Виникнення ісламу. Пророча діяльність Мухаммеда

                                                   План

Вступ

1.Виникнення ісламу. Пророча діяльність Мухаммеда………..4

2.Арабський халіфат. Історія  розвитку…………………………7

3.Право Арабського халіфату………………………………......14

4.Багдатський халіфат…………………………………..……….18

Висновок

Список використаної  літератури

Вступ

Іслам або мусульманство - одна з трьох світових релігій, яка виникла у YII ст. в Аравії і вважається наймолодшою світовою релігією. За кількістю своїх послідовників іслам є другою (після християнства) світовою релігією, , тому іслам запозичив багато ідей та положень цих релігій.  Іслам (араб.— покора, відданість), одна з найпоширеніших релігій світу. Її послідовники складають велику частину населення Мавританії, Марокко, Алжиру, Тунісу, Лівії, Єгипту, Судану, Сомалі, Йорданії, Сирії, Іраку, держав Аравійського півострова, Туреччини, Ірану, Афганістану, Пакистану, Бангладеш, Індонезії, значну частину населення Нігерії, Сенегалу, Гвінеї, Малі, біля половини населення Лівану та Албанії.

В мусульманських країнах всі сторони життя людини і суспільства регламентовані релігією, яка виступає в ролі важливого соціального і культурного регулятора. Тому іслам є вирішальним чинником, який визначає історію, ідейне і культурне життя значної частини людства від середніх віків до наших днів. Будучи невід'ємною складовою частиною держави, іслам також активно втручається у міжнародну політику.      

Першочерговим завданням ісламу було залучення до цієї релігії нових народів, переважно мирними засобами. Але проти тих, хто не хотів сповідувати іслам, оголошувалася священна війна - джихад. Разом з релігійними догматами запроваджувалися нові закони та державні структури. Після смерті Мухаммеда Арабською державою управляли халіфи ("заступники Пророка"), тому вона дістала назву Арабського халіфату.

Халі́ф (араб.(халіфа) — наступник, заступник) — титул ісламського правителя, як керівника віруючих і наступника Мухаммеда, верховного глави ісламської общини, що вибирався для здійснення духовного і світського керівництва в ісламському світі відповідно до шаріату та стежив за виконанням віруючими «божественних правил», що заповів Аллах [1,c.25].

Об’єктом дослідження роботи є роль ісламу в арабській державності .    Предметом дослідження є право в Арабському халіфаті.                              Мета роботи це вивчення релігії ісламу, обґрунтування життя мусульманина з точки зору віри окремої людини. Окреслити історичні етапи та основні регіони поширення ісламу. Розуміти відмінності вірування ісламу від інших релігій.          

1.Виникнення ісламу. Пророча діяльність Мухаммеда.

Іслам у перекладі з арабської мови значить покірність, віддання себе Богові. Тих, хто прийняв іслам, називають відданими (араб. - мусульманин). Батьківщина ісламу північно-західна частина Аравійського півострова - провінція Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Аравія була здавна населена різними семітськими племенами, предками теперішніх арабів. Частина їх жила осідло в оазисах і містах, займаючись землеробством, ремеслами і торгівлею, частина кочувала в степах і пустелях, розводячи худобу. Аравія була економічно і культурно зв'язана із сусідніми країнами - Месопотамією, Сирією, Палестиною, Єгиптом, Ефіопією. Торговельні шляхи між цими країнами проходили через Аравію. Один з важливих торгових вузлів знаходився у місті Мекка (біля узбережжя Червоного моря), яке перетворилося у великий торговий і політичний центр Аравії. Родово-племінна знать племені курейшитів, що населяло цей регіон, мала з торгівлі величезні вигоди. Мекка перетворюється також у релігійний центр всіх арабів. Історично склалося так, що кожне плем'я мало своїх богів, але поступово вірування племен, сильніших у політичному і економічному відношенні, почали витісняти вірування слабших родів і племен. Найвпливовішим було плем'я курейшитів, йому належало древнє святилище Кааба (з арабської мови - куб.), що знаходилося в Мецці і було побудоване задовго до появи ісламу. У зовнішній стіні цього кубоподібного храму знаходилася ніша з чорним каменем (імовірно метеоритного походження). Крім чорного каменю у Каабі були розміщені кам’яні зображення понад 300 племінних богів, тому вона вважалася центром релігійного культу для багатьох племен, які населяли територію навколо Мекки. Одного з племінних богів мекканських курейшитів – Аллаха -  пророк Мухаммед пізніше оголосив єдиним і всемогутнім, поклавши тим самим початок монотеїстичної релігії арабів. На формування ісламу певний вплив мали юдеї та християни, громади яких здавна оселилися в Мецці.

