История восточных единоборств

2

Зміст

Вступ..............................................................................................................................3

Розділ І.  Загальна характеристика українських земель І пол. ХІХ ст....................6

1.1. Українські землі напередодні проведення інвентарної реформи.....................6

1.2. Сутність та особливості проведення  інвентарної реформи

1847-1848 рр. ..............................................................................................................14

1.3. Наслідки проведення інвентарної реформи......................................................17

1.4. Боротьба проти кріпацтва на українських землях

у першій половині ХІХ ст..........................................................................................21

Розділ ІІ. Таємні товариства та селянські рухи за часів

царювання Миколи І...................................................................................................24

2.1. Київське таємне товариство «Друзі людства»..................................................24

2.2. Національно-визвольний характер селянського руху

«Київська козаччина».................................................................................................25

2.3.  Особливості селянського руху «Похід селян у Таврію за волею».................26

2.4. Значення масових селянських рухів ХІХ ст......................................................27

Висновки......................................................................................................................29

Список використаної літератури...............................................................................31

Вступ

Актуальність дослідження. Розв’язання потреб державотворення в Україні на сучасному етапі неможливі без вивчення й узагальнення набутого досвіду, об’єктивного і неупередженого аналізу позитивних і негативних моментів, пов’язаних зі становищем українського селянства. Ця проблема має важливе наукове і практичне значення.

Актуальність її випливає з тих обставин, що відродження українського села вимагає об’єднаних зусиль не лише аграрників-практиків, учених-економістів, політиків, а й професійних істориків. Адже творче використання досвіду минулого допомагає уникати зайвих помилок, а врахування історичних уроків гарантує здійснення державного курсу без запровадження ризикованих економічних експериментів, соціальних катаклізмів і виснаження ресурсів. Необхідність поглибленого вивчення різних аспектів діяльності селянства ХІХ ст., коли воно було основним виробником сільськогосподарської продукції в Україні та Росії, а в країні діяли ринкові механізми, має для сьогодення практичне значення.

До того ж рівень розвитку історичної науки вимагає уточнення і доповнення офіційної концепції висвітлення подій першої половини ХІХ ст., зокрема з’ясування стану української села за часів царювання Миколи І. Використання сучасних методів дослідження, введення до наукового обігу нових архівних матеріалів дозволяють значно ширше і об’єктивніше висвітлити економічне, політичне та соціальне становище селянства України доби в ХІХ ст.

Мета роботи полягає в аналізі становища українського селі І половини ХІХ ст..

Для досягнення поставленої мети в курсовій роботі передбачається розв'язати такі завдання:

― вивчити, проаналізувати й систематизувати існуючу наукову літературу за темою курсової роботи та виявити наявність історичних джерел;

― дослідити причини та передумови проведення царським урядом інвентарної реформи 1847-1848 рр.;

― з'ясувати економічну, соціально-політичну та національну суть реформи Російської держави на Правобережній Україні;

― простежити втілення в життя та виконання інвентарних правил;

― з'ясувати значення впровадження реформи як для українського селянства, так і для царського уряду;

― дослідити вплив таємних товариств за часів царювання Миколи І.

― проаналізувати значення селянських рухів на українських землях в ХІХст.

Предметом курсової роботи є селянське питання на українських землях в І пол. ХІХ ст.

Об'єкт роботи ― вплив діяльності царського уряду за часів царювання Миколи І на економічне та соціальне становище українських селян.

Хронологічні межі зазначеної роботи (ХІХ століття) дають змогу розглянути особливості селянського питання на Україні в ХІХ ст.

Теоретико-методологічною основою дослідження є загальні принципи об'єктивності, історизму, пріоритету фактів та загальнолюдських цінностей, які передбачають об'єктивний опис і аналіз подій.

Історіографія питання. У ході написання даної роботи була використана різноманітна література. Це були книги з історії України, нариси з розвитку різних верств населення, зокрема селянства, енциклопедична література, періодичні видання та збірники документів. Але не зважаючи на різноманіття праць, присвячених означеній темі, у історіографії немає загальної теорії цього питання.

