Книгознавство як наука

Зміст:

Розділ 1 Книгознавство як наука………...……………………………………3

1.1 Зародження книгознавства як науки і його періоди розвитку…..…..3

1.2 Сучасне розуміння книгознавства…………………………………….4

1.3 Об’єкт і предмет книгознавства…………………………...…………..5

Розділ 2 Офіційне видання……………………………………………….……..7

2.1 Видання та його класифікація…………………………………………7

2.2 Офіційне видання………………………………………...…………….8

2.3 Види офіційних видань……………………………………………...…9

Розділ 3 Поясніть значення терміну «рукописна книга і

наведіть приклади ……………………..………………………………………12

3.1 Виникнення та історія розвитку рукописної книги………..……….12

3.2 Приклади рукописної книги………………………………………….15

Розділ 1

Книгознавство як наука

1. Зародження книгознавства  як науки і його періоди  розвитку

Термін „книгознавство” чи не першим застосував Міхаель Деніс (кінець XVIII ст.). Його теоретичні погляди викладено в працях: "Нарис бібліографії та книгознавства" (1774) і "Вступ до книгознавства" (1778). Під бібліографією М. Деніс розумів насамперед історію рукописної і друкованої книги. Історія ж літератури представляла систематизований огляд книг по різних галузях знання, а книгознавство вважалося філологічною наукою.

У 1820 р. в статті "О необходимости в содействии российскому книговедению" А.Г. Анастасевич вперше в Росії вжив термін "книгознавство".

Книгознавство – це  наука про книгу і книжкову справу; об'єднує історію, економіку і статистику книги, журналістику, видавничу справу, мистецтво книги, бібліографознавство, бібліотекознавство та ін.

Інтерес до теоретичних побудов в області так широко трактованої „бібліографії” збільшився у роки Великої французької революції, коли в руках республіки опинилися колосальні книжкові багатства аристократів.

Широко тлумачив це поняття автор "Опыта российской библиографии" В. Сопиков (1765–1818). Він стверджував, що бібліографія "полягає в пізнанні книг взагалі, в ученій історії і в усьому, що стосується мистецтва друкарства".

Про бібліографію тоді говорили значно частіше, ніж про книгознавство. Однак, термін, запропонований М. Денісом, не забувся. У 1802 - 1804 р. вийшов "Тлумачний словник з бібліології", на сторінках якого Етьєн Пеньо спробував  сформулювати  відмінні  риси бібліографії та книгознавства[1,53-57].

Починаючи з Е. Пеньо став  формуватися погляд на книгознавство як "науку наук", що повною мірою був виражений А. Г. Анастасевичем, одним із засновників російського книгознавства. На його думку, "наука про книги зробилася галуззю людських пізнань і наукою тим найважнішою, що вона містить у собі всі інші, тому що всі інші містяться в книгах".

З другої половини XIX в. спочатку в Німеччині, а потім і в інших країнах книгознавство іменували терміном "бібліотекознавство".

Другий період знаменується  звуженням книгознавства (бібліології) до суто історико-книжкової науки, що досліджує книгу із зовнішнього матеріального боку (Ш. Ланглуа). Відбувається відособлення книгознавчих дисциплін, перш за все бібліографії та бібліотекознавства.

Третій період характеризується  появою інтегративного підходу до книгознавства як комплексу наук про книгу та книжкову справу, що намітився у працях М.М. Лисовського. У 1913 р. він прочитав у Петербурзькому університеті перший у Росії навчальний курс книгознавства, визначивши його як „наукову дисципліну, що поєднує технічні, практичні та теоретичні пізнання, що стосуються книги як такої у її минулому і сьогоденні і має на меті з'ясування умов виникнення, поширення й експлуатації творів писемності та друку, а також з'ясування причин і наслідків кількісного складу цих творів при різних обставинах”. Основною ідеєю, що визначає завдання книгознавства, є вивчення еволюції книги в її якісному та кількісному відношенні. Вчений виділяє три розділи: книговиробництво, книгорозповсюдження, книгоописання.

