Виды правовых норм. 3

                      Міністерство освіти і науки України     

             Донбаський державний технічний університет 

                Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін 
 

                                                                                      Варіант № 6    

                                     Контрольна робота

                                    з дисципліни «Право» 
 
 

                                                                     Виконала ст. гр. ФН-10з

                                                                    Капліна М.Г. 

                                                                     Перевірив: Гуня І.І. 
 
 
 
 

                                          Алчевськ, 2011 
 

                                                              ЗМІСТ 

1.Загальна характеристика  та види договорів за цивільним  правом України.

2.Види правових  норм та їх характеристика.

3.Ситуація №6

4. Ситуація №15

5. Ситуація №25

6. Перелік літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.Загальна характеристика та види договорів за цивільним правом України.  

         Радикальні економічні і політичні перетворення в суверенній Україні мають на меті побудувати нову модель господарської системи. її фундамент становлять різні форми власності відповідних суб’єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням на активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які становитимуть основу нової господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим законом. В основу законодавчих актів, що регулюють товарно-грошові відносини з механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб’єктів господарювання, покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчі акти мають створити рівні умови для діяльності товаровиробників різних форм власності.

                    Цивільний кодекс України закони України “Про власність”, “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу”, “Про банки і банківську систему” та ін. визначають, що цивільне законодавство регулює майнові відносини та особисті немайнові.

                         Отже предметом цивільно-правового регулювання є:

а) майнові відносини, що є конкретними вольовими економічними відносинами з приводу належності, використання, переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ.

б) особисті немайнові  відносини, що виникають у зв'язку із здійсненням особистих прав. В  даному випадку маються на увазі  особисті немайнові права на блага, що є невід’ємні від особи: життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я, авторство. Вони індивідуалізують особу. Зазначені особисті права поділяються на групи:

                  - особисті права, пов'язані з майновими (авторські);

                 - особисті права, які виникають та існують незалежно від майнових.

                 Цивільне законодавство регулює вищезазначені майнові і особисті немайнові відносини:

а) юридичних  осіб між собою;

б) громадян з  юридичними особами;

в) громадян між собою.

              Цивільне право характеризується певними принципами. Проект ЦК України (ст. 3) передбачає такі загальні принципи цивільного права:

   1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя фізичної особи.

   2) неприпустимість позбавлення права власності.

   3) свобода договору.

  4) свобода підприємництва.

  5) судовий захист будь-якого цивільного права у разі його порушення.

                 Цивільне право – це сукупність цивільно-правових норм. Що регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в її різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

            Цивільне право – це сукупність юридичних норм; внутрішня форма права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ними регулюються.

             Основним джерелом цивільного законодавства є Конституція, що містить норми цивільного права. Вона передбачає цивільно-правові засади регулювання відносин власності у статтях 14, 14 і 41. статті 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31 і 31 КУ заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин з приводу таких особистих благ, як життя, здоров'я, честь, ділова репутація і т.п.

           Після КУ вищу юридичну силу мають закони. Одним із найважливіших законів України є ЦК України, який був затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. В нього внесені зміни і доповнення відповідно до нового цивільного законодавства України, в тому числі Законів України “Про власність” і “Про заставу”. Це оновлення ЦК України дає можливість говорити про деякі ринкові риси і пристосувати його для регламентації майнових відносин в умовах становлення ринкової економіки в Україні.

              На сьогоднішній час створено проект ЦК України (від 25 серпня 1996 року). Відповідно до нього норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права, винесено за дужки і представлено в проекті окремою книгою під назвою “Загальна частина”. Цивільно-правові інститути особливої частини цивільного права представлено у 7 книгах: “Особисті немайнові права фізичних осіб”, “Речове право”, “Право інтелектуальної власності”, “Зобов'язувальне право”, “Сімейне право”, “Спадкове право”, “Міжнародне приватне право”.

          В 1993 році був прийнятий Повітряний кодекс України. В якому поряд з іншими галузевими нормами містяться цивільно-правові норми, в тому числі про страхування цивільної відповідальності повітряного перевізника.

            Елементом системи цивільного законодавства України є укази Президента України, зокрема Указ Президента “Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів”.

           Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграють постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, а також відомчі нормативні акти.

