Контрольная работа по "Финансам". 2. 3

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

 
Національний технічний університет 
«Харківський Політехнічний Інститут»

 

Кафедра Фінансів 

 

 

 

 

 

      Контрольна робота з курсу  Фінанси

       Варіант  №4

 

 

 

 

 

 

            Виконав

       Донець  Богдан Григорович

                 навчальна група        ЕКЗ - 31

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2013

План

 

1. Виручка від реалізації продукції 
2. Акціонування як метод інвестування
3. Контрольно-ревізійні процедури, їхні види у фінансовому – господарському контролі
4. ТЕСТ

Розподільна функція фінансів проявляється через:

А) заходи фінансового впливу;

Б) керуючі рішення фінансової служби ;

В) розподіл і перерозподіл усіх грошових надходжень;

Г) концентрацію фінансових ресурсів.

5. ЗАДАЧА.

Визначити нарощену суму боргу, що одержить вкладник наприкінці терміну,

 якщо Ко = 500 000 грн. Період нарахування 4 роки під 25 % річних.

 

Список  використаної  літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Виручка від реалізації продукції

 

Підприємства можуть нормально функціонувати лише за умов, якщо їхня продукція (товари, послуги) регулярно знаходить на ринку своїх  покупців, передається їм і від покупців надходять кошти у вигляді грошового еквівалента вартості  продукції. Ці кошти використовуються виробником для  підтримання процесу відтворення і поповнення фінансових ресурсів. Через оптові (роздрібні) ціни, якщо вони  реально віддзеркалюють вартість продукції, підприємство, одержавши гроші за товари і послуги, покриває ними  витрати на виробництво і обіг, тобто має можливість ; постійно авансувати кошти у виробничий процес і, крім того, одержує прибуток (якщо, звичайно, витрати на виробництво і обіг не досягають величини ціни продукції). Цим визначається значення реалізації продукції як важливої стадії кругообігу коштів у життєдіяльності кожного підприємства.

Що ж розуміють під  терміном “реалізація”. Нормативно-законодавчі  документи з оподаткування і  ті, які регулюють організацію  бухгалтерського обліку і звітності  в Україні, не містять чіткого  визначення терміна  «реалізація», але за змістом низки норм, зафіксованих у  цих документах, можна зрозуміти, що під реалізацією (продажем) мається на увазі відвантаження (передання) у продукції, якщо мова йде про товари, а також підписання у сторонами документів про виконані роботи, надані послуги. На жаль, у законодавстві не робиться різниці між  термінами «реалізація» (продаж) і «виручка від реалізації» (виручка від продажу). Датою реалізації і виручки від  реалізації вважається дата відвантаження (відпуску)  товарів або дата підписання приймально-здавальних документів про виконані роботи, надані послуги. Отже, у чинному законодавстві операція з реалізації продукції твердо не прив'язана до факту реальної оплати її вартості, до строків здійснення оплати.

Розмір виручки від  реалізації продукції, за інших однакових  умов, залежить від таких груп чинників:

1) виробничих, що пов’язані  з обсягом виробництва, його  ритмічністю, матеріальним, науково-технічним  та організаційно-технічним забезпеченням.  Дана група чинників включає: · обсяг виробництва; · асортимент; · якість продукції;  Обсяг (кількість) реалізованої продукції прямо впливає на величину виручки. А сама кількість реалізованої продукції залежить від обсягу виробництва товарної продукції і зміни величини перехідних залишків реалізованої продукції на початок і кінець року. Асортимент реалізованої продукції справляє двоякий вплив на величину виручки. Зростання в загальному обсязі реалізованої продукції питомої ваги асортименту з більш високою ціною збільшує величину виручки, і навпаки. Підвищення якості продукції також прямо пропорційно впливає на величину виручки, так чим вища якість,  тим більший попит та можуть бути і вищими ціни.

2) Комерційних (організаційних), що охоплюють в широкому смислі  поняття маркетингу. До цієї групи  чинників, що впливають на величину  виручки від реалізації продукції,  робіт та послуг можна віднести:

 · ефективність роботи  певних відділів підприємства (збуту,  бухгалтерії, планового тощо) щодо  укладання господарських угод  на основі самого ретельного  вивчення діючої та перспективної  кон’юнктури ринку, цінового  регулювання збуту, його направлення  та організаційно-економічне забезпечення;

 · розрахункова дисципліна, тобто виконання договірних зобов’язань  постачальниками та покупцями; 

3) фінансових, що включають:

 · форми розрахунків  (передбачені угодами чи, які визначаються  оперативно);

· цінове регулювання;

 · залучення кредиту;

 · застосування штрафних  санкцій; 

· вивчення та стягування дебіторської заборгованості тощо.

