КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

з курсу «Міжнародна економіка»

Київ  – 2011

Зміст 

1. Загальний огляд  економічного напряму  розвитку країн  Азії

      На географічній карті виділяють такі регіони Азії:

      Перший  регіон — Південно-Західна Азія (Туреччина, Сірія, Ліван, Ізраїль, Йорданія, Іран, Афганістан, Саудівська Аравія, Ємен, Оман, Кувейт, Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати).

      Більшість країн Південно-Західної Азії має  середній або навіть низький рівень економічного і культурного розвитку. Відповідна і якість життя місцевого населення, особливо сільського, для якого все ще характерні злиденність, дискомфорт і хвороби. Поряд з багатими є й дуже бідні країни. Очевидно, найбільш комплексно розвинений серед них Ізраїль.

      Головне заняття населення Південно-Західної Азії – це сільське господарство. Продуктивність його низька через малоземелля і кабальну оренду землі і води. Зрошуваних земель багато, але іригаційні системи здебільшого примітивні. Південно-Західна Азія довозить зерно, олію, цукор, чай, продукти тваринництва.

      Нафтова промисловість країн Перської затоки має світове значення. Головним в її структурі є видобуток і експорт нафти. Нафтопереробних, нафтохімічних, енергомістких виробництв мало. Ті ж, що діють, відповідають сучасним вимогам. Серед них величезні портові і нафтопромислові комплекси Янбу і Джубейль у Саудівській Аравії, а також заводи з виробництва алюмінію на довізних бокситах у країнах Аравійського півострова. Не дістав розвитку видобуток природного газу, а супутній газ спалюється у факелах. Причина - відсутність місцевих споживачів і труднощі транспортування газу суходолом чи морем у розвинуті країни, де на нього є попит. Нафтова промисловість країн Перської затоки - експортна галузь. Місцевий ринок вузький, він споживає близько 1/10 видобутку. Нафта експортується у сирому вигляді і тільки 10 % - у вигляді нафтопродуктів.

      Ізраїль і Кіпр – це найрозвинутіші країни Південно-Західної Азії, найвідсталішими є - Афганістан і Ємен. Різнобічна економіка характерна для Туреччини, Ірану, Іраку, Сирії. Особливе місце в Південно-Західній Азії і в світі посіли арабські країни, що знаходяться на західному березі Перської затоки - Кувейт, Саудівська Аравія, Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати і Оман. Загальна кількість населення цих країн - 24 млн. чоловік. Джерелом несподіваного для них багатства стали величезні, особливо у перерахунку на душу населення, доходи від продажу нафти. За якихось два десятки років глухий і бідний закуток світу перенісся з середньовіччя у XXІ ст. Створені сучасні міста, найсучасніша інфраструктура, добробут. Правляча верхівка живе в умовах нечуваних розкошів. Нафту добувають іммігранти. Місцеві жителі займають управлінські посади. Проте накопичення багатства в цих країнах співіснує з пережитками минулого. Так, у Саудівській Аравії, що є абсолютною монархією, половина дорослого населення є неписьменною, а громадське і сімейне життя регулюється законами шаріату, тобто нормами феодального права, що були встановлені ще в VII ст. 

      Другий  регіон — Південна Азія (Пакистан, Індія, Непал, Бутан, Бангладеш, Шрі-Ланка, Мальдіви).

      Індія та Пакистан - найрозвинутіші, у більшості країн переважає відстала аграрна економіка. Цим державам властиві й загальні закономірності країн, що розвиваються, і свої особливості. Але суперечності їх виявлення у даному регіоні, можливо, не мають аналогів в усьому світі. Безпрецедентні за масштабами бідність, нерозвиненість, залежність і при цьому величезні потенційні відтворювані ресурси. Тому Південну Азію нерідко іменують "периферією світу, що розвивається". Початкові системоутворюючі ознаки соціально-економічного ладу країн регіону характеризуються його історико- та ресурсно-виробничим (відновним) потенціалом.

