Звязок культури та освіти

ПЛАН

1 Зв’язок культури  та освіти

Однією із найважливіших  умов цілісного розвитку людини, здатності  адаптуватися до суперечливих умов буття  і протистояти негативним впливам  середовища є тісна взаємодія  освіти і культури. Перегляд існуючих концепцій освіти та надання загальнолюдським цінностям пріоритетного значення на межі ХХ-ХХІ століть зумовлене стрімким розвитком науки та визнанням світовою спільнотою кризових явищ у таких життєво важливих сферах, як культурна і освітня.

Культурологічний підхід гуманістично спрямованого виховання особистості  ми знаходимо у поглядах педагогів-класиків. Так, вже у працях Я.А.Коменського, Ж.Ж.Руссо, І.Г.Песталоцці, А.Дістервега висловлюється думка про те, що духовний розвиток людини повинен будуватися відповідно до принципів природовідповідності і культуровідповідності [8, с. 72]. Не менш важливі передумови для осмислення феномену духовності та культури в контексті історико-педагогічних процесів із урахуванням своєрідної національної системи виховання створили видатні громадські діячі та педагоги Т.Шевченко, П.Костомаров, П.Куліш, М.Драгоманов, Б.Грінченко, М.Грушевський, С.Русова, О.Духнович та ін.

Слово «культура» (оброблення, вирощування) – латинського походження, але в німецькій філософії минулого століття сутність цього слова була максимально наближена до слова «освіта» (Building). Культура є суспільним явищем, яке виражає досягнутий на даному історичному етапі розвитку суспільства рівень технічного і технологічного прогресу, виробничого досвіду та навичок людей до праці, освіти, науки, мистецтва. У зв’язку з цим філософи і соціологи відносять до культури досягнутий суспільством рівень розвитку освіти, науки, мистецтва та ін. Отже, між культурою і освітою існує тісний взаємозв’язок. Підтвердження такого погляду ми знаходимо у працях відомих філософів, соціологів, педагогів, культурологів. Як зазначає Х.Г.Гадамер, «освіта найтіснішим способом пов’язана з поняттям культури і означає, в кінцевому рахунку, специфічний людський спосіб перетворення природних задатків і можливостей» [3, с. 51].

На думку вчених-гуманітаріїв, сучасна  ситуація характеризується відсутністю  високоморальної «ідеї», яка б  скріплювала суспільство. Адже його культура залежить від якості основоположних ідей, ментальностей, що існують і функціонують у ньому. Місце ідеї, здатної «об’єднати» суспільство, зайняте сьогодні ідеологією потреби. Це призвело до того, що культ грошей і пересічностей затьмарює загальнолюдські, моральні цінності культури. Криза гуманності охопила не тільки соціальні, політичні, економічні, естетичні та інші сфери суспільства, але й саму людину – її свідомість, почуття, поведінку. Деіндивідуалізація, дегуманізація особистості, граничний раціоналізм мислення, втрата моральних орієнтирів, розповсюдження технократичних і асоціальних моделей поведінки – ось далеко не повний перелік негативних явищ, що вказують на зниження рівня культури людини, рівня її вихованості.

Причину вище перерахованих та інших  тенденцій у сучасному суспільстві  вчені вбачають не стільки у поруйнованості традиційної культури, скільки у стані якості виховання. Криза моральності, духовності людини вимагає переосмислення фундаментальних положень педагогіки, культурології, нових освітніх парадигм, що відповідають духу нинішнього часу. Проблема полягає в необхідності розробки культуровідповідної концепції виховного процесу, якою може бути, на нашу думку, особистісно орієнтована модель, що базується на ідеях розвитку виховання в контексті культури.

Відомо, що культурологія вивчає не тільки культуру в цілому, але й різні специфічні сфери культурного життя людини, в тому числі й виховання. Адже кожний історичний тип культури містить своєрідні традиції, норми, ідеали виховання, демонструючи взаємозв’язок культурології і педагогіки.

А.Дістервег, видатний німецький педагог-демократ і гуманіст, одним із перших обґрунтував взаємозв’язок гуманістичного виховання і культури. Він вважав, що розумно організоване виховання має будуватися з урахуванням трьох принципів: природодоцільності (врахування вікових та індивідуальних особливостей фізичного і психічного розвитку дитини), культуровідповідності (врахування умов, місця, часу, в якому живе дитина, національної культури), самодіяльності (прагнення розвивати дитячу творчу активність) [5, с. 158].