Значний внесок у розвиток книгознавства вніс чеський книгознавець Л.Я. Живні, який ставив знак рівності між поняттями «бібліологія» і «книгознавство»[1,62-70].

2. Сучасне розуміння книгознавства

Сучасне розуміння книгознавства базується на концепції М.М. Лисовського, розвинутої і збагаченої у працях О.М. Ловягіна, М.М. Куфаєва та їхніх західних колег.

Більшість фахівців вважають книгознавство універсальною наукою про книгу та книжкову справу. Проте існують розбіжності у підходах до визначення його складу, предмета, об’єкта, методів, співвідношення з іншими науками і в розумінні книгознавства як науки. Умовно виділяють три концепції книгознавства:

1. Книгознавство – єдина  комплексна наука про книгу  та книжкову справу.

2. Книгознавство – комплекс  наук про книгу та книжкову  справу, пов’язаних між собою.

3. Вузьке розуміння книгознавства  як науки про книговидавничу  справу і книжкову торгівлю.

Книгознавство як комплексна наука включає до свого складу науку про видавничу справу, науку про поліграфію, про книжкову торгівлю (бібліополію), бібліотечну справу (бібліотекознавство), науку про бібліографію (бібліографознавство). Кожна з цих дисциплін, у свою чергу, представляє собою комплекс відносно самостійних галузей знання. Дисципліни книгознавчого циклу існують на трьох рівнях і можуть розглядатися в ракурсі минулого (історія), сьогодення (теорія і практика) і майбутнього (прогностика). Рівні діалектично пов'язані, що дозволяє, вивчаючи минуле, зрозуміти сьогодення і передбачати майбутнє.

Книгознавство розглядає книгу (журнал, газету) як знакову систему, що є посередником в обміні інформацією між зовнішнім світом, автором, що відображає його у своїх творах, і читачем[2].

3. Об’єкт і предмет  книгознавства

Об'єктом книгознавчого знання служать всі факти і явища книги і книжкової справи, а також усі види книгознавчої діяльності, тобто всі види рукописної і друкованої книги (видань), всі процеси і форми книжкової справи – книговиробництво, книгорозповсюдження, книговикористання, діяльність з їх організації й удосконалення.

Під предметом книгознавства слід розуміти сукупність проблем і завдань, пов'язаних з виявленням сутності, закономірностей існування, розвитку, зміни форм книги і книжкової справи.

Створення книги, її поширення, збереження і використання є логічним процесом, початок якого в авторі, згодом випливають процеси – редакційно-видавничий, виробничий (поліграфічний), книгорозповсюдження (книжкова торгівля і бібліотечна справа), інформація про книгу на всіх стадіях її виробництва і поширення – бібліографія і читач – його сприйняття книги.

Усі ці процеси тісно пов'язані й створюють те, що називається книжковою справою. Таким чином, об'єктом вивчення стають книга і книжкова справа. У зв'язку з тим, що кінцевим адресатом є читач, то і він входить до об'єкту науки, в результаті виникає триєдиний  системний об'єкт: книга, книжкова справа, читач[3,304-309].

Розділ 2

Офіційне видання

1. Видання та його класифікація

Видання – це найголовніший вид документа, головне джерело інформації, універсальний засіб соціальної комунікації.

Видання – це документ, який призначений для розповсюдження інформації

Основну частину видань складають текстові видання, зміст яких передається знаками природної мови. Їхню основу складає словесний (мовний, літературний) текст, що містить фрази і слова, значення яких відомо читачеві або може бути знайдено в тлумачному словнику.

Будучи одним з видів документів, видання може класифікуватися за ознаками документа: за змістом, матеріальної конструкції, періодичності, знаковій природі інформації і т.п. Його типологічне різноманіття, як і документа в цілому, базується на сукупності ознак, головними з яких є цільове та читацьке призначення, а також характер інформації, що міститься у виданні. Це служить підставою для всебічної характеристики видання як виду документа[4].