У IV столітті в Аравії почався занепад караванної торгівлі, тому що торговельні дороги перемістилися на схід у Сасанидский Іран. Це порушило економічну рівновагу, що складалася століттями. Кочівники, що втратили прибутки від караванної торгівлі, стали схилятися до осілого способу життя, переходити до землеробства. Збільшилася потреба у землі, що вело до зростання сутичок між племенами. Починається розпад родово-племінного ладу та формування класового суспільства. Визрівала необхідність в об'єднанні роздріблених племен. Це з необхідністю відбилося на релігійних поглядах: виник рух за злиття племінних культів, за вшанування єдиного верховного бога Аллаха; тим більше що євреї та християни подавали арабам приклад єдинобожжя. Серед арабів виник релігійний рух ханіфів, що шанували єдиного бога. За таких умов і розгорнулася проповідницька діяльність Мухаммеда (Магомета), який став засновником мусульманства. Звідси ще одна його назва -магометанство.

Мухаммед (бл. 570-632) який проголосив себе у 610 р. "посланцем Аллаха" (головний і останній пророк істинної віри), є реальна історична постать. За переказами він походив із відомого і старовинного, але збіднілого роду. Розповідають, що коли Мухаммед перебував у печері Хіра, під Меккою, йому з'явився архангел Джебраїл (у Біблії – Гавриїл) з наказом нести людям істинне слово - слово Аллаха. Ця подія відбулася в 610 р., коли Мухаммеду було приблизно 40років, і відтоді він почав проповідувати нове релігійне вчення: закликав відмовитися від поклоніння ідолам і звернутися до Аллаха, одного-єдиного Бога. Мухаммед оголосив, що інших богів просто не існує.  У світі усе відбувається з волі одного Аллаха. Мухаммед проповідував також братство віруючих, необхідність допомагати бідним, прості норми моралі.

Однак аристократична верхівка племені курейшитів не прийняла його вчення.. Тому Мухаммед був змушений у 622 р. переселитися з Мекки в Медину Формально ця подія (арабською мовою "Хиджра" - переселення) вважається початком існування мусульманської спільноти, бо саме в Медині Мухаммед на основі існуючої громади своїх прихильників створює новий тип общини. Вона базувалась не на кровній спорідненості, а на релігійній вірі: ті, що вірили в Аллаха, ставали членами общини, жили не за родовими заповідями, а за моральними нормами, що їх проповідував Мухаммед. Ця община також збудувала першу мечеть (основний тип мусульманського храму). Відтоді бере свій початок мусульманське літочислення Іслам користується місячним календарем, який має 354 днів і ділиться на 12 місяців. Кожний третій рік є високосний (355  днів). Непарні місяці мусульманського календаря мають 30 днів, парні 29.

У 630 р. Мухаммед із своїми численними прибічниками повернувся в Мекку. Це повернення відбулося мирним шляхом тому, що, за переказами, Мухаммед пообіцяв не мститися нікому, якщо мешканці Мекки не будуть чинити опір і відчинять браму міста. За тими ж переказами, цю обіцянку Мухаммед виконав. Каабу було проголошено головним мусульманським святилищем, а всіх ідолів викинули із храму. Це було прихильно сприйнято населенням Мекки, яка тепер перетворювалася в центр ісламу. З цього часу мусульманська феодально-теократична держава одержала назву Арабський Халіфат. . В 8-й день священного місяця зуль-хаджжа 632-го року Мухаммед разом з сім'єю відбув “велике паломництво” (хадж) в Мекку, що увійшло в історію як прощальне. Через три місяці після паломництва Мухаммед помер (день його смерті співпав з днем народження, що сприймалось як символ його богообраної місії) і був похований у Медині.

Об’єднання арабів під зеленим прапором ісламу завершили перші наступники Мухаммеда - праведні халіфи, які вважалися спадкоємцями, заступниками Мухаммеда, а пізніше і представниками Аллаха на землі. Вони зосередили у своїх руках усю повноту світської і духовної влади. Іслам швидко поширився по всій території Аравії і перетворився в панівну релігію арабської держави. Внаслідок завойовницьких походів незабаром він також поширився і на сусідні землі.