Характеризуючи принцип  культуровідповідності виховання  А.Дістервег писав: «У вихованні  необхідно брати до уваги умови  місця і часу, в яких народилась людина, або доведеться їй жити, одним  словом, усю сучасну культуру країни, що є батьківщиною учня» [5, с. 402].

Виховання споконвічно  носило культуровідповідний, гуманітарний характер, будувалося на духовно-ціннісній  традиції, спиралось на культурне  середовище. Проте, під впливом різних соціокультурних ситуацій, що склались історично, зміст терміну „виховання” суттєво змінювався, порушувалась його ціннісна ієрархія.

Всесвітньо відомий  педагог-гуманіст В.О. Сухомлинський, підкреслюючи культурологічну спрямованість  виховання, писав: «Чим менше у людини культури, чим бідніші її розумові, естетичні інтереси, тим частіше проявляються інстинкти і дають про себе знати грубістю» [6, с. 48].

На тісний зв’язок  культури та освіти вказує Ш.О. Амонашвілі. Він пише: «Освіта є процес живлення душі і серця дитини усіма кращими, вищими, піднесеними, одухотвореними плодами людської культури і цивілізації» [1, с. 22-23].

Сучасний етап розвитку виховання у нашій державі  може бути охарактеризований як перехідний: від тоталітарної моделі виховання  до гуманістичної, культурологічної, особистісно  зорієнтованої. Виховання базується  на сучасних досягненнях антропології, згідно з якими людина являє собою єдність трьох сутностей: природної, соціальної і культурної. Організатори виховання беруть за основу той факт, що входження індивіда в соціальне середовище можливе тільки через культуру, через загальнолюдські цінності.

На підставі вище зазначених положень і думок, можна зробити  висновок: цінності тієї чи іншої культури складають аксіологічні основи освіти та виховання у даній культурі. Основним будь-якої освіти є залучення  людини до культурних цінностей науки, мистецтва, моральності, права та ін. З усією гостротою тут знову постає питання про цінності освіти. Як зазначає академік Б.С. Гершунський, неувага до цінностей і цілей освіти – «чи не головна вада сучасної освіти» [4, с. 31].

Окрім того, цінність освіти для держави вимірюється її цінністю для людини. Так, А.М. Шелехов, аргументуючи цю думку, зауважує: «Тільки розвинута, культурна людина, яка ясно усвідомлює свої можливості, може правильно зрозуміти свої права та обов’язки перед суспільством, тільки така людина може стати Громадянином. Скажімо більше – малокультурна людина не може бути хорошим спеціалістом, бо, не маючи правильних культурних і моральних орієнтирів, вона не зможе найбільш доцільно і у правильному напрямі застосувати свої професійні знання» [9, с. 28]. Інваріактивними цінностями сучасної освіти є культура і людина. Базові складові культури – наука, мистецтво, моральність, релігія, економіка, техніка, технологія – є аксіологічною основою освіти, яка доповнюється національними і специфічними цінностями. У центрі цих цінностей стоїть Людина – найвища цінність, яка виступає і «як наступник історичної спадщини, і як творчий початок історії» [7, с. 102].

Основною формою існування  культури є діалог людей різних культур. У результаті цього діалогу людина може вільно обирати особистісний зміст власного життя і брати відповідальність за свій вибір, свою особисту долю. Такий вибір є творчістю. Звідси визначаються основні цінності культурологічної особистісно зорієнтованої освіти:

• людина як суб’єкт культури, особистого життя та індивідуального розвитку;
• освіта як культурно-розвиваюче середовище;
• творчість і діалог як способи існування і саморозвитку людини в культурно-освітньому просторі;

Культурологічну концепцію  особистісно орієнтованої освіти обґрунтувала Є.В.Бондаревська [2, с. 250-258]. Основними її положеннями є:

