Контрольная работа по "Історія філософії"

З М І С Т

1. Поняття філософії, її функції і у суспільстві.
2. Предмет філософії. Проблема походження філософії. Основні філософські проблеми та напрями.
3. Специфіка філософського знання. Основні способи філософствування.
4. Історичні типи філософії
5. Старогрецька філософія. Мілетська школа, піфагоризм
6. Старогрецька філософія. Космоцентризм у сенсі світу й узагалі людини. Основні поняття античної філософії (Космос, Природа, Логос, Ейдос, Душа)
7. Вчення Демокрита. Поняття атома і порожнечі
8. Сократ і сократичні школи
9. Філософія Платона («Федон», «Софіст», «Бенкет»; Федр, Псавний, Еріксімах, Арістофан, Агафон, Сократ)
10. Філософія Аристотеля (Критика Платоновської теориии «ідей», Логіка, Теорія пізнання, Космология і фізика)
11. Елліністична філософія (загальна характеристика, основи школи і проблематика)
12. Середньовічна філософія. Теологизація у філософській думці. Бог, людина й світ в середньовічної християнської філософії
13. Філософія епохи Відродження. Ідеали людини, його свій відбиток у мистецтві
14. Наукова революція, і філософія XVII століття. Сенсуализм і раціоналізм як цілісні системи гносеологічних поглядів. (Декарт, Локк, Лейбніц)
15. Вчення Ф. Бекона про пізнанні та науку («Новий Органон»). Раціоналізм
16. Рене Декарт – основоположник раціоналізму (розмірковування про методі)
17. Проблема Субстанції в навчаннях Спінози і Лейбніца
18. Філософські погляди Дж. Берклі і Д. Юма
19. Філософія Просвітництва й французький матеріалізм XVIII в.
20. Французький матеріалізм XVIII в. Про природу, суспільстві, людині
21. Список літератури

1. Поняття  філософії, її функції і у суспільстві

Філософія – це вкрай узагальнене, теоретичне бачення світу. Вона відрізняється від релігійного і від наукового способу розуміння дійсності. Від релігійного вона відрізняється своєї раціональністю, науковістю побудови і опорою на науку. Від наукового вона відрізняється тим, що являє собою узагальнене осмислення світового цілого й відношення людини до світу.

Філософський світогляд – це теоретичний погляд поширений на світ з позиції активної істоти, яка усвідомлює як найбільше себе, і те з чим їй доводиться взаємодіяти. Це сукупність фундаментальних ідей про людину, світу і про відношення до світу. Ці ідеї дозволяють людям свідомо орієнтуватися у світі та суспільстві, і, навіть, мотивувати свої вчинки. Їх специфіка полягає у тому, щоб вказати гранично широко, у межах певної цивілізації, що відбувається і, навіть, керувати у діях наріжними для даної цивілізації цінностями. Філософія розробляється окремими людьми, а не їх сваволею і капризом. «Що ж до окремих осіб, то вже, звісно, – зазначає Гегель, – кожен із новачків син свого часу; і філософія є й час, збагнене на думці».

Аристотель возносив філософію «головної ролі і чільною наукою, якій усі інші науки, як рабині, не сміють перечити». Для Сенеки філософія - основний засіб розвитку цивільних якостей особистості, морально-духовної доблесті та інтелектуальної сили.

З усього перебільшення значимості філософії для суспільства і Аристотель, і Сенека правильно відзначали лідируючу позицію у філософській думці у Московській духовній культурі, а зауваження Сенеки про моральної користь філософії зберігають своє значення і сьогодні.

Михайловський - оракул, філософія, осягаючи історичну епоху, випереджаючи відбиває напрям, і шляхи розвитку людства, попереджає про приховану небезпеку, і, так було з усіма крутими поворотами історії, в усі переломні історичні епохи. До цього зводиться завдання та сучасного філософії. Досліджуючи світ у цілому і становище людини у ньому, філософія виконує світоглядну функцію, Суспільство жадає від філософії відповіді на питання: Яким може бути світ, щоб він відповідав людині? Яким може бути сама людина, аби відповідати світу? Хто має право жити у гідному світі? Гідна чи сама людина, яка має право виступати від імені життя, чи розуміє її цінність? Відповідаючи на ці запитання, філософія постає як теоретична основа світогляду, вона пропонує систему категорій, виражає фундаментальні принципи буття, зокрема специфіку існування. До таких світоглядних принципів відносяться твердження: Світ «не створено ніким із богів, ніким із людей, а був і є вічно живим вогнем»; «Світ не безглуздий і абсурдний, але перебуває у безглуздому стані»; тощо.

