Методи і прийоми фінансового менеджменту та їх базові показники

                                                  Задача

 

Підприємство виробляє один вид продукції за ціною 600 грн/од. Змінні витрати на одиницю продукції  складають 560 грн. Загальна величина змінних  витрат – 840 тис.грн. В результаті зростання  накладних витрат загальні постійні витрати зросли на 7%.

Визначити, яким чином зростання  постійних витрат вплине на величину критичного обсягу випущеної продукції.

                                            Розвязок

Величина критичного обсягу виробництва пов'язана з ефектом  масштабу й розподілом витрат на умовно постійні й умовно змінні. Оскільки в умовах завдання величина умовно змінних витрат не міняється, оскільки критичний обсяг виробництва буде залежати від зміни умовно постійних видатків.

Критичний обсяг виробництва досягається  при рівності ціни виробу й суми середніх змінних і середніх постійних витрат. У цьому випадку прибуток буде нульовим.

FC і AFC - загальні й середні умовно  постійні видатки відповідно;

AVC - середні умовно змінні видатки  (видатки на одну одиницю продукції;

Q - критичний обсяг виробництва;

P - ціна одиниці виробу.

При збільшенні умовно постійних витрат на 7% критичний обсяг виробництва зменшився на 147 одиниць продукції.

 

 

 

 

 

 

 

1. Методи і прийоми фінансового менеджменту та їх базові показники.

 

Фінансовий менеджмент –  це процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарюючого суб’єкта та оптимізації  обороту його грошових коштів .

Фінансовий менеджмент - форма управління процесами фінансування діяльності підприємства за допомогою  методів та важелів фінансового  механізму або мистецтво управління фінансовою діяльністю.

Умови, необхідні для ефективного  функціонування фінансового менеджменту:

- приватна власність на  засоби виробництва

- самофінансування підприємницької  діяльності

- ринкове ціноутворення

- ринок праці, товарів  та капіталу

- чітке регламентування  державного втручання в роботу  підприємства

Матеріальна основа фінансового  менеджменту - реальний грошовий обіг, тобто економічний процес, який викликає рух вартості, що супроводжується  певним потоком грошових платежів та розрахунків.

Основні прийоми ФМ:

1) фінансовий аналіз - аналіз  валових грошових потоків, звітності  по прибуткам і збиткам підприємства  та по розподілу і використанню  прибутку. Він безпосередньо пов’язаний  з аналізом балансу, фінстану. При цьому використовується цілий  ряд методів. 

2) організація прийняття  рішень, пов’язаних з фінансовою  діяльністю підприємства по напрямках:  стосовно формування доходів  підприємства, прибутку, здійснення  дивідендної політики; з питань  фінансування підприємств: поточного  фінансування та фінансування  розвитку підприємства; з питань  здійснення інвестиційної діяльності. Визначити напрямок інвестиційної  діяльності (реальні чи фінансові)  та об’єкт вкладання (державні, корпоративні, чи інші ЦП).

3) фін. планування має  2 напрямки: а) поточне, яке пов’язане  зі складанням і використанням  оперативних фінансових планів (місяць, квартал) та річних планів; б)  основне, пов’язане з використанням  грошових потоків; в) перспективне–це  прогнозування розвитку підприємства  та надходження і використання  фінансових ресурсів на перспективу.  Це фінансові плани, що складаються  на період понад 1 рік по  обмеженій кількості показників (основних) і носять прогнозний  характер.

4) фін.контроль як процес  перевірки виконання і забезпечення  реалізації всіх управлінських  рішень в області фінансової  діяльності з метою реалізації  фінансової стратегії і попередження  кризових ситуацій, що ведуть  до банкрутства. 

Фінансовий механізм підприємств  – це система управління фінансами  підприємств, яка призначається  для організації взаємодії фінансових відносин і фондів грошових коштів з метою ефективного їх впливу на кінцеві результати роботи .

Фінансовий механізм складається  з п’яти взаємопов’язаних елементів: фінансових методів, фінансових важелів, правового, нормативного та інформаційного забезпечення (1, с.50-53).

1) Фінансові методи:

- планування

- прогнозування

- інвестування

- кредитування

- самофінансування

- оподаткування

- система розрахунків

- матеріальне стимулювання

- страхування

- залогові, трастові операції

- оренда, лізинг, факторинг

- фондоутворення

- взаємовідносини з різними  суб’єктами та засновниками.