Над селянським питанням на Україні у ХІХ ст.. працювати такі дослідники, як Губарев В.К. «История Украины», Дорошенко Д. «Нарис історії України», Кормич Л.І., Багацький В.В. «Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.», Єфименко А.Я. «Історія українського народу», Борисенко В.Й. «Курс української історії з найдавніших часів до ХХ ст.», Мельник Л.Г., Гуржій О.І. «Історія України: курс лекцій. Від найдавніших часів до кінця ХІХ ст.», Рубльов О.С., Реєнт О.П. «Україна крізь віки», Румянцев В.А. «История Украины. Всемирная история» та багато інших вчених.

Так Дорошенко Д. В своїй праці «Нарис історії України» особливу увагу приділив політичній боротьбі українського селянства проти національного та економічного гноблення.

Наступні діячі української історичної науки - Кормич Л.І., Багацький В.В. в дослідженні «Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.» описують економічне та політичне становище селян в цілому та зокрема, питання українського селянства.

Єфименко А.Я. в компелятивному зводі історії України під загальною назвою - «Історія українського народу», звертає увагу на еволюцію селянської верстви населення на українських землях.

Рубльов О.С., Реєнт О.П. в багатотомній праці «Україна крізь віки» звертають увагу на соціально-правовий статус селянства в ХІХ - ХХ ст. Автори надають аналіз нормативних документів, що регулювали життя і діяльність українського селянства за часів царювання Миколи І.

Борисенко В.Й. в праці «Курс української історії з найдавніших часів до ХХ ст.» теж повертається до питання правового регулювання селян на землях України.

Також при написанні курсової роботи були використані праці з історії Росії загального характеру. Це такі дослідження, як История России (ІХ-ХХ) під редакцією А. Дворниченко, В. Измозика; История России (ІХ-ХХ в.) Я.Перехова та інші.

Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що на базі досягнень вітчизняної історіографії та аналізу доступних джерельних матеріалів ставлення царського уряду щодо селянства України розглядаються як предмет спеціального й комплексного історичного дослідження.

Практичне значення курсової роботи визначається тим, що теоретичні розробки, викладені в дослідженні можуть бути використані учнями й студентами для підготовки до практичних занять. Також зміст роботи може стати основою для написання доповідей, рефератів, різноманітних виступів.

Розділ І.  Загальна характеристика українських земель

І пол. ХІХ ст.

1.1. Українські землі напередодні проведення інвентарної реформи

Царювання Миколи І ― це період найвищого розквіту абсолютної монархії в її військово-бюрократичній формі у ХІХ ст. Напередодні проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. українські землі були вкотре поділені і знаходились під владою Російської та Австрійської імперій, у складі яких вони перебували з кінця XVIII ― до початку XX ст. внаслідок трьох поділів Польщі, які здійснили Австрія, Прусія та Росія. У першій половині XIX ст. майже усі українські землі возз'єдналися під владою Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.

Україна у складі Росії офіційно називалася "Малороссия". Окремі її частини мали свої назви. Народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною. За південною (Степовою) Україною закріплюється назва "Новороссия". Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства [22, с.225].

На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній: на Лівобережжі ― Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі ― Волинська, Київська і Подільська; на півдні ― Катеринославська, Таврійська і Херсонська та три генерал-губернаторства, до яких входили губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське ― правобережні, Новоросійське-Бессарабське ― південні, а також Бессарабську область, яка підпала під владу Росії у 1812 р. [22, с. 227].

Становище на українських землях під владою як російських, так і австрійських володарів було важким. Російське самодержавство керувалося у своїй колоніальній політиці загальним принципом багатонаціональних імперських утворень ― установленням політичної, економічної та національної зверхності панівної нації над підкореними. У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії була остаточно впроваджена та зміцнена царська влада на підвладних територіях. Царський уряд вважав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн. чол., органічною частиною Російської імперії.

Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії, провідним сектором якої залишалося сільське господарство, адже аграрна сфера стала серцевиною тодішньої феодально-кріпосницької системи. Земля - основний засіб виробництва - належала поміщикам, головна виробнича сила - селянство - було залежне від феодала чи держави [14, с. 181] .

Основними володільцями заселених та незаселених земель були поміщики. Правда, в першій половині XIX ст. царський уряд рядом указів дозволив міщанам, купцям та державним селянам купувати незаселені землі і володіти ними. Але це істотно не змінило становища. В руках поміщиків перебувала переважна частина орної землі, угідь та лісів. У Київській губернії, за даними на 1845 р.. 1 266 поміщиків володіли 3 631 139 десятинами землі, або більше як  всього простору губернії.