Рівень відпускних цін  справляє прямий вплив на розмір виручки  від реалізації продукції, робіт та послуг. За умов ринкової економіки існують вільні, фіксовані і регульовані ціни. Фіксовані ціни встановлюються адміністративно (державою) переважно на послуги першої необхідності і на товари, які монопольно виготовляються державою (газ, електроенергія та ін.). Регульовані ціни встановлюються регулюванням рівня рентабельності товарів першої необхідності, наприклад, хлібобулочних виробів, продуктів дитячого харчування тощо. При цьому державою встановлюються індикативні ціни — мінімальний і максимальний рівні цін. Також використовуються вільні ціни, тобто ціни, які склалися на ринку під впливом попиту і пропонування за домовленістю сторін — постачальників і споживачів. Установлюючи вільні ціни, за основу беруть загальні витрати основної операційної діяльності підприємства і прибуток (планову рентабельність). Потім додають акцизний збір (для підакцизної продукції) і податок на додану вартість. Розрахунок ціни продукції можна здійснити за такими формулами:

Ці=В+П,

1. Де Ці — ціна продукції (ціна виробника продукції без податків);

 

   В — витрати основної операційної  діяльності;  

  П — прибуток.

 Відпускна ціна виробника  визначається за формулою:

Цв = Ці + АЗ + ПДВ,

2. Де  Цв —ціна реалізації продукції виробником  з акцизним збором і податком на додану вартість.

 При реалізації продукції  виробником оптовим організаціям, оптова ціна реалізації цієї  продукції визначатиметься за  формулою:

Цопт  = Цв + ОН,

3. Де ОН – оптова націнка.

 Повну роздрібну ціну  продукції можна розрахувати  за формулою:

Цр = Цв або Цопт+ ТН,

4. Де  ТН — торгова націнка.

За ринкових умов господарювання ціни стають найважливішим чинником регулювання процесу виробництва  та споживання , безпосередньо впливають  на попит та пропозицію, а отже і  на величину виручки від реалізації. 

 

 

 

2. Акціонування як метод інвестування

 

Акціонерні товариства (корпорації) - основна форма організації бізнесу, так як вони мають великі переваги але порівняно з іншими організаційно-правовими  формами. Основними їх перевагами є:

■ обмежена відповідальність їхніх учасників, які можуть понести  збитки лише в розмірі свого внеску;

■ спрощена процедура передачі прав  власності (продаж акцій):

■ великі можливості мобілізації  капіталу через емісію акцій і  облігацій, що складає основу швидкого і продуктивного росту.

Акціонерні товариства являють  собою найбільш зручну форму ділової  організації господарюючих суб'єктів  з цілого ряду причин.

По-перше, акціонерні товариства можуть мати необмежений термін існування, тоді як період функціонування підприємств, заснованих на індивідуальній власності, або товариств з участю фізичних осіб як правило, обмежений рамками життя їх засновників.

По-друге, акціонерні товариства завдяки випуску акцій отримують  більш широкі можливості в залученні  додаткових коштів у порівнянні з  некорпоративних бізнесом.

По-третє, оскільки акції, як правило, мають досить високу ліквідність, їх набагато простіше продати при  виході з акціонерного товариства, ніж повернути частку в статутному капіталі товариства або товариства з обмеженою відповідальністю.

Акціонування (а також  пайові та інші внески в статутний  капітал) передбачає часткове фінансування інвестиційних проектів. Часткове фінансування інвестиційних проектів може здійснюватися  в таких основних формах:

• проведення додаткової емісії акцій діючого підприємства, яке є по організаційно-правовій формі акціонерним товариством, з метою фінансового забезпечення реалізації інвестиційного проекту;
• залучення додаткових коштів (інвестиційних внесків, вкладів, паїв) засновників діючого підприємства для реалізації інвестиційного проекту;
• створення нового підприємства, призначеного спеціально для реалізації інвестиційного проекту.

