Крымско-татарский вопрос

                                   Вступ

     Спілкування та відносини між народами в Україні – важливий аспект державного і соціально –політичного буття нашої держави. За радянських часів національна проблема в Україні вважалася вирішеною у злагоді та гармонії. Більш того, часи міжетнічних непорозумінь, принаймні в Європі, вбачалися у минулому. Але, події 90-х рр. ХХ ст.: кривавий морок на теренах колишньої Югославії , що не розсіявся й до сього часу, жерви Нагірного Карабаху, Сумгаїту, Тбілісі, Алма - Ати – це все вже колишній СРСР – висвітлили нагальну необхідність у попередженні етнополітичних конфліктів, вивчення міжетнічних відносин.

           Усвідомлення народами своєї особистості і несхожості на інших, супроводжувалося не лише спробами пояснити цю несхожість, а й претензіями на володарювання «не своїми » територіями. 

           Не можна закривати  очі на те, що процеси глобалізації та модернізації в сучасному світі  ідуть паралельно з процесами етнічної парціації, сепарації, дисперсизаці . На них накладаються процеси етнорегіоналізації , релігійного розмежування. Все це створює калейдоскоп протилежно спрямованих векторів розвитку, на сам перед інтеграційних та дезінтеграційних. А якщо додати до цього вплив політики, яка вправно використовує етнічність , для досягнення політичних цілей ,стає зрозумілим той ефект «пульсуючого Всесвіту», про який разом з астрономами сьогодні можуть писати й політологи. Світ стає більш хитким  непередбачуваним. А у таких умовах кожна країна мусить подбати про так систему безпеки, в якій серйозний аналіз кожного нового етапу в розвитку суспільства сполучався б з аргументованою характеристикою протидіючих субєктів ,стереотипів мислення, механізмів конфліктної поведінки. Хоч в Україні за останні роки з’явилася власна етноконфліктологія, вона досі не має розгалуженої інфраструктури , експертного моніторингу міжетнічних конфліктів, як і відповідного конфліктологічного менеджменту, йдеться про систему, здатну помітити зосередження конфліктної ситуації, виявити її «больові точки», і проаналізувати динаміку напруженості . І вже на цій основі запропонувати відповідні стабілізаційні зходи.

           Якщо ж такої  системи не буде створено, у разі загострення ситуації , вже в котре доведеться користувався дорогим і малоефективним методом «проб і помилок» .  

           Формування теперішнього політико-правового становища національних меншин спричинило появу у часини з них високих очікувань на етнонаіональне відродження за державної допомоги, а слідом – наростаюче розчарування і невдоволення між сподіваннями і реальністю. Практика сучасної державної політики щодо національних меншин базується на демократичному  визнанні рівних політичних , соціальних, економічних та культурних прав і свобод громадян держави незалежно від їх національного походження .

           Своїм змістом вона спрямована на здійснення заходів культурного спрямування: розширення можливостей користування і навчання різними мовами, підтримку національних та культурних традицій і забезпечення умов сповідування своєї релігії, підготовку національних культурно - освітніх кадрів , організацію національних навчальних закладів, сприяння випуску літератури, радіо- та телепрограмм національними мовами(тобто, захист прав національних меншин, як невідємної частини захисту прав людини).

           Україна, як незалежна  держава, з’явилась на карті світу  тоді, коли в цілому були сформовані не лише концептуальні , а й міжнародно – правові рамки легітимації  національно – державного самовизначення. Україна успадкувала складну систему етносоціальних та етнорегіональнх відносин, що склалися на протязі багатьох століть.    

           В сучасних умовах Україна дбає про створення належних умов для етнокультурного відродження і державницького розвитку українців , як етносу, який е консолідуючою основою поліетнічної нації , що розвивається на теренах сучасної української держави.

