Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

История возникновения украинского козачества

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Г.С.Сковороди

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇН

КУРСОВА РОБОТА

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Роботу виконала:

студентка історичного факультету

2-го курсу, групи 22і/п

Карпенко Надія Олександрівна

Науковий керівник: канд. іст. наук, доцент кафедри історії України

Чернікова Інна Володимирівна

ХАРКІВ – 2012

Зміст:

Ст.

Вступ 3

Розділ 1. Виникнення та становлення козацтва в Україні 13

1.1. Історичні передумови та причини виникнення козацтва 13

1.2. Запорозька Січ як центр організації козацтва 15

1.3. Утворення козацького реєстру 19

1.4.Витоки козацького права 21

Розділ 2. Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя 28

2.1. Боротьба українського козацтва з чужоземними загарбниками 28

Висновки 33

Список використаних джерел та літератури 38

Додатки 42

Вступ

Актуальність обраної теми. У багатовіковій історії України важливе місце належить козацтву. За слушним висловом В.Б. Антоновича в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася "провідна ідея, що виявляла собою жадання народу" [6, С.18], основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості. Ці засади простежуються на прикладі діяльності козацтва в різних сферах суспільного життя. Так, освоюючи степові простори, козаки, всупереч панівному феодальному способові виробництва, розвивали власне господарство, що базувалося на вільнонайманій праці. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні. Вагомий його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу.

Зрештою, з середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву "козацького народу". Історичні джерела свідчать про появу українського козацтва в другій половині XV ст. на теренах так званого "Великого кордону", який протягом тривалого часу розділяв європейську та азійську цивілізації. Звідси цілком закономірним було існування типологічно схожих явищ – гайдуків у Болгари та Волощині, секеїв в Угорщині й Трансільванії, граничарів та ускоків у південних слов’ян, татарських козаків у Кримському ханстві, донського козацтва в Московії. Причини походження цих вільних громад відповідно позначилися на багатьох рисах їхнього внутрішнього устрою, соціальному становищі, формах і методах діяльності, стосунках із владою та суспільних функціях. Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже, зародившись на прикордонні, козацтво за порівняно незначний відрізок часу – протягом двох століть, не лише зросло чисельно і стало вагомою військовою силою, поширило свій вплив на більшу частину українських земель, а й піднеслося до усвідомлення та відстоювання загальнонаціональних інтересів.

Період кінця XV – середини XVII ст. є визначальним у становленні українського етносу та його державності. Характерними рисами цього періоду були: народження українського козацтва, його еволюція від розбійницьких ватаг до структурованого козацького війська, а від нього – до козацького субетносу як складової частини українського етносу і його домінанти; утворення першої Запорозької (Базавлуцької) Січі та козацької держави Богдана Хмельницького – Війська Запорозького. Отже, вище перелічені важливі чинники обумовлюють актуальність теми курсового дослідження.

Стан наукової розробки теми. Умовно, історіографію даної проблеми можна поділити на: 1) дорадянську, 2) радянську, 3) сучасну українську, 4) закордонну (праці діаспори).

Помітне місце у історіографії дорадянського періоду посідають праці

А. Скальковського (1808 – 1898 рр.). Предметом вивчення дослідника було козацтво в останній період існування (1734 – 1775 рр.). В Запорізькій Січі він вбачав громаду на зразок військово-чернечих орденів, що існували у Західній Європі у середні віки. Головною характерною рисою Січі А. Скальковський вважав рівність її членів, яка випливала нібито із спільності майна: «Усе в війську було власністю або всієї громади, або, принаймні, куреня» [33, С. 92 – 94]. Основною місією Запорозької Січі аж до кінця її існування, він вважав боротьбу с турками і татарами в ім’я ствердження православ’я на Сході. Заслуги А. Скальковського перед історичною наукою великі. Він перший поставив дослідження історії Запорозької Січі на наукову основу. Чиновник

А. Скальковський своєю працею посіяв недовіру до офіційного зображення запорожців як розбишак і злочинців. У передмові до 3-го видання «Історії Нової Січі...» він писав: «Одні вважали їх гайдамаками, малоросійськими козаками-втікачами; інші – людьми хоробрими в бою проти ворогів, одначе варварами жорстокими, майже дикими, невірними в слові, безграмотними невігласами; треті, нарешті, мали їх за нащадків хазар, черкесів, татар тощо. Тепер, коли віднайдені мною запорозькі документи подають нам дипломатичне, церковне, військове, судове, торговельне, адміністративне і навіть приватне листування запорожців, думка про них має змінитися» [33, С. 100 – 102].