Додаткова емісія акцій використовується для реалізації великомасштабних інвестиційних  проектів, інвестиційних програм  розвитку, галузевої чи регіональної диверсифікації інвестиційної діяльності. Застосування цього методу в основному  для фінансування великих інвестиційних  проектів пояснюється тим, що витрати, пов'язані з проведенням емісії, перекриваються лише значними обсягами залучених ресурсів.

Залучення інвестиційних  ресурсів в рамках акціонерного фінансування може здійснюватися за допомогою  додаткової емісії звичайних і привілейованих акцій.

Вважається, що емісія привілейованих акцій як форма акціонерного фінансування є більш дорогим джерелом фінансування інвестиційних проектів, ніж емісія звичайних акцій, так як за привілейованими  акціями виплата дивідендів акціонерам обов'язкова. У той же час, звичайні акції на відміну від привілейованих дають їх власникам більше прав на участь в управлінні, у тому числі можливість контролю за строго цільовим використанням коштів на потреби фінансування інвестиційного проекту.

До основних переваг акціонування як методу фінансування інвестиційних  проектів відносять наступні:

• виплати за користування привіченими ресурсами не носять безумовний характер, а здійснюються в залежності від фінансового результату акціонерного товариства;
• використання залучених інвестиційних ресурсів має істотні масштаби і не обмежено по термінах;
• емісія акцій дозволяє забезпечити формування необхідного обсягу фінансових ресурсів на початку реалізації інвестиційного проекту, а також відстрочити виплату дивідендів до настання того періоду, коли інвестиційний проект почне генерувати доходи;
• власники акцій можуть здійснювати контроль над цільовим використанням коштів на потреби реалізації інвестиційного проекту.

Разом з тим даний метод  фінансування інвестиційних проектів має ряд істотних обмежень. Так, інвестиційні ресурси акціонерне товариство отримує  по завершенні розміщення випуску акцій, а це вимагає часу, додаткових витрат, доказів фінансової стійкості підприємства, інформаційної прозорості та ін.

Процедура додаткової емісії акцій пов'язана з реєстрацією, проходженням лістингу, значними операційними витратами. При проходженні процедури  емісії компанії-емітенти несуть витрати  на оплату послуг професійних учасників  ринку цінних паперів, які виконують  функції андеррайтера та інвестиційного консультанта, а також на реєстрацію випуску.

Слід також враховувати, що випуск акцій не завжди може бути розміщений в повному обсязі. Крім того, після емісії акцій компанія повинна проводити виплату дивідендів, періодично розсилати звіти своїм  акціонерам і т.п.

Додаткова емісія акцій веде до збільшення акціонерного капіталу компанії. Прийняття рішення про  додаткову емісію може привести до розмивання часток участі колишніх акціонерів у статутному капіталі та зменшення  їх доходів, хоча у відповідності  із законодавством колишні акціонери володіють переважним правом на покупку акцій, що розміщуються. Акціонерне товариство, яке збирається фінансувати інвестиційний проект шляхом додаткової емісії акцій, повинно виробити ефективну стратегію підвищення ліквідності та вартості акцій, що припускає підвищення ступеня фінансової прозорості та інформаційної відкритості емітента, розширення та розвиток діяльності, зростання капіталізації, поліпшення фінансового стану та поліпшення іміджу. Для компаній інших організаційно-правових форм залучення додаткових коштів, призначених для реалізації інвестиційного проекту, здійснюється шляхом інвестиційних внесків, вкладів, паїв засновників або запрошуваних сторонніх співзасновників до статутного капіталу. Цей спосіб фінансування характеризується меншими операційними витратами, ніж додаткова емісія акцій, однак в той же час більш обмеженими обсягами фінансування.

Створення нового підприємства, призначеного спеціально для реалізації інвестиційного проекту, виступає як один із способів цільового часткового фінансування. Він може застосовуватися приватними підприємцями, засновувати підприємства для реалізації своїх інвестиційних проектів і нужденними в залученні партнерського капіталу; великими диверсифікованими компаніями, які організовують нове підприємство, в тому числі на базі своїх структурних підрозділів, для реалізації проектів розширення виробництва продукції, реконструкції та переоснащення виробництва, реінжинірингу бізнес-процесів, освоєння принципово нової продукції і нових технологій; підприємствами, що знаходяться в складному фінансовому стані, які розробляють антикризові інвестиційні проекти з метою фінансового оздоровлення і т.д.