2.Арабський халіфат. Історія розвитку

Арабський халіфат на середину VIII ст. став великою феодальною імперією. До його складу (крім країн Арабського Сходу) увійшли Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північно-Західна Індія, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Араби насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина цих країн була арабізована, інша зберегла свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова посіла в науці місце аналогічне латинській у середньовічній Європі. Ця величезна Імперія проіснувала до ХІІІ ст. і відома як Арабський халіфат.

Його історію можна розділити на слідуючі основні періоди [4,c.18] :                            1. Розклад родоплемінного ладу; (VІ - VІІ ст.),                                                    2. Завойовні війни і створення арабської імперії халіфат Омейядів (662-750 рр.).                                                                                                                             3. Падіння Омейядів, лахаліфат Абасидів (Багдадський халіфат і його розпад (750-1258).

Одночасно з утворенням Халіфату формувалося і його право - шаріат. Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали Коран - священна книга ісламу, що містить норми, які носять характер моральних установ; сунна - збірник переказів про вчинки і виречення Мухаммеда, що містить норми сімейно-спадкоємного і судового права; іджма - рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавцями, з питань, не відбитим у Корані і сунне, фетва - письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя.Під впливом цих процесів розкладання первіснообщинного ладу в арабів було швидко довершене.                Арабський феодалізм поряд з головними, загальними для феодального суспільства будь-якої країни рисами, мав важливі особливості. Ступінь розвитку феодалізму в окремих областях Халіфату не була однаковою. Вона знаходилася в прямій залежності від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, що був до завоювання. Якщо в Сирії, Іракові, Єгипті феодалізм панував практично роздільно, то в більшій частині Аравії збереглися значні пережитки родоплемінного ладу.

Державний апарат Халіфату був досить централізованим. Цьому значно сприяла концентрація в руках глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) - знаходилася в руках халіфа. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю зі свого середовища. Однак досить швидко влада Халіфату стала спадковою. Арабська держава набула форми централізованої теократичної монархії. Влада Халіфа в принципі визнавалася необмеженою. Реально він повинен був рахуватися з найбільшими феодалами країни, що нерідко організовували двірські перевороти, скидали неугодних їм правителів.

Центральними органами державного керування вважалися наступні відомства (дивани):                                                                                                 1) Диван-ал-Джуід, що завідував оснащенням і озброєнням війська. Під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали розміри оплати і земельних пожалувань за службу.

2) Диван-ал-Харадж, що контролював  діяльність центральних фінансових  органів, зайнятих обліком податкових  і інших надходжень у скарбницю.

3) Диван-ал-Барид - керування  доріг і пошти, будівництво доріг, колодязів і т.д. Будучи фактично  єдиною організацією, здатною якнайшвидше  забезпечити передачу інформації, це відомство здійснювало і  таємне спостереження за діяльністю  і політичним настроєм місцевої  влади і населення. Це визначало  його значимість. Чиновники пошти  не підпорядкувалися посадовим особам у провінціях.                                       Вищі чини відомств призначалися халіфом і були безпосередньо перед ним відповідальні. Серед них перше місце належало візиру (чи візирю). Спираючи на підтримку знаті, візири поступово зосередили у своїх руках керування і тим самим відтіснили у певній мірі халіфів від їхньої реальної влади.                                                                                                                        У кінці ХІІІ століття намітилися нові тенденції в розвитку арабської держави. Місцева знать, зміцнившись на завойованих територіях, втрачає колишню зацікавленість у єдності Халіфату. До цього часу еміри одержали можливість створювати своє, у ряді районів дуже численне військо. Вони отримують на свою користь податкові платежі. Розкол Халіфату на окремі незалежні держави стало питанням часу.

Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів. В умовах абсолютно кризової ситуації новий лідер умми потребував повної довіри й підтримки з боку правовірних мусульман, тому набрав чинності демократичний принцип, і новим ісламським вождем обрали Абу Бекра, але новим пророком він стати не міг, бо це б суперечило постулатові ісламу про Мухаммеда як “печатку” (тобто останнього з пророків). Тож мусульманська політико-державна думка розродилася концепцією халіфа (“заступника”) пророка і в цій іпостасі - лідера мусульманської общини (й політичного, й релігійного).

