Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Культура Стародавньої Індії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Київський національний університет

технологій та дизайну

Кафедра українознавства

Контрольна робота

з культурології

на тему „Культура Стародавньої Індії”

Виконала студентка

Групи ЗІО1-04

Ткач Наталія Миколаївна

Зал. книжка № 042408

КИЇВ-2005

ЗМІСТ

Вступ до індології. 3
Характеристика давньоіндійської цивілізації. Індійський похід Олександра Македонського. Імперія Маур’їв. Імперія Гуптів. 5
Особливості економічного розвитку. Варни та касти. Система общин. Сім’я. 11
Релігія. Писемність, наукові знання та мистецтво. Архітектура. Література. Театр, музика. 15
Висновки 26
Додатки 27
Використана література. 37

ВСТУП

Індія була заселена ще в сиву давнину, можливо, навіть стала зоною антропогенезу. Етногенез її населення — одна з „найбіліших плям” в історичній науці, що спричинене його неймовірною етнічною строкатістю. Індійський народ складається, як відомо, з представників усіх чотирьох рас і спілкується більш ніж 870 мовами й діалектами. Так, на півночі Індії мешкають санскритомовні хіндустанці, бенгали, маратхи, гуджарати, пенджаби та інші європеоїди. Північно-Східну Індію обжили переважно південномонголоїди, що розмовляють тібето-бірманськими мовами. Острівками в північних та центральних регіонах країни мешкають австралоїди, мови яких належать до групи мунда. Південь материка заселений здебільшого негроїдами, які спілкуються дравідійськими мовами (телугу, тамїлі, каннара, малаялі та ін.). Крім цих народів, в Індії існує безліч етнічних меншин, далекі предки яких максимально відрізнялись між собою соціально-економічним, політичним і культурним рівнем. У Декані, Західних і Східних Гатах, передгір'ях Гімалаїв, цебто у важкодоступних місцинах, де люди споконвіків жилі ізольовано, донині близько 25 млн. аборигенів ще займаються примітивним вирубно-вогневим рільництвом (наги) чи навіть збиральництвом і мисливством (андаманці, кадари). Розплутувати Гордіїв вузол етногенезу такого сонму народів і племен — справа безнадійна. Вчені намагаються „вирахувати” бодай корінне населення країни. Антропологи здебільшого відносять жителів хараппських міст до середземноморської гілки європеоїдної раси, вважають їх людьми довгоголовими, темноволосими, темноокими, смуглявими, з прямим чи хвилястим волоссям, однак при цьому не дають відповіді на запитання: були ці європеоїди тубільним чи захожим людом? Існує гіпотеза; котра базується на даних лінгвістики (встановлено, що мова хараппського населення була протодравідійською), за якою найдавнішим населенням долини р. Інд були, найімовірніше, темношкірі дравіди, яких „арії” згодом відтіснили на південь материка. Принаймні з'ясовано, що Північно-Східну та Центральну Індію негроїди обжили ще за неоліту.

Демографічна ситуація в Стародавній Індії визначалася трьома основними факторами: перманентною міграцією племен і народів, жахливою смертністю людей від недоїдання та хвороб і багатодітністю сімей.

Іноземцям (здебільшого грекам та китайцям) подобалася вдача індійців, особливо їхня схильність до скромного способу життя, чуйність, чемність, незлодійкуватість, вірність своєму слову, охайність, глибока побожність, яка не пригнічувала їх, не примушувала цуратися земних радощів, відсутність у них шовіністичних настроїв, що ними — ніде правди діти — грішили інші народи давнини.

Основними життєвими цінностями, яких слід домагатись і заради яких варто страждати, індійці вважали дхарму — релігійне вчення, артху — багатство й політичну вигоду, кому — плотські втіхи та уподобання. Вони мали потяг до знань і цінували освіченість. Проте найбільше вражає їхня здатність легко запозичувати елементи чужої культури, не втрачаючи своєї культурної самобутності.

Індійцям, звичайно, доводилось воювати, проте вони не були войовничими за вдачею. На полі бою вони неухильно керувалися загальноприйнятими правилами, які забороняли нападати на слабшого (скажімо, вершнику на піхотинця), на пораненого чи сплячого, вбивати неозброєного, якщо він здається в полон. Староіндійська історія не знала випадків військового нападу на мирне населення чи масового знищення військовополонених (їх обертали на рабів, з наданням права викупу). Не траплялося також, щоб індійці поглумилися над послом.