Світоглядні принципи поділяються на ідеалістичні і матеріалістичні залежно від того, що ставиться на перше місце: свідомість чи матерія. Їх можна класифікувати як діалектичні і антидіалектичні залежно від того, визнається в них розвиток чи заперечується. Світоглядні принципи тісно пов'язані з практичним життям, із життєвими установками людини, яка пізнає. Так світоглядний принцип: «Бога немає, все дозволено» виправдовує нелюдськість і аморальність, беззаконня і злочинність. Твердження «Ніщо у світі не відбувається всупереч волі богів» породжує безвольність, примиренське ставлення до подій. Ліворадикальне гасло: «Хто був ніким, він стане всім» небезпечний свавіллям в соціально-культурному відношенні. Опанування досягненням світової культури – тривалий процес, та див не буває.

Безперечна заслуга сучасної філософії у філософській думці є висування її представниками нових цінностей. До них належать загальногуманістичні, екологічні цінності й цінності якості життя. Цінність якості життя протиставляється рівню життя, масовому виробництву і споживанню. Для людини, її здоров'я, щастя не менш важливий рівень життя, як і його якість. Він визначається не так її комфортом, скільки добрими і гуманними відносинами у суспільстві, соціальною рівністю і близькістю до природи.

2. Предмет  філософії. Проблема походження  філософії. Основні філософські  проблеми та напрями

Філософія – це така область духовної діяльності, що ґрунтується на особливому, філософському типі мислення, в основі якого полягає філософське пізнання, і самостійність предмета філософії. Філософія не є таким предметом як, наприклад, природничі науки, тому, що предмет філософії не локалізований в тій чи іншій конкретній області знання як, наприклад біологія, геологія… Проте предмет у філософії є, принципова неможливість зазначення його локалізації становить його специфічну особливість.

Це та область духовної діяльності, під аркушами якої лежить рефлексія над самою банківською діяльністю та, отже, за їхніми змістом, метою та формами й у кінцевому підсумку над з'ясовуванням сутності самої людини як суб'єкта культури, тобто сутнісних відносин людини до світу.

Філософія почалася з перенесенням основної уваги людини на її ставлення до світу, тобто, на людину, яка пізнає перетворення і що робить світ. З течією історії конкретне наповнення цієї загальної специфіки філософського предмета неодноразово оновлювалося, наповнювалося новими значущими нюансами, але завжди в основі філософського знання була необхідність з'ясування зв'язок між людиною й цивілізованим світом, тобто, з'ясування внутрішніх причин і способів пізнання і перетворення світу людиною. Філософія – це, в такий спосіб, непросто нова дисципліна, ще гроші і специфічний тип мислення та навіть свого роду філософський емоційний настрій, система світогляду почуттів.

Чи є внутрішній розподіл філософської проблематики, загалом який орієнтовано на виявлення відносин людини зі світом? Ще з античності такий розподіл було заплановано, хоча він не збігався з брешами структури філософського знання, оскільки антична філософія включала в себе ту частину знань, що згодом відійшла до природничих наук.

І все-таки вже в античності говорилося про ОНТОЛОГІЮ – вчення про буття і ГНОСЕОЛОГІЮ чи ЭПІСТЕМОЛОГІЮ – вчення про пізнання, і ЛОГИКУ – вчення про форми мислення.

Філософські питання. Чи є солодкість об'єктивною властивістю цукру чи це лише суб'єктивне відчуття людини? Чи належить краса предмета природі, людям… або вона продиктована почуттям прекрасного, людської здатністю сприймати красу? Питання людської свободи. Чи пов'язаний прогрес суспільства лише з об'єктивними показниками темпів економічного розвитку або ж включає й суб'єктивні, людські аспекти? Всі ці питання зачіпають одну загальну проблему: співвідношення буття й свідомості, об'єктивного і суб'єктивного, світу й екології людини.