Звичайно, розподіл землі між поміщицькими господарствами був нерівномірний. В одних розмір земельної площі обмежувався сотнями і навіть десятками десятин, а в інших досягав десятків і сотень тисяч десятин. Взагалі більша половина поміщицької землі належала великим володільцям, які становили 1/17 загального числа поміщиків. У Волинській губернії з 6 930 778 десятин всієї землі в 1847 р. поміщикам належало 4 635 066 десятин, або 66,9%.

На Правобережній Україні близько 3/4 всієї землі перебувало в руках поміщиків, а частка орної поміщицької землі була ще вищою. Характерною рисою місцевого поміщицького землеволодіння була наявність величезних латифундій. Основна частина земельних багатств зосереджувалась в руках невеликої групи поміщиків.

Розглядаючи дані про поміщицьке землеволодіння на Правобережній Україні, необхідно враховувати ту обставину, що тут досить поширене було здавання маєтків в оренду. Власники великих латифундій часто самі не вели господарство, а, роздрібнивши маєтки на окремі фільварки, віддавали в оренду іншим поміщикам-посесорам. У Київській губернії в 1847 р. з 1 266 маєтків 156, або понад 12%, були в оренді. Значного поширення набрало орендування маєтків у Подільській та Волинській губерніях.

В Полтавській і Чернігівській губерніях поміщикам належало понад 70% всієї кількості землі. Згідно з даними за 1846 р., в Полтавській губернії налічувалось всієї землі 3 732 234 десятини, з яких 2 694 869 перебувало в руках поміщиків і лише 1 037 365 у володінні або в користуванні державних селян. Отже, у володінні поміщиків перебувало 72,2% всієї землі. Разом з цим їм належав основний масив лісу [7, с.55].

В Харківській губернії за даними 1844 р. поміщики зосереджували в своїх руках 2 625 481 десятину обробленої і 173 078 десятин необробленої землі, а державні селяни мали в своєму користуванні 1 206 136 десятин і 117 401 десятину у власному володінні. Отже, в руках поміщиків перебувало 81% загальної кількості землі. [9, с.58].

Таким чином, відомості про загальні розміри поміщицького землеволодіння беззаперечно доводять, по-перше, що основна частина орної і сінокісної землі та лісу перебувала в руках поміщиків і, по-друге, що було характерне співіснування дрібного і найдрібнішого поміщицького землеволодіння з величезними латифундіями, в яких налічувались десятки і навіть сотні тисяч десятин землі.

Щодо володіння поміщиків кріпосними селянами найбільш повну і узагальнюючу картину дають відомості зібрані під час 10 ревізії.

Згідно цих відомостей на Україні з загального числа поміщиків було 65,09% безземельних, що володіли селянами, 47,85% таких, які мали до 21 душі, 27,02% - від 21 до100 душ, 16,12% - від 100 до 500 душ, 2,51% - від 500 до 1000 душ і 1,41% - понад 1000 душ. Якщо ж взяти володіння їх селянами, то перша група мала 0,17% від загального числа кріпаків, друга - 3,36%, третя - 12,65%, четверта - 33,82%, п`ята - 16,32% і шоста - 33,68%. Вищенаведені дані стверджують, що основна частина дрібно маєткових поміщиків припадала на губернії Лівобережної України.

В губерніях Правобережної України була в наявності значна група крупно маєткових поміщиків. Саме тут на одного поміщика припадала найбільша кількість кріпаків. Взагалі ж кріпосні селяни розподілялись по трьох основних районах України в такому співвідношенні: Правобережна Україна 56,415 від загального числа кріпаків, Лівобережна Україна 31,28% і Південна Україна 12,31%. В руках поміщиків зосереджувалось понад 70% всієї землі і близько 60% загального числа селян [9, с.61].

Вся поміщицька земля розподілялась на дві частини - власне поміщицьку і селянські наділи. Співвідношення між цими частинами залежало виключно від сваволі поміщика, від способу ведення ним господарства. Від його ж сваволі залежало і місце розташування селянських наділів. Проводячи самовільні переділи землі, поміщики часто відводили селянам під наділи непридатну і найбільш віддалену від села частину землі. В Східній Україні господарства, що мали 2-4 пари робочої худоби, отримували наділ більший, ніж піші селяни.