Пильну увагу приділяли індійці ритуальній чистоті свого тіла. Вони регулярно милися, причому в окремих випадках, коли потребувалася особлива „чистота” тіла,— коров'ячою сечею та кізяком.

Індологам доводиться користуватись убогою і вкрай ненадійною джерельною базою, через що історія Стародавньої Індії порівняно з іншими старосхідними цивілізаціями досліджена найгірше. Джерела, на основі яких учені здійснюють історичну реконструкцію староіндійського суспільства, поділяються на чотири основні групи: староіндійські писемні пам'ятки, повідомлення іноземців про Індію, пам'ятки матеріальної культури та живі традиції давнини в нинішній сільській глушині.

Індійських писемних пам'яток збереглося дуже багато, проте вони не дають надійної історичної інформації. Серед них відсутні документи господарської звітності, світські закони, історичні хроніки, крім цейлонських хронік перших століть нашої ери та „Кашмірської хроніки” XIII ст. Тому індологи мусять задовольнятися майже виключно релігійно-філософськими й літературними творами та науковими трактатами, які не піддаються точному датуванню і до того ж замовчують тисячолітню історію країни Ведійської доби.

З релігійно-філософських пам'яток індологи найбільш цінують священні книги Веди, які, зрозуміло, не датуються і складаються з чотирьох основних збірників: „Рігведи” (гімни), „Самаведи” (наспіви), „Яджурведи” (жертвопринесення) та „Атхарваведи” (закляття та замовляння), причому три останні збірники дійшли до нас у кількох редакціях — самхі-тах. Ще в давнину до Вед було складено коментарі, які нерідко потребують не менше пояснень, ніж коментовані ними ведійські тексти. Це — „Брахмани” (книги для жерців-брахманів), „Араньяки” (настанови для пустельників) та „Упанішади” („таємні вчення” для посвячених), причому кожна редакція Вед (самхіта) має свої Брахману, Араньяку та Упанішаду. Найчастіше історики звертаються до „Рігведи”, яка згадує про найдавніші події староіндійської історії. Історичним джерелом їм служить, до речі, також сама ведійська мова, лінгвістичний аналіз якої допомагає розв'язувати складну проблему міграції в Північну Індію „аріїв”.

До ведійської літератури примикають „Сутри” (Сутти), що їх іноді називають „частиною Вед” — Ведангою. Це шість релігійно-філософських і наукових трактатів, які містять інформацію про релігійне та громадсько-правове життя стародавніх індійців.

Цінним історичним джерелом служать також Шастри, які виникли на основі Сутр і частково складені — для легшого запам'ятовування — у віршовій формі. З цих наукових та політичних трактатів індологи особливо виділяють „Дхарма-шастри” та „Артхашастру”. „Дхарма-шастри” — це релігійно-етичні правила, що пояснюють дхарму — морально-етичні норми, взагалі весь спосіб життя кожної касти. Найпоширенішою і найавторитетнішою Дхармашастрою були „Закони Ману” („Ману-смріті”), що їх склав, як запевняє традиція, „індійський Ной” — Ману (він уцілів під час всесвітнього потопу і врятував священні тексти Вед). Черпати з них історичну інформацію непросто, адже не можна впевнено сказати, що в них так і залишилось напучуваннями, а що стало нормою життя. „Артхашастра” ж — це великий соціально-економічний і політичний трактат, який містить поради царю щодо знищення політичних конкурентів, ведення воєн, взагалі керування державою. Авторство „Артхашастри” традиція приписує брахману Каутільї (Чанак'ї), хоч історики вважають, що цей трактат, найімовірніше, складався упродовж кількох століть. Використовувати „Артхашастру” для історичної реконструкції доводиться вкрай обережно, бо важко з'ясувати, наскільки її рекомендації втілювались у життя.

Велику історико-пізнавальну цінність становлять грандіозні епічні поеми „Махабхарата” та „Рамаяна” — справжні енциклопедії побуту й традицій стародавніх індійців. Проте ні самі поеми, ні ті їхні сюжети, які можна вважати історичними, не датуються.

Звертаються індологи за історичною інформацією також до буддійської та індуїстської літератури, особливо до легенд-пуран (традиція нараховує 18 пуран).