Правління першого халіфа Абу Бекра було недовгим (632 - 634), але роль, яку він відіграв у цементуванні ісламського державного організму, важко переоцінити. Як давній соратник і тесть Мухаммеда він мав колосальний авторитет, а суворість тверезого політика й одностайна підтримка мусульман-фанатиків дала йому в руки зброю, проти якої роз'єднані бедуїни знову не вистояли. Через рік весь півострів сповідував іслам, “лжепророків” ліквідували, але халіф чудово розумів, що примирити гордих бедуїнів з новою владою й новою релігією зможуть лише багата воєнна здобич, обширні завоювання з усіма здобутками, які вони приносили переможцям у середні віки (гроші, жінки, раби, землі тощо). Вже в 633 р. арабське плем'я шейбан на чолі з аль-Мусанною ібн Харісом удерлося до перської Месопотамії й захопило Хіру (колишню столицю Лахмідів). Тоді ж мединці вперше атакували візантійську Сирію, але більшого старий Абу Бекр зробити не встиг, померши в 634_ р. від гарячки (на смертному одрі рекомендував обрати своїм наступником Омара). Другим халіфом був обраний залізний Омар ібн аль-Хаттаб (634 - 644), і в його правління халіфат став імперією [6,c48].

Арабам протистояли дві наймогутніші імперії тогочасного світу, тому масштабні арабські завоювання здаються дивом. Візантія мала майже 20 млн населення і 120-тисячне військо найманців-професіоналів, а імператор Іраклій (610 - 641) проявив себе талановитим і енергійним правителем та полководцем. Такими ж приблизно силами володіли Сасаніди. Населення Аравії налічувало тоді 5 млн, тому для зовнішніх воєн халіфат міг виділити не більше за 80 тис. вояків. Арабське озброєння значно поступалося візантійському або перському: в арабів була запалювальна суміш, але вони не мали облогових знарядь. Воювали араби спочатку пішки, здійснюючи марші на віслюках чи верблюдах (бо коні залишалися розкішшю). Лише розбагатівши, араби створили свою непереможну кінноту, тому спочатку кількісна й якісна перевага була на боці ворогів, але і Візантія, й Іран знесилились у війнах між собою. Візантію виснажувала боротьба зеленої й блакитної “партій”, християн з іновірцями. Отже за правління Омара араби, вирвавшись за межі півострова, підкорили весь Близький Схід.

Остаточного удару Сасанідам мусульмани завдали в 642 р. при Нехавенду (південніше Хамадана), де 60 тис. персів-ополченців зібрав досвідчений полководець Ферузан. Для персів це був останній шанс зберегти свою державу і врятуватися від мусульманського поневолення. Кривава несамовита різанина із 40-тисячним арабським військом Нумана ібн Мукарріна тривала три дні. Нуман загинув і, здавалося, перси візьмуть реванш, але в критичний момент битви араби отримали підкріплення, а з ним - перемогу. Один за одним упали Рей (Тегеран), Кум, Казвін, Зенджан, Хамадан, Кашан, Ісфахан і нарешті Істахр (Персеполіс - давня столиця Персиди) [2,c.115].

На захоплених землях араби заснували нові міста (Куфа, Басра тощо), всі завойовані державні землі оголосили прямою власністю халіфа (тобто ісламської держави), а мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть. На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату, які залишалися більшими від закяту та ушру (земельний податок з мусульман), але виявилися меншими від того, що здирали перси й візантійці. За підданими-іновірцями зберігалися їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед - посланець Аллаха, і пройти обряд обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобував податкові пільги та статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючих прийняти іслам серед іновірців було мало, бо “новий мусульманин” одразу втрачав право на володіння землею в захоплених краях.

За десятиріччя омарівського правління халіфат перетворився на найбільшу державу регіону, а останнім важливим внутрішньополітичним актом великого Омара було введення в дію нового ісламського календаря, відправною точкою якого став рік хіджри (622).