Бертран Рассел: «розділений світ терпіти і матерію, і якщо так, то що таке подих і що таке матерія» Чи підпорядкований дух матерії, чи вона володіє незалежними здібностями? Чи має всесвіт єдність чи мету? Розвивається чи всесвіт у напрямку до якоїсь мети? Чи існують закони природи, чи просто ми віримо в це завдяки нашій властивості та схильності до порядку? Потрібно добру бути вічним, щоб заслуговувати високої оцінки, або до добра слід прагнути, навіть якщо всесвіт неминуче йде до загибелі? Досліджувати ці питаннями, а то й відповідати на них, – справа філософії. Велика багатопланова проблема «світ-людина», власне, постає як універсальна і може розглядатися як загальна формула, абстрактний вираз практично будь-якої філософської проблеми. Саме вона, можливо, у певному сенсі, названа основним питанням філософії.

3. Специфіка  філософського знання. Основні способи  філософствування

Філософія має низку аспектів. Насамперед, її цікавлять проблеми буття. Що таке суще і чи є сенс у світі? Чи можна, вивчаючи людину, виходити за таємниці буття? Розкриваються у людині витоки існування?

Для Аристотеля, буття – головна філософська проблема, і нею має займатися метафізика. Коли щодо нього первинний божественний розум, форма форм, остільки проблема буття набуває умоглядний характер.

Перший аспект філософії – онтологічний. Під впливом природознавства ще у вісімнадцятому сторіччі Кант довів, що метафізика як вчення про потойбічне (трансцендентному) неможлива. Відтоді вчення про буття розробляється онтологією. Проблему буття безпосередньо пов'язують із науковим і життєвим досвідом, з кордонами й можливостями пізнання дійсності.

Другий момент філософії – антропологічний. Він формувався за допомогою усвідомлення особливостей буття людини, його особливої предметності. Від характерно активного ставлення до природи, з урахуванням якого формуються тільки йому притаманні потреби й уміння. Потреби повинні бути задоволені. І їх задоволенню служать здібності.

Наприкінці ХІХ століття німецький філософ Р. Лотце виділяє цінність як особливу сферу реальності. Цінності потрібні суспільству для задоволення його потреб. Ціннісний підхід був раніше прерогативою релігії, але ще античні мислителі, не виділяючи поняття «цінність», у межах етичних роздумів замислювалися про природу і походження основних цінностей і про їх зміст.

При своєму становленні філософія звертає увагу на співвідношення матеріально-речових і морально-релігійних цінностей, матеріального багатства і наукових знань. Один з давньогрецьких мудреців Аристипп говорив: «Краще бути убогим, ніж неуком: якщо перший позбавлений грошей, то другий позбавлений образу людського».

Для давньогрецьких філософів особливе значення як цінностей мали істина, добро і краса. Їх цікавили основи цих цінностей.

Релігіозно-христіанська думка, як непорушною основою цінностей запропонувала Бога, а головною цінністю – порятунок душі.

Філософія Нового часу належним чином оцінила цю орієнтацію на вигаданий, надприродний світ. Прагнення людей врятувати свої душі має зворотним боком зневагу до матеріальних цінностей, до свого здоров'я, продовження роду, праці і пізнання.

Звісно, ми можемо звести філософію лише у теорію цінностей – аксіологію, однак слід визнати, що ціннісний аспект філософії і зокрема – етика – ціннісна її сторона, яких не можна було віддавати на відкуп релігії.

Третій аспект філософії – пізнавальний (гносеологія). Як то вона може пізнавати світ, за допомогою яких методів і коштів?

Ще в античному світі сформувався скептицизм. Його прибічники сумнівалися щодо можливості пізнання реальності й закликали до пасивності. На щастя, скептики не становлять пере важність у філософському співтоваристві. Філософія сприяє пізнанню природи й суспільства, пробуджуючи в дослідників цікавість і зацікавленість у істині. Але ще більше значення філософії для наукового знання в тому, що вона аналізує пізнавальні можливості вченого, його методи дослідження. Найважливішим засобом пізнання є мислення.

