Культура Стародавньої Греції

Тема 10. Культура Стародавньої Греції.

П Л А Н

Особливості античної культури.
Міфи – основа і джерело античної культури.
Періоди розвитку культури Стародавньої Греції, її досягнення.

Особливості античної культури.

Античним ("античний" лат. antiquus — "давній") світом традиційно називають цивілізації Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Епоха античності охоплює період з III тис. до н.е. (час формування давньогрецької культури) до середини V ст.н.е., коли перестала існувати Західна Римська Імперія. Античні цивілізації Греції та Риму межували зі стародавніми цивілізаціями Сходу — Єгиптом, Фінікією, Персією та іншими державами, підтримували з ними жваві торговельні та культурні контакти.

Антична культура у початковий період свого розвитку запозичила чимало ідей від розвинутих у той час культур Стародавнього Сходу. Водночас вона стала глибоко оригінальним явищем, культурою гуманістичною за своїм змістом, інтерактивною, раціоналістичною та антропоцентричною, позбавленою східної традиційності. На противагу античній культурі, характерною рисою культури Стародавнього Сходу був теоцентризм.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі зі селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотними. Сутність полісного життя становила єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу[2].

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки уявляли у вигляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Ідея гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси перебувала в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило неминуще значення античної доби для людства, його культурного поступу.

Деякі здобутки цієї доби віками залишалися нормою та недосяжним зразком. Дух еллінсько-римської античності, якому, за визначенням німецького історика культури Вінкельмана притаманні "геніальна простота й спокійна велич”, ще й досі пронизує найглибинніші підвалини європейської культури. Античність – спільне минуле, велике й героїчне, всіх європейських народів; саме вона робить ці надзвичайно різні народи – від португальців до українців, від вірменів до ірландців, від австрійців до литовців – членами однієї європейської культурної сім’ї, яка має одних учителів: стародавніх греків і римлян. І всі ми рівною мірою є спадкоємцями й правонаступниками їхньої коштовної спадщини, збагаченої та вишляхетненої християнством, і завдяки цьому – європейцями.

Духовну скарбницю Еллади і Риму становлять філософія як особлива форма мислення та культури, логіка й головні зсади раціоналістичного світогляду, першовитоки багатьох наук: геометрії, арифметики, астрономії, фізики, хімії, історії, етики, естетики, літературознавства й мистецтвознавства. Античність – наріжний камінь багатьох галузей людської діяльності, зокрема політики, де наш лексикон і сьогодні майже не вийшов за греко-римські рамки: демократія, олігархія, монархія, республіка, тиранія, партія, деспотія, диктатура. Те саме і в праві, в мистецтві, в інших галузях. У наше сьогоднішнє життя органічно вплилися численні поняття, слова, назви, імена, вирази, які дійшли до нас саме з культури Стародавньої Греції. Коли ми хочемо підкреслити величину предмета, то кажемо, що він "гігантських” розмірів, коли наголошуємо на величі якоїсь роботи, то кажемо, що вона "титанічна”, і навпаки незначних людей називаємо "пігмеями”; з тих же джерел і вирази "панічний жах”, "яблуко розбрату”, "ріг достатку”, "олімпійський спокій”, "лебедина пісня”, "ахіллесова п’ята”, "муки Тантала”, "сізіфова праця” та багато інших. Численні наукові поняття своїм корінням сягають у старогрецьку мову.

Античність цілком слушно називають колискою європейської цивілізації, бо там її витоки, прототипи майбутніх форм економіки, політичного устрою, науки, мистецтва, менталітету, права. Саме в античні часи виникає і робить свої перші кроки європейська людина як особливий соціокультурний тип.

Міфи – основа і джерело античної культури.