      Глибокими коренями в економічну історію субконтиненту входить і його аграрно-сировинна монокультурна спеціалізація у МПП. Індія та Шрі-Ланка - це найкрупніші на планеті виробники та експортери чаю і спецій, на Бангладеш припадає до 80% світового продажу джгуту і джгутових виробів, одну з найважливіших статей експорту Пакистану складає бавовна та вироби з неї. В результаті різко обмежується можливість прогресивної переструктуризації економіки, відтворюється хвороблива залежність від внутрішніх та зовнішніх кон'юнктурних факторів.

      Хід прогресивних змін у суспільному розвитку країн регіону визначається в його істотних рисах та динаміці надбудовними пануючими структурами. Для більшості з них традиційними є консерватизм, господарська інертність, відстороненість від потреб народу, синдром "удільності князівств". Такі структури, за свідченням преси, багаті на представників "тіньової економіки", яка набула катастрофічних масштабів. Політико-господарчі структури (за загальним уявленням) стають дедалі відчутнішим гальмом на шляху загальнонаціональних реформ.

      Бідність  є нагальною проблемою розвитку регіону. Частка країн регіону у світових економічних показниках гостро контрастує з відповідними показниками по населенню. За роки незалежності вдалося підняти поріг бідності майже вдвічі (при дуже низькому базовому рівні), Але такі вихідні показники, як виробництво валового національного продукту й національного доходу на душу населення, у країнах Південної Азії залишаються найнижчими у світі.

      Фінансово-ресурсна проблема має, подібно трудоресурсній, ключове значення для економічного росту країн Південної Азії. Очевидно, що слаборозвинуті країни не можуть вибрати довгий шлях індустріалізації за прикладом Європи чи Америки. Головна проблема, яка стоїть перед ними, - це знайти кошти для капіталовкладень та зростання виробництва.

      Внутрішні витоки фінансування економічного розвитку в країнах регіону, крім Індії, дуже обмежені. Тому для них головне  джерело надходження фінансових ресурсів - іноземні інвестиції.

      Процеси економічного зростання та індустріалізації мають, як вже було сказано, дуже помірну динаміку. Середньорічні темпи приросту ВНП за останні десятиріччя змінюються у незначних межах: від 2- 2,5% у Бутані, Мальдивах, Непалі до 3,5- 4,5% в Індії, Пакистані, Шрі-Ланці, Бангладеш. Тільки в окремі роки у деяких країнах ця динаміка була вищою. Завдяки цьому вдалося певним чином вирішити деякі пріоритетні завдання індустріалізації: враховуючи низький рівень господарського потенціалу країн регіону, можна сказати, що значно підвищились абсолютні масштаби випуску промислових та продовольчих товарів. Так, в Індії за роки незалежності обсяг промислового виробництва зріс у шість разів, сільськогосподарського - вдвічі, а ВНП - у 3,5 риза. Тут і в Пакистані було досягнуто відносної самозабезпеченості головними продуктами харчування. Істотно послабла залежність субрегіону від зовнішніх джерел по інших товарах та послугах.

      Розгорнуті процеси індустріалізації не привели до такої якісної переструктуризації економіки, яка забезпечила б масштабну модернізацію й інтеграцію у світове господарство, підвищення рівня добробуту тамтешнього населення. У суспільному відтворенні, як і раніше, переважають праце-і капіталовитратні процеси й технології. Відчутна слабкість національного виробничого капіталу в умовах зростаючої конкуренції, масового безробіття зумовили потогонні методи експлуатації робочої сили, у тому числі дитячої. Рівень продуктивності й заробітної плати у два-три і більше разів нижчий, ніж у промислово розвинутих країнах. Дуже низькі доходи на душу населення і кволий попит гальмують розвиток та диверсифікацію товарних ринків, формування основ "економіки пропозиції".

      Економічний розвиток ключових для країн Південної Азії продуктивних секторів і факторів відзначається суперечностями й проблемністю: сільського господарства, промисловості, кредитно-фінансової та банківської сфер, а також світогосподарських зв'язків.