2) Фінансові важелі:

- прибуток - цільові економічні  фонди

- доход - вклади

- амортизаційні відрахування - пайові внески

- фінансові санкції - котировка  валютних курсів

- ціна - форми розрахунків

- орендна плата - види  кредитів

- дивіденди

- % ставка

- дисконт

3) Правове забезпечення - закони, накази, статут юридичної  особи.

4) Нормативне забезпечення - норми, інструкції, методичні вказівки

5) Інформаційне забезпечення  – інформація різного виду  та роду.

Організація фінансових потоків  і управління ними залежать від багатьох факторів, таких як: тип бізнесу, розмір підприємства, його організаційна  структура управління та ін.

До базових  показників у фінансовому менеджменті  відносять:

Додана вартість – це та величина, коли із вартості продукції, виготовленої за певний проміжок часу, включаючи збільшення запасів готової продукції на складі, вартість реалізації, позареалізаційні доходи, а також роботи для внутрішнього споживання, відняти вартість матеріальних коштів, які споживались. Цей показник складається з прибутку, амортизації, витрат на оплату праці та пов’язаних з нею відрахувань.

Брутто-результат  експлуатації інвестицій (БРЕІ) – утворюється, коли із доданої вартості відняти витрати на оплату праці та пов’язані з ними належні відрахування.

Нетто-результат  експлуатації інвестицій (НРЕІ) – утворюється, коли від БРЕІ відняти витрати на відновлення основних засобів (амортизацію); на практиці НРЕІ є балансовим прибутком, збільшеним на суму фактичних витрат по кредиту (проценти за кредит).

Економічна рентабельність активів:

Даний показник є життєво  важливим показником діяльності підприємства – свідченням нинішніх і майбутніх  успіхів. Сформуємо показник як мультиплікативну модель:

, (Модель Дюпона)

де  - комерційна маржа;

- коефіцієнт трансформації.

Комерційна маржа показує, який результат експлуатації інвестицій на кожну грошову одиницю обороту.

Коефіцієнт трансформації показує, скільки грошових одиниць обороту знімається з кожної грошової одиниці активу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Фінансові ризик

Ризик - це складне, багатогранне і неосяжне явище. В найбільш широкому розумінні ризиком називають  невизначеність у відношенні здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. Як свідчать сучасні дослідження  і спостереження, проблема ризику набуває  дедалі більшого суспільного значення, оскільки ризик сприймається вже  на рівні образотворчих чинників сучасного і особливо майбутнього  суспільства.

Фінансовий ризик за своєю  природою передбачає невизначеність, тому його оцінка не може бути ідеальною. Будь-який метод оцінки ризику має  на меті максимальне наближення до реального результату, але не дає  змоги зовсім уникнути помілок.

Одне з перших трактувань підходу до виміру ризику запропонував Мільтон Фрідмен. Він розглядав  проблему розрахунку (оцінки) рівня  ризику крізь призму теорії корисності. Фрідмен зазначав, що в умовах спадної  корисності і наявності ризику звичайні принципи максимизації не можуть бути використані, оскільки необхідна певна  податкова плата у вигляді  компенсації за фактор ризику. Рішення, пов'язані з ризиком Фрідмен  класифікував так:

- невеликий ризик, пов'язаний  із заздалегідь відомим результатом;

- помірний ризик без  великих доходів і витрат;

- великий ризик, пов'язаний  із великими доходами або збитками.

Фрідмен виходив із припущення, що економічна одиниця має певну  систему переваг, яка може бути описана  функцією, що дає чисельні значення різним альтернативам.

Історично першим виник метод  експертної оцінки ризику. Він має  ту істотну перевагу над іншими методами, що експертна оцінка може використовуватися  в умовах дефіциту і навіть браку  інформації. Головна умова досконалої експертної оцінки - виключення взаємного  впливу експертів один на одного (так  звана дельфійська процедура)*. Легкість експертної оцінки і недостатність  інформації про оцінювані процеси  сприяли появі в Україні величезної кількості фахівців і спеціалізованих  видань, які пропонують розроблені ними прогнози. Далеко не завжди це робиться на достатньо професійному рівні. Необхідно  розуміти, що будь-яка, навіть і непрофесійна, оцінка, особливо якщо вона повторюється засобами масової інформації, формує у населення певні сподівання і відповідно впливає на поведінку суб'єктів ринку, а ця справа далеко не безпечна.