Фінансове забезпечення інвестиційного проекту в цих випадках здійснюється шляхом внесків сторонніх співзасновників  у формування статутного капіталу нового підприємства, виділення або установи материнською компанією спеціалізованих  проектних компаній - дочірніх фірм, створення нових підприємств  шляхом передачі їм частини активів  діючих підприємств.

Однією з форм фінансування інвестиційних проектів шляхом створення  нового підприємства, призначеного спеціально для реалізації інвестиційного проекту, є венчурне фінансування. Поняття  «венчурний капітал» (від англ. Venture - ризик) означає ризиковий капітал, що інвестується, перш за все, в нові сфери діяльності, пов'язані з  великим ризиком. Венчурне фінансування дозволяє залучити кошти для здійснення початкових стадій реалізації інвестиційних  проектів інноваційного характеру (розробка та освоєння нових видів  продукції та технологічних процесів), що характеризуються підвищеними ризиками, але разом з тим можливостями істотного зростання вартості підприємств, створених з метою реалізації даних проектів. У цьому відношенні венчурне інвестування відрізняється  від фінансування (шляхом купівлі  додаткової емісії акцій, паїв і ін.) Існуючих підприємств, частки яких можуть купуватися в цілях подальшого перепродажу.

Венчурне фінансування припускає  залучення коштів у статутний  капітал підприємства інвесторів, які  спочатку припускають продати свою частку в підприємстві після того, як її вартість в ході реалізації інвестиційного проекту зросте. Доходи, пов'язані  з подальшим функціонуванням  створеного підприємства, будуть отримувати ті особи, які придбають у венчурного інвестора його частку.

Венчурні інвестори (фізичні  особи та спеціалізовані інвестиційні компанії) вкладають свої кошти в  розрахунку на отримання значного прибутку. Попередньо вони з допомогою експертів  детально аналізують як інвестиційний  проект, так і діяльність пропонує його компанії, фінансовий стан, кредитну історію, якість менеджменту, специфіку  інтелектуальної власності. Особлива увага приділяється ступеня інноваційності проекту, яка багато в чому зумовлює потенціал швидкого зростання компанії.

Венчурні інвестиції здійснюються у формі придбання частини  акцій венчурних підприємств, ще не котируються на біржах, а також  надання позики або в інших  формах. Існують механізми венчурного фінансування, що поєднують різні  види капіталу: акціонерний, позичковий, підприємницький. Однак в основному  венчурний капітал має форму  акціонерного капіталу.

До венчурних зазвичай відносять невеликі підприємства, діяльність яких пов'язана з великим ступенем ризику просування їхньої продукції на ринку. Це підприємства, що розробляють нові види продуктів або послуг, які ще невідомі споживачеві, але мають великий ринковий потенціал. У своєму розвитку венчурне підприємство проходить ряд етапів, кожен з яких характеризується різними можливостями та джерелами фінансування.

На першому етапі розвитку венчурного підприємства, коли створюється  прототип продукту, потрібні незначні фінансові кошти; разом з тим  відсутній і попит на даний  продукт. Як правило, джерелом фінансування на цьому етапі виступають власні кошти ініціаторів проекту, а  також урядові гранти, внески окремих  інвесторів.

Другий (стартовий) етап, на якому відбувається організація  нового виробництва, характеризується досить високою потребою у фінансових коштах, в той час як віддачі  від вкладених коштів практично  ще немає. Основна частина витрат тут пов'язана не стільки з  розробкою технології виробництва  продукту, скільки з комерційної  його складової (формування маркетингової  стратегії, прогнозування ринку  та ін.

Третій етап є етапом раннього зростання, коли починається виробництво  продукту і відбувається його ринкова  оцінка. Забезпечується певна рентабельність, однак приріст капіталу не є значним. На цьому етапі венчурне підприємство починає представляти інтерес для  великих корпорацій, банків, інших  інституційних інвесторів. Для венчурного фінансування створюються фірми  венчурного капіталу в формі фондів, трастів, обмежених партнерств та ін.

Венчурні фонди зазвичай утворюються шляхом продажу успішно  працюючого венчурного підприємства та створення фонду на певний строк  з певним напрямом та обсягом інвестування. При створенні фонду у вигляді  партнерства фірма-організатор виступає як головний партнер; вона вносить незначну частину капіталу, залучаючи кошти  інших інвесторів, але повністю відповідає за управління фондом. Після збору  цільової суми фірма венчурного капіталу закриває підписку на фонд і переходить до його інвестування. Розмістивши  один фонд, фірма зазвичай переходить до організації підписки на наступний  фонд. Фірма може керувати декількома фондами, що знаходяться на різних стадіях  розвитку, що сприяє розподілу і  мінімізації ризику.