В своїй первісній формі міфічні перекази до нас не дійшли; ми обізнаємося з ними в художній обробці пізніших поетів. У грецькій літературі першу спробу систематизації переказів про богів зробив Гесіод (VIII вік до н. е.) в поемі «Теогонія» («Походження богів»), що дійшла до нас у неповному вигляді. В кінці І віку до н. е. римський поет Овідій спробував на підставі, головно, грецьких джерел дати поетичний виклад усієї маси античних міфічних переказів у поемі «Метаморфози» («Перетворення»). Римляни засвоїли старогрецьку міфологію і ототожнювали своїх богів із грецькими, тільки змінивши по-своєму деякі імена олімпійців і доповнивши її небагатьма переказами про своїх місцевих богів; через це поема Овідія може правити за джерело, щоб обізнатися з античною міфологією, хоч усього багатства міфів римський поет не вичерпав, а первісний релігійний характер їх в обробці Овідія, двірського поета епохи імператора Августа, утратився. Релігійна легенда стала в Овідія найчастіше просто казкою чи новелою З цікавим сюжетом і доладною формою.

З погляду стародавніх греків, світ не був витвором єдиного божества і постав не «за шість» днів, як розповідає староєврейська легенда, а шляхом тривалого розвитку, в результаті упертої боротьби молодшого покоління богів з древніми, що уособлювали хаотичні сили природи. Напочатку був хаос, який Овідій визначає як безладну масу безконечно одноманітного вигляду.

У фантастичній формі міфи відбили процеси і соціально-культурного розвитку: спостереження людиною природи і боротьбу з нею, виникнення сім'ї, приватної власності, держави, торгівлі, ремесла тощо: Розвиваючи твердження Маркса, Ф. Енгельс намічав дві основні стадії розвитку релігійно-міфічного мислення: «...всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей [1] тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, - відображенням, в якому земні сили набирають форми неземних. На початку історії об'єктами цього відображення є насамперед сили природи, які при дальшій еволюції проходять у різних народів через найрізноманітніші і найстрокатіші уособлення... Але незабаром, поряд з силами природи, виступають також і суспільні сили, - сили, які протистоять людині і так само чужі і спочатку так само непояснимі для неї, як і сили природи, і подібно до останніх панують над нею з тією ж позірною природною необхідністю. Фантастичні образи, в яких спершу відображались тільки таємничі сили природи, набувають тепер також і суспільних атрибутів і стають представниками історичних сил». Саме так було і в Греції. В усіх олімпійцях, яких античні поети й скульптори зображали людьми довершеної краси, неважко побачити риси, належні первісній епосі й ускладнені потім епохами історичного життя. В міру розвитку виробничих відносин і відносин соціальних сім'я богів поповнювалась новими членами; старі боги - уособлення сил природи - брали на себе нові функції. Поруч з древньою богинею, заступницею хліборобства, «матір'ю» Деметрою з'явився захожий бог, ініціатор і заступник винарства Вакх-Діоніс. Давній бог вогню - Гефест - став богом-заступником ремісників; вісник богів і оповісник їх волі людям - Гермес - дістав функції бога-заступника торгівлі, а тим що і греки, очевидно, не дуже звірялися на чесність купців, згодом до Гермеса як до свого бога стали волати, вирушаючи на свій темний «промисел», злодії й дурисвіти. В образній юрмі міфологія передає нам всю «праісторію» грецької культури.

Елліни поклонялись божествам, що уособлювали різні сили природи, суспільні сили і явища, героям — міфічним предкам племен і родів, засновникам міст. Цикли міфів — сказань про божества і героїв, що виникли в різних частинах Греції, поступово злилися в систему своєрідного міфологічного світогляду. У міфах збереглися нашарування різних епох — від стародавнього поклоніння рослинам і тваринам до антропоморфізму — обожнення людини, уявлення богів в образі молодих, прекрасних і безсмертних людей.