           З появою української суверенної держави, український етнос ,який становить,3/4 населення країни , політично самовизначився. Подальший націо- творчий процесс розвивається двома односпрямованими напрямами. Один – консолідація і розвиток етнокультурного ядра. Другий , з огляду на те , що Україна за складом свого населення належить до поліетнічних країн, має своїм змістом відродження культури і самоусвідомлення неукраїноетнічного громадянства. Сьогодні етнічність – це далеко не символічний капітал, як це нещодавно уявлялося. Це – фактор, який справляє помітний вплив на економічну, політичну, професійну, освітню сфери. І водночас – джерело постійних небезпек , що виходять з культурного й релігійного фундаменталізму і примушують мільйони людей жити у стані постійної тривоги і страху. У нашому мінливому і непередбачуваному світі  навряд чи можливо щось зрозуміти чи спрогнозувати , не звертаючись до аналізу масової етносоціальної свідомості , світу уявлень , настроїв ,оцінок , почуттів великих мас людей . У таких умовах незмірно зростає роль орієнтаційної сфери політики , яка занурює останню у ірраціональний світ цінностей , уподобань, стереотипів поведінки. Більшість українського соціуму  сходиться на тому , що Україні потрібна така стратегія , яка б враховувала , гармонізувала і забезпечувала інтереси як титульного етносу , так і інших етносів та субетносів , гарантувала рівноправність відносин , атмосферу толерантності , довіри й поваги у взаєминах між ними , усунення чинників міжетнічної напруги та міжетнічних й етнополітичних конфліктів , національний мир та злагоду .

                             Хід конфлікту

      Крим - важливий стратегічний регіон південно-східного вектора зовнішньополітичних орієнтацій України, ключовий пункт на шляхах, що ведуть до Середземномор'я та Близького Сходу. Втрата контролю над Кримом здатна створити велику загрозу національній безпеці й національним інтересам української держави. Кримська проблема набуває значення, яке виходить далеко за межі внутрішньої ситуації України. Україна, йдучи на відновлення Кримської Автономії, значною мірою поступилася власними інтересами на догоду зовнішнім силам, але водночас несе тягар відповідальності за стабільність і безпеку в регіоні. Кримський регіон посідає особливе місце в етнополітичній структурі України. Ця особливість зумовлена комплексом історичних, політичних соціально- економічних  та соціокультурних проблем. Це єдиний регіон в Україні, де російська меншина посідає домінуюче становище, її кількість становить понад 60% населення всього півострова. Особливістю півострова є те, що в історичній свідомості росіян, як тих, хто безпосередньо мешкає у Криму, так і населення сусідньої Російської Федерації, цей регіон сприймається в ореалі слави російської зброї. На цьму грунті  реанімуються старі та культивуються нові міфи щодо належності Криму до Росії, а також званого «дарунку» М. Хрущовим Криму Україні.

      За  цими, здавалося б не надто серйозними міфологемами приховується досить –таки  небезпечне явище, воно ґрунтується  на примітивізації історичних явищ та процесів, зручних для щоденного ужитку. А якщо людині повсякчас вживлювати у свідомість легенду про «Севастополь –славу російської зброї » та «хрущовський дарунок» , то незабаром вона почне перейматися таким небезпечним почуттям, як бажання виправити «історичну несправедливість» і все поставити на свої місця. Так відбувається етнопсихологічна мобілізація. Саме за таким сценарієм ще донедавна розвивалася ситуація в Криму .

      З прийняттям нової Конституції АРК, яку Верховна Рада України ратифікувала наприкінці 1998 р., ситуацію навколо цього питання вдалося стабілізувати, зробити керованою і прогнозованою.

      Але складність етнополітичної ситуації в  Криму обумовлюється не лише наявністю  російського етнічного чинника. На сьогодні не менш, якщо не більш складним є кримськотатарський чинник. Донедавна джерелом постійної етнополітичної напруги, яка нерідко ставала причиною конфліктів між раніше депортованими кримськими татарами з представниками місцевої влади, було питання спрощення процедури надання громадянства для представників кримськотатарського етносу. Тут важливо зазначити , що йдеться про народ, який зазнав жорстоких сталінських депортацій, але який не скорився і фактично вів постійну боротьбу за відновлення своїх громадянських прав і повернення на свою історичну батьківщину, тобто у Крим.