      Сільськогосподарське  виробництво продовжує переважати у структурі ВНП. Як відомо, згідно з існуючою класифікацією Індія  належить до аграрно-індустріальних, а  її сусіди по субконтинентові - до аграрних країн. В аграрному секторі зайнято від половини до 3/4 економічно активного населення країн Південної Азії. Частка продукції сільського господарства у ВНП ранжирується від 25- 35% в Індії, Шрі-Ланці, Пакистані, Бангладеші до повної переваги у Бутані, Мальдивах, Непалі.

      Переважаючі позиції цього сектора економіки  зумовлюються його вирішальною роллю  у досягненні продовольчої безпеки: як "поглинача" надміру працездатного  населення, у ресурсно-товарному  насиченні виробництва, ринку та експорту, а також як головного джерела валютних надходжень. Життєва значущість цього сектора у соціально-економічному житті дуже істотно послаблює загальну тенденцію до зниження його частки у ВНП.

      Проводились і сьогодні здійснюються аграрно-індустріальні перетворення у різних формах: політико-майнові (перерозподіл прав власності на землю, диверсифікація форм земельної власності та земельного користування); як продовження програм "зеленої революції" (варте уваги, наприклад, те, що в країнах Південної Азії 3/4 посівів під пшеницю зайняті високоврожайними сортами); державна підтримка сільськогосподарського виробництва, як матеріально-технічного (машинами, міндобривами, зрошенням тощо), так і економічного характеру (пільгове кредитування і субсидування переробки, зберігання, збуту, в тому числі на експорт продукції й т. ін.).

      Інші  країни регіону (у меншій мірі Пакистан) вимушено продовжують значний імпорт продовольчих контингентів. Прийняті тут програми перетворень не привели  до істотних змін у архаїчній структурі, вирішенні проблем відсталості цього господарського сектора.

      У промисловості країн ПА, на відміну  від сільгоспсектора, процеси індустріалізації набули значно більшого розвитку' Під  час них були знову створені великі підприємства, цілі галузі, потужні державні сектори економіки. Наприклад, чимало галузей створеного в Індії промислового комплексу посідає позиції лідера серед країн світу, що розвиваються, у тому числі перше місце по видобутку вугілля, виробництву мінеральних добрив, бавовняних тканин, тваринних і рослинних жирів, рису, молока, чаю; друге місце по виробництву електроенергії та видобутку залізної руди, виробництву цукру; третє - по виплавленню сталі й видобутку марганцевої руди. Країна виробляє власні види ЕОМ, обладнання для атомних електростанцій, космічні супутники тощо.

      У протилежність процесам індустріалізації Індії, де наголос робився на розвиток базових галузей, випуску засобів  виробництва, в Пакистані політика анклавного промислового розвитку була сфокусована на виготовлення предметів праці у галузях легкої та харчової промисловості, а також ВПК. Інші держави регіону у реалізації своїх програм індустріалізації виходили головним чином не з побажань, а з можливостей для практичного досягнення мети. Промисловість в цілому залишилася в підлеглому становищі. Частка її продукції у ВВП коливається у межах від 6 (Мальдиви) до 25% (Індія). Переважно екстенсивний характер промислового росту без адекватного врахування інтенсивних факторів і тенденцій у МПП призвів до низької конкурентоздатності продукції; адаптованості до середньої, а не до вищої технології, до речової, а не технологічної кооперації національного виробничого капіталу з ТНК.

      Кредитно-фінансова  й банківська сфери в економіці  країн ПА відіграють роль регулятора і мобілізатора внутрішніх резервів розвитку. В Індії практично всі великі фінансові установи належать державному секторові.

      На  відміну від інших регіонів світу  країни південноазіатського субконтиненту  поки що недостатньо залучені до міжнародних  господарсько-інтеграційних угруповань та організацій.

      В цілому можна виділити щонайменше п'ять  особливостей концентрації та централізації  виробництва й капіталу в країнах  Південної Азії.

      По-перше, у сфері матеріального виробництва  ці процеси досить швидко приводили  до корпоратизації та монополізації певних галузей промисловості (зокрема, текстильної, взуттєвої, джутової у Пакистані).