Видання класифікують за такими ознаками: цільовим призначенням, обсягом, складом основного тексту, структурою, ступенем аналітико-синтетичної переробки інформації і т. ін. Це дозволяє здійснити внутрішньовидову класифікацію видань, визначити їх різновиди і типологічну розмаїтість.

За цільовим призначенням виділяють такі типи видань: офіційне, наукове, науково-популярне, науково-виробниче, виробничо-практичне, нормативне виробничо-практичне, навчальне, суспільно-політичне, довідкове, видання для дозвілля, рекламне, літературно-художнє.

2. Офіційне видання

Офіційне видання – це видання, що публікується від імені державних органів, закладів, відомств чи громадських організацій та містить матеріали нормативного чи директивного характеру.

До офіційних видань належать видання Конституції, законів, указів, ухвал, розпоряджень, рішень, циркулярів, програм, статутів, інструкцій, методичних вказівок, прейскурантів, а також стандартів, нормативів і норм.

Функціональне призначення офіційних видань – уводити в дію і поширювати встановлені, тобто затверджені відповідними органами, норми, вимоги й правила у сфері суспільного життя, науки, культури, виробництва. Більшість з них, як правило, має обов'язковий характер, тобто юридичну силу.

Офіційні видання містять інформацію, необхідну для управління суспільством або державою (Конституція України, Указ Президента, постанова Верховної Ради, рішення Кабінету Міністрів України і т.п.); окремою територією (республіка, область, район, селище, село); конкретною сферою діяльності (наука, техніка, економіка, культура, освіта, охорона здоров'я і т.д.); окремими підприємствами, установами, організаціями (об'єднання, підприємство, фірма, навчальний заклад і т.д.).

Залежно від сфери дії і нормативності визначається читацька адреса офіційних видань. Так, Конституція і закони України поширюються на всіх громадян країни, статут — тільки на співробітників установи, підприємства або організації, стандарт — тільки на тих, хто зайнятий розробкою, випуском і експлуатацією виробу, виготовленого за цим стандартом.

Для офіційних видань характерний компактний набір (вживання шрифтів дрібних кеглів), невеликі береги, дробова рубрикація тексту. Часто застосовуються двосторонні поточні колонтитули. Переважають брошури з м'якою обкладинкою, віддруковані на дешевих ґатунках паперу. Проте деякі видання виготовляються з дорогих ґатунків паперу, покриваються тканинною палітуркою і золотим тисненням. Так часто видають Конституцію (основний закон) держави.

3. Види офіційних видань

Виділяють такі види офіційних видань: нормативно-правові; нормативні видання зі стандартизації і нормативно-інструктивні видання.

До нормативно-правових видань відносять конституцію, закон, указ, постанову, загальнодержавну програму економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища, розпорядження, рішення.

Конституція — основний закон держави, що визначає суспільний і державний устрій, порядок і принципи утворення представницьких органів влади, виборчу систему, основні права й обов'язки громадян. Конституція — основа всього поточного законодавства.

Конституція України має вищу юридичну чинність. Закони й інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція приймається сесією Верховної Ради України.

Закон — нормативний акт, прийнятий вищим органом законодавчої влади (Верховною Радою України) у встановленому Конституцією порядку. Це основне джерело права, що має вищу юридичну чинність стосовно інших нормативних актів (указів, постанов і ін.). Закони розрізняються між собою за тематико-змістовною ознакою (Кодекс законів про працю, Цивільний кодекс, Закон „Про бібліотеки і бібліотечну справу” і т.д.).

Указ — нормативний акт глави держави (президента).

Президент України на основі Конституції і законів України видає укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України.

Постанова — нормативний документ, внесена вищими органами виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, міністерство, відомство, інші центральні органи виконавчої влади), обов'язковий для виконання.