        До 1998 р. на шляху повернення  кримських татар на півострів  було знято юридичні перешкоди, але натомість,виникли фінансово- економічні. Для одержання  українського громадянства , кримським татарам необхідно було спочатку вийти з узбецького, заплативши за це солідну суму грошей. І цей фактор істотно гальмував процес репатріації, і викликав невдоволення з боку депортованих. Ситуація не раз загрожувала виходом з під контролю , переростаючи  в акції масового протесту та конфліктні сутички в Криму.

      Також труднощі викликає питання про надання виборчих квот для кримськотатарського населення. Так, як ні Конституція  України, ні Конституція АРК, таких квот не передбачає.

        Ще один важливий аспект проблеми – політичний. Він безпосередньо заторкує інтереси інших етнічних спільнот, які мешкають поряд із кримськими татарами. Адже якщо взяти за основу вимоги  Рамкової Конвенції МОП №169, то доведеться за кримськими татарами зрезервувати значні ділянки територій, на яких вони повинні вести своє традиційне господарство, а держава по суті не використовуватиме ці території для експлуатації, чи робитиме це з дозволу корінного народу. Враховуючи специфічність Кримського регіону, реалізація цього аспекту стає практично неможливою з огляду на обмеженість угідь безпосередньо у Криму.

      Нинішній  стан міжетнічних стосунків є  закономірним наслідком взаємодії  чинників політичного, ідеологічного  і етнокультурного характеру. Вони є близькими до напружених. Міжетнічні стосунки в Криму стимулюють дезінтегруючі тенденції розвитку суспільства. Втім, ці стосунки не роблять ситуацію вибухонебезпечною, вони інтенсифікують вплив зовнішнього фактора, зокрема Росії і США. Ще один висновок - потужний вплив на характер етнополітичної ситуації справлятиме кримськотатарська спільнота, зростатиме роль української і ослаблюватиметься роль російської. Цей висновок грунтується на аналізі структури етносів на мікро і макрорівнях.

      Крим, який з 1475 р. належав до Османської імперії, а з 1772 р. формально незалежний, був  остаточно віднесений до Російської імперії Маніфестом цариці Катерини ІІ від 8 квітня 1783 р. Під час революційних подій 1917-1920 рр. урядом більшовиків була утворена Кримська Автономна Республіка в складі Російської федерації, яка проіснувала до 1945р. В статусі звичайної області Крим переданий Україні в 1954 р., що мотивувалося насамперед господарсько-економічними обставинами. Пізніші претензії росіян на Крим законних підстав не мають, оскільки акт передання був оформлений згідно з діючими тоді законами СРСР.

      Так само не мають достатньо грунтовних підстав і претензії кримських сепаратистів на утворення самостійної державності, оскільки "російськомовне" населення не є окремою етнічною спільнотою. Наявність значної кількості етнічних росіян у Криму також не може бути достатньою підставою для утворення місцевої державності, оскільки тоді слід говорити про весь південно-східний регіон та інші області України, де також живе велика кількість росіян. Отже, тоді йдеться взагалі про ідентичність української держави в цілому: чи вона має бути українською, чи ще однією російською державою? Але це питання взагалі лежить в іншій площині й тут недоречне.

      Єдиною  легітимною основою утворення Кримської  Автономії слід визнати кримськотатарський чинник. Тривале існування Кримського ханства сприяло етнічній консолідації й призвело до утворення особливого кримськотатарського етносу. Але його історична доля в умовах російсько-радянської імперії склалася досить трагічно, а його право на самовизначення не було належним чином враховане під час великих потрясінь у ХХ ст. Зростання кількості переселенців з України та Росії, а з іншого боку, міграція кримських татар до Туреччини у ХVIII-ХІХ ст. створили ситуацію, коли суто етнічна державність перетворилася б на засіб пригнічення нових переселенців, які становили основне населення в містах Криму й робили значний вклад в економічну модернізацію півострова.