          В Україні постійно виникають суспільні відносини, які піддаються регулюванню нормами цивільного права. Тобто цивільне законодавство має тенденцію до оновлення. Тому встановлено порядок набрання чинності відповідних цивільно-правових норм. Згідно ст. 94 КУ, закон набирає чинності після 10 днів з дня його офіційного оприлюднення. Відповідно до Регламенту Верховної Ради України від 24 липня 1994 р. закони публікуються державною мовою у “Відомостях Верховної Ради України” протягом 30 днів, а також у газеті “Голос України” протягом 5 днів і є офіційною публікацією.

           Укази і розпорядження Президента набирають чинності через 3 дня після їх публікації у газеті “Урядовий кур’єр”.

           Учасниками майнових та особистих немайнових відносин, що регулюються цивільним правом, виступають у першу чергу громадяни. Громадянин бере участь у цивільних правовідносинах під певним ім’ям і лише в деяких випадках – під псевдонімом або анонімно. Щоб мати можливість брати участь у цих відносинах, закон наділяє громадян цивільною правосуб'єктивністю, елементами якої є цивільна правоздатність та цивільна дієздатність. Цивільна правоздатність згідно зі ст. 9 ЦК України – це здатність мати цивільні права і обов’язки. Така здатність визначається за всіма громадянами України. Вона виникає в момент народження громадянина і припиняється його смертю. Тобто правоздатність – це невід’ємна властивість кожного громадянина. Він є правоздатним протягом всього свого життя незалежно від віку та стану здоров'я. За кожним громадянином закон визнає здатність мати безліч майнових та особистих немайнових прав. Зміст правоздатності громадянина визначено в ст. 10 ЦК України.

      Для характеристики цивільної правоздатності принципове значення має закріплена чинним законодавством рівність прав громадян. Саме тому і правоздатність громадян закріплюється як рівна для всіх і однакова для кожного незалежно від походження, соціального і майнового становища, расової та національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Відповідно до закону громадянин не має права відмовитись від правоздатності або обмежити її. Отже, правоздатність є невідчужуваною. Проте слід зазначити, що допускається обмеження правоздатності “у випадку і в порядку, передбачених законом” (ч. 1 ст. 12 ЦК У). За чинним законодавством обмеження правоздатності можливо, зокрема, як покарання за вчинений злочин, причому громадянин за вироком суду може бути позбавлений правоздатності не в цілому, а лише здатності мати деякі права (обіймати певні посади і т. ін.).

    Згідно з законом цивільна правоздатність виникає у момент народження і припиняється смертю громадянина. Однак чи виникають з народженням людини всі елементи змісту правоздатності чи лише окремі елементи? Від народження людина здатна володіти не всіма цивільними правами та обов’язками. Тобто сам факт народження не означає виникнення повної правоздатності, окремі елементи її виникають лише з досягненням певного віку. По-друге, вимагають тлумачення слова “в момент народження”. З точки зору права не має значення, чи була дитина життєздатною: важливо, щоб вона народилась живою та не раніше 6 місяців вагітності. Факт смерті тягне за собою безумовне припинення правоздатності, тобто припинення існування громадянина, як суб’єкта права.

    Щоб правоздатний громадянин міг своїми власними діями використати, реалізувати свої права та обов’язки, він повинен розуміти значення своїх дій. Розуміти значення своїх дій люди можуть лише з досягненням певного віку і за відсутності хвороб, які позбавляють їх можливості діяти розсудливо. Внаслідок цього закон встановлює ще одну властивість громадян. Ця властивість називається дієздатністю. Це є здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки (ст. 11 ЦК У). Тобто, виходячи з вище сказаного, змістом дієздатності треба визнати здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати цивільні обов’язки; здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обов’язки; здатність своїми діями розпоряджатись належними особі правами; здатність нести відповідальність за протиправну поведінку. Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що дієздатність – це можливість реалізації своєї правоздатності власними діями.

     На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма громадянами, дієздатність не може бути для всіх однаковою. Закон розрізняє кілька різновидів дієздатності:                                                                                                                             1) Повна дієздатність – це здатність громадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе і виконувати будь-які обов’язки. Виникає з певним віком. Згідно ч. 1 ст. 11 ЦК України повна дієздатність виникає після 18 років, або з моменту одруження. У випадку, коли подружжя не досягло вказаного віку.

