. Можна виділити дві групи факторів, що визначають інноваційну активність: внутрішні, спрямовані на налагодження та управління інноваційною діяльністю на підприємстві, і зовнішні, що сприяють розширенню меж інноваційної діяльності.

     Інноваційна діяльність базується на практичному  використанні наукового, науково-технічного результату й інтелектуального потенціалу з метою отримання нової або  радикально поліпшеної продукції, технології виробництва, удосконалення соціального обслуговування. Таким чином, інноваційний процес полягає в комерціалізації винаходів, отриманні нових технологій, видів продукції (послуг) та інших результатів інноваційної діяльності, забезпеченні рішень економічних, організаційно-технічних, соціальних завдань [1]. Цей вид діяльності стає дуже актуальним у зв’язку з кризовими явищами, що відбуваються, які значною мірою обумовлені технічним відставанням України, і повинен

бути  спрямований на переорієнтацію виробничого потенціалу з метою створення конкурентоспроможних підприємств. Україна має потужний промисловий комплекс, структура якого належить до розвинутих. Його базові галузі становлять чорна і кольорова металургія, машинобудування, хімічна, легка і добувна промисловість. На сучасному етапі розвитку продукція чорної металургії є базовою в галузях машинобудування та будівництва. Крім того, вона має велике значення у зовнішній торгівлі України та становить її експортну галузь. Проте промисловий комплекс і його провідні галузі перебувають на низькому рівні технологічного розвитку, більшість підприємств має істотний знос основних виробничих фондів, використовує морально застарілі технології виробництва, а питома вага використання нових технологій украй незначна. Крім того, промисловість України є надзвичайно ресурсомісткою. Тому інноваційний розвиток економіки країни, що передбачає техніко-технологічне переозброєння та зниження витрат ресурсів виробництва, випуск нової, високотехнологічної, наукомісткої, конкурентоспроможної продукції, має важливе значення та є пріоритетним на сучасному етапі. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Аналіз механізму інноваційної діяльності підприємств 

     Враховуючи  той факт, що близько 90% виробленого  в Україні внутрішнього валового продукту і майже 95% вартості основних фондів припадає на частку великих підприємств промисловості, не можна не простежити залежності стану економічної безпеки держави від рівня економічної безпеки таких підприємств [5].Необхідність інтеграції національного промислового комплексу у світову промислову систему обумовлена тим, що національні товаровиробники матимуть широкі можливості вести конкурентну боротьбу з найкращими закордонними фірмами і, щоб перемагати в ній, змушені будуть, з одного боку, обирати стратегію інноваційно-інвестиційного розвитку, а з іншого – обов’язково забезпечувати власну економічну безпеку. Як свідчать дані табл. 1 та рис. 2, показники інноваційної активності підприємств України за період з 2002 по 2011 рр. не демонструють тенденцій швидкого і сталого зростання.

     З наведених даних видно, що за останні кілька років триває падіння показників інноваційної діяльності України. У 2011 р. Інноваційною діяльністю у промисловості займалося 12,8% промислових підприємств,

тоді як у 2010 р. – 13%, а в 2002 р. питома вага інноваційно-активних підприємств становила 18%. У країнах ЄС цей показник перебуває на рівні 40–60%. Частка реалізованої інноваційної продукції у загальній кількості промислової продукції в 2011 р. становила 4,8% проти 5,9% у 2010 р. [6]. 
 
 
 
 
 
 

                                                                                                                                                  Таблиця 1

Інноваційна активність підприємств України

Рис. 1. Частка реалізованої інноваційної продукції  у загальній кількості

промислової продукції, % 

     З даних рис. 1 прослідковується зниження частки реалізованої інноваційної продукції, яка у 2009 р. склала 6,7 %, у 2010 р. – 5,9, а  за 2011 р. знизилась до 4,8%. Таке становище  пов’язане із структурною реформованістю економіки країни, домінуванням у ній низькотехнологічних сировинних виробництв, які об’єктивно малосприйнятливі до сучасних наукових досягнень, набагато менш економічно ефективні, ніж виробництва високої технологічної складності. Економічні реформи проводилися в Україні без урахування науково-технологічного фактора і його впливу на конкурентоспроможність вітчизняної продукції.

Рис. 2. Питома вага підприємств, що займалися інноваціями, та підприємств,

які впроваджували  інновації, %

     Як  видно з рис. 2, до кінця 2011 р. в Україні спостерігалося зниження питомої ваги промислових підприємств, що займалися інноваціями та впроваджували інновації. Таке становище пов’язано з негативними тенденціями, що склалися в інноваційній сфері, а саме: нестача власних коштів промислових підприємств, недостатня фінансова підтримка держави, значний обсяг витрат на інновації, високий економічний ризик, недосконалість законодавчої бази країни, відсутність кваліфікованого персоналу,