• освіта – це духовний обрис людини, який складається у процесі освоєння
• моральних та духовних цінностей культури;
• об’єктом і ціллю освіти є людина культурна;
• розвиток освіти у контексті світової і національної культури передбачає гуманітаризацію технологій навчання і виховання, створення в освітніх закладах середовища, яке формувало б особистість, а вона була здатна до творчої самореалізації в сучасній соціокультурній ситуації;
• творчість – основа розвитку культури, тому основним принципом освіти у контексті культури є принцип креативності, який передбачає створення атмосфери співробітництва і співтворчості;
• освіта повинна наповнюватись культурними, тобто людськими смислами;
• культурологічний підхід є основним методом проектування особистісно орієнтованої освіти, компонентами якої виступають: відношення до дитини як до суб’єкту, здатному до культурного саморозвитку; відношення до педагога як посередника між дитиною і культурою, здатному надати дитині підтримку в самовизначенні і розвитку; відношення до освіти як до культурного процесу, рушійними силами якого є особистісні смисли, діалог і співробітництво його учасників; відношення до школи як цілісного культурно-освітнього простору, де відтворюються культурні зразки життя, здійснюється виховання людини культури.

На підставі вищевикладеного  можна зробити висновок про те, що зміст освіти повинен носити культуроутворюючий характер і бути спрямований на залучення  учня до культури. Цю особистість слід розглядати у якості суб’єкта культури, що є не тільки її споживачем, але і носієм, творцем культурних цінностей. На наш погляд, у нинішніх умовах необхідне подальше формування саме культурологічного підходу до проблеми розвитку системи освіти. Тільки така позиція може сприяти гуманізації освітньо–виховного процесу та бути засобом її досягнення. Проте освіта, як фактор, не має бути самоціллю. Потрібно враховувати й інші чинники, а саме: культурні та освітні традиції, минулий досвід людини, її здібності та соціальне становище. Сукупність цих чинників свідчить про культурологічний підхід у вихованні, який є засобом досягнення гуманізації освіти.

Твори мистецтва не можуть вирішити свого виховного завдання без забезпечення для цього відповідних  умов гуманістичного змісту. Такими умовами, на наш погляд, повинні бути:

• якість художньої продукції (мистецьких творів);
• підбір форм, прийомів і методів виховного впливу;
• орієнтація на художньо-естетичні потреби, смаки та можливості особистості;
• свобода вибору і самовираження людини, усвідомлення нею власної неповторності;
• індивідуальний підхід до особистості, самоосвіта;

Для того, щоб реалізувати  ці умови, необхідний систематичний  і цілеспрямований процес естетичного  виховання. З одного боку, воно відображає культурний прогрес нації, її національні традиції, а з іншого – саме цей прогрес стимулює розвиток культури народу, активно впливаючи на створення нових духовних цінностей, підтримуючи та посилюючи інтерес до творів мистецтва, пам’яток історії й культури, до національних звичаїв та обрядів.

Висловлені думки та проведений багатоаспектний аналіз дозволяє нам зробити наступні висновки:

Культура і освіта взаємообумовлені, культура визначає цілі, завдання і зміст освіти. В  той же час освіта, як частина  культури, сприяє збереженню та розвитку культури. Зв’язуючою ланкою між культурою і освітою виступає людина як найвища цінність. Вона водночас є суб’єктом певної культури і суб’єктом відповідної освіти.

Культура і освіта пов’язані між собою:

• загальним об’єктом;
• загальнолюдськими цінностями;
• творчим характером культурно-освітньої діяльності;
• загальними функціями – розвиваючою, навчальною, виховною.

Педагогічна діяльність – це перш за все діалог між культурами, обмін культурними цінностями, а  не просто передача знань, умінь і навичок.

Усяка історія є історією культури і освіти. Щоб визначити  стратегічні цілі й завдання освіти, потрібно вивчити історію розвитку культури і освіти.

Освіта повинна здійснюватись  у контексті відповідного типу культури: міфологічному, космологічному, антропологічному і технологічному. Історія свідчить, що кожному її типу відповідала певна освітня парадигма: релігійно-догматична, інформаційно-репродуктивна, інструментальна і технократична.

В нинішніх умовах ми маємо  технологічний тип культури, в якому розвивається гуманістична парадигма освіти.