Отже, у філософії розрізняють ряд дисциплін: метафізику (онтологію), аксіологію і гносеологію. Кожна з цих дисциплін має свій набір понять й характеризуються своєю проблематикою. Крім названих філософських дисциплін, розрізняють філософію природи (натурфілософію) й суспільства (соціальну філософію), філософію науки й техніки, філософію права та релігії, і т. інш.. Всі ці теоретичні побудови – продукт взаємодії філософії з іншими формами суспільної свідомості. Не займаються власними філософськими питаннями, а є використанням логіко-гносеологічних коштів на рішення світоглядних і методологічних проблем науки, релігії, мистецтва тощо.

4. Історичні  типи філософії

Об'єктивний ідеалізм: Платон, Хома Аквінський, Гегель.

Об'єктивний ідеалізм характеризується визнанням як об'єктивного сущого світового розуму (духу, ідеї) і трактуванням матеріального світу - як форми його прояву.

У античному суспільстві об'єктивний ідеалізм представлений вченням Платона (427 р. н.е. – 347 р. н.е.). Його основні твори «Федр», «Бенкет», «Теєтет», «Тімей», «Закони».

В творі «Закони» Платон порушує питання: як правильно розуміти, що таке Сонце, Земля, Місяць, зірки? І відповідає, що наївно зводити їх до матеріального тіла. Останні можуть скласти рух, однак є джерелом його. Це джерело Платон називає душею. Душа – рух, здатний рухати сам себе, причина зміни і переміщення речей. Отже, Сонце, Земля тощо – це лише форми душі. Душа первинна, фундаментальна; матеріальні тіла вторинні, похідні. Платон ставить проблему співвідношення духовного і матеріального і робить висновок про божественність душ, котрі переховувалися за матеріальними тілами.

Учень Платона Аристотель (384 р. н.е. – 322 р. н.е.) пішов від свого вчителя, створивши вчення про причини першочерговості початків всього сущего. Це була спроба уникнути протиріч вчення Платона, розриву між ідеальним (суб'єктивним) і її реальним (об'єктивним) світами. В Середньовіччя, пристосовуючи філософію Аристотеля до потреб католицизму, Хома Аквінський (1225–1274) розробив релігійну систему об'єктивного ідеалізму. Проте це була радикальна переробка Аристотелевої філософії. У Аристотеля досвід, мистецтво, знання та мудрість – чотири щаблі науки. У пізнанні від чуттєвих даних піднімаються уміння ними розпорядитися. Уміння – це мистецтво, ремесло, техне. Вище техне стоїть знання, у ньому розкривається необхідне та закономірне. Вищим рівнем пізнання є мудрість, метафізика.

Для Фоми Аквінського мудрість – це знання першооснов буття, теологія. Теологія вище науки, бо мудрість вище знання. Теологія вище філософії, оскільки лише вона дає розуміння основ буття. Філософії дозволено сприймати теологічну мудрість і робити  її доступною науковцям.

У своїй філософській системі Фома визнає як першість Бога, і існування ієрархії чистих духів, чи янголів, і навіть різних душ.

Бог – свята актуальність, саме буття, першопричина і праобраз всього. У ньому немає межі матерії, він згусток енергії, динамізму, і він роздає буття, щоб з'явилися окремі речі. У речах, на думку Фоми, слід розрізняти форму і матерію. Саме поділ форми і матерії залежить від Аристотеля, але у філософії Аквината воно теологізується. У Аристотеля матерія вічна, її не можна створити. А Фома дотримується креацианізму - творіння матерії з нічого. Сотворив матерію Бог, потім її індивідуалізує за допомогою форми, чи універсалізує.

Теоретичні побудови Хоми Аквінського стали канонічними для католицизму. Нині в допрацьованому вигляді його філософія функціонує в християнському світі є як неотомізм, офіційна доктрина Ватикану.

Своєю вершини об'єктивний ідеалізм сягнув у працях Гегеля (1770–1831). Його основний твір – «Логіка», як і систему часто називають панлогізмом чи логічним ідеалізмом.