Від тяжких державних справ халіф геть облисів, але здоров'я його ще не підводило. Цей двометровий гігант продовжував вести простий і здоровий спосіб життя, покидаючи періодично столичну Медину для оздоровлення в сухому (і справді корисному) пустельному повітрі, мало спав, їв просту їжу, носив грубий одяг, а бороду, яку вибілила сивина, вперто фарбував у чорний колір, щоб виглядати молодшим за свої роки. Правити другий халіф збирався ще довго, але в 644 р. раб перс-християнин Фіруз накинувся з кинджалом на Омара, коли той молився в мединській мечеті, і заколов халіфа, шість разів встромивши в його тіло кинджал з подвійним лезом. Убивцю-смертника невдовзі впіймали й стратили разом з дружиною й дочкою, але суворого, справедливого, прозорливого й енергійного правителя не стало, а новим, третім халіфом Мекка обрала Османа ібн Аффана з роду Омейядів (спрацювали мекканська корпоративність і те, що Осман був зятем Пророка) [9,c.34].

Столицею халіфату став Дамаск.                                                                       Халіфат Омейядів (Дамаський халіфат). Засновник Дамаського халіфату Муавія ібн Абу Суф'ян був талановитим і грізним політиком, який не гребував жодними засобами для досягнення своєї мети - стабільності халіфату та омейядівської династії.

Шиїти (прибічники Алідів) цілковито визнавали Коран, але, на відміну від суннітів, у 115 сурах (у Корані суннітів - 114 сур), а в Сунні вважали цілком правдивими й тому священними лише ті положення, що базувалися на авторитеті сім'ї Пророка (записані зі слів родичів Мухаммеда). Хадіси, записані за словами соратників, але не родичів Пророка, шиїти священними, авторитетними й обов'язковими для виконання не вважали, проте мали свої перекази про Пророка (Ахбар), які, звичайно, не визнавалися суннітами (бо там стверджувалося, що Пророк заповідав, аби його спадкоємцями були лише Аліди).

Політичну базу шиїзм обмежував чистим сімейно-династичним легітимізмом (тому шиїти боролися проти “узурпаторів” Омейядів на боці прямих нащадків Пророка). Крім того, однією з дружин Алі стала дочка останнього сасанідського шаханшаха Йєздигерда ІІІ, що сприяло поширенню шиїзму в Ірані, де Алі вбачався більшістю персів “законним” правителем і спадкоємцем володарів Еран-шахру та ще й мучеником і ворогом ненависних Омейядів - халіфів арабів, які завоювали й зруйнували перед цим перську імперію зороастрійців. В очах шиїтів лише Аліди могли бути законними халіфами всіх “правовірних”, але за умов, коли реально халіфат перебував у руках Омейядів, посада шиїтського лідера стала називатися імам (“керуючий молитвою”), який, на відміну від суннітів (де імам - це лише обраний людьми релігійний предстоятель), став для шиїтів напівбожественним і харизматичним нащадком Пророка, світським і духовним вождем. Святинями, до яких здійснюють хадж шиїти, окрім Мекки й Медини, стали Неджеф (де похований Алі) й Кербела (де похований його син Хусейн) в Іраці.

Третю течію в ісламі утворили хариджити, які, буквально тлумачачи Коран, вважали доброчесність вищою якістю людини й тому обстоювали необмежену виборність халіфа общиною мусульман. У питаннях віри хариджити виступали поборниками “чистоти” ісламу та вирізнялися скрупульозним виконанням усіх релігійних настанов. Суннітів і шиїтів вони вважали віровідступниками, бо віра, за їхніми переконаннями, визначається діями, а вбивство віровідступників (включаючи халіфів) стало релігійним обов'язком у хариджизмі. Жертвою хариджитів упав халіф Алі, з не меншою завзятістю вони бились із суннітами, спираючись на свою базу аль-Батаїх (у болотах Південного Іраку в районі Басри).

Згодом хариджити теж почали дробитися на секти, яких усього налічують до 20. Найвпливовішими серед них були азракіти, ібадіти, суфрити. Крім Іраку й Ірану, хариджити поширили активність на Аравію, а після продовження ісламських завоювань - на Північну Африку, та жодної повнокровної держави створити так і не спромоглися: цьому перешкодили досить поширені серед хариджитів ідеї зрівнялівки, а також крайній фанатизм, нетерпимість та жорстокість до всіх, хто не сприймав їхніх настанов.