      По-друге, історично для банківської сфери  характерне випередження концентрації капіталу аналогічних процесів у  матеріальному виробництві. Більше того, становлення фінансового капіталу відбувалось тут при пануванні не промислового, а грошового та торгового капіталу.

      Перелік таких особливостей доповнює: принцип  родинності, кастовості, належності до тієї чи іншої общини, що традиційно склався у сфері підприємництва; акціонування при злитті підприємницького капіталу і зараз перебуває у підпорядкованому становищі; сталий альянс державного, національного приватного та (меншою мірою) іноземного капіталу в структурі фінансово-монополістичних груп.

      Заходи  по лібералізації полегшують тут доступ в економіку зарубіжних технологій, сприяють розвиткові експортної бази, включаючи створення підприємств із 100% експортною орієнтацією. Вартим уваги явищем останнього десятиліття є досить активний експорт підприємницького капіталу, головним чином у країни, що розвиваються.

      В інших країнах субконтиненту, навпаки, спостерігається мало змін в експортно-імпортній  політиці.

      Для Пакистану експортну орієнтацію становлять переробка сировини і  трудомісткі товари, для Бангладеш, Шрі-Ланки, Непалу характерне прагнення збільшити ступінь переробки вироблюваної тут сільгоспсировини. Інвестиційний імпорт у цих країнах майже не обмежується, тому що дефіцит традиційно покривається за рахунок зовнішніх позик.

      Зовнішні  джерела інвестицій з метою розвитку, як зазначалось, є життєво необхідними для розвитку Мальдивів, Непалу. В той же час Індія - один із найкрупніших одержувачів іноземної фінансової допомоги - менш залежна від неї. Ця країна, в свою чергу, щорічно надає до 1 млрд. рупій позик іншим країнам, що розвиваються, зокрема, державам субконтиненту.

      Щодо  сучасних інтеграційних процесів у  регіоні, то їхній вплив на економічний  розвиток країн поки що незначний. 

      Третій  регіон — Південно-Східна Азія (М'янма, Таїланд, Малайзія, Індонезія, Сінгапур, Філіппіни, Лаос, Камбоджа, В'єтнам).

      Це  великий світовий регіон вирощування  рису, рибальства, видобутку мінеральної  сировини, один з центрів світової торгівлі.

      Протягом  останніх десятиріч значення Південно-Східної  Азії у системі міжнародних економічних відносин, насамперед у басейні Тихого океану, неухильно зростає. Певним чином це пов'язано з підвищенням актуальності таких факторів, як сприятливе географічне та військово-стратегічне розташування держав регіону, їхні багаті природні ресурси. Але ще більш посилене значення країн Південно-Східної Азії у сучасному світі зумовлене їхнім політичним та економічним розвитком. Треба також врахувати, що Південно-Східна Азія - це складова частина тихоокеанського регіону, підвищення ролі та значення якого у розвитку світового господарства визнане в усьому світі.

      Найбільш  вражають успіхи країн Південно-Східної  Азії у сфері зовнішньої торгівлі.

      Країни  Південно-Східної Азії мають потужну  експортну базу, майже всі вони добре забезпечені природними ресурсами, що складає одну з важливих умов їхнього економічного розвитку. Саме тому вони стали найкрупнішими (а інколи - монопольними) експортерами окремих товарів.

      Тут наявні значні запаси нафти, міді, вольфраму, хрому, бокситів, дуже великі запаси цінної деревини, які переважно експортуються.

      Економічний потенціал країн Асоціації зростає  не тільки за рахунок розвитку видобувної промисловості чи аграрного сектора, а насамперед за рахунок створення розвинутої обробної промисловості, яка представлена традиційними для азіатського регіону видами виробництва - текстильним, швейним, а також сучасними високотехнічними галузями - електронною, електротехнічною, хімічною промисловістю, машинобудуванням та виробництвом устаткування й обладнання.