      Отже, коли в 1918-20 рр. реально виникла можливість формування Кримської Автономії, головною підставою тут була наявність  кримськотатарського етносу з певними  державницькими традиціями й культурною традицією, але характер цієї автономії не міг бути суто етнічним. Кримська Автономія може існувати тільки як засіб узгодження інтересів кримських татар та інтересів іноетнічних верств населення півострова. Як тільки кримських татар було депортовано, потреба в такій автономії відпала, й Крим став звичайною областю. Але з їх поверненням об'єктивна потреба в автономії знову виникає.

      Створення суто етнічної автономії в Криму  реально неможливе, хоч би як цього  бажали деякі кримськотатарські політики, так само як неможливе взагалі існування Кримської Автономії без кримських татар, хоч би як цього прагнули деякі "російськомовні"політики. Отже, потрібна відповідна консолідаційна ідеологія співіснування, що відбиває інтереси різних верств населення Криму. А така ідеологія може бути сформована лише на грунті відповідного розуміння об'єктивного характеру кримської моделі державності.

      Виходячи  з такого розуміння характеру  Кримської Автономії, власне кажучи, й слід було будувати систему місцевого самоврядування, тобто надати значні права кримськотатарському етносові в її республіканських структурах. Цього, як ми знаємо, не сталося внаслідок прагнень місцевої політичної еліти до безумовного панування, а також і внаслідок недостатньої уваги Києва до кримських проблем.

Загальна  характеристика економічної та суспільно-політичної ситупиії в автономії.

      Соціальпо-економічішй  розвиток Автономної Республіки Крим проходить в умовах суперечливої і строкатої палітри політичних, етнічних та конфесійних інтересів багатонаціонального (майже 80 національностей) населення Криму. Характерна особливість ситуації в регіоні - домінування її суспільно-політичної складової (обстановка у владно-політичній та етнополітичній сферах) над соціально-економічною, що зумовлено наступними чинниками: недоскональність правового регулювання відносин між центральними та місцевими органами виконавчої влади автономії; низка непирішепих політико-правовнх, соціально-економічних і культурних проблем, пов'язаних з облаштуванням кримськотатарського народу; низька присутність в Автономній Республіці Крим української культури та української мови; складна міжконфесійна ситуація в регіоні; вплив па ситуацію в Криму зовнішніх факторів (російський, турецький, ісламський), які охоплюють економічну, політичну, гуманітарну, інформаційну сфери.

     Аналіз  економіки автономної Республіки Крим свідчить про стійкі ознаки послаблення  її економічних зв'язків з іншими регіонами України па фоні їх посилення  з Російською Федерацією, на яку припадає третина зовнішньо-торговельного обороту автономії. Російська Федерація є основним іноземним інвестором економіки автономії. Так, її прямі інвестиції на душу населення в Криму сягають 34,4 дол. США, тоді як в Україні цей показник складає 6,3 доларів. Найбільш високою залежністю від Росії характеризується рекреаційна галузь економіки Криму - дві третини відпочиваючих приїздять із Росії. На сьогодні не вирішено питання врегулювання прав власності інших держав на майно, що знаходиться на території Автономної Республіки Крим. Зокрема, Російською Федерацією подано перелік об'єктів соціально-культурної сфери, на які вона претендує, з 145 об'єктів, право власності по яких до нинішнього часу не підтверджене. Недостатньо врегульовані відносини власності створюють передумови для посилення в регіоні дії позаекономічних чинників, сприяють розвитку криміногенної ситуації в економіці Криму. Рівень злочинності у сфері економіки становить понад 40% від загальної кількості правопорушень.