Так, у 40-х роках на Поділлі тяглові господарства користувалися 12 десятинами орної землі і 4 десятинами сіножатей. Піші господарства - 3 десятинами орної землі та 1 десятиною сіножатей. В Полтавській губернії співвідношення було відповідно 6,26 і 2,79 десятини, у Київській - 6-9 і 3 десятин. Зросла кількість безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки. Наприкінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони становили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній Україні - 7,5 і 9,25 % [10, с.258].

Переважна більшість державних селян Східної України користувалися невеликими наділами: від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятини у Херсонській губернії. У Східній Галичині 27,2 % селянських господарств мали менше 2 моргів землі (1,1 га). У Північній Буковині таких господарств було 17,1 % у гірських карпатських селах - 35-43%, у Закарпатській Україні 80-90 % господарств мали до 3/8 наділу (4,1-5,2 десятини) [10,  с. 260].

За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення потреб сім ї та сплати податків необхідно було 5 десятин землі на ревізьку душу. В Західній Україні мінімальний наділ визначався у 10 моргів (93,9 десятини) - для сім ї. Отже, більшість селян України не мала прожиткового мінімуму і змушена була шукати додаткових заробітків.

Основними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна рента. Закон 1797 р. установлював 3-денну панщину з вільною неділею. Але фактично вона становила 4-6 днів на тиждень. На Правобережній і Лівобережній Україні офіційна триденна панщина доповнювалась так званими «згінними днями» або «толоками».

Часто поміщики вимагали віл селян під час посіву і жнив спочатку закінчити всі роботи на панському полі, а потім уже приступати до посіву чи збирання хліба на своїх наділах. Це приводило до того, що селяни, втативши сприятливий час посіву і збирання, залишалися без хліба. Такі факти у кріпосну епоху набрали масового характеру. Так, власниця містечка Ворошилівки (Вінницький повіт) Голінська забороняла селянам приступати до збирання хліба на їх наділах не тільки після повного закінчення жнив на ї полі, а й навіть після підготовки її поля для посіву озимих.

Охоплені ненаситною жадобою до наживи, експлуатуючи «даровану» силу кріпаків, поміщики вигадували різні повинності, які селяни змушені були виконувати крім звичайної панщини. Особливо щодо цього визначались поміщики Правобережної України.

Чоловіки-кріпаки повинні були відбувати різноманітні вартові, ремонтні, лісові та інші повинності. А жінки - прясти льон і коноплі, полоти городи, мазати і білити поміщицькі будівлі. При чому все це робилось як «даремщина» або «дурниці», що не зараховувались в дні панщини.

Багато таких видів «даремщини» доводилось відбувати кріпакам Лівобережної України. Зокрема місцеві поміщики змушували дівчат-кріпачок без врахування в дні панщини прясти нитки і вал, ткати і білити полотно.

Одним з найтяжчих видів панщинної праці була праця на поміщицьких промислових підприємствах, число яких особливо швидко почало зростати з другої половини XVIII ст. В більшості маєтків поміщики експлуатували на промислових підприємствах працю селян, які відробляли панщину одночасно і в їх сільському господарстві, а в деяких вони зовсім відривали селян від землеробства і перетворювали в постійних кріпосних робітників з мізерною тижневою, місячною або відрядною винагородою грошима чи продуктами харчування.

Основна маса кріпосних робітників являла собою ще селян, які, користуючись наділами, відбували весною і влітку панщину в поміщицькому землеробстві, а восени і взимку - на промисловому підприємстві. Побудова поміщиком промислового підприємства справедливо розцінювалась селянами як велике нещастя. [13, с. 230].

Часто поміщики, влаштувавши промислові підприємства, віддавали їх в оренду купцям, які продовжували експлуатувати робітників-кріпаків. Заробітну плату їх забирав собі поміщик, а орендарі, докладаючи всіх зусиль, щоб за строк оренди більше одержати доходу, витискували останні сили з поневолених селян, що відбували панщину на підприємствах [23, с. 85].

Нестерпно пригноблені й жорстоко експлуатовані кріпосною державою селяни постійно перебували під загрозою перетворення у військових поселенців. Влаштовуючи військові поселення, царизм намагався створити особливу касту солдат, які, займаючись сільським господарством, повинні були не тільки утримувати себе, а й нести на своїх плечах, поруч з іншими групами державних селян, тягар казенних податків і повинностей.