Староіндійська епіграфіка вкрай бідна: індійці неохоче вдавались до записів, навіть торговельні договори укладали в усній формі. Все ж нечисленні епіграфічні пам'ятки часом містять цінну інформацію. Це стосується передусім едиктів (указів) царя Ашоки (вони викарбувані на кам'яному стовпі), написів у печерах Аджанти тощо.

Багато повідомлень про Стародавню Індію залишили іноземці. З європейців першим описав цю „країну тисячі чудес” у VI ст. до н. е. грек Скїлак, однак по-справжньому відкрили її лише учасники індійського походу Олександра Македонського в IV ст. до н. е. На зібраному ними матеріалі побудували свій опис Індії Плутарх, Курцій Руф, Помпей Трога, інші античні автори. Яскравий і відносно правдивий опис цієї країни належить сирійському послу в індійській державі Маур'їв Мегасфену (праця Мегасфена не збереглася, проте її часто цитують чи переказують Страбон, Діодор, Арріан). Багату інформацію про Індію вмістив у працях „Індіка” та „Анабазис” Арріан. Важливим історичним джерелом служать також цейлонські хроніки, подорожні записки китайських паломників до буддійських святинь — Сима Цяня, Сюань Цзана, Фа Сяна, У Цзіна та ін. Доводиться все ж констатувати, що в повідомленнях іноземців про Індію часто трапляються явні вигадки, тому до них слід ставитись критично.

Пам'яток матеріальної культури Стародавньої Індії збереглося дуже мало, бо її архітектура була в основному дерев'яною, до того ж індійці практикували кремацію небіжчиків і не супроводжували поховання жертвопринесеннями.

Базою реконструкції староіндійської історії служать також традиції давнини, що збереглися в глухих індійських селах, передусім у господарському побуті селян. Проте використовувати таке специфічне джерело історичної інформації доводиться обережно, адже якою б міцною не була традиція, вона впродовж тисячоліть не залишилась абсолютно незмінною.

Здобутки археологічного дослідження Індії доволі невеликі. Археологічну службу в країні започатковано лише в 70-х роках XIX ст., однак вона зосередила увагу лише на Північній Індії, до того ж розкопки велися хижацьким методом скарбо-шукання. Першими вагомими, навіть сенсаційними відкриттями археологів в Індії стали розкопки пограбованих руїн Мохенджо-Даро та Хараппи на початку 20-х років XX ст. На руїни цих міст уперше натрапили британські промисловці, які побудували з їхньої цегли 160-кілометровий залізничний насип. Лише згодом англійський археолог Дж. Маршалл зі своїми індійськими колегами Д. Р. Сахні та Р. Д. Банерджі примусили служити науці те, що залишилось від найдавніших вогнищ індійської цивілізації.

Розкопки Мохенджо-Даро й Хараппи, а пізніше також Чанху-Даро, Калібангана, Лотхала та інших стародавніх міських центрів справили на істориків приголомшуюче враження, адже вони відкрили одну з найдавніших міських цивілізацій, яка виникла задовго до приходу в Індію арійських племен, і спонукали вчених до перегляду концепції про створення староіндійської культури чужинцями – „аріями”.

Масштаби археологічного дослідження Індії зросли після утворення 1947 р. на її території двох суверенних держав — Республіки Індія та Пакистану. Було, зокрема, розкопано „культуру сірої розписної кераміки”, яку вчені здебільшого пов'язують з „аріями”, кілька стародавніх столиць (Раджагріха, Паталіпутра тощо), фортець (у Рупарі, Уджаяні тощо), буддійських храмів та монастирів (у Карлі, Аджанті, штаті Андхра-Прадеш та ін.). Нині продовжуються розкопки хараппських поселень (їх виявлено вже майже тисячу), реалізується програма археологічного вивчення тих міст і місцевостей, про які згадує староіндійський епос чи які пов'язані з індійським походом Олександра Македонського.

Характеристика давньоіндійської цивілізації. Індійський похід Олександра Македонського. Імперія Маур’їв. Імперія Гуптів.

У стародавній Індії не було свого Манефона чи Бероса, її історію в давнину ніхто не написав. Цьому не варто дивуватись, адже, як слушно зазначає Л. С. Васильєв, „у суспільстві, заклопотаному насамперед релігійно-духовними проблемами... практично немає місця для соціально-історичної пам'яті в будь-якій іншій формі, окрім релігійно-епічної, міфологічно-культурної”. Відсутність історичної традиції й датованих писемних пам'яток унеможливлює складання надійної хронології, яка, таким чином, залишається „білою плямою” в індології. В кращому випадку вдається встановити черговість історичних подій. Одним словом, творці староіндійської цивілізації ніби спеціально потурбувались про те, щоб майбутні студенти-історики не були переобтяжені заучуванням дат.