      Енополітичний аспект проблеми

      Можна позначити дві протилежні концепції бачення кримськотатарської проблеми, відмінність між якими криється у вихідному визначенні - чи є кримські татари окремим народом - нацією, яка має право на свою територію і власне політичне життя, з усіма наслідками цього, аж до права утворення самостійної держави, або ж кримських татар варто трактувати як національну меншину - етнос поряд з іншими етнічними групами, що мешкають в Україні, й тоді їхні права полягають лише в забезпеченні національно-культурної автономії та громадянської рівноправності.

      Обидві  концепції мають своїх прибічників  і супротивників, пов'язані з досить серйозними аргументами та обгрунтуваннями, зумовлені інтересами й метою  тих або інших політичних сил. В залежності від прийнятої моделі бачення проблеми шукають і шляхи її вирішення. В першому випадку робиться акцент на політичних правах народу, в другому - на соціально-економічних питаннях.

      Очевидно, що самі кримські татари вважають себе окремою нацією, яка має право  на політичне самовизначення. На користь цієї концепції наводяться достатньо серйозні історичні обгрунтування. Тривалий час існувало феодальне кримськотатарське ханство, яке, хоч і було автономним у межах Османської імперії, але сформувало достатньо тривкий досвід політичного й державного життя, пам'ять про яке впливає й на сучасних кримськотатарських політиків.

      Друга позиція, що трактує кримських татар  як національну меншину, практично  зафіксована в правовому полі Української Держави. Її дотримуються й місцеві кримські політики, й  київська влада. Фактично це офіційна позиція України. Законодавство з національних меншин в Україні грунтовно розроблене й цілком забезпечує їхні національні й культурні права. Вважається, що немає жодних особливих підстав виокремлювати кримських татар із ряду інших національностей, котрі проживають в Україні. Більш того, наголошують, що Україна приділяє цьому народові значно більше уваги, ніж іншим, і несе фактично на собі весь тягар облаштування кримськотатарських переселенців у Криму, хоча зовсім не Україна несе відповідальність за акт депортації з тієї простої причини, що Крим був переданий до її складу кількома роками пізніше.

      Московські  політичні кола, які орієнтувалися  переважно на місцеве "російськомовне" населення Криму, також відстоюють цю позицію. Набір аргументів, які наводяться з цього приводу, зводиться до заперечення історичної обгрунтованості прав кримських татар на територію Криму і створення своєї держави. Апеляції до часів Кримського ханства вважаються неспроможними, як узагалі всі подібного кшталту історичні аргументи, інакше довелося б дуже багато чого перекроювати на сучасній карті світу, а це загрожувало б великими конфліктами. Виходити варто з тих реалій, що склалися. Вказується, що, окрім кримських татар, свого часу з Криму були депортовані також громадяни інших національностей - греки, болгари, вірмени, німці, які також мають право на цю територію. Культурна самобутність і національна своєрідність кримських татар ні в кого не викликає сумнівів, однак їх визнають лише як одну з національних меншин і не більше.В цілому, незважаючи на ідеологічний підтекст, ця позиція позначається певним прагматизмом: необхідно дбати про облаштування та економіку, домагатися нормального рівня добробуту народу, залишаючи осторонь усілякі політичні ігри. В цій моделі заперечується позиція, нібито шлях до гідного життя лежить через оволодіння механізмами влади.  

      Між цими двома крайніми позиціями можна  виявити й проміжні - більш м'які  й компромісні. Одна з них тяжіє до першої позиції і зв'язана з визнанням за кримськими татарами права на національно-територіальну автономію. В цьому випадку можна зберегти цілісність Української Держави, а з іншої - частково реалізується й право кримськотатарського народу на самовизначення.