2 Педагогічна діяльність  як творчість

Відомо, що розвиток свідомості і творчих  параметрів людини йшов шляхом від  простого споглядання до глибокого  пізнання дійсності і лише потім  до її творчого перетворення. Однаковою мірою це стосується еволюції свідомості й діяльності педагога. На сьогодні твердження про те, що педагогічна діяльність є за своєю природою творчою,  стало загальноприйнятим.  Необхідно погодиться з тими вченими-педагогами, хто сказав, що педагогічна діяльність за своєю суттю – це діяльність абсолютно творча. Ще К.Д. Ушинський зазначав: “Навчання дітей стоїть між мистецтвом і майстерністю та повинно передбачати як свободу першого, так і регулярність другого” [10, с. 241].

Цю саму думку висловлює Д.С. Лихачов: “Виховувати людину може тільки педагог-творець. Виховання, підпорядковане завданням освіти, – творчість, причому творчість особливо тонка, сповнена уважності, загостреної інтуїції й індивідуальна. Педагог – творець, і його не можна перевантажувати дуже детальними програмами, методичними вказівками. Якщо педагог вигадав щось особливе, йому необхідно надати можливість донести це своїм учням” [9, с. 5].

Ш.А. Амонашвілі вважає, що в “творчій діяльності педагога, науці  педагогіки призначено народжуватися й розвиватися наново,  при цьому викристалізовані впродовж століть гени життя мають залишитися від гуманного,  оптимістичного спілкування з дітьми” [1, с. 42].

Існує безліч визначень  творчості та творчої діяльності. Один із засновників гуманістичної психології К. Роджерс називає творчим процесом “створення за допомогою дії нового, такого, що зростає, з одного боку, з унікального індивіда, а з іншого – зумовлене матеріалом, подіями, людьми й обставинами. Творчість завжди залишає слід індивіда на своєму продукті, але не сам індивід і його матеріали, а результат відносин між ними [11, с. 146].

В.І. Андрєєв (1988), визначаючи творчість як вид людської діяльності, називає ряд ознак, що характеризують її як цілісний процес:

– наявність суперечності проблемної ситуації або творчого завдання;

– соціальна, особиста значущість і прогресивність, яка робить внесок у розвитку суспільства й особистості;

– наявність об’єктивних  (соціальних,  матеріальних)  передумов,  умов для творчості;

– наявність суб’єктивних  (особистісних якостей – знань,  умінь,  особливо позитивної мотивації, творчих здібностей особи) передумов для творчості;

– новизна й оригінальність процесу або результату.

Якщо з названих ознак  осмислено виключити хоча б одну, то творча діяльність або не відбудеться, або діяльність не може бути названа творчою.

Академік В.А. Енгельгард писав, що творчість у своєму першоджерелі є результат природженої, фізіологічної  потреби, “результат якогось інстинкту, що відчувається так само сильно,  як потреба птаха співати або прагнення риби плисти проти течії бурхливої гірської річки”.  Справді,  людина в будь-якій,  навіть найбільш, здавалося б, далекій від творчості праці, не усвідомлюючи того сама, вносить елементи творчості.

Проте творчість може бути різною. Це зумовлене творчим потенціалом особистості,  який,  якщо говорити про педагога, формується на основі накопиченого ним соціального досвіду,  психолого-педагогичних і наочних знань,  нових ідеї, умінь і навичок, що дають змогу знаходити й застосовувати оригінальні рішення, новаторські форми й методи і тим самим вдосконалювати виконання своїх професійних функцій.  З іншого боку,  досвід переконує, що творчість приходить тільки тоді і тільки до тих, для кого характерне ціннісне ставлення до праці, хто прагне підвищення професійної кваліфікації,  поповнення знань і вивчення досвіду як окремих педагогів, так і цілих педагогічних колективів.

Всі ці визначення об’єднує спрямованість на підвищення ефективності навчального процесу,  використовуючи творчий процес в педагогічній діяльності, який гарантує досягнення запланованих результатів навчання.

Узагальнюючи вище сказане, загальноприйнятим тлумаченням  є таке: творчість – це діяльність, що породжує щось нове на основі реорганізації  наявного досвіду та формування нових комбінацій знань, умінь, продуктів [8, с. 500]. Результатом творчості є введення в педагогічний процес інновацій. М.М. Князева (1995) зазначає, що педагогічні інновації – це такі актуально значущі і такі, системно самокеровані новотвори, що виникають на основі різноманітних ініціатив і нововведень,  які стають перфективними для еволюції освіти й позитивно впливають на розвиток.