Як предмет філософії Гегель розглядає абсолютну ідею (Бог, Світовий Дух), котра водночас і субстанція і суб'єкт. Субстанція вона, оскільки є як така і мета, а суб'єкт вона – активність, безупинне діяння. Її діяння полягає у пізнанні себе. Саме ж пізнання виявляється у виявленні котрі перебували у ній особливостей та її усвідомлення. У вченні Гегеля становища Платона про чинне душі знанні, і навіть Фоми Аквінського про універсалії як думках Бога ускладнюються і набувають вид незбираної логічної побудови про пізнання абсолютної ідеї свого власного змісту.

Містицизм і ірраціоналізм: Плотін, Боме, Ясперс

Містицизм – філософський напрям, представники якого ставлять за мету осмислення та обґрунтування релігійної практики безпосереднього єднання зі світовим Духом. Його характерними рисами є ірраціоналізм і інтуїтивізм. У центрі його перебуває пізнання про трансцендентне (потойбічне) Абсолют, який може бути розкрито у системі логічних понять. Надприродне, трансцендентне, божественне можливо збагнути лише в екстазі, «шляхом відмови від чуттєвого світу і занурення завглибшки власного буття». Поєднатися з Богом можна «у вигляді розчинення власної свідомості у Богові».

Представники неоплатонізму продовжили традиції Платона і посилили містичні настрої свого попередника. Одним з видних представників неоплатонізму є Плотін (205 -270), становив знамениті «Енеади».

Вчення Плотіна – містичний ідеалізм. У ньому роль першого початку відводиться «Єдиному». Єдине – це Бог, існуючий поза природою й над світовим духом (розумом, ну сом), світовою душею, матерією і природою. Як людина дійшла розуміння Єдиного?

На його думку, до Бога індивіда веде шлях самоочищення душі від матеріального, суєтного, самозаглиблення у внутрішній світ. Вірити в Бога людям допомагають духовні подвижники. Витвір світу Єдиним Плотін називає еманацією. Через війну еманації виникає світової дух. Світова душа розпадається на деякі душі. Матерія виникла як нижча щабель еманації. Природа наповнена різними душами: Землі, Сонця тощо. Душа Землі, своєю чергою, породжує душі рослин, тварин. Душі – найкраща частина природи, матерія – її найгірша частина. Вона – погасле світло, яке випромінює Єдиний. І це сенс – небуття. І це значення – протистояння Єдиному (Благу). Матеріальне, тілесне – джерело зла.

Однією з виразників німецького містицизму був Я. Боме (1575–1624). Як і Плотін, він піддавався містичним візіям. Його основні твори: «Аврора чи ранкова зоря в сході», «Про трояке життя людини».

Вони  доводили, що потойбічний світ, котрий за Гегеля, збагненний тільки до розуму, може бути виявлено індивідом у душі. Католицьке духовенство, що вважало себе посередником між віруючим і Богом, не схвалює такі міркування.

Боме вчив, що «з першооснови, що дає вічну єдність, безмовність без сутності, вічний політичний спочинок і ніщо, силою прагнення до «чогось» породжується божеством, потім Богом – вічна природа, потім владою божою – духовним світом образу і за останнє породження – земний світ».

Феєрбах помітив корінну слабкість містичного ідеалізму. Його побудова безграмотна з погляду логіки й досягнень науки. Він звернений переважно до емоційних переживань і вірі в можливість безпосереднього спілкування з Богом і духами.

У неявному вигляді містичний ідеалізм містить і отримує важливу проблему: співвідношення раціонального і ірраціонального. У XX столітті ця проблема чітко формулюється і вкладається в філософські системи ірраціоналізму. Однією з цих систем є філософія До. Ясперса, головні поняття якої – трансценденція (Бог) і екзистенція (буття людини).

До. Ясперс (1883–1969) – представник екзистенціалізму. Діяльність «Розум і екзистенція» він мислить філософію як розуміння розумом нерозумність і доказ ірраціональності буття. У цьому вся корінна відмінність між містичним ідеалізмом і ірраціоналізмом, яка, по суті, виключає подібності з-поміж них.

Основні твори Ясперса: «Витоки історії та її мета», «Філософська віра».

Найважливішим пунктом філософської побудови ірраціоналізму є положення, що, з одного боку, людину обіймає реальність, а. з іншого, – її немає дана і може бути дана вся реальність. Людина перетворюється на принципі невдаха. Його трагічна невдача натякає чогось вищу, що вона сам, що він зобов'язаний сподіватися і для ніж зобов'язаний змиритися.