На завершальному етапі  розвитку венчурного підприємства відбувається вихід венчурних інвесторів з  капіталу фінансованих ними компаній. Найбільш поширеними способами такого виходу є: викуп акцій іншими власниками фінансованої компанії, випуск акцій  допомогою первинного розміщення капіталу, поглинання компанії іншою фірмою.

При розвитку нових технологій і широкому поширенні виробленої продукції венчурні підприємства можуть досягати високого рівня рентабельності виробництва. Таким чином, виходячи з характеру венчурного підприємництва, венчурний капітал є ризиковим  і винагороджується за рахунок високої  рентабельності виробництва, в яке  він інвестується. Венчурний капітал  має ряд і інших особливостей. До них можна віднести, зокрема, орієнтацію інвесторів на приріст капіталу, а  не на дивіденди на вкладений капітал. Оскільки венчурне підприємство починає  розміщувати свої акції на фондовому  ринку через три-сім років після  інвестування, венчурний капітал  має тривалий термін очікування ринкової реалізації і величина його приросту виявляється лише при виході підприємства на фондовий ринок. Відповідно і засновницька прибуток, що є основною формою доходу на венчурний капітал, реалізується інвесторами після того, як акції венчурного підприємства почнуть котируватися на фондовому ринку.

Для венчурного капіталу характерно розподіл ризику між інвесторами  та ініціаторами проекту. З метою  мінімізації ризику венчурні інвестори  розподіляють свої кошти між кількома проектами, в той же час один проект може фінансуватися поруч інвесторів. Венчурні інвестори, як правило, прагнуть безпосередньо брати участь в  управлінні підприємством, прийнятті  стратегічних рішень, так як вони безпосередньо  зацікавлені в ефективному використанні вкладених коштів. Інвестори контролюють  фінансовий стан компанії, активно  сприяють розвитку її діяльності, використовуючи свої ділові контакти та досвід в області  менеджменту і фінансів.

Привабливість вкладень капіталу у венчурні підприємства обумовлена ​​наступними обставинами:

• придбання пакета акцій компанії з ймовірно високою рентабельністю;
• забезпечення значного приросту капіталу (від 15 до 80% річних);
• наявність податкових пільг.

Обсяги венчурного фінансування в індустріальних країнах динамічно  зростають. Венчурний капітал набуває  вирішальну роль у розвитку економіки. Це пов'язано з тим, що саме завдяки  венчурним підприємствам вдалося  реалізувати значну кількість розробок у новітніх галузях Промисловості, забезпечити швидке переозброєння  і реструктуризацію виробництва  на сучасній науково-технічній основі. 

 

 

 

 

 

3. Контрольно-ревізійні процедури, їхні види у фінансовому – господарському контролі

 

Контрольно-ревізійна робота відіграє важливу роль в господарському механізмі управління народним господарством, оскільки координує і погоджує ряд  однорідних процесів, виконання яких здійснюється колективом працівників.

Під контрольно-ревізійною роботою  розуміють сукупність трудових процесів, пов'язаних з виконанням контрольно-ревізійних процедур, а також із створенням необхідних умов для їх здійснення.

До контрольно-ревізійних процедур відносять організацію  перевірки наявності та стану  матеріальних цінностей, фінансових ресурсів, розрахункових операцій і т.д.

Контрольно-ревізійна робота проводиться у формі ревізій  і перевірок.

Ревізія - це метод документального  контролю за фінансово-господарською  діяльністю підприємства, дотриманням  законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального розкриття  недостач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань. За наслідками ревізії складається акт.

Фактично ревізія - це комплекс взаємопов'язаних перевірок питань фінансово-господарської діяльності підприємств, що здійснюється з допомогою  прийомів документального та фактичного контролю, спрямований на виявлення  обґрунтованості, доцільності і  економічної ефективності здійснення господарських операцій, стану збереження майна.

Перевірка - це обстеження і  визначення окремих ділянок фінансово-господарської  діяльності підприємства або їх підрозділів. На відміну від ревізії перевірки  оформляються довідкою або доповідною запискою.