2) Часткова дієздатність  неповнолітніх – наділені у  віці від 15 до 18 років. Часткова  дієздатність характеризується  тим, що за громадянином визнається  право вчиняти не всі, а лише деякі дії, передбачені законом.  

Стаття 13 ЦК України  регламентує обсяг дієздатності неповнолітніх віком від 15 до 18 років. Для цього виду дієздатності характерні такі елементи:                                                   - право вчиняти дрібні побутові угоди (задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, що має невисоку вартість, відповідає її фізичному, духовному та соціальному розвиткові);                                                                                                           - право розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією;                 - самостійне здійснення всього комплексу авторських або винахідницьких прав;                      - право самостійно вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатись ними. Розпорядження коштами, що внесені особами на їхнє ім'я, здійснюється підлітками за угодою батьків.                                                                                                                        - -обов’язок нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну ними іншим особам (ст. 447 ЦК У), тобто підлітки є деліктоздатними. У разі відсутності у неповнолітнього майна, якого було б достатньо для відшкодування шкоди, на батьків покладається додаткова відповідальність, якщо вони не доведуть, що шкода сталась не з їх вини;                                                                                                                                            - права з володіння, користування і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами таких господарств;                   - право бути засновником і членом громадських об'єднань – молодіжних організацій.

3) Мінімальна  дієздатність. Такою дієздатністю  відповідно до ст. 14 ЦК наділені  неповнолітні, що не досягли 15 років. Мінімальна дієздатність  складається з таких елементів:                                                                                                                                            - права вчиняти дрібні побутові угоди. Такі неповнолітні є цілком неделіктоздатні. Всю відповідальність несуть батьки або органи, де він знаходиться.                                           - право самостійно вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатись ними.

4) Обмежена дієздатність. Така дієздатність можлива при умовах (ст. 15 ЦК):                     а) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;                                    б) наслідком є важке становище самого громадянина і його сім'ї.

              До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди (ст. 41 ЦК У), тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

               Угоди – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

               В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні. Зовнішній вияв волі називається волевиявленням. Це – суть угоди. Іноді для укладання угод, крім волевиявлення, необхідно вчинити фактичні дії, як то передача речі і т.п. Закон (ст. 42 ЦК України) допускає різні форми зовнішнього вияву волі (волевиявлення): словами (усно), письмово, поведінкою (???? дії), тобто дії, у яких втілюється воля особи укласти угоду. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством (юридичного значення набуває факт відсутності заперечення).

                  Угоди, що їх щоденно вчиняють юридичні особи і громадяни є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законом.

               Угоди бувають одно-, дво- або багатосторонніми. Так, якщо для виникнення угод достатньо волевиявлення однієї сторони – вона є односторонньою (заповіт, прийняття і відмова від спадщини (ст. 548, 549 і 553 ЦК)).

          Якщо для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це двостороння угода. Вона називається договором (купівлі-продажу).

          Для виникнення багатосторонньої угоди необхідно волевиявлення трьох і більше сторін.

          Залежно від способу укладання угоди поділяється на консенсуальні і реальні.

      Консенсуальні (від лат. згода) вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами (ст. 153 ЦК). Більшість угод є консенсуальними.

       Для укладання реальної угоди (від лат. річ), поряд із згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування (ст. 243, 358, 374 ЦК).

           За особливостями мети угоди поділяються на платні, безплатні, каузальні і абстрактні.

      У платній угоді дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію ( купівлі-продажу). Двосторонні угоди за певними винятками, є платними.  У безплатній угоді одна сторона зобов’язана вчинити дії, а інша має право вимагати виконання цих дій (дарування, безплатного користування майном).

         Угоди, дійсність яких залежить від їхньої мети, називаються каузальними (від лат. мета).

       Для того, щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна задовольнити ряд умов. Останні називаються умовами дійсності угод. До них належать:                    а) про форму;                                                                                                                           б) про сторони;                                                                                                                        в) про зміст угоди;                                                                                                                    г) про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.

            Угода, укладена з порушенням зазначених умов, визнається законодавством недійсною (ст. 48 ЦК),

             Угоди можуть укладатись усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Форма угоди обирається за розсудом осіб, які її укладають, за винятком випадків, коли закон вимагає укласти угоду у певній формі. Так, угоди купівлі-продажу, застави, даруванню будівель, дарування іншого майна на суму понад 500 крб. та валютних цінностей понад 50 крб., договори довічного утримання підлягають нотаріальному посвідченню (ст. 227, 244, 426).