Суб'єктивний ідеалізм: Юм, Кант

Значний внесок у розробку суб’єктивно-ідеалістичного вчення вніс Д. Юм (1711–1776). Його основну роботу зосередили – «Дослідження про людському пізнанні».

Як принципової передумови своєї філософії Юм взяв різницю між практичною і пізнавальною діяльністю. У практиці людина керується який з природи інстинктом, і вірить у існування природи, та її віра принесла свої позитивні плоди. Інша річ пізнання. Тут доводиться керуватися розумом, і «будь-коли не маючи при собі ніяких речей, крім сприйняттів, він у разі неспроможний зробити який би не мав досвід щодо співвідношень між сприйняттями і об'єктами. Тому припущення щодо такому співвідношення позбавлене будь-якої логічної підстави».

Тим самим у теорії пізнання Юм свідомо визнав правоту скептицизму. Ні про які матеріальні речі розуму неспроможні судити. Матеріальний світ може бути джерелом пізнання, а матерія – ніщо. Принципове сумнів щодо можливості пізнання зовнішнього світу Юм звертає проти релігії. В жодному відчутті Бога загалом немає в людині, його існування сумнівно, не прийнято розуму.

Другий яскравий представник суб'єктивного ідеалізму є І. Кант (1732–1804), який називав свою філософію трансцендентальний ідеалізм. Його основні роботи – «Критика чистого розуму», «Критика здібності судження», «Критика практичного розуму».

Насамперед Кант дійшов висновку, розкриття понять це не дає справжнього пізнання, бо розширює знання, не додає до відомому нових відомостей. Так, осмислюючи поняття «квадрат», не отримують нових знань про нього, а лише виявляють те що вже міститься.

Але в рахунку канта цікавлять такі судження, які стосуються емпіричних подій, щодо понад чуттєвий світ, тобто. метафізичний. І Кант дійшов висновку, такі судження можливі лише за однієї умови. Цією умовою мусить бути їх трансцендентальність.

Так трансцендентальні є судження математики, наприклад, геометричні. Постулати геометрії неможливо осмислити, не володіючи поняттям простору. У цьому простір мислиться як щось безупинне, однорідне в усіх власних точках, без «верхи» і «низу», без виділених напрямів. Емпіричні об'єкти не дають жодних підстав щодо освіти поняття простору шляхом абстрагування. Вони переривчасті, різняться своїми якостями. Наприклад, це камінь, це дерево, це будинок. У земних умовах людина чітко розрізняє гору і низ, напрямок руху підкинутого вгору каменю. Але простір взагалі особі важко сприймати.

І Кант робить висновок, що простір не є емпіричне поняття. Воно вилучено з чуттєвих даних, а упорядкований сприйняттю речей стає можливим з того що свідомість організовано, має, зокрема, поняття простору. За допомогою нього речі координуються щодо одне одного, вони передбачають протяжність тощо.

Тією самою апріорною формою чуттєвості є простір та час.

Простір та час як апріорні форми, обов'язкові всім, як наслідок гарантують об'єктивність сприйняття зовнішнього світу. В усіх єдина організація чуттєвості.

Матеріалізм: Гольбах, Фейєрбах, Енгельс

Матеріалістичні філософські побудови отримали ім'я через те, що й автори за первинне приймають матерію і не визнають існування надприродного світу. Однією з яскравих матеріалістів є Гольбах (1723–1789). Свої ідеї він викладав у творі «Система природи».

Природа матеріальна, бо всі тіла складаються з речовини, з невидимих молекул матерії. Вона вічна і непереможна. Взаємодіючі тіла утворюють систему. Взаємодіючі тіла відповідно до своїх природних властивостей. Внаслідок цього вони змінюються, перебувають у русі. «Рух – це спосіб існування, необхідним чином що з сутності матерії».

У Гольбаха відсутня – й у цьому криється головна слабкість його філософії – дивно розроблена теорія пізнання. Його теоретико-пізнавальні погляди базуються на розумінні матерії як джерела знань.

Гольбах – послідовний сенсуаліст. Він вважає, що це знання з відчуттів, а мислення – продовження досвіду.