Згідно з міфами, всіма справами на Землі керують олімпійські боги-небожителі на чолі з Зевсом, головним богом-громовержцем, царем богів і людей. Його дружина Гера — богиня неба і покровителька шлюбу. Владу над світом Зевс ділить зі своїми братами — Посейдоном — богом морів і річок та Аїдом — богом царства мертвих. Покровителькою землеробства, божеством природи вважали Деметру, богинею домашнього вогнища — Гестію. У Зевса, в свою чергу, було багато дітей-богів: Афіна — богиня мудрості, війни; Аполлон — бог світла і мистецтва;

Артеміда — богиня полювання, Місяця, покровителька тварин; Гефест — бог ковальства, ремесла. Особливо шанували бога виноградарства і виноробства Діоніса та богиню кохання й краси Афродіту, народжену зі світу зірок і морської піни. Торговці, оратори, атлети поклонялись Гермесу. Елліни вірили, що хоча Зевс оберігає порядок і правду в світі, посилає людям радість і горе, все ж долю світу, богів і людей визначають невблаганні богині долі — Мойри. Мойра Клото пряде нитку долі, Лахесіс — виймає жереб, визначає долю людини, Атропос — заносить все до книги долі, перерізає нитку і кладе край життю.

Значне місце у грецькій міфології посідали легенди про героїв — дітей богів і смертних. Найбільшою шаною користувався син Зевса Геракл, який звільнив Землю від чудовиськ. Розповсюджені були й сказання про могутнього Персея, переможця страшної Медузи, від погляду якої усе живе перетворювалося на каміння, про Тезея та ін.

Міфологія стала найважливішим елементом грецької культури, на основі якої пізніше розвивались література, філософія, наука. Міфи стали невичерпною скарбницею сюжетів для античного мистецтва і літератури.

3. Періоди розвитку культури Стародавньої Греції, її досягнення.

В історії культури Стародавньої Греції дослідники виділяють такі періоди: егейський або кріто-мікенський (III— II тис. до н. е.), героїчний або гомерівський (XI—IX ст. до н. е.), архаїчний (VIII—VI ст. до н. е.), класичний (V— IV ст. до2. н. е.)[3].

Егейська культура. Однією з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор'я була егейська або кріто-мікенська, що розвинулась у III—II тис. до н. е. на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова, її головним центром був острів Кріт.

Егейська культура зазнала значного впливу стародавніх культур Єгипту та Передньої Азії, що яскраво проявилось в образотворчому мистецтві, архітектурі тощо. Але за своїм змістом вона була своєрідною і неповторною, принципово відмінною від культури Стародавнього Сходу. Якщо монументальне мистецтво Вавилону, Єгипту, Ассирії прославляло божественність, необмежену владу царів і фараонів, грізну могутність богів, то пам'ятки егейського мистецтва відтворюють красу природи та людини.

Егейська культура мала вплив на розвиток мікенської культури. У материковій Греції у той час утворились ранньорабовласницькі міста-держави Мікени, Тірінф, Пі-лос, Орхомен, Фіви, Афіни, Іолк. Тут збереглися залишки пам'яток архітектури — фортеці з мурами, які були складені з величезних брил, залишки поселень, храмів, розкішні гробниці, серед яких виділяється гробниця Атрідів у Мікенах. Хоча мікенське мистецтво, на відміну від крітського, й відзначається дещо нижчим рівнем, мікенські митці у своїх художніх творах теж ставили на перший план людину, зверталися до її краси, возвеличували людську силу, могутність та волелюбність. Близько 1260 р. до н. е. коаліція ахейських племен на чолі з царем Мікен Агамем-ноном захопила й зруйнувала місто Трою на узбережжі Малої Азії. Події, пов'язані з Троянською війною, становлять основу давньогрецького героїчного епосу.

Культура героїчного періоду. В кінці XII—Х ст. до н. е. на Грецію насуваються племена дорійців, під ударами яких гинуть стародавні держави у Мікенах, Тірінфі та ін. Тільки Аттіка з центром в Афінах відстояла свою незалежність. На території Греції утворилось тоді чимало незалежних держав, які вели між собою війни. Це негативно позначилось на культурі тогочасної Еллади. Однак період культурного занепаду в історії Стародавньої Греції мав тимчасовий характер, після якого наступає нове піднесення в усіх сферах культурного життя. Активізується будівництво храмів, палаців, серед яких виділявся храм Артеміди в Спарті, що вражав своєю архітектурною пишністю. Цей тип храму зберігся і в наступні періоди історії Стародавньої Греції. В Х—IX ст. до н. е. відбувається формування та розвиток героїчного епосу, який дістає письмового виразу лише в наступних століттях. Давньогрецький епос був безпосередньо пов'язаний з міфологією та поширеними релігійними уявленнями.