3.Право Арабського халіфату

В процесі цієї боротьби племена на Аравійському півострові об'єдналися і початок цього об'єднання положив засновник мусульманської релігії Мухамед, який був бідним паступахом і вже в цей час став пророкувати єдиновірство, виступав проти знаті. Переслідуваний нею він в 622 році втік з Меки в м.Ярсіб який потім стали називати містом пророка - Медіною. 622 рік став для мусульманів священним роком - роком запровадження Ісламу. Проповіді і пророцтва Мухамеда після його смерті були зведені в єдину книгу, яка одержала назву Коран.                                                                                        В Медині до Мухамеда прийшли духовна і світська влада. Іслам і його сторонники утверджували свою владу і не тільки проповідями, але і силою зброї. Між Мединою і Меккою розгорілась боротьба, в якій перемогла Медина. Родова знать признала Мухамеда. Був завойований і Йемен [6,c.84].                В 632 році Мухамед помер, а його наступники продовжували завойовувати території, які продовжувались до 751 року. Отже склалась держава з центром спочатку в Мецці і Медіні, потім в Багдаді.                                                                  Після смерті Мухамеда між знаттю розгорілась жорстока боротьба за владу. В 662 році в результаті жорстокої боротьби до влади прийшли Омейяди, які правили державою майже сто років. Їхнє правління відзначалось швидким збагаченням аристократії, військових начальників, посиленням експлуатації підкорених народів а також багаточисельними збройними повстаннями рядових арабів і підкорених народів. В 750 році Омейяди потерпіли поразку в результаті повстання арабських племен, іранських селян рабів і феодалів, яке переросло в громадянську війну. Халіфат очолила династія Абасилів. Столиця в Дамаску була перенесена в спеціально побудоване місто Багдад.     Суспільний лад: панівний клас - халіфи, намісники і військові начальники. В склад панівного класу входили також і верхушки підкорених народів, які прийняли мусульманство (по Корану всі люди ділились на правовірних і неправовірних).                                                                                                           Селяни в халіфаті складали основний податний прошарок, причому становище селян-мусульман було більш важким.                                                              Високо була розвинуте в халіфаті міське життя. Це були міста з великими центрами торгівлі ремесла і культури. Панівним класом міст були феодали. Великим впливом користувались корпорації богословів і закони торговців, які об'єднувались навколо шкіл богослов'я і права - медресе.                                      Дуже великий процент суспільства складали раби, які поділялись на челядь, військових слуг і рабів використовуваних в виробництві.                                   Державний устрій: Верховне правління було зосереджено в руках халіфа і його намісників. При Абасидах з’явилась посада візиря, якому підчинявся весь адміністративно-фінансовий апарат, військо [3,c.138].                                                 Місцеве управління: Халіфат ділився на намісництва - емірати. Основними еміратами являлись: Іспанія, Африка, Єгипет, Сирія, Іран, Північна Індія. Намісництва передавались по спадковості. Намісники еміри були такими ж деспотами, оточені пишним двором як і халіфи а Багдаді.

Судова система: Намісник мав і судову владу. В відправленні правосуддя допомагали йому кадії, які потім стали самостійними суддями. Функції кадії зберігались тільки для суддів мусульман. В залі присутніми були два офіційних понятих, судові пристави і захисник.

Право в халіфаті формувалось в єдності з Ісламом і його догматикою. Отже єдиним джерелом права являвся Коран.

Право власності. Основні предмети власності земля, худоба, будівлі, зброя, коштовності, раби являлися власністю держави.                                            Предметом регламентації особливої являлось користування водою. Суспільна власність на воду була священним догматом. Озера, ріки були власністю мусульманської общини. Колодізя, фонтани, те, що створено людською працею - знаходилось в приватній власності. В зв'язку з такою особливістю власності на воду і користування нею в 844 році був створений водний кодекс. "Книга про канали", який регламентував користування водою для орошення полів.                                                                                                                В халіфаті в зв'язку з великим розвитком торгівлі були широко розвинуті договори і різні угоди, такі як зобов'язання з причинення шкоди, безпідставного збагачення, купівлі-продажу, дарування, підряду, аренди земельних участків, договір займу та застави. Коран забороняв позику під проценти.