Життя селян, перетворених у військових поселенців, було надзвичайно тяжким. Їх зобов'язували носити своєрідну форму одягу. До 45 років вони були зобов'язані виконувати одночасно і «фронтові» заняття, і тяжкі урочні роботи в сільському господарстві. У військових поселеннях підлягали розпису не тільки військова справа і сільськогосподарські роботи, а й відпочинок, сон і навіть народження дітей. За найменше порушення цього розпису селян жорстоко карали.

Після реформи 1827 р. у військових поселеннях виникло дві протилежні групи: з одного боку, поселенці-господарі та їх помічники і, з другого - солдати-постояльці діючих і резервних ескадронів. Для утримання їх поселенці повинні були виконувати військову панщину в сільському господарстві і численні повинності. Незважаючи на те, що формально поселенці мали працювати три дні на казну і три дні на себе, в дійсності вони працювали на казну часто протягом всього тижня, бо «уроки» були такі великі, що за один «день» треба було виробляти 2-3 дні. Працюючи майже цілий тиждень на поміщика, селяни платили йому ще й різноманітні натуральні і грошові побори [12, с.148].

Нечуване насильство і жорстока експлуатація поміщицьких та державних селян, подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт посилили на українських землях антикріпосницьку боротьбу. У Східній Україні поширеними формами селянського протесту були скарги цареві та повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа з поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів.

За неповними даними, у 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. Відстоюючи своє право на вільне життя, селяни вели тривалу і вперту боротьбу проти гнобителів. Проте селянські рухи через свою стихійність, роздробленість та непідготовленість були придушені поліцією та військовими. Особливо гострого характеру набув селянський антипоміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі під проводом Устима Кармелюка, що охопив і деякі повіти Волині та Київщини [14, с. 246].

Під час польського повстання 1830-1831 рр. посилюється селянський рух на Правобережній Україні. Завдаючи серйозного удару царизмові, польське повстання мало революційне значення. Але воно не ставило своїм завданням ні ліквідації кріпосництва, ні забезпечення селян землею. Ось чому селяни лишались осторонь від цієї «консервативної революції», вважали її з самого початку за «панську справу» і під виглядом боротьби з польськими «бунтівниками» селяни вели боротьбу проти кріпосного гніту. Антикріпосницькими виступами селян під час польського повстання була охоплена велика кількість сіл Київської і Волинської губерній [2, с. 105-112].

Незважаючи на постійні придушення селянського руху і на приборкання польського повстання 180-1831 рр., на Україні не припиняється польський шляхетський рух на Правобережжі. В 30-40-х роках царизм ще більше посилив свій колоніальний наступ на Україну, особливо на Правобережжя.

З кінця 30-х років Микола І віддав Правобережну Україну в руки генерал-губернатора Д. Бібікова (1838 - 1852 рр.), який проводив особливо енергійну діяльність щодо колоніальної політики імперії Романових на Україні. Харківським і чернігівським генерал-губернатором був призначений М. Долгоруков (1840 -1847 рр.). Південною Україною, Бессарабією і Кримом правив М. Воронцов (1823 - 1844 рр.).

Для підсилення армії на Правобережжі в Київській і Подільській губерніях в 1837 р. було створено 5 нових округ військових поселень, що охопили кілька десятків тисяч селян. Під військові поселення була віддана частина шляхетських маєтків, конфіскованих під час польського повстання. [28, с. 357].

Щоб зміцнити позиції російських поміщиків, Бібіков протягом кількох років виключив з складу правобережного дворянства понад 80 тисяч дрібної шляхти, головним чином поляків. В 1840 р. Бібіков з розпорядження Миколи І завів у судах імперські закони, скасувавши Литовський статут. Ці ж закони були заведені замість Литовського статуту і на Лівобережжі царським указом від 4 березня 1843 р. Була заведена паспортна система, в результаті чого на урядову адміністрацію був покладений облік усього кріпосного селянства. До неї перейшов обов`язок переслідувати і розшукувати селян-утікачів, що раніш робив сам поміщик. Щоб ще більше підсилити державну владу і роль царської адміністрації на Україні, Микола І вилучив кримінальні злочини, зроблені кріпаками, з підсудності поміщикові і передав їх царському судові. [19, с.147].