  Проте досить сильним аргументом проти надання Кримській АР етнонаціональної специфіки є реально існуючий стан речей - домінування "російськомовного" населення в Криму. Власне, йдеться не про росіян чи українців, а саме про "російськомовних" - це певна позаетнічна верства населення, складена з повоєнних переселенців з усіх кінців СРСР. Цій домінантній у Криму верстві більше підходить колишня назва "радянського народу", оскільки вона досить змішана й складається не тільки з етнічних росіян або українців. Її нелегко спокусити ідеями, опертими на російський або український націоналізм, і в ній досить легко збудити ностальгію за колишніми часами відносного добробуту й спокою, чим, до речі, успішно користується комуністична пропаганда. Втім російські націонал-патріоти також нарощують зусилля для перетворення Криму в суто російську національну автономію з постійною загрозою відокремлення від України, та поки що їхні дії не мають серйозних успіхів.

      Можна припускати, що Кримська республіка в  перспективі здатна набути характеру  національно-територіальної автономії за умов рішучої зміни демографічного балансу на користь кримських татар. Це може статися або в результаті швидкого природного зростання цього етносу або в результаті нової масштабної хвилі переселення, що має охопити вже й кримських татар Туреччини. В першому випадку потрібен досить тривалий час - декілька генерацій, а це ще дає змогу реалізувати ідею толерантної інкорпорації кримських татар в українське суспільство. В іншому випадку матиме місце ситуація, схожа з утворенням держави Ізраїль, що несе з собою загрозу серйозних конфліктів.

Кримська автономія й можливості подальшого розвитку  "кримськотатарської ідеї".

          Наявність автономного територіального утворення в рамках унітарної за характером національної держави вже саме по собі є парадоксом. Також суцільною ілюзією, розрахованою на легковірність громадян, є всі міркування про "багатонаціональний кримський народ". Фактично у вигляді АРК ми маємо російськомовне пострадянське напівдержавне утворення, яке виникло в результаті нерівноправного для України компромісу інтересів політичних еліт Москви та Києва. Існування АРК неможливо пояснити наявністю великої кількості росіян, які проживають тут, бо в інших областях України їх налічується значно більше, однак ніхто всерйоз не ставить питань про створення нових автономій у Донецьку або Луганську.

      Єдиним  виправданням існування Кримської  Автономії слід визнати все ж  кримськотатарський чинник. Але АРК  створена зовсім не як національно-територіальна  автономія і далеко не в інтересах  кримських татар. Скоріше можна визнати, що вона створювалася якраз для протидії міграційному рухові в ситуації, коли ані Москві, ані Києву, зайнятим своїми проблемами, ніколи було дбати ще й про кримських татар. З іншого боку, утворення АРК запобігало ситуації, коли після поверненні кримські татари висунули б вимогу створення національно-територіальної автономії. Тоді АРК фактично слід розглядати як своєрідний засіб зміцнення місцевої влади у відповідь на очікувані наслідки переселення. Почасти це також і засіб самоорганізації російськомовного населення Криму для захисту своїх матеріальних і політичних інтересів. . . Не можна цілком прийняти й ситуацію домінування "російськомовного" населення в системі влади Криму. Найбільш правильний погляд на Кримську Автономію полягає в її розумінні як механізму вирішення конфліктних суперечностей і погодження інтересів кримських татар з місцевим населенням як знаряддя толерантної інтеграції кримських татар у систему українського громадянського суспільства. Якщо цю функцію АРК неспроможна виконувати, слід, мабуть, замислитися над питанням про доцільність її подальшого існування.

      Справді, етнічні права кримських татар  як національної меншини цілком можуть бути забезпечені відповідними механізмами  центральної влади в Києві. На основі чинних механізмів погодження інтересів різноманітних верств населення в Криму може сформуватися ідеологія співіснування різноманітних етносів, що сприятиме стабілізації ситуації й знизить імовірність розвитку небажаних для національних інтересів України процесів. На жаль, деякі аспекти аналізу ситуації в Криму не дають достатніх підстав для оптимізму щодо можливості формування таких механізмів у найближчому майбутньому. Передусім це пов'язане з конфліктними ситуаціями, що не раз виникали за останні роки між кримськими татарами й місцевою владою. Ці конфлікти показують наявність глибоких внутрішніх суперечностей, що склалися в Криму. Є високий ступінь ризику паралельного або неконвергентного розвитку місцевого кримського і кримськотатарського співтовариств громадян, що має реальну перспективу великомасштабного конфлікту.