Шлюбно-сімейні відносини. В VІ-VІІ ст. у арабів була патріархальна сім'я. Дорослий син після одруження виходив з сім'ї і ставив поруч свою палатку. Притаманні ранні форми шлюбу, які збереглись дотепер. Шлюбу окремих племен властиві риси матріархату. Діти одержували ім'я по матері, а право розлучення належало жінкам. Жінка мала право перебувати в шлюбі з декількома мужчинами, який проживав з нею по місяцю. Батьківство встановлювалось по вказівці жінки. Дуже широко застосовувалися і тимчасові шлюби, які збереглись і до цього часу.

Останки матріархату виживають себе у міського осідлого населення і в шлюбних відносин встановлюється панування мужчини, Коран допускав багатоженство , але не більше 4-х жінок одночасно. Крім жінок можна було мати і рабинь-наложниць. Шлюб оформлявся усним або письмовим договором або угодою між батьками. Вік не мав значення, в шлюб вступали особи, які досягли статевої зрілості. Коран забороняв шлюби між близькими родичами. Шлюби розривались по багатьох причинах (відсутність чоловіка більше півроку, порушення вірності, віровідступництво, жорстоке відношення до жінки) і процедура розірвання шлюбу була дуже простою.

Право наслідства. В доісламську епоху "той хто вміє їздити на коні і володіти мечом - позбавленний права наслідства". При Мухаммеді право наслідства для жінок було значно обмежене.

Кримінальне право: Поняття злочину у мусульман було невідділиме від гріха, тобто злочинні посягання були заборонені Кораном.

Першу групу складали "кровні злочини" тобто вбивства і поранення не зв'язані з грабіжництвом. До Мухаммеда за вбивства каралось вбивство тобто кровна помста. Мухамед звузив рамки покарання. Кровна помста існувала тільки за навмисне вбивство, а за ненавмисне - грошову компенсацію родичам вбитого. За протиправні діяння відповідали особи, які досягли 15-18 років. Оп'яніння, яке було причиною втрати пам'яті, звільняло від кримінального покарання. Мусульманському праву відома необхідна оборона і крайня необхідність. Потерпілий міг вбити злодія або грабіжника щоб повернути своє майно.

Друга група злочинів - худуд (віровідступництво), порушення шлюбної вірності, п'янство, дача неправдивих показів, а також крадіжки та грабежі). За ці злочини призначалася смертна кара, відрізання рук, ніг. За порушення шлюбної вірності Коран виносив покарання - сто ударів кнутом, а жінці додатково - пожиттєве домашнє утримання. Каяття звільняло від покарання по цій групі злочинів.

Третя група злочинів - посягання на державний устрій. За ці злочини передбачалася кара в вигляді позбавлення волі, конфіскацію майна і права носити чалму.

4.Багдадський халіфат

Багдадський халіфат — арабська феодальна держава Y III — X століття, очолювана Аббасидами.                                                                                                 До Багдадського халіфату входили країни Північної Африки, Близького і Середнього Сходу, частина Закавказзя і Середньої Азії.                           Розташований на важливих торговельних шляхах, Багдадський халіфат досяг розквіту вY III — IX століттях. Різний рівень економічного та соціального розвитку окремих частин Багдадського халіфату, численні народні повстання — в Середній Азії (776—783), Азербайджані та Ірані (815—837), Іраку (869—883, 890) та ін. — зумовили розпад Багдадського халіфату наприкінці  X століття [7,c.52.]                                                                                                                          В IX ст. від Багдадського Халіфату відокремились Іспанія, Єгипет, Закавказзя, Афганістан, Іран, Середня Азія. В 945 р. Багдад захопили Буїди — династія правителів Іраку та Західного Ірану, в 1055 р. — туркисельджуки, в 1258 р. — монголи, які вбили халіфа, припинивши правління династії Аббасидів. З 909 р. у Тунісі, а в 972—1171 pp. у Єгипті правила династія халіфів і смаїлітів, яка нібито походила від Фатіми — дочки Мухаммеда.

У 929 р. з Кордовського емірату, заснованого в 756 р. представником династії Омейядів Абдаррахманом 1, виник Кордовський Халіфат — мусульманська держава на Піренейському півострові зі столицею в Кордові (Андалусія). Період найбільшого розквіту — роки правління Абдаррахмана III (912—961), аль Хакама II (961—976), Мансура (976—1002). Зі спроб повалити халіфа Хішама II в 1008 р. почався період занепаду держави. У 1036 р. Кордовський Халіфат було скасовано, країна розпалася на на дрібні емірати.