Поведінка експертів умовах значого браку інформації про  об'єкт оцінки підкоряється певним закономірностям. Оцінка економічних  явищмало залежить від якості існуючих економічних прогнозів і дуже добре корелює з дохідністю, яка  може бути реально досягнута на даний  момент на ринку за чисто об'єктивних, технічних причин. Правильність експертних оцінок в умовах браку інформації може бути формалізована за допомогою  такої методики.

Правильною вважається оцінка, яка містить конкретне висловлення  щодо подальшої поведінки (наприклад, вартості цінного паперу), яке згодом підтвердилося. Враховуються також  оцінки, у формулюванні яких міститься  частка невизначеності двоїстості, які, однак можна віднести до числа  умовно правильних. Такі оцінки враховуються з коефіцієнтом 0,5. Коефіцієнт правильності прогнозів розраховується за формулою :

К = ( Кс + 0,5Кум) - Кн , де

Кс - кількість правильних прогнозів;

Кум - кількість умовно правильних прогнозів;

Кн - кількість неправильних прогнозів.

Результати аналізу показують, що правильність експерних оцінок набагато нижча від 50%.* На базі проведеного  за описаною методикою дослідження  його автори зробили такі висновки:

- у критичних точках ( закінчення діючого тренду і  формування нового) істотньо зростає  кількість оцінок та прогнозів,  що пропонуються;

- різко падає правильність  оцінок;

- у критичних точках  суттєво знижується конкретність  оцінок аналітиків і переважають  розміркування на "загальні теми".

Отже, в умовах недостатності, нечіткості або просто браку інформації психологичні механізми прийняття  ризикованих рішень виходять на перший план. Унаслідок цього ринок зсуваєтиься  у власну "віртуальну дійсність", яка відрізняється від реальних ринкових тенденцій. Неточне відображення ринком реального світу стало  перепоною при оцінці ступеня  ризику експертним методом на базі еконоиічних показників.

Найпопулярніший метод експертної оцінки ризику грунтується на ідеї обговорення проблеми кількома особами, які вважаються спеціалістами у  цьому питанні. Проблема, яка виникає  при цьому, полягає в тому, що в  результаті прийняття рішення ймовірність  правильної оцінки знижується. Парадоксальність цього явища випливає з самого процесу обговорення. У переважній більшості випадків погляд експертів-аналітиків відрізняється від погляду практиків. Ця розбіжність може бути формалізована  через так званий коефіцієнт розбіжності. Задавши цьому коефіцієнту декілька практичних значень, можна одержати ряд можливих ймовірностей розробки точної оцінки. Загалом спостереження  за процесом експертної оцінки еконмічних явищ дають змогу зробити такі висновки:

- експертна оцінка та  експертний прогноз у будь-якій  галузі - особлива сфера людської  діяльності, яка вимагає використання  спеціальних методів;

- експертний метод оцінки  економічних явищ і процесів  так чи інакше пов'язаний з  усередненням думок фахівців;

- метод експертної оцінки  спрацьовує тільки на стадіях  еволюції системи. Ефект коефіцієнта  розбіжностей особливо сильно  проявляється у переломні моменти  розвитку: відкидаються "зростаючі"  елементи, у томи числі нереальні,  з точки зору здорового глузду, на поточний час ціни фінансових  інструментів;

- найсуттєвіша причина  неточності експертних оцінок  полягає у системному характері  явищ, які відбуваються у світі  ( в тому числі динаміки фінансових  ринків). Експерти, які є фахівцями  у вузькій галузі, висловлюються  з точки зору ймовірнісного  підходу, що побудований на  принципі незалежності подій.  Системний підхід враховує взаємодію  елементів системи.

Статистичний метод оцінки ризику базується на анализі коливань досліджуваного показника за певний відрізок часу. Передбачається, що закономірність змін аналізованої величини поширяються  на майбутнє. Для тривалих періодів часу це, як правило, виявляється справедливим, але для короткотермінової оцінки екстраполяції колишнії закономірностей  дає значні помилки. Отже, проста екстраполяція  стратегічних закономірностей не дає  можливості реально оцінити ризик.