Загальнодержавна програма економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища є нормативним документом, прийнятим сесією Верховної Ради України, має вищий директивний характер, обов’язкова для виконання. Регіональні програми соціально-економічного і культурного розвитку, охорони навколишнього середовища, прийняті органами місцевого самоврядування, є обов'язковими для виконання на відповідній території.

З метою вживання оперативних заходів по важливим тепер питаннях органами виконавчої влади, міністерствами (відомствами) видаються розпорядження.

Рішення видаються органами місцевого самоврядування в межах наданих їм прав і сфери або території дії.

Статут — це офіційне видання, що містить звід правил, що регулюють організацію, порядок діяльності, права й обов'язки членів однієї установи (підприємства, організації).

До нормативних видань зі стандартизації відносяться стандарти і технічні умови.

Нормативно-інструктивні видання обов'язкові для виконання діючих законів, постанов уряду й інших актів міністерств і відомств. До них відносяться: накази, інструкції, правила, положення. Вони відрізняються меншим ступенем інформативності і більш вузькою сферою дії.

Накази регламентують питання практичного керівництва підприємством (установою, фірмою, організацією), а також питання розвитку галузі, діяльності міністерства або відомства. Вони містять обов'язкові для виконання розпорядження посадової особи, звернені до підлеглих посадових осіб, органам або громадянам.

Інструкція — офіційне видання, що містить правила щодо врегулювання виробничої або суспільної діяльності, користування виробом або послугами. В ній містяться також юридичні акти, що роз'ясняють закони. Видаються інструкції міністерствами, відомствами, установами, підприємствами.

Правила встановлюють порядок і умови діяльності, визначають права й обов'язки осіб, що здійснюють цю діяльність.

Положення — правовий документ, що встановлює завдання та функції, права й обов'язки установи або організації, міністерства або відомства.

Загальні вимоги до складання, викладу й оформлення офіційних видань визначені стандартами.

Офіційні видання специфічні за структурою, характером викладу, рубрикацією, нумерацією положень основного тексту. Текстові документи містять, в основному, суцільний текст (конституція, закон, указ, постанова, технічна паспорт, інструкція і т.п.) або текст, розбитий на графи (специфікації, відомості, таблиці і т.п.).

Офіційним виданням властива однаковість в оформленні титулу. Завжди вказується ким і коли прийнятий, затверджений і рекомендований документ. У заголовок видання виноситься найменування виду документа— „закон”, „указ”, „інструкція”, „нормативи”, „методичні вказівки”.

Випускаються офіційні видання у виді моно видань або збірок. У збірках матеріали групуються, як правило, за тематичною ознакою. Частина з них мають передмови, додатки і допоміжні покажчики. Часто закони, видані раніше як моно видання, об'єднані тематично або функціонально в кодекси — зводи законів (Процесуальний кодекс, Цивільний кодекс).

Для офіційних видань характерний компактний набір (застосування шрифтів дрібних кеглів), невеликі поля, дробова рубрикація тексту. Часто застосовуються двосторонні поточні колонтитули. Більшість  офіційних видань не ілюстровано. Переважають брошури, покриті м'якою обкладинкою, видрукувані на дешевих сортах папера. Однак деякі видання виготовляються з дорогих сортів папера, покриваються тканевим плетінням і золотим тисненням. Так часто видають Конституцію (основний закон) держави[5,172-179].

Розділ 3

Поясніть значення терміну «рукописна книга» і наведіть приклади

1. Виникнення та історія  розвитку рукописної книги

Книга розвивалася одночасно з розвитком суспільства, втілюючи в собі його основні досягнення та відповідаючи вимогам тієї чи іншої історичної епохи. Книга як продукт, створений у сфері матеріального виробництва, має речову форму, що відрізняється своєрідністю і індивідуальністю елементів, характерних для кожного історичного відрізку часу. Разом з тим вона надає дію на саму тонку сферу людської особистості - на його духовний світ. Під впливом книги у кожного індивіда виникають різні ідеї, образи, думки, які в процесі побутування формують сукупне знання, що дає поштовх новому витку в розвитку суспільної свідомості .