Історію Стародавньої Індії вчені поділяють на такі чотири періоди:

Індський (Хараппський, Доведійський), на який припадає існування в долині р. Інд найдавнішої цивілізації. Датується він XXIII—XVIII ст. до н. е.;

Ведійський, упродовж якого розселялися в Північній Індії арійські племена та зароджувалась цивілізація в басейні р. Ганга (XIII—VII ст. до н. е.);

Буддійський (його ще називають Магадхо-Маурійським), протягом якого в країні виникла та поширилася буддійська релігія, що відіграла колосальну роль у суспільному та духовному житті індійців, відбувся економічний розквіт Індії та постали в ній великі держави. Датується VI—III ст. до н. е.;

Класичний (чи Кушано-Гуптський) — доба найвищого соціально-економічного піднесення староіндійського суспільства та оформлення кастового ладу (II ст. до н. е. — V ст. н. е.).

Географічний ареал Стародавньої Індії — це весь Індостан, тобто територія сучасних держав — Республіки Індія, Пакистану, Непалу, Бангладеш та Шрі-Ланки. Стародавню Індію обрамовували Гімалаї, величну красу яких передали на своїх полотнах художники Микола та Святослав Реріхи, води Бенгальської затоки, Індійського океану та Аравійського моря. Отож у географічному відношенні країна належала до числа найізольованіших у давнину.

Північно-Західна Індія охоплювала широку долину р. Інд та її численних приток з прилеглими гірськими районами. В сиву давнину Інд мав сім основних приток, проте згодом дві з них, Гхаггар і Сарсуті, пересохли, тому ця територія дістала назву „Країна п'яти рік” — Пенджаб. Край нижньої течії Інду назвали Сінд. Тут західний берег ріки гористий, а на схід простягнулася мертва пустиня Тар, яка цілком ізолювала басейни обох великих рік, Інду й Ганги, що значною мірою спричинило неоднаковість історичних доль Північно-Західної та Північно-Східної Індії. Розливи Інду, що витікав із Гімалаїв, залежали від танення снігів у горах і тому були нестабільними. Вологі мусони не досягали долини Інду, дощів там випадало дуже мало, влітку шаленіли гарячі вітри пустині, тому земля вкривалася зеленню лише взимку, коли Інд розливався.

Північно-Східна Індія була розташована в зоні тропіків, її клімат визначався мусонами Індійського океану. Там вегетація тривала впродовж цілого року, а пір року було, як у Стародавньому Єгипті, три. У жовтні—листопаді, відразу після жнив, наставала зима, яка нагадувала наш „оксамитовий сезон” у Криму. Найхолодніше було в січні—лютому, коли температура повітря знижувалася до +5 °С, нависали тумани, випадала ранкова роса. Потім приходило тропічне літо, коли панувала воістину пекельна спека. На відміну від Єгипту, де ночі завжди прохолодні, в долині Ганги в березні—травні нічна температура повітря, за майже стовідсоткової його вологості, не падала нижче + 30... + 35 °С. У таку спекоту трава вигорала, дерева скидали своє листя, водоймища висихали, земля виглядала спустошеною та занедбаною. Характерно, що саме в ту пору індійські селяни готували поля під засів. У червні—серпні наставав двохмісячний дощовий сезон. Тропічні зливи несли жадану прохолоду, повертали землі красу, тому населення зустрічало їх як велике свято. Проте сезон дощів нерідко затягувався, тоді ріки виходили з берегів і затоплювали поля й селища, коли ж він запізнювався — приходила страшна посуха.

Родючий алювій, товщина якого в окремих місцях досягає сотень метрів, тепличний клімат перетворили долину Ганги на справжнє царство Флори. Схили Гімалаїв вкривали одвічні ліси, долинну місцевість — бамбукові хащі та мангові гаї, в пониззі Ганги буяли очерет, папірус, лотос. Казково багатим був і тваринний світ цього куточка планети. В джунглях бродили королівські тигри, носороги, леви, слони та безліч іншої звірини, тож цей регіон був сущим раєм для стародавніх мисливців-лучників.