      Індустріальний  розвиток НІК Південно-Східної Азії також почався з імпортозаміщуючої  моделі розвитку. Для більшості з  них її прийняття було об'єктивно  необхідним. Проте стратегію експортної орієнтації було важко здійснити. Створення нових галузей обробної промисловості, які виробляють конкурентоспроможну на світовому ринкові продукцію, було не під силу країнам Південно-Східної Азії. Певним чином на експорт могла бути переорієнтована переробка традиційних видів сільськогосподарської сировини. Але в цей час на світовому ринку спостерігалося зменшення попиту та цін на цей вид товарів.

      Здійснення  політики імпортозаміщення у країнах  Південно-Східної Азії викликало  зміни галузевої структури господарства. Випереджаючими темпами розвивалися галузі легкої промисловості - текстильна, взуттєва, харчова, тютюнова. Посилювалася роль зовнішніх факторів в економічному розвиткові розглянутих країн. Насичення внутрішнього споживчого ринку товарами місцевого виробництва супроводжувалося не зменшенням, а поширенням загального обсягу імпорту, до того ж зростала частка в ньому товарів виробничого призначення. Внаслідок цього підвищувався попит на валютні ресурси, а задоволення його не могло здійснюватися тільки за рахунок поширення експорту сировини через обмеженість потенціалу його росту. Крім того, посилювалася залежність від міжнародного поділу праці, і не вимагало диверсифікації експорту, тому розглянуті країни змушені були шукати можливості переходу до політики експортної орієнтації обробної промисловості.

      Таким чином, перехід до експортної орієнтації був пов'язаний з вичерпанням  можливостей стратегії експорто-заміщення, ростом та якісним вдосконаленням промислового потенціалу країн, що розглядаються. Однак  не можна приділяти увагу тільки аспектам внутрішньої політики. Важливий вплив на реалізацію експортно-промислової стратегії зробили зовнішні фактори, бо її здійснення збігалося зі структурною перебудовою в економіці промислове розвинутих держав, зміною ролі країн, які розвиваються, у системі міжнародного поділу праці.

      В останні десятиріччя країни Південно-Східної  Азії перетворилися на особливо привабливий  об'єкт для вкладень капіталу. Субрегіон  став місцем перехрещення політичних інтересів провідних промислово розвинутих держав, що породжує прагнення закріпитися в ньому економічно.

      Важливим  виявляється й те, що порівняно  розвинуті країни субрегіону мають  відносно високий рівень подушевого доходу, демонструють стабільні й  високі темпи економічного розвитку, мають добре розвинуту виробничу інфраструктуру. А головне - уряди країн Південно-Східної Азії проводять комплексну, послідовну політику стимулювання капіталовкладень (внутрішніх і зовнішніх) у ті галузі економіки, де вони можуть забезпечити найбільшу віддачу.

      Головними іноземними інвесторами в регіоні  стали США та Японія, менше західноєвропейські країни - Великобританія, Німеччина. Але  більшу роль починають відігрвати "перехресні" інвестиції НІК Східної та Південно-Східної  Азії. Основна частина їхнього  загального обсягу припадає на капіталовкладення НІК Східної Азії в економіку країн Асоціації, що пов'язано з переміщенням сюди частини технологічно простих і трудомістких підприємств. До таких галузей належать харчова, металообробна промисловість, виробництво простої електроніки і іграшок, хімічних волокон та фанери. Це пов'язано з тим, що у Південній Кореї, Тайвані, Гонконзі, Сінгапурі рівень заробітної плати значно вищий, ніж у НІК "другої хвилі", а тому для них стає недоцільним розвиток трудомістких виробництв. Відбувається підвищення "якості" їх спеціалізації, увага концентрується на розвитку капітало- та наукомістких виробництв. 

        Четвертий регіон — східна Азія (Китай, Монголія, Північна Корея, Південна Корея, Японія).

     Це  регіон контрастів, у якому співіснують соціалізм і капіталізм, відсталість і прогрес, надія на майбутнє і відчай.