                 Угоди з приводу будівель нотаріально посвідчуються:                                                а) якщо вони за змістом не суперечать чинним законам;                                                    б) якщо їх укладання не порушує прав третіх осіб;                                                          в)якщо об’єкт угоди є оборотоздатним, не заставлений і не заборонений.

                  Угоди державних, кооперативних та громадських організацій між собою і з громадянами, а також угоди між громадянами на суму понад 100 крб. укладаються у письмовій формі. Письмові угоди мають бути підписані особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок хвороби, фізичної вади не може підписати угоду, її підписує довірене лице цього громадянина, особу якого посвідчує організація, де працює громадянин або ЖСО за місцем проживання.

       У решті випадків угода може бути укладена в усній формі. У випадку неодержання вимог законодавства угода може бути визнана недійсною. Однак у практиці відомі випадки, коли одна сторона намагається нотаріально оформити угоду, а інша – перешкоджає цьому. За таких обставин, якщо добросовісна сторона повністю або частково виконала угоду, суд має право на її вимогу визнати угоду дійсною.

               У цивільному законодавстві поряд із вищезазначеною класифікацією угод, передбачену також іншу, в основу якої покладено таку ознаку, як ступінь недійсності. Відповідно розрізняють угоди:

а) нікчемні або  абсолютно недійсні. Вони підписані  з моменту укладання. До нікчемних угода належать:                                                                                                       - укладені з порушенням обов’язкової нотаріальної чи простої письмової форми (ст. 46 і 47);                                                                                                                                                - укладені неповнолітніми, які не досягли 15 років (ст. 57);                                                                - укладені недієздатними громадянами (ст. 52);                                                                       - укладені з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства (ст. 49);                     - юридичних осіб, що суперечать їхнім цілям (ст. 50);                                                           - мнимі та удавані угоди (ст. 58) – не має справжньої волі укласти угоду або з метою приховання іншої угоди.

б) заперечні:                                                                                                                                      - неповнолітніми віком від 15 до 18 років (ст. 53);                                                                               - громадянами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртним чи наркотичними засобами ( ст. 54);                                                                                            - громадянами нездатними розуміти значення своїх дій (ст. 55);                                         - внаслідок помилки (ст. 56);                                                                                                    - внаслідок обману, насильства, погрози або збігу тяжких обставин (ст. 57).  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Види правових норм та їх характеристика.

                         Поняття і ознаки норми права

Норма права  — це загальнообов'язкове, формально-визначене  правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване  державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи  і справедливості відповідно до суспільних, групових тіндивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Ознаки норми  права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права.

     Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права:

1. Правило поведінки  регулятивного характеру — норма  права вводить нове правило,  фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.                                                      2. Загальнообов'язкове правило поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.                                                                               3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата — неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).                                                                         4. Формально-визиачене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру — норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права.                                     5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.                                                                6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

                 Риси норми права як класичного розпорядження:

1) норма відтіняє, підкреслює кількісну і якісну сторони поведінки (вид і міру поведінки);

2) норма вбирає  в себе всі основні властивості права (нормативність, формальну визначеність, стабільність, владність);

3) норма має  чітко виражену структуру, складається  з елементів (диспозиція, гіпотеза, санкція).

                Поряд із цим норма права  має внутрішній зміст:

— є мірою свободи і справедливості;                                                                     — є результатом владної діяльності держави, яка полягає в узагальненні і систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у громадянському суспільстві;

— має завжди загальний характер, тобто це таке розпорядження, що адресоване безлічі індивідуально не визначених суб'єктів і розраховано на багатократність застосування за певних життєвих обставин.

                                    Види норм права 

У будь-якій державі існує і виникає величезна кількість норм права. Ці норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою).

Норми права  за предметом правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, кри­мінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.

Норми права  за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної  поведінки суб'єктів права) : імперативні, диспозитивні

     Імперативні  — норми, що виражають у  категоричних розпорядженнях держави  чітко позначені дії і не  допускають ніяких відхилень  від вичерпного переліку прав  і обов'язків суб'єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують  правила поведінки. 

    Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин са­мим визначати права й обов'язки в окремих випадках. Їх називають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсут­ність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.). Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки[2].