Ріка Ганга, яка також витікала з Гімалаїв і за 500 км від впадіння у Бенгальську затоку утворила найбільшу у світі дельту (мулисту й непридатну для навігації), мала багато приток, найбільшою з яких була й залишається Джамна. Обидві священні ріки зливалися в одне річище біля сучасного Ілахабада — своєрідної Мекки індуїстів, а до того впродовж 1000 км текли паралельно.

Надра басейнів Інду й Ганги були багаті на сировинні ресурси, особливо на мідну та залізну руди. Найбагатшими покладами металевих руд, які до того ж залягали майже на поверхні землі, славився південно-східний Біхар (на сході басейну Ганги).

Таким чином, природнокліматичні умови в Північній Індії, де з'явилися найдавніші індійські цивілізації, були загалом сприятливими для господарської діяльності людини. Разом із тим ідеальними їх назвати не можна. Давалися взнаки і страшні посухи, і не менш згубні повені, необхідна була іригація, хоча штучне зрошення полів відігравало в сільськогосподарському розвитку країни набагато скромнішу роль, ніж у Єгипті чи Месопотамії. Завдавали збитків хліборобу птаство й гризуни, люди не знали рятунку від отруйного гадюччя, що ним кишіли джунглі. До речі, й нині індійські кобри щороку жалять сотні тисяч людей, причому кожен десятий з ужалених ними помирає. Проте найбільш діймала індійців невпинна боротьба з дикими джунглями й бур'янами, які були здатні в лічені дні перетворити освоєні важкою працею земельні ділянки в непрохідні хащі. Іригаційний характер землеробства та потреба відвойовувати землі в джунглів були тими факторами, які сприяли згуртуванню селян у трудовий колектив, робили селянські общини напрочуд міцними.

Характерно, що стародавні індійці дуже дбайливо ставились до живої природи, намагались не завдавати їй шкоди і навіть піднесли цей мудрий принцип у ранг релігійного закону, тому їхня господарська діяльність виявилась менш згубною для екологічної ситуації, ніж інших стародавніх народів, передусім китайців.

Інакше склалися природнокліматичні умови в Південній Індії, відрізаній від Північної суцільним ланцюгом гірських кряжів. У центральній частині материка (це найбільше на планеті плоскогір'я називають Деканом) було можливе лише терасне землеробство. Ріки Декану повноводні, піски найбільших із них, Годаварі й Кістані (Крішну), багаті на золото й алмази. Щодо крайнього півдня материка, то його повноводні ріки з крутими берегами та бурхливою течією не відігравали істотної господарської ролі, тому цивілізація у цьому регіоні постала найпізніше.

У давнину Індію називали Ар'явартою — „країною аріїв”. Згодом з'явився також топонім Бхарат, який походив від імені легендарного героя Бхарата (він був, за однією версією, сином царя Душ'янти й небесної красуні-апсари, за іншою — прабатьком роду людського). В середні віки існувала ще одна назва Індії — Хіндостан (Хіндустан), європейським варіантом якої й став топонім Індія. Топонім Хіндостан означає „країна Хінд” і походить від перської назви річки Хінд (індійці називали цю річку Сіндху). Нині в Республіці Індія обидві назви, Бхарат і Хіндустан, рівноправні, хоч перша вживається частіше

У загальних рисах Стародавня Індія вписувалася в груповий портрет старосхідних цивілізацій. Деякі ознаки об'єднували її в історичному плані навіть із Стародавнім Китаєм. Так, у ній, як і повсюдно на Стародавньому Сході, відбулася „міська революція”, тобто з'явилися міські общини, виникли приватна власність і патріархальне рабовласництво тощо. Все ж, хоч Індія в давнину не була такою ізольованою від інших цивілізацій, як Китай, своєю надзвичайною самобутністю вона перевершила навіть старокитайське суспільство. В Індії, наприклад, дуже невиразно проявилася політична централізація, більше давалися взнаки роздробленість і нестабільність. У жодній іншій країні Стародавнього Сходу не відбулося такого закостеніння суспільних станів, як в Індії, де станова ієрархія оформилась у неймовірно живучу систему варн і каст. Не менш живучою, безприкладною у світовій історії, виявилася також система індійських землеробських общин. Жодна країна світу не могла змагатися з Індією в етнічному та культурному розмаїтті населення. В суспільно-політичному житті індійців особливу роль відігравав світоглядний фактор, який, за словами Л. С. Васильєва, надійно фіксував прижиттєвий соціальний статус індивіда, гальмував його престижні поривання, спрямовував його енергію „в русло вражаючих, але практично малокорисних вправ і хитромудрощів аскези та йоги...”. Перелік феноменів індійського суспільства можна було б продовжити, проте й наведених досить, щоб погодитись з тими істориками, які називають його „майже інопланетним”.