що послаблює  інноваційний потенціал України. Проте  в останні роки відзначається незначне збільшення рівня інноваційної активності промислових підприємств, що зумовлене прагненням підприємств підвищити їх конкурентоспроможність на внутрішньому та зовнішньому ринках. Інноваційні процеси в економіці України не набули вагомих масштабів, кількість підприємств, що впроваджують інновації, зменшується з кожним роком і становить зараз 12–14%, що менше в 3–4 рази, ніж в інноваційно розвинутих економіках. Наукомісткість промислового виробництва знаходиться на рівні 0,3%, що на порядок менше від світового рівня. При цьому майже третина коштів, що витрачаються на інноваційну діяльність, припадає на закупівлю обладнання, у той час як на придбання прав на нову інтелектуальну власність або на проведення НДДКР витрати на порядок менші. Майже половина з інноваційних підприємств взагалі не фінансують проведення в інтересах свого виробництва наукових досліджень. Таке становище обумовлене як браком коштів, так і відсутністю в останні роки дійової державної системи стимулювання інноваційної діяльності, зародки якої були поступово скасовані щорічними в останні 5 років поправками до відповідних бюджетних та інших законів.

     Проте низький рівень наукоємісткості  вітчизняного виробництва визначається не тільки дефіцитом грошей або браком стимулів і пільг. Фундаментальне значення має структура економіки. В українській економіці домінують низькотехнологічні галузі виробництва, які природно належать до малонаукомістких галузей: добувна і паливна – 0,8–1%; харчова, легка промисловість, агропромисловість – 1,2%. У цілому в Україні домінує відтворення виробництва 3-го технологічного укладу (гірнича металургія, залізничний транспорт, багатотоннажна неорганічна хімія та ін.). Відповідно, майже 95% вітчизняної продукції належить до виробництв 3-го та 4-го технологічних укладів. Зростання ВВП за рахунок введення нових технологій в Україні оцінюється всього у 0,7–1% [2].

     Важливим  фактором, що забезпечує інноваційну  активність, є вибір

державної інноваційної політики. Рівень інноваційної активності підприємства повинен визначатися можливістю реалізації основних цілей стратегії інноваційного розвитку в довгостроковому періоді. Основні складові інноваційної активності підприємства повинні кореспондуватися з його кономічними, науково-технічними, організаційними, соціальними та іншими завданнями. Так, три роки тому в Україні почала створюватися мережа регіональних центрів інноваційного розвитку. Сьогодні таких центрів налічується 13 (включаючи Київський) [6]. Метою їх діяльності є забезпечення інформаційно-аналітичної, методичної, організаційної та іншої підтримки інноваційного розвитку регіонів України. Такі центри здійснюють аналіз інноваційного потенціалу та забезпечують наукову та іншу підтримку впровадження програм і проектів інноваційного розвитку регіонів,  тому числі через механізм програмно-цільового фінансування відповідно до законодавства на конкурсній основі науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів науки і техніки. Серед інших завдань центру – сприяння розвитку інформаційно-консалтингового забезпечення інноваційної діяльності та інноваційного розвитку, підтримка процесу становлення та розширення регіональної інноваційної інфраструктури, а також реалізація відповідно до законодавства України пріоритетних напрямів інноваційної діяльності. Концентрація ресурсів держави та великих промислових підприємств на проривних напрямках зростання інноваційної активності дозволить підвищити конкурентоспроможність вітчизняної продукції, освоїти нові ринкові ніші і прискорити темпи економічного зростання, зміцнивши тим самим економічну безпеку всіх учасників процесу, у зв’язку з чим формування інноваційного партнерства типу «держава – регіон – великий бізнес», що базується на гармонізації інтересів учасників цього ланцюжка, не може не стати актуальним плацдармом науково-практичних досліджень.

     Інновації є рушієм економічного зростання  країни, тому Україні необхідно почати реалізовувати свій інноваційний потенціал. Згідно з рейтингом Всесвітнього економічного форуму, Україна посідає 63-тє місце зі 139 країн за показником «інновації», випереджаючи Росію, Португалію, Угорщину, Польщу, Латвію, що свідчить про її великий інноваційний потенціал [5]. Підтримка держави є визначальним фактором розвитку інновацій в Україні. Як зазначив голова Державного комітету України з питань науки, інновацій та інформатизації, академік НАН України Володимир Семиноженко: «Рушійною силою бізнесу є прибуток, а науки – чистий інтерес. Тільки на державному рівні можна пов’язати різноспрямовані громадські інтереси в єдину життєздатну систему і створити національні стратегічні переваги на тривалу перспективу. Але державне фінансування – не синонім державного утримання. Згодом інновації повинні перетворитися на необхідність для кожного економічного суб’єкта». Такої ж думки дотримується генеральний директор «Майкрософт Україна» Дмитро Шимків: «Держава може і повинна інвестувати врозвиток інновацій, створивши сприятливі умови і нормативне середовище, а також ставши повноцінним учасником внутрішніх наукомістких ринків. Цього можна досягти, реалізуючи масштабні національні проекти у сфері технологій та інновацій, і таким чином стимулюючи внутрішній ринок і створюючи робочі місця» [6]. Найбільш інформативну оцінку стану інноваційного розвитку України в розрізі ключових факторів, що його визначають, отримано на основі використання індикаторів Європейського інноваційного табло, яке включає п’ять груп індикаторів: «рушійні сили інновацій», «створення нових знань», «інновації та підприємництво», «індикатори застосування інновацій», «інтелектуальна власність». Для об’єктивної оцінки стану інноваційного розвитку України важливе значення має визначення її відносної позиції в рамках країн ЄС за допомогою Європейського інноваційного індексу, Європейського інноваційного табло (ЄІТ).