В одному із самих знаменитих словників російської мови – "Толковом языке живого великоруського языка" В. Даля слову "книга" надається три значення. Перше — "зшиті в одне плетіння аркуші паперу або пергамену" (тобто формальний образ книги як матеріального предмета), друге — "писання, все, що в книзі міститься" (тобто, виражаючи сучасною мовою, значеннєвий бік поняття). І, нарешті, третє — "розділ, відділ у великому письмовому творі"[8].

З позицій соціально-комунікаційно-інформаційного підходу розглядає поняття "книга" сучасна українська дослідниця Г.М. Швецова-Водка. З позицій місця в системі документальної комунікації книга – це документ опублікований, виданий або депонований, котрий надходить у суспільне користування через книжкову торгівлю і бібліотеки.

Книга – розмножений документ, призначений і підготовлений для передачі абстрактному читачеві загального (спеціального) знання в доступній його сприйняттю знаковій формі.

У найдавніші часи людська пам'ять була єдиним засобом зберігання і передачі суспільного досвіду, інформації про події і людей. Історія знає так звані безписемні цивілізації, де величезна кількість необхідних відомостей просто заучувалася напам'ять жерцями, законознавцями, вчителями; а на далекі відстані посилалися «живі листи» — гінці[9].

Всі народи так чи інакше пройшли період «усної книги» перш, ніж стали фіксувати інформацію на якому-небудь матеріалі.

Запам'ятовувати багатотисячні рядки було важко, і первісні розповідачі використовували стрічечки або вузлики, що допомагали їм. У людській пам'яті з'являлися інші помічники: різного роду зарубки, замети, вузлики, нарешті, малюнки. Учені знаходять у печерах і на скелях зображення, зроблені рукою первісної людини, що відбили його враження  від навколишнього світу, життя, природи. Це зачатки мистецтва, але водночас і зачатки писемності. Одночасно формувалася і мова як логічна система, мовний лад — розподіл на слова, фрази, склади, окремі звуки, частини мови, граматика в цілому. Попутно вирішувалася проблема писального матеріалу та форми книги.

Найбільш давнім матеріалом для книг була, ймовірно, глина і її похідні (черепки, кераміка). Книги створювалися з листків слонової кістки або з кипарисових дощечок, що покривалися воском, а потім створювалися за допомогою папірусу, пергамену[10].

Рукописна книга - унікальна книга, в якій текст, ілюстрації та орнаментальне оформлення відтворені від руки, на відміну від друкованої книги, відтворення якої здійснюється одним з поліграфічних способів. До винаходу друкарства рукописна книга була єдиним способом письмового зберігання і розповсюдження інформації.

Рукописна книга була виконана від руки чорнилом, фарбами, олівцем або видряпані на плоскій поверхні.

Відомі дві основні форми рукописної книги: сувій, що виник в Єгипті приблизно в третьому тисячолітті до н.е., і кодекс, що набув поширення в перших століттях нашої ери.

Залежно від цільового та читацького призначення книги Стародавньої Русі ділилися на дві основні групи: релігійного змісту, у тому числі богослужбові, і світські, причому в кількісному відношенні переважала перша група

Перші слов'янські богослужбові книги, виготовлені з пергамена у формі кодексу, з'явилися на Русі після прийняття нею християнства в 988 році і писані кирилицею.

Слов'янська рукописна книга має форму кодексу. Її основою є зошит з 16 сторінок, складається з чотирьох сфальцованних навпіл і підібраних вкладкою аркушів, укладених у жорстку палітурку, що служить надійним захистом сторінок книги від пошкоджень.

Основним матеріалом книги служив пергамен - спеціально вироблена шкіра тварини, що носила назву "харатью", "шкіра", "телятина", "хутро" тощо, від чого і рукописні книги, писані на пергамені, часто називали харатейних. Пергамен жовтіше і товщі паперового листа, в ньому можуть бути розриви, зашиті нитками, і невеликі отвори, що з'явилися в процесі вичинки шкіри.