Архаїчний період. В історії Стародавньої Греції VIII— VI ст. до н. е. позначені великими змінами у господарстві, суспільному ладі, культурі. Розвиваються невеликі держави-поліси, до складу яких входили міста з навколишніми земельними ділянками та поселеннями землеробів. На узбережжях Середземного та Чорного морів утворились численні грецькі колонії, що сприяло розвиткові торгівлі, поширенню контактів з іншими народами, знайомству з їхніми культурами.

Одним з найбільших здобутків культури архаїчного періоду є твори легендарного поета Гомера «Іліада» та «Одіссея» . Ці поеми присвячені Троянській війні та опису пригод одного з учасників війни — Одіссея під час його повернення з Трої до рідної Ітаки. Вони були відомі кожному грекові, вивчались у школі, служили скарбницею сюжетів для митців, були своєрідним кодексом античної моралі.

До епічної поезії належать також поеми Гесіода, який жив у VII ст. до н. е. у Беотії. На основі міфів, стародавніх пісень він написав поему про походження світу і богів — «Теогонія». Ще більшу славу принесла Гесіоду поема «Роботи та дні», у якій він розповідає про своє життя землероба, дає поради щодо обробітку землі, торгівлі, мореплавства.

У VII—VI ст. до н. е. виникла грецька лірика. Одним з перших ліричних поетів вважається Архілох (середина VII ст. до н. е.). У гімнах, елегіях, байках він оспівує^ко-хання, твердість духу під ударами долі, описує картини життя, прославляє героїзм воїнів. Вірші Архілоха сповнені пристрасті, кипучої енергії,-мужності.

У першій половині VI ст. до н. е. на о. Лесбос творили Алкей і Сапфо, творчість яких була вершиною ліричної поезії давньої Греції. Алкей був прибічником аристократії, брав участь у політичній боротьбі, за що був вигнаний з острова. У більшості віршів, які й сьогодні вражають му-зичністю, щирістю, поетичною майстерністю, він оспівує кохання. Сапфо створила у Мітіленах школу для дівчат, де вони вчились поезії, співу, грі на музичних інструментах. Свої вірші вона присвятила дружбі, коханню, радості, а девізом її творчості були слова: «Я люблю розкоші, красу й.сонце!». Греки називали Сапфо десятою музою.

Оспівуванню земних радощів, коханню присвятив свою творчість й Анакреонт з Теосу (570—478 рр. до н. е.), останній з великих класиків еллінської ліричної поезії.

У VIII—VI ст. до н. е. у Стародавній Греції відбувається піднесення образотворчого мистецтва та архітектури. Для стародавнього грека гармонія, міра були не лише вихідними естетичними категоріями, але й принципами будови Космосу. Гармонійність була ще й критерієм людської краси. Не слід забувати, що для греків уявлення про красу людини асоціювалося з єдністю фізичної краси і позитивних моральних якостей. Гармонійність тіла розумілась як виявлення гармонії духу. Найпрекраснішим образом давньогрецького мистецтва була духовно і фізично досконала людина.

Гуманістичний ідеал був притаманний усім видам мистецтва. Зокрема, в античній архітектурі розміри споруд та їх частин були домірні людині. Тому вони не пригнічували людей, а викликали в них упевненість у власних силах та життєрадісність.