Виділяють декілька рівнів інновацій:

– відкриття, що затверджує ідеї, здатні перетворювати педагогічну  дійсність;

– винаходи,  розробка та впровадження нових елементів педагогічних технологій;

– педагогічна раціоналізація – вдосконалення, пов’язані з  модернізацією та адаптацією до конкретних умов уже використовуваних методів  і засобів виховання й навчання.

На відміну від творчості в інших сферах  (наука,  техніка, мистецтво),  творчість педагога не має на меті створення соціально цінного нового, оригінального, оскільки його продуктом завжди залишається розвиток особистості. Звичайно, педагог, який творчо працює, а тим більше педагог-новатор, створює свою педагогічну технологію, але вона є лише засобом для отримання найкращого результату.

Творчий потенціал педагога формується на основі двох компонентів: педагогічно-професійного й соціального  досвіду. Без спеціальної підготовки і знань успішна педагогічна творчість неможлива. Тільки ерудований педагог, який має спеціальну підготовку, на основі глибокого аналізу ситуацій, що виникають, і усвідомлення суті проблеми, шляхом творчої уяви та уявного експерименту, здатний знайти нові оригінальні шляхи і способи її вирішення.

Педагогові доводиться часто вирішувати безліч типових  і нестандартних педагогічних завдань  у мінливих обставинах. Вирішуючи  ці завдання,  педагог,  як і будь-який дослідник, будує свою діяльність відповідно до загальних правил евристичного пошуку: аналізує педагогічну ситуацію; проектує результат відповідно до початкових даних; аналізує наявні засоби, необхідні для перевірки припущення та досягнення шуканого результату; оцінює отримані дані; формулює нові завдання.

Отже, творча педагогічна діяльність складається з таких етапів: виникнення задуму,  його опрацьовування та перетворення в ідею –  гіпотезу,  пошук способу втілення задуму й ідеї. Досвід творчості педагог набуває за умови систематичних вправ у вирішенні спеціально підібраних завдань,  що відображають педагогічну дійсність, та організації як навчальної, так і реальної професійно-орієнтованої діяльності майбутніх педагогів.

Частіше сферу прояву творчості педагога мимоволі звужують, зводячи її до нестандартного,  оригінального вирішення педагогічних завдань. Тим часом творчість педагога виявляється і при вирішенні комунікативних завдань, що виступають своєрідним фоном і підставою педагогічної діяльності.

У сфері особистості  педагогічна творчість виявляється  як самореалізація педагога на основі усвідомлення себе творчою індивідуальністю, як визначення індивідуальних шляхів свого професійного зростання та побудова програми самовдосконалення.

В.А. Кан-Калік,  Н.Д. Никандров (1990)  виділяють такі рівні педагогічної творчості:

1) відтворення готових  рекомендацій (елементарної взаємодії  з учнями): педагог використовує  зворотний зв’язок,  корегує свої  дії за її результатами,  але  він діє “за методичкою”, “за  шаблоном”, за досвідом інших  учителів;

2) оптимізація діяльності  на занятті,  починаючи з його планування,  коли творчість виявляється в умілому виборі й доцільному поєднанні вже відомого педагогові змісту, методів і форм навчання;

3) використання творчих  можливостей живого спілкування  з аудиторією;

4) використання готових  прийомів і привнесення особистісного начала, що відповідає творчій індивідуальності педагога, особливостям особистості вихованця, конкретному рівню розвитку учнів.

Інколи творчість пов’язують тільки з передовим педагогічним досвідом. Проте це не зовсім правильно. Під передовим досвідом розуміють високу майстерність педагога. Його досвід може й не містити в собі чого-небудь нового, оригінального,  але служити зразком для викладачів,  які ще не оволоділи педагогічною майстерністю. У цьому значенні досягнуте педагогом-майстром є передовим досвідом, гідним поширення. Це характерно для першого й другого рівнів педагогічної творчості.