Перші поселення землеробів археологи виявили в низькогірських західних районах долини Інду. їх датують IV тис. до н. є. В середині III тис. до н. є. такі поселення зарясніли вже по всій долині, причому окремі з них на той час можна вважати містами. Отож у Північно-Західній Індії склалася третя після шумерської та єгипетської міська цивілізація епохи бронзи. Вчені називають її по-різному: Індською, Протоіндійською, Хараппською, Доведійською. Географічний ареал цієї цивілізації виходив далеко за межі Індської долини і майже вдвоє перевищував сумарну територію Стародавньої Месопотамії та Стародавнього Єгипту, приблизно дорівнював території сучасної Франції.

Прямих доказів існування в хараппському суспільстві державних інститутів виявити не вдалося, проте індологи майже не сумніваються в тому, що воно було побудоване на державних засадах, адже для когось призначалася міська цитадель, хтось пильнував за правильною забудовою міської території та піклувався про її благоустрій.

Хараппська цивілізація існувала десь упродовж 2300— 1700 рр. до н. е., а потім канула в небуття, хоч і не безслідно. Щодо причин її раптової загибелі існують лише гіпотези. Протягом тривалого часу індологи поділяли точку зору англійського археолога М. Уїлера, згідно з якою хараппські міста стали жертвою нашестя „арійських” племен. Це наукове припущення базувалося на знахідці в Мохенджо-Даро 18 людських скелетів з явними слідами фізичних пошкоджень. Однак згодом за допомогою радіокарбонного методу ці кістяки було датовано XVIII ст. до н. е., „арії” ж потрапили в Індію кількома століттями пізніше. До того ж, як установили археологи, післяхараппські культурні нашарування в долині Інду майже не відрізнялися від хараппських, тому навряд чи вони були „арійськими”. Нині індологи здебільшого вважають Хараппську цивілізацію жертвою спричиненої нею ж самою (нераціональним веденням поливного землеробства та хижацькою вирубкою лісів) екологічної катастрофи. Останнім часом у її загибелі звинувачують епідемію малярії (ця гіпотеза базується на результатах використання нових методів обстеження згадуваних 18 кістяків).

Хараппська цивілізація розквітла тоді, коли в інших районах Індостану ще панував неоліт. Після її загибелі минуло тисячоліття з гаком, перш ніж в Індії знову з'явилася цивілізація — вже в іншому регіоні і в іншій історичній обстановці.

Нова цивілізація постала не в Північно-Західній, а в Північно-Східній Індії, в долині Ганги. Її виникненню сприяла міграція в Північну Індію „арійських” племен, які назвали свою нову батьківщину Ар'явартою — „країною аріїв”. В історичній науці ці племена дістали назву індоарійських.

Індоарійці разом з іранцями відпаростилися від індоєвропейського племінного союзу, як уже зазначалось, приблизно в середині II тис. до н. е. Яким шляхом забрели вони в Індію, з'ясувати не вдалося. Як вважають дослідники, вони, імовірно, спершу потрапили разом з іранцями в Іран, а вже потім перекочували в індійські джунглі. А втім, шляхи індоаріїв та іранців могли розійтися ще до прибуття останніх в Іран, тобто десь у Середній Азії. До недавніх пір ця міграція уявлялась ученим як нашестя хоробрих і жорстоких воїнів, яке супроводжувалось масовим поневоленням аборигенів та кривавими оргіями. Нині ж більше схиляються до думки, що відбулося поступове, мирне заселення індійських земель цими племенами. Слід зазначити, що ні перша, ні друга концепція не підтверджується надійними джерелами.