Метод оцінки ризику Шарпе  базується на величині очікуваного  прибутку, яка враховує статистичні  дані про цого рівень протягом певного  часового тренду. Разом із розподілом ризику на систематичний і не систематичний  введення в розрахунок показника очікуваного прибутку було тим революційним досягненням, яке дало змогу В. Шарпе згодом дало згодом одержати звання лауреата Нобелівської премії. За Шарпе, величина очікуваного прибутку визначається виходячи з середньогалузевої норми доходності і тенденції розвитку ринку в цілому. Таку інформацію досить легко одержати в країні з розвинутою й стабільно функціонуючою економікою. В стані ж реформ, у якому перебуває нині Україна, визначення величини очікуваного прибутку пов'язане із значними ускладненнями.

Спосіб подолання браку  інформації про тенденції розвитку ринку пропонують російські вчені. Припущення про розмір очікуваного  прибутку базується на ймовірності  настання певної фази розвитку економіки  і відповідного рівня доходу ( див  таблицю ).

Очікувана норма доходу обчислюється за формулою:

Х = І " Рп " Хп * , де

Х - очікувана норма доходу;

Рп - ймовірність настання певної фази циклу;

Хп - рівень прибутку, звичайний  для певної фази циклу (значення з  таблиці).

Таким чином, стає непотрібним  аналіз великих динамічих рядів. Достатньо знати тільки звичайну для певної стадії економічного циклу  норму доходності. При цьому підході  треба мати на увазі, що об'єктивні  або частотні ймовірності настання подальших подій можуть використовуватися  тільки у дуже малій галузі економічних  рішень, які звичайно пов'язані з  якимись подіями або процесами. Інвестор стикається з такими новими можливостями або подіями, об'єктивну  ймовірність настання яких часто  неможливо визначити на підставі статистичних спостережень. Отже, статистичні  методи оцінки ризику не вирішують  одного з головних питань, яке стоїть перед суб'єктом ризику: оцінки в  умовах обмеженості інформаційного контуру з урахуванням індивідуальних особливостей певної сітуації.

Дуже зручним на практиці виявляється нормативний метод  оцінки ризику. До його позитивних рис  належить перш за все легкість розрахунків. Систему нормативів можна розглядати як один із варіантів рейтингового методу з тією різницею, що шкала  оцінки заздалегідь сформована і  складається з мінімуму значень  ранжування.

Нормативний метод оцінки дає змогу визначити ступінь  ризику з максимальною точністю: порівняння з нормативом відбувається за шкалою "низький ризик", "нормальний ризик", "високий ризик". Отже, цей метод не дає можливості врахування всіх нюансів конкретної сітуації.

На врахування індивідуальності конкретної ситуації, де вибір рішення  пов'язаний із ризиком, більше спрямований  рейтинговий метод оцінки. Головна  його перевага - можливість добору коефіцієнтів, виходячи з конкретної мети аналізу. Отже, система рейтингової оцінки складається з таких елементів: системи оціночних коефіцієнтів; шкали ваги цих коефіцієнтів ( якщо у ній є необхідність ); шкали  оцінки значень одержаних показників; формули розрахунку остаточного  рейтингу.

Рейтинговий метод найпристосованіший для оцінки ризику в умовах розбудови  ринкових відносин. На це є декілька причин. По-перше, цей метод при  його використанні не передбачає аналізу  великих масивів даних, тому оцінка мінімально залежить від широти інформаційного контуру. По-друге, при використанні рейтингового методу одразу відбувається ранжування одержаного результату за певною шкалою. По-третє, рейтинговий  метод вимагає від користувача  математичних знань тільки в рамках елементарних фінансових розрахунків. Це важлива обставина, оскільки оцінку ризикованості робить переважно  персонал із кваліфікацією економістів, а не математиків.

Але існують й проблеми з використанням методу рейтингової  оцінки. Однією з проблем, що пов'язані  з розробленням життєздатної системи  рейтингової оцінки, є проблема вибору еталона для порівняння. Порівняння з умовним еталонним підприємством  цілком можливе, але вибір такого еталону вимагає уточнення для  кожного виду ризику. Не обов'язково вибирати серед великої кількості  підприємств найкраще. Зрозуміло, що реально жодний суб'єкт господарювання не може претендувати на найкращі показники  геть у всьому. Зручніше просто вибрати  серед показників якогось переліку підприємств найкращі і сформувати з них той самий еталон для  порівняння.

Наявність у рейтинговій  оцінці певних еталонних значень  передбачає, що рейтинг обчислюється методом відстаней або різниць  між реальним та еталонним значеннями. При визначенні остаточного рейтингу ранжуються не значення, а відстані. Традиційний рейтинг виключає операцію ранжування відстаней, завдяки чому економиться час.