      Країни Східної  Азії дуже різні за розмірами території, державним устроєм, рівнем економічного розвитку. Японія - економічно розвинута  країна з ринковим господарством, член «великої сімки». Китай - найбільша в світі за населенням країна з централізовано керованою економікою. КНДР - соціалістична держава. Республіка Корея та Тайвань, відомі під назвою «далекосхідних тигрів», - типові країни нової індустріалізації. Монголія - країна постсоціалістичної економіки. яка активно будує ринкове господарство. Нарешті Аоминь - колонія Португалії о досить невизначеним статусом.

2. Європейська валютна  система

     Європейська валютна система (European Monetary System, EMS) –  форма організації валютних стосунків між країнами членами Європейської економічної спільноти (ЄЕС), вироблена відповідно до ряду угод і діюча з 13 березня 1979 року (дата початку розрахунків ЕКЮ). Європейська валютна система зіграла роль моста між заснованою на доларі Бреттон-Вудской системою і валютним союзом. На зміну Європейській валютній системі прийшов Європейський валютний союз (European Monetary Union), часто називаємий EMS-2.

     Європейська валютна система пройшла декілька етапів у своєму розвитку.

     Першим  етапом формування валютної системи  ЄЕС було запровадження режиму спільного валютного курсу країн-учасниць, що дістав назву "Європейська валютна змія", який проіснував з квітня 1972 по березень 1979.

     Після розпаду Бреттон-Вуддской валютної системи більшість західних країн перейшли до плаваючих курсів своїх валют. Країни ЄЕС в цілях стимулювання своєї економічної і валютної інтеграції домовилися про звуження меж коливань своїх валют одої до одної (± 1,125%) і про колективне коливання своїх валют до долара і інших валют (межі коливань +2,25%). Здійснення цього режиму, що дістав назву "Змія в тунелі" (офіційна назва – Європейська угода про єдині межі), в 1972 році почали лише 6 країн ЄЕС (ФРН, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург) з 9 тодішніх членів цієї організації. У 1973 році були скасовані межі коливань курсів валют країн-учасниць до долара і інших валют ("змія вийшла з тунеля", тобто "тунель" перестав існувати), а межі взаємних коливань були розширені і встановлені в діапазоні ± 2,25%. У цьому оновленому режимі не брали участь Великобританія, Італія і Ірландія. У зв'язку з нестійкістю валютного ринку в 1974-1976 рр. двічі вимушена була виходити з нього Франція. Режим "європейської валютної змії" виявився малоефективним, оскільки не супроводжувався координацією валютної політики країн ЄЕС.

     Ця  перша спроба проведення спільної валютної політики привела до прийняття нової угоди, що вступила в дію в березні 1979 року, яке було виробленого за участю колективного органу ЄЕС – комісії Дженкінса.

     Пошуки  нових форм валютної інтеграції привели  до нової угоди про створення Європейської валютної системи, яка почала діяти з березня 1979 року. Рішення про створення Європейської валютної системи було прийняте в 1978 році на зустрічі канцлера ФРН Гельмута Шмідта і президента Франції Валері Жискар д'Естена. Формування ЕВС було спрямовано на досягнення валютної стабільності усередині системи в умовах переходу до Ямайської валютної системи і незалежності від долара.

     Основу  Європейської валютної системи склали:

     Створення механізму валютних курсів (Exchange Rate Mechanism, ERM).

     Створення європейської валютної одиниці (European Currency Unit – ECU) – ЕКЮ. ЕКЮ була міжнародною розрахунковою одиницею, вартість якої визначалась на основі кошику валют країн-членів ЄЕС.

     Утворення Європейського фонду валютної співпраці (European Monetary Cooperation Fund), що створюється за рахунок внесків країн-учасниць. Засоби фонду призначалися для надання тимчасової фінансової підтримки з метою фінансування дефіциту платіжного балансу і для здійснення розрахунків по валютних інтервенціях, які здійснювали центральні банки для підтримки валютних курсів у встановлених межах.