Протягом багатьох десятиліть відбувалося розвиток зовнішньої форми книги, формування її окремих елементів і поняття художнього оформлення книги, вироблялися основні прийоми і способи художнього оформлення. У результаті склався майже канонічним вигляд богослужбової книги, що послужив основою для мистецтва друкованої книги.

Кожна стародавня рукописна книга незалежно від ступеня її збереження являє собою пам'ятник матеріальної і духовної культури минулого, найважливіший історичне джерело, є основою для історичних і літературознавчих досліджень. З цієї точки зору вона є об'єктом цілого ряду наукових дисциплін, у тому числі кодикології, що встановлює принципи комплексного вивчення рукописної книги як матеріального пам'ятника культури (історію її виготовлення, склад і долю); палеографії, що досліджує розвиток писемності (матеріалів і знаряддя листа, графічної форми письмових знаків, прикрас та ін.) і дає можливість вченому визначити авторство, час і місце створення пам'ятника писемності за елементами його зовнішньої форми; текстології, що займається питаннями утримання книги, історичним осмисленням і критичним прочитанням тексту, виявленням його генеалогії, інтерпретації.

Після винаходу друкарства рукописна книга продовжувала існувати паралельно з друкованою аж до нашого часу[7,37-73].

2. Приклади рукописної  книги

Найбільш ранньою точно датованою книгою є написане на пергаменті кирилицею Остромирове Євангеліє (1056-1057 рр..). Ця книга найдавніший пам'ятник старослов'янської писемності російської редакції, переписаний на Русі з східно-болгарського оригіналу дияконом-переписувачем Григорієм для новгородського воєводи і посадника Остромира (християнське ім'я Йосип ), посадженого київським князем Ізяславом Ярославовичем .

Другий за часом точно датованої давньоруської книгою є Ізборник Святослава (1073). Вона написана на пергамені кирилицею. Мабуть, книга замислювалася як державна реліквія, над нею почали працювати за великого князя Ізяслава Ярославича, а після його вигнання з Києва книгу переадресували його братові Святославу Ярославовичу, який став у 1073 р. великим князем. Ізборник Святослава 1073 р. є одною з найбільших за величиною давньоруських книг, високохудожній пам'ятник книжкового мистецтва. Книга має енциклопедичне зміст. У ньому обговорюються проблеми християнського богослов'я, роз'яснюються положення Біблії стосовно подій повсякденного життя, наводяться відомості з астрономії та астрології, математики та фізики, зоології та ботаніки, історії та філософії, граматиці, етики та логіці[6].

Список використаних джерел

1. Баренбаум И.Е. Основы книговедения: Учебн. пособ. — Л.: ЛГИК, 1988. - С. 53-57, 62-70

2. Мигонь К. Наука про книгу: Очерк проблематики / Пер. с польск.— М.: Книга, 1991.— С. 5—11, 85—93.

3. Книговедение // Книга: Энциклопедия / Редкол.: И.Е. Баренбаум, А.А. Беловицкая, А.А. Говоров и др.— М.: БРЭ, 1998.— С. 304— 309.

4. Санкина Л.В. Общие и специфические признаки классификации изданий//Делопроизводитель. – 2001.

5.  Кушнаренко Н.Н. Документоведение: Учебник. – 2-е изд.- К.: Знання, 2000. – С.172–179.

6. Баренбаум И.Е. История книги: Учебник. – М.,1989.

7. История книги / Под ред. В. Говорова. – М.: „Светотон”, 2001. – С.37–73.

8. Книговедение: Энциклопедический словарь. - М., 1981.

9. Свирин А.Н. Искусство книги Древней Руси XI-XVII вв. - М., 1964.

10. Сидоров А.А. История оформления русской книги. - 2-е изд., испр. и доп. - М., 1964.