Пошук ефективних підходів до управління ризиками став одним  із найважливіших напрямків розвитку сучасної економічної науки. В найбільш широкому розумінні ризиком називають  невизначеність у відношенні здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. В бізнесі ризик пов'язується насамперед з фінансовими втратами, що виникають у випадку його реалізації. Оскільки повністю уникнути ризиків  неможливо, то ними можна і треба  свідомо керувати, пам'ятаючи про  те, що всі види ризиків взаємопов'язані  і їх рівень постійно змінюється під  впливом динамічного оточення.

У міжнародній практиці процес управління ризиками розглядається  як ключова сфера менеджменту, значна увага приділяється вивченню ризикових  сфер, пошуку ефективних методів контролю, оцінки та моніторингу ризиків, створенню  відповідних систем управління. Теоретичні дослідження вітчизняних науковців  з проблем невизначеності та ризику здебільшого присвячені аналізу  причин виникнення, класифікації та методам  кількісної оцінки ризиків, менше уваги  приділяється пошуку ефективних прийомів управління, які були б адекватними  до реальних можливостей вітчизняних  підприємців.

Перший етап процесу управління ціновими ризиками реалізується досить просто, оскільки сам факт володіння  балансовими та (або) позабалансовими  позиціями, чутливими до зміни відсоткових  ставок, валютних курсів або фондових індексів уже означає наявність  ризику. Ідентифікувати ризик та проаналізувати його характер необхідно, але недостатньо. Важливо з'ясувати розмір ризику, тобто здійснити його квантифікацію. Ступінь ризику економічних рішень оцінюється очікуваними втратами, що є наслідками даного рішення. Через  це системи оцінки ризику, які формалізують процес вимірювання та розрахунків, мають визначати три основні  компоненти ризику: розмір (обсяг можливих втрат), імовірність негативної події, тривалість впливу ризику.

Даний етап процесу управління завершується порівняльним аналізом реального  та допустимого рівнів ризиків. Якщо фактичний ризик не перевищує  межі допустимого, то керівництво може обмежитися контролюючою функцією з  метою недопущення зростання  рівня ризиковості, тобто зразу  перейти до останнього етапу управлінського процесу. Якщо ж рівень реального  ризику перевищує допустимі межі, то виникає проблема пошуку оптимальних  методів управління, вибір яких значною  мірою визначається видом ризику, а також особливостями та можливостями конкретного підприємства, загальним станом економіки, ступенем розвитку інфраструктурних елементів фінансової системи, законодавчим та нормативним середовищем.

Для управління ціновими ризиками використовується методика хеджування (від англ. hedge- захищатися від можливих втрат, ухилятися, обмежувати), під якою розуміють діяльність, спрямовану на створення захисту від можливих втрат у майбутньому. Більшість  зарубіжних учених (Дж. Сінкі. Пітер  Роуз) до хеджування відносять будь-які  дії, спрямовані на обмеження чи мінімізацію  цінових ризиків. Таким чином, хеджування включає способи впливу на структуру  балансу з метою обмеження  цінових змін і створення систем захисту від ризиків шляхом укладання  додаткових фінансових угод, які дозволяють компенсувати можливі втрати. Дотримуючись такого ж погляду, конкретизуємо  прийоми хеджування, згрупувавши  їх за певними ознаками.

Якщо з якоїсь причини  не вдається мінімізувати ризик, тоді керівництво може прийняти рішення  про його обмеження, яке здійснюється шляхом зниження обсягів фінансових та господарських операцій, у зв'язку з якими виникає ризик, та (або) скорочення ризикового періоду з  метою зменшення ймовірності  настання негативної події. Суб'єкти господарювання можуть використовувати в своїй діяльності тактику уникнення ризику шляхом відмови від проведення певних фінансових операцій, освоєння нових ринків, впровадження нових послуг і продуктів, інших дій. які супроводжуються підвищеним ризиком. Але в деяких видах бізнесу, наприклад, в банківській діяльності. такий підхід не завжди прийнятний. Якщо компанія може працювати без залучення кредитних ресурсів. розміщення коштів на депозитах, купівлі цінних паперів, проведення експортно-імпортних операцій, то банк не в змозі уникнути багатьох видів ризиків. Крім того. значна частина банківських операцій визначається, насамперед, потребами клієнтів, без яких банк існувати не зможе. Тому саме банки мають працювати над удосконаленням діяльності та пошуком нових підходів до вирішення проблем ризиковості, якнайширше застосовуючи методи мінімізації цінових ризиків.