Розвиткові архітектури сприяло бурхливе зростання міст. У VII ст. до н. е. з'являються будови з каменю. Головним чином це храми, які були не лише культовими, але й громадськими спорудами. У процесі формування грецької архітектури виникають три основні архітектурні ордери:

доричний, іонічний, корінфський. Доричний ордер застосовували головним чином на Пелопоннесі. Він відрізняється простотою і суворістю форм. Характерна особливість іонійського ордера — легкість, стрункість, декоративність. Не випадково греки порівнювали колони доричного ордера з могутнім воїном, а іонійського — з чарівною дівчиною. Колони корінфського ордера були ще більш витонченими. У грецькій архітектурі гармонійно поєдналися досконалість конструкцій з довершеністю художніх форм. Найбільш відомими храмами цього періоду були храм Аполлона в Ко-рінфі, Гери — в Пестумі, Афіни в Афайї на о. Егіна.

У скульптурі цього періоду основне місце посідає зображення людини. Грецькі художники намагаються оволодіти правильною побудовою тіла людини, навчитися передавати рух. Найбільш типовими були юнацька атлетична оголена фігура (курос) та жіноча одягнена (кора), зображені в урочистій позі, з чітко вираженим^ пропорціями тіла, старанними зачісками і сяючою усмішкою на обличчях з великими очима.

Грецьке мистецтво в класичний період досягло найвищого розквіту. Весь духовний процес був очолений Афінами, які дали людству видатних митців у всіх галузях мистецтва. Під керівництвом скульптора Фідія (початок V ст. до н. е. — близько 432—43 рр. до н. е.) відбудовувався спалений персами афінський Акрополь. Його окрасою став Парфенон — храм Афіни Парфенос (арх. Іктін і Каллікрат). Це — періптер (чотиригранна споруда, оточена колонами) з мармуру, поставлений на сходи. Фронтони, метопи храму багато прикрашені рельєфами, що зображують сцени з міфів. За колонами, на фризі Фідій зобразив урочисту процесію Великих Панафіней — свята на честь Афіни. В тріумфальному кортежі все місто іде до храму, щоб піднести Афіні пеплум, спрядений афінськими дівчатами. У самому храмі стояла статуя Афіни зі слонової! кості і золота — одна з найкращих робіт Фідія. Парфенон, з огляду на досконалість техніки та красу, не має рівних у всій стародавній архітектурі.

Своєрідним і цікавим твором грецької архітектури класичного періоду є Ерехтейон на Акрополі — невеличкий тендітний храм з чарівним портиком каріатид, у якому капітелі колони виконані у формі фігур дівчат.

В IV ст. до н. е. грецька скульптура тяжіє до витонченої досконалості, передачі індивідуальних особливостей характеру людини, відтворення почуттів, сильних емоцій. Замість величних постатей Зевса, Гери, Афіни все більше з'являється скульптур, які зображають юних і прекрасних богів — Діоніса, Аполлона, Гермеса, Ерота й насамперед Афродіту. Найвидатнішими скульпторами цього часу були Скопас, Праксітель, Лісіпп. Про Скопаса (працював між 380—350 рр. до н. е.) греки казали, що він умів вдихнути життя в мармур

ВИСНОВОК:

Культура античності проіснувала понад три тисячоліття, залишивши глибокий слід в історії людства. Навіть навала варварів і панування християнської ідеології не спромоглися остаточно стерти слід цієї цивілізації. Антична традиція ніколи не переривалася, але приймала інші, часом незвичні для себе форми: витвори грецьких і римських скульпторів були ідеалом (зразком, або “класом”) для цілих європейських культурних епох – Ренесансу й класицизму. Європейська та американська цивілізації наслідували від неї зародки наукових знань, норми держави і права та християнську релігію.

Л і т е р а т у р а

Фрідріх Енгельс, Анти-Дюрінг, Держполітвидав УРСР, К., 1953, стор. 269-270.
Сковордник В. М. Культурология: Учебное пособие. – М., 2003. – С. 80 - 82.
Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб /За ред. І. І.Тюрменко, О. Д. Горбула. – К., 2004. – С. 108-112.
Парандовський Я. Міфологія. Вірування та легенди стародавніх греків і римлян. К., 1977.