Крім того, щоб знищити на Україні всякі рештки колишніх особливостей у міському управлінні, царський уряд скасував у 1835 р. в Києві магдебурзьке право. Київський магістрат, що підлягав досі безпосередньо сенатові, був перейменований у міську думу, яка залежала від місцевих губернських властей.

Все це ще більше зміцняло позиції царизму на Україні, підсилюючи тут вплив його адміністративного і судового апарату.

Наляканий селянським рухом 1830-х років і польським повстанням, Микола І приступив до проведення інвентарної реформи поміщицьких селян на Правобережжі. Царизм мав на меті, з одного боку, послабити причини і приводи наростаючих селянських рухів і, з другого - створити в особі місцевих селян опору самодержавства в боротьбі проти польського національно-визвольного руху.

1.2. Сутність та особливості проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр.

Боячись зростаючого селянського руху і прагнучи створити на Правобережній Україні в особі селян опору для боротьби проти польського національно-визвольного руху, царський уряд приступив у 1847-1848 рр. до проведення інвентарної реформи.

На Україні і в Польщі ще з XVI ст. існували інвентарі, тобто періодичні описи маєтків, які складали поміщики для обліку своїх кріпаків, їх інвентаря і встановлення загальної кількості землі, її поділу на поміщицьку і селянську, з переліком селянських дворів, розміру панщини та інших повинностей. Ці інвентарі були приватною справою поміщиків і не мали ніякої обов'язкової сили. При першій-ліпшій нагоді володільці зменшували селянські наділи, збільшували панщину та натуральні і грошові побори. Розміри панщини та інших селянських повинностей, які встановлювались інвентарями, нічим не були обмежені і цілком залежали від розсуду поміщиків. Уряд вирішив зробити складання інвентарів обов'язковим для правобережних поміщиків [3, с. 146].

26 травня (7 червня) 1847 р. царський уряд опублікував «Правила для управления имениями по утвержденных для оных інвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». В основу цих «Правил» були покладені норми, які виробив Київський інвентарний комітет з окремими незначними доповненнями генерал-губернатора Бібікова і Петербурзького комітету.

Суть інвентарних правил сходила до такого:

1) вся земля, що була під час заведення інвентарів у руках селян, закріплялась за ними і поміщик не мав права збільшувати свою ріллю коштом селянських наділів;

2) за землі, відведені поміщиками селянам, останні мусили відбувати панщину залежно від розміру одержаного наділу.

Для визначення розміру панщини селяни поділялись на три розряди - тяглових, напівтяглових і нетяг, або городників, що не мали робочої худоби. Тяглові повинні були відбувати з своєю худобою і реманентом три чоловічих дні і один жіночий день панщини на тиждень, а напівтяглові - два дні чоловічих і один жіночий день. Нетяги мусили виконувати різні не польові роботи на поміщика;

3) заборонялись усякі додаткові натуральні побори і податки на користь поміщика.

Інвентарі встановлювали досить тяжку норму, яку повинен був виконати селянин за день панщини. Крім панщини селяни повинні були відробити по 12 літніх «згінних днів» і 8 «будівельних» з платою згідно такси, затвердженої генерал-губернатором. Селяни були зобов'язані також нести від кожного робітника раз на місяць нічну варту. «Городники», крім будівельних і вартових днів, платили поміщикові оброк і відбували 24 дні панщини на рік [32, с.89].

У зв'язку з революцією 1848 року в країнах Західної Європи і посиленням кріпосницької реакції в Росії 29 грудня 1848р. (10 січня 1849р.) Микола І затвердив нову редакцію «інвентарних правил», яка ще більше розширяла права поміщиків і погіршила становище селян [27, с.25].

Зокрема поміщики одержали право визначати, «виходячи з місцевих умов», розмір селянських наділів і проводити обмін їх на панську землю. Це санкціонувало попередню практику поміщиків, які зменшували селянські наділи або відбирали в селян землю високої якості, даючи в замін непридатну. Лише в одному Гайсинському повіті було зареєстровано 26 таких фактів. Якщо навіть не враховувати цих постійних порушень поміщиками «інвентарних правил», а виходити з офіціальних відомостей про розподіл землі, то й тоді кидається у вічі надзвичайна незабезпеченість нею селян.