Історики нерідко трактують прихід індоаріїв у „країну тисячі чудес” як завоювання висококультурним народом напівдиких аборигенів, навіть вважають мігрантів творцями індійської цивілізації. Прихильники расової теорії при цьому зараховують світлошкірих „аріїв” і темношкірих аборигенів до різних рас, осмислюють „арійське завоювання Індії” як перемогу вищої раси над нижчою. Їм слушно заперечують, що індоарії — ніяка не раса, а етнічна група чи, що ще вірогідніше, елітарний прошарок у племінному союзі індоєвропейців, що хараппська культура в Індії своїм рівнем не поступалася індоарійській, тому остання аж ніяк не могла виконати культуртрегерську місію в цій країні.

Отож питання про міграцію в Північну Індію „аріїв” залишається дискусійним, відповіді на нього не виходять за межі здогадів і наукових гіпотез. Наука не знає, відкіля і як потрапили „арії” на свою нову батьківщину.

Освоєння Північно-Східної Індії „аріями” тривало майже тисячоліття. Цей період індійської історії в науці називають Ведійським, бо саме тоді було складено на санскриті — мові „аріїв” — священні тексти Вед. У Ведійський період, до середини І тис. до н. е., в північних краях Індостану відбувся синтез індоарійської та місцевих (протомундівської та протодравідійської) культур у нову, спільну для населення цього обширного регіону культуру, що її здебільшого ототожнюють з культурою „сірої розписної кераміки”.

До своєї міграції в басейн Ганги та її приток індоарійські племена ще вели напівкочове життя, проте в них уже з'явились соціальна нерівність, зародки станово-кастової системи, легітимна центральна влада — одним словом, зароджувалася цивілізація. Потрапивши в глушину, де лише вряди-годи можна було зустріти осідок землеробів, індоарії (мабуть, не без впливу місцевої землеробської культури) стали переходити від кочового життя до осілого, хліборобського. З допомогою залізних знарядь праці, які саме тоді ввійшли у вжиток, вони розчищали дрімучі хащі, осушували болота, будували іригаційну систему у вигляді каналів і водоналивних коліс. До середини І тис. до н. е. весь басейн Ганги вже був обжитий індоаріями, хоч там усе ще залишалось чимало боліт і джунглів.

Політичне життя ведійської Індії вирізнялося вражаючою нестабільністю. Численні племена легко знімалися з обжитих місць і знаходили собі інший осідок. Раптово виникали і швидко гинули царства, династії, змінювались їхні назви. Контури політичної історії країни проглядаються в цій політичній мозаїці лише із середини І тис. до н. е.

Наприкінці Ведійського періоду, але не раніше VIII ст. до н. є., в долині Ганги з'явилися перші міста (до речі, були вони менші за хараппські центри і гірше від них упорядковані) та найдавніші держави, що їх стародавні тексти називають „великими країнами” (махаджанападами). Таких „великих країн” налічувалось понад півтора десятка, і вони мали різний політичний устрій. Одні з них були примітивними монархіями з дуже слабкою центральною владою, інші — олігархіями чи республіками.

Найсильніші тогочасні держави в долині Ганги — Кошала із столицею в Шравасті та Магадха із столицею в Раджагріха (нинішній Раджгір). У політичному змаганні між цими державами поступово гору взяла Магадха, яка посилилась за династії Шайшунагів. Шостий цар цієї династії, Аджаташатру, завоював сусідню республіку Ліччхавів, а невдовзі й саму Кошалу. Його наступник Удаїн зробив своєю столицею Паталіпутру — майбутній політичний та культурний осередок Північної Індії. Згодом царі Магадхи поширили свою владу також на сильну державу Аванті із столицею в Удджайні.

У IV ст. до н. є. в державі Магадха відбувся двірцевий переворот. Цього разу на політичний Олімп зійшла нова династія Нандів, яку започаткував царський цирульник, тобто представник соціальних низів. Нанди тримали півмільйонну армію, яка завоювала держави Центральної Індії, але чомусь винищували військову знать.

Північна Індія, таким чином, політично об'єднувалась, однак цей процес не зачепив долину Інду, яка після загибелі Хараппської цивілізації рясніла карликовими князівствами та племінними союзами. Скориставшись політичною розпорошеністю цієї території, перські царі з династії Ахеменідів прилучили її до складу своєї неозорої держави. Північно-Західна Індія становила дві перські сатрапії — Гандхару та Хінду. Індійці платили завойовникам-персам колосальну данину (майже 9 тонн золота щорічно), служили в перському війську. А втім, входження індійських земель до складу імперії Ахеменідів мало й позитивні наслідки: воно сприяло взаємовпливу індійської та перської культур.