Форми контрольно-ревізійної роботи можуть бути централізовані (зосереджені  у вищих ланках управління) і децентралізовані (характеризується наявністю контрольно-ревізійного  апарату на підвідомчих підприємствах).

За характером виконання  контрольно-ревізійних процедур виділяють  бригадну, індивідуальну та змішану  форми організації контрольно-ревізійної роботи.

Ревізія або перевірка  здійснюється на підставі розпорядчого документа, підписаного начальником  контрольно-ревізійної служби, начальником  управління, їх заступниками.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про Державну контрольно-ревізійну  службу в Україні» ревізія підприємств, установ та організацій за ініціативою  контрольно-ревізійних органів може проводитись не частіше ніж один раз на рік. За дорученням правоохоронних органів ревізія проводиться  в будь-який час.

До завдань контрольно-ревізійної служби належать здійснення контролю за:

• використанням коштів бюджетів усіх рівнів, які входять до складу бюджетної системи України, та коштів державних цільових фондів;

• виконанням державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних  коштів;

• використанням матеріальних цінностей і нематеріальних активів, що перебувають у державній чи комунальній власності, бюджетних  позик та кредитів, а також позик  та кредитів, гарантованих коштами  бюджетів;

• веденням бухгалтерського  обліку і фінансової звітності на підприємствах, в установах та організаціях, що отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та/або державних цільових фондів, в тому числі валютних.

Таким чином можемо сказати, що: фінансово-господарський контроль досліджує фінансово-господарську діяльність підприємств у сфері виробництва, обміну і споживання суспільно-необхідного продукту на мікроекономічному рівні.

Господарська діяльність підприємств в умовах ринкової економіки  узагальнюється з використанням  грошових вимірників, тобто фінансового  критерію. Тому в системі економічного контролю сформувався фінансовий контроль. Змістом цього контролю є виробничі  відносини і продуктивні сили у сфері макро- і мікроекономіки господарської діяльності. У сфері  макроекономіки функціонує державний фінансовий контроль, який здійснює Рахункова палата Верховної Ради України.

На рівні мікроекономіки функціонує фінансово-господарський  контроль, який здійснюють Державна контрольно-ревізійна  служба і контрольно-ревізійні підрозділи власників капіталу, а також на замовлення останніх - незалежні аудиторські  організації,

Метою фінансово-господарського контролю є сприяння раціональному  використанню засобів і предметів  праці, а також самої праці  у підприємницькій діяльності для  одержання максимального прибутку. Завдання фінансово-господарського контролю поділяються на окремі і загальні.

Розв'язання окремим завдань  передбачає перевірку однієї із сторін господарської діяльності (наприклад, використання сировини у виробничих цілях); загальних - всієї господарської  діяльності підприємств з визначенням  рентабельності і конкурентоспроможності продукції.

Основним завданням фінансово-господарського контролю є виявлення та профілактика порушень в технології виробництва, які мають причинні зв'язки з випуском недоброякісної продукції, перевитратами  сировини і матеріалів, збитковості.

Предметом фінансово-господарського контролю та ревізії є процес розширеного  відтворення і дотримання його нормативно-правового  регулювання. Сам предмет фінансово-господарського контролю та ревізії конкретизується  об'єктами, які деталізують кожну  стадію розширеного відтворення. Так, на стадії виробництва суспільного  продукту об'єктами контролю і ревізії  є:

• план випуску продукції  в номенклатурі і асортименті  та його виконання;

• якість випуску виробленої продукції;

• забезпечення підприємства ресурсами.

Об'єкти контролю вибирають  відповідно до мети контролю. Визначивши об'єкт контролю, встановлюють його параметри, які полягають у вивченні даного об'єкта відповідно до мети контролю. Від правильності визначення параметрів даного об'єкта значного мірою залежить сам результат. Наприклад, контроль грошових коштів визначає такі об'єкти перевірок:

1) збереження грошових  коштів у касі;

2) операції з готівкою;

3) операції з грошовими  коштами на рахунках в банку;

4) цінні папери, їх збереження  та облік.

5) стан бухгалтерського  обліку грошових коштів і операцій  з ними.

У процесі проведення фінансово-господарського контролю сформувався і метод  фінансового контролю, який базується  на загальнонаукових і на специфічних  методах І прийомах дослідження  об'єктів.