      Визнаючи  історичну правомірність "кримськотатарської ідеї", зав'язаної на концепції "повернення", все ж було б межею наївності  вважати, що з остаточним переселенням і облаштуванням кримських татар вона не набере подальшого розвитку з якимись новими домінантами й цінностями навзамін ідеї, що реалізувалася - "повернення". Було б досить послідовним у логіці кримських татар зробити наступний крок у розвитку ідеології національної консолідації й розвивати ідею цілковитого національного самовизначення, проробляючи можливості поступового формування кримськотатарської державності.

      Й хоча на даний момент лідери кримськотатарського  руху не ставлять це завдання на порядок  денний, українським аналітикам варто проробити й цей варіант. Питання не в тому, чи є явні або приховані інтенції цього типу у кримських татар, їхніх лідерів або у їхніх зарубіжних союзників. Нинішня кримськотатарська політична еліта демонструє лояльне ставлення до української держави. Питання в тому, чи можливе в принципі створення кримськотатарської держави й за яких умов ця гіпотетична ідея здатна втілитися в реальні гасла та дії політиків? 

      Часто висловлюється думка, що фактично на сьогоднішній день Меджліс відіграє роль паралельного уряду в Криму, уряду для кримських татар, зі всіма необхідними відділами  й секторами. Слід враховувати, що кримськотатарський рух - це щось більше ніж політична  партія, хоча, звичайно, оцінювати його в державно-правових категоріях не зовсім коректно. Справді, може створюватися враження, що в рамках системи національного самоврядування йде поступове цілеспрямоване формування елементів кримськотатарської державності. Реально функціонує автономна система кримськотатарського самоврядування. Створена своєрідна управлінська вертикаль: Меджліс - районні меджліси - сільські меджліси. Така організація дає змогу Меджлісові проводити свою політичну лінію і здійснювати керівництво кримськотатарським рухом на місцях.

      Геополітична  площина проблем Чорноморського регіону примушує визначити ще одного суб'єкта, який не є зацікавленимним у інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство та пошуку взаєморозуміння між керівництвом Меджлісу та Українською державою. Мова йде про російський вектор впливу на регіональні процеси. Враховуючи існування власних специфічних інтересів, цей вектор, з деякими застереженнями, розпадається на кілька складових - РФ (державне керівництво, спеціальні служби, політичні партії, економічні угруповання тощо), Чорноморський Флот, політичні сили Криму проросійського спрямування.

      Збереження  контролю РФ над процесами в Чорноморському регіоні потребує зміцнення позицій  Росії на Кримському півострові (унікальна військово-морська база в Севастополі). Особливого значення все це набуває з огляду на перспективні проекти транспортування каспійської нафти за умов утрати останнім часом позицій РФ у регіоні Південного Кавказу. Необхідність для РФ посилення позицій на Чорному морі зумовлюється й процесом подальшого розширення НАТО, оскільки до "другої хвилі" розширення, цілком можливо, входитимуть і чорноморські країни - Румунія та Болгарія. Неврегульованість кримськотатарської проблеми дасть змогу офіційній Росії, в разі ускладнення відносин з Україною, вирішувати дві взаємопов'язані проблеми: підтримувати етнополітичну ситуацію в АРК в неврівноваженому стані - на випадок жорсткої розмови з Києвом щодо ЧФ або Севастополя та створювати атмосферу підозрілості між Україною й Туреччиною, що об'єктивно посилюватиме геополітичну вагу Росії в Чорномор'ї.