     Спочатку  в ЄВС брали участь 8 держав: Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Данія, Ірландія, Люксембург і Італія (остання в 1992 році вийшла з системи і повернулася назад в 1996 році). Пізніше до ЄВС, у міру його розширення, приєдналися: Іспанія (у 1989 році), Великобританія (у 1990 році), Португалія (у 1992 році), Австрія (у 1995 році), Фінляндія (у 1996 році), Греція (у 1998 році).

     Центральним елементом системи була європейська  валютна одиниця (ЕКЮ), яка стала  базою встановлення курсових співвідношень  між валютами країн, – членів ЄЕС, а також використовувалася для розрахунків між їх центральними банками і як рахункова одиниця в спеціалізованих установах і фондах ЄЕС. Вартість ЕКЮ визначалася по методу валютного кошику, що включав валюти усіх 12 країн ЄЕС на той момент.

     Механізм  валютних курсів (Exchange Rate Mechanism, ERM) був спрямований на підтримку стійких, хоча і коригованих співвідношень з урахуванням досвіду "валютної змії". Для 7 валют (німецька марка, французький франк, гульден, бельгійський франк, данська крона, ірландський фунт, люксембурзький франк) межа коливань була встановлена ± 2,25% від їх центрального курсу, а для італійської ліри ±6% зважаючи на нестабільність валютного положення країни. Пізніше режим коливань ±6% був встановлений і для іспанської песети (Іспанія приєдналася до ЄВС в 1989 р.). Підтримка узгоджених курсів здійснювалася за допомогою валютної інтервенції центральних банків країн-учасниць.

     Європейський  фонд валютної співпраці був складовою частиною системи і був призначений для надання центральним банкам країн ЄВС кредитів на покриття тимчасових дефіцитів платіжного балансу і здійснення валютних інтервенцій для підтримки курсів валют в заданих межах.

     В цілому механізм формування валютних курсів діяв, проте, в 1980-1983 рр. курс ряду валют (італійської ліри, французького франка, ірландського фунта, данської крони) знижувався, а курс сильних валют (німецької марки, голландського гульдена) підвищувався. В 1992 році уряди Великобританії, Іспанії і Італії не змогли підтримувати курс своїх валют на рівні вище мінімального спільного коливання і перейшли до плаваючих курсів. У серпні 1993 року допустима межа взаємних коливань валют ЄВС була розширена до ± 15%.

     Увесь період існування Європейської валютної системи (EMS-1) до переходу до валютного  союзу (European Monetary Union) можна розділити на декілька етапів:

     1979-1982. Період вузького коридору коливань валютних курсів (± 2,25%). Симетричні дії країн-учасниць.

     1982-1993. Орієнтація на німецьку марку,  яка виконувала роль "якоря".

     1993-1999. Розширення коридору валютних  курсів до ± 15%.

     з 1999 року. Перехід до валютного союзу (EMS-2). Вступ єдиної валюти євро.

     Поява в рамках Європейської валютної системи  нової грошової одиниці євро значно зміцнила позиції європейських країн  на світових фінансових ринках. Разом  з тим фінансові кризи кінця 20-го століття, які найбільш наочно проявилися в Азії, Росії, Латинській та Південній Америці, змусили провідних економістів, фінансистів і банкірів світу шукати нові підходи щодо формування валютної та фінансової систем. 16 січня 1999 р. на зустрічі у Франкфурті-на-Майні міністрів фінансів і їх заступників із 26 країн Європи, Азії та США обговорювалася можливість встановлення коридору спільного коливання трьох провідних валют: євро, долара США та японської єни. Особливо активно таку позицію відстоював міністр фінансів Німеччини Оскар Лафонтен, а його заступник Хайнер Фласбек назвав її "середньою" між запровадженням фіксованих курсів та нинішнім станом вільного плавання.

     Така  пропозиція була підтримана багатьма країнами, особливо Францією та Японією. Міністр фінансів Японії Кіїті Міядзава навіть запропонував "азіатським тиграм" прив'язати свої грошові одиниці до "кошика" валют із євро, єни та доларів США. Тобто фактично йдеться про створення нової міжнародної розрахункової одиниці.