     За  ЄІТ Україна знаходиться в  останній за рівнем інновативності четвертій  групі – «країни, що рухаються  навздогін» зі значенням індексу 0,23. Цю групу становлять: Угорщина – 0,24, Росія – 0,23, Латвія – 0,22, Польща – 0,21, Хорватія, Греція – 0,20, Болгарія – 0,19, Румунія – 0,16, Туреччина – 0,08. Порівняно з іншими країнами ЄС відставання України становить: від «країн-лідерів» – приблизно у 3 рази (Швеція – 0,68), від «країн-послідовників» – у 2 рази (Великобританія – 0,48), від країн «помірні інноватори» – у 1,6 раза (Норвегія – 0,35) [3]. Ранжування країн на основі цього комплексного індикатора інноваційного розвитку має цінність у тому плані, що цей показник визначає, наскільки економічне зростання країни базується на інноваціях. Причому інновації в термінах ЄІТ розуміються в більш широкому контексті, ніж просто технологічні нововведення. Окрім досліджень, розробок, технологій, вони включають показники поширення нових знань і ступінь використання інформаційних технологій.

     Розвиток  будь-якої країни визначається розробкою  та ефективним використанням інноваційних ідей. На жаль, рівень України на цей  момент на світовій арені стосовно цього показника є досить низьким, що обумовлено багатьма факторами. Важливим етапом активізації інноваційного розвитку є аналіз основних напрямів підвищення ефективності інноваційної діяльності як фактора забезпечення економічної стабільності та розвитку підприємств промислового комплексу.

     З метою підвищення ефективності функціонування підприємства інноваційна діяльність повинна забезпечувати: найбільш повне  і своєчасне задоволення потреб; конкурентоспроможність підприємства за показниками якості продукції  та ефективності виробництва; досягнення балансу між стабільністю (управління традиційною технологією) і зусиллями з впровадження нової технології. Зберігаючи традиційну продуктивну технологію, необхідно частину ресурсів одночасно спрямовувати на впровадження нової технології, диверсифікуючи тим самим набір технічних засобів; організацію взаємодії внутрішніх і зовнішніх елементів системи розвитку, головними факторами якого є система інформації про ринок нововведень, відбір проектів з числа альтернатив і взаємна зацікавленість.

     Для підвищення конкурентоспроможності підприємства на базі інноваційної діяльності необхідно  чітко сформулювати мету, оцінити  конкурентний потенціал підприємства, виявити сильні і слабкі сторони, розробити конкурентну стратегію  і заходи щодо її реалізації.

     Щодо  металургійних підприємств України, то необхідна реалізація

програми  структурної перебудови галузі з  використанням енергозберігаючих  і екологічно безпечних технологій та устаткування. При таких питомих  витратах паливно-енергетичних ресурсів сьогодні, вітчизняна металургія неконкурентоспроможна. Реалізація цієї програми можлива при державній підтримці, наданні пільгових кредитів з боку держави за умови максимально можливого використання металургійного та енергетичного устаткування вітчизняного виробництва. Допомагаючи металургії, держава створює умови для розвитку вітчизняного машинобудування і суміжних галузей промисловості. Таким чином, необхідне прогнозування споживання металу в основних секторах економіки (з урахуванням товарної структури прокату, його кількісних і якісних параметрів), розробка довгострокових програм розвитку галузей ГМК; створення бази даних з кон’юнктури світових ринків металів; розробка в рамках Національної програми розвитку гірничо-металургійного комплексу конкретних заходів щодо модернізації і технологічного відновлення діючих виробництв на інноваційній основі, поступового скорочення виробничого потенціалу за рахунок вилучення морально застарілих і фізично зношених потужностей, переходу на виробництво наукомісткої продукції і скорочення обсягів виробництва ресурсомістких видів прокату; розширення сортаменту і виробництва продукції з високою доданою вартістю, що буде мати підвищений попит на внутрішньому й зовнішньому ринках і буде спрямована на імпортозаміщення; перехід на нові прогресивні ресурсозберігаючі та екологічно безпечні технології, що дозволяють випускати більш якісну конкурентоспроможну продукцію, стимулювати зростання попиту і розширення внутрішнього ринку металопродукції; прийняття українського законодавства з оформлення торговельних операцій на внутрішньому й зовнішньому ринках за допомогою коштів телекомунікації і визнання легітимності електронного підпису; розробка і поширення методичних рекомендацій з основ електронної торгівлі й проведення семінарів із представниками вітчизняних підприємств.