Узагальнюючи підходи  до вирішення проблеми ризик - прибуток, можна виділити дві основні моделі управління, які формалізують обрану стратегію поведінки на ринку (див  малюнок).

Перша модель управління максимізує прибуток (П) при обмеженні рівня  ризику (Р) шляхом встановлення максимально  допустимого його значення (Р'). Означений підхід до управління називають стратегією нехеджування ризиків, що реалізується через застосування незбалансованих

прийомів управління активами і зобов'язаннями, до яких належать такі: утримання відкритої валютної позиції; незбалансованість активів  і зобов'язань, чутливих до змін ринкової відсоткової ставки, за строками та сумами (геп-менеджмент); формування високоризикового портфелю цінних паперів, проведення спекулятивних  операцій з фінансовими деривативами. Така позиція учасника ринку означає  свідоме прийняття певного ризику з метою отримання підвищеного  прибутку за рахунок сприятливої  ринкової кон'юнктури і характеризується спекулятивними тенденціями. Основне  завдання процесу управління за даного підходу - недопущення ситуації переростання допустимого ризику в катастрофічний. який загрожує самому існуванню суб'єкта господарювання і призводить до банкрутства.

У другій моделі управління цільовою функцією є мінімізація  ризику, а обмеженням - вимога утримання  показників прибутковості на певному  рівні. не нижчому за заданий (П'). Така модель використовується. якщо розмір чистого прибутку, який отримує підприємство чи банк. влаштовує керівництво, і  основною метою є стабілізація результатів. Результат досягається за допомогою  збалансованих прийомів управління активами і зобов'язаннями. до яких належать утримання закритої валютної позиції, формування збалансованого портфелю цінних паперів (наприклад, індексного портфелю), узгодження строків та розміру  активів і зобов'язань, чутливих до змін відсоткової ставки. проведення операцій страхування ризиків. Даний  підхід прийнято називати стратегією хеджування ризиків.

Отже, учасники ринку самі мають визначити той рівень ризику, на який вони згодні піти з метою  отримання прибутків, враховуючи, що успіх в досягненні поставленої  мети значною мірою залежить від  застосовуваних методів управління. Для вітчизняних підприємців  проблема створення ефективних систем управління ризиками ще потребує вирішення. При цьому важливо враховувати  міжнародний досвід та пам'ятати, що процес становлення практики управління ризиками ще не завершений. а завдання створення універсальної методики не може бути вирішене в принципі, оскільки кожна компанія чи банк по-своєму унікальні. орієнтовані на власну ринкову нішу, можливості своїх співробітників, усталені зв'язки. Механічне копіювання вдалої моделі управління ризиком, створеної  конкретним учасником ринку, скоріше  призведе до негативних наслідків.

 

3. Ризикові інвестиції (венчурний капітал).

 

Новою для України, але  достатньо відомою у світі  формою інвестування є венчурне фінансування, яке має деякі відмінності  порівняно із традиційними формами  фінансування. Згідно Вікіпедії, венчурний  капітал (англ. Venture Capital) – капітал інвесторів, призначений для фінансування нових, зростаючих підприємств, або таких, що борються за місце на ринку, і тому зв’язаний з високою або відносно високою мірою ризику. Довгострокові інвестиції, вкладені в ризиковані цінні папери або підприємства, в очікуванні високого прибутку. Венчурний капітал, як правило, асоціюється з інноваційними компаніями. Венчурний капітал – це капітал, використовуваний для здійснення прямих приватних інвестицій, який зазвичай надається зовнішніми інвесторами для фінансування нових, зростаючих компаній, або компаній на межі банкрутства. Венчурні інвестиції – це, як правило, ризикові інвестиції, що мають прибутковість вище середнього рівня. Також вони є інструментом для отримання частки у володінні компанією. Венчурний капіталіст – це особа, яка здійснює вказані інвестиції. Венчурний фонд – це механізм інвестування з утворенням загального фонду (зазвичай партнерства), для інвестування фінансового капіталу, в основному, сторонніх інвесторів в підприємства, які для звичайних ринків капіталу і банківських позик представляють занадто великий ризик.