Третій і четвертий  рівні педагогічної творчості містять  у собі елементи творчого пошуку, новизни, оригінальності й зазвичай приводять до новаторства. Воно відкриває нові шляхи в освітній практиці та педагогічній науці. Наслідком можуть бути як часткові зміни в змісті освіти й педагогічних технологіях, так і глобальні перетворення у сфері освіти. Тому саме новаторський досвід підлягає аналізу, узагальненню та поширенню в першу чергу. Творчий потенціал будь-якої людини, у тому числі педагога, характеризується рядом ознак творчої особистості. Існують різні переліки таких ознак. Одні автори виділяють здатність особистості помічати й формулювати альтернативи, ставити під сумнів,  на перший погляд,  очевидне,  уникати поверхневих формулювань; уміння заглибитися у проблему й водночас відірватися від реальності,  побачити перспективу; здатність відмовитися від орієнтації на авторитети; уміння побачити знайомий об’єкт з абсолютно нового боку, у новому контексті; готовність відмовитися від теоретичних думок, поділу на чорне й біле,  відійти від звичної життєвої рівноваги і стійкості заради невизначеності та пошуку.

Інші відносять до ознак творчої особи легкість асоціювання  (здатність до швидкого й вільного переключення думок, здатність викликати в свідомості образи і створювати з них нові комбінації); здатність до оцінних думок і критичність мислення (уміння вибрати одну з багатьох альтернатив до її перевірки, здатність до перенесення рішень); готовність пам’яті (оволодіння достатньо великим обсягом систематизованих знань, упорядкованість і динамічність знань) і здатність до узагальнення та відкидання неістотного.

Треті автори вважають особистість  творчою, якщо в її характеристиці присутні креативність,  тобто здатність перетворювати свою діяльність на творчий процес. Е.С. Громів і В.А. Моляко виділяють сім ознак креативності:  оригінальність, евристичність, фантазія, активність, концентрованість, чіткість, чутливість).

Сфера прояву педагогічної творчості визначається структурою педагогічної діяльності й охоплює  всі її сторони: конструктивну, організаторську, комунікативну і гностичну. Проте  для здійснення творчості в педагогічній діяльності необхідний ряд умов (Н.В. Кузьміна, В.А. Кан-Калік):

– тимчасова “спресованість”  творчості, коли між завданнями і  способами їх вирішення немає  великих проміжків часу (ситуація браку часу);

– пов’язаність творчості  педагога з творчістю учнів та інших педагогів;

– відстроченість результату й необхідність його прогнозування;

– атмосфера публічного виступу;

– необхідність постійного співвідношення стандартних педагогічних прийомів і нетипових ситуацій.

Отже, педагогічна творчість  – це процес, що починається із засвоєння того,  що вже було накопичено  (адаптація,  репродукція,  відтворення знань і досвіду) і завершується перетворенням існуючого досвіду. Це шлях від пристосування до педагогічної ситуації,  до її перетворення,  що становить суть динаміки творчості вчителя (В.М. Гриньова, А.П. Журавльов, В.А. Кан-Калік, Н.Ф. Тализіна, Р.К. Шакуров, А.І. Щербаков та ін.).

Кожен педагог так  чи інакше перетворює педагогічну діяльність, але тільки педагог-творець активно  бореться за кардинальні перетворення й сам у цій справі є прикладом.

Література

1. Амонашвили Ш.А. Школа жизни. – М., 1998.
2. Бондаревская Е.В., Кульневич С.В. Педагогика: личность в гуманистических теориях и системах воспитания. – Ростов-на-Дону, 1999.
3. Гадамер Х.Г. Истина и метод. – М., 1988.
4. Гершунский Б.С. Философия образования для ХХІ века. – М., 1997.
5. Дистервег А. Избранные педагогические сочинения. – М., 1956.
6. Сухомлинський В.О. Як виховати справжню людину // Твори: У 5-ти т.т. – Т.2 – К., 1977.
7. Турковский М.Б., Турковская С.Б. Культурная сущность образования // Культура, традиции, образование. Вып. 1. – М., 1990.
8. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. – М., 1981.
9. Цели образования и право на образование. Материалы семинаров / Под ред. А.В.Гладкого. – М., 1993.
10. Основы педагогического мастерства /  под ред. И.А. Зязюна. – М. :  Высшая школа, 1989. – 230 с.
11. Роджерс К. К теории творчества. Взгляд на психологию человека / К. Роджерс. – М.,  1994. – 350 с.