Слід відзначити, що А. Скальковський ввів до наукового обігу значну кількість архівних джерел, в тому числі – матеріали кошової канцелярії. Крім опублікованих і архівних документів він широко використовував у своїх дослідженнях пам’ятки усної народної творчості та перекази старожилів. Великого значення він надавав «Усній оповіді колишнього запорожця - Микити Леонтійовича Коржа», записаній катеринославським архієпископом Гавриїлом (Розановим) під час його бесід зі 100-літнім М. Коржем [33]. Один зі списків «Усної оповіді...», добутий ним у Катеринославі влітку 1835 р.

А. Скальковський опублікував у журналі Міністерства народної освіти за 1838 і 1839 рр.

М. Костомаров (1817 – 1885 рр.) вважав, що козацтво є анархічною, руїнницькою силою, проте заявляв, що на козаків не можна дивитися як на непродуктивну верству суспільства, зайняту лише військовою справою [20, С.240]. Козаки – це і землероби, і промисловці, і торгівці, при цьому вільні від кріпосної залежності люди. На думку М. Костомарова, «Січ засновано козацькою сіромою, яка не мала на батьківщині ніякого майна і через те залишилася у пониззі Дніпра. При цьому Січ виникла не раптово, а складалася повільно, була головним центром вільного, незалежного від панів козацтва» [20, С. 245].

Близьким до М. Костомарова своїми поглядами на козацтво був і С. Соловйов (1820 – 1879 рр.). Для нього, як і для М.Костомарова, козацтво – анархічна, антидержавна сила. Він стверджував, що виникнення козацтва «…мало суто негативне значення в історії», «…вільний козак зовсім не хотів працювати…, хотів жити на чужий кошт» [37, С. 178 – 179].

Радянська історіографія мала яскраве ідеологічне забарвлення, ідеалізуючи козаччину як протопролетарську масу. В умовах тогочасної системи основним методом був класовий підхід до висвітлення історичного процесу, проте слід назвати такі значні праці, як «Запорозьке козацтво» [10] та «Запорізька Січ в останні часи свого існування» [11] В. Голобуцького. На радянський час припадають і останні десятиліття наукової діяльності І. Крип’якевича. Вчений вперше дав визначення козацької верстви: «Козацтво становило окремий стан у феодальному суспільстві. Це була маса волелюбних войовників, які власними силами здобували собі землі, господарство і захищали його зі зброєю в руках» [21, С. 124].

Серед дослідників історії Південної України XVIII ст. почесне місце посідає Н. Полонська-Василенко (1884 – 1972 рр.) [29]. Одним із напрямів, над яким працювала науковець – це соціально-економічний лад Запорожжя за останніх часів свого існування. На тлі процесів, що зумовлювали соціально-економічний розвиток регіону, поставала політична історія, сповнена боротьби між двома силами: Запорожжям за свої землі, з одного боку, і Російською імперією, яка мала власні наміри щодо цих земель, з другого. За відносно короткий час - з 1926 по 1931 р. - вийшло друком 8 праць

Н. Полонської-Василенко, кожна з яких була не лише самостійним ґрунтовним дослідженням джерелознавця та історіографа, а й, одночасно, сходинкою до кращого розуміння історії Південної України XVIII ст. У 1931 р. побачила світ її праця «Майно запорізької старшини як джерело для соціально-економічного дослідження історії Запоріжжя» [30]. Матеріал, введений Н. Полонською-Василенко до наукового обігу, надав змогу дослідниці реконструювати події, що відбувались між зруйнуванням Січі, арештом старшини і конфіскацією майна, його продажем і залюдненням колишніх запорозьких господарств. Він надав можливість відтворити картину матеріального становища старшини, що підпала під конфіскацію, встановити зв’язок між цим колом осіб і тогочасними подіями.

У часи державної незалежності України до вивчення цього періоду козачини зверталися чимало науковців. Козацтву в останні роки його існування присвятили свої праці чимало сучасних дослідників: В. Горобець [12], І. Лиман, [23], Ю. Мицик [25] цифра ссылки не верна, В. Пірко [28] цифра ссылки не верна, А. Сас [31], В. Смолій [34], О. Струкевич [12], Г. Шпитальов [40], та інші. Тематика досліджень історії козацтва різноманітна: географія, економічне життя козаків, церковний устрій, українсько-російські відносини тощо.

Історики різних течій, наукових шкіл, політичних уподобань поєднують свої зусилля в розробці тематики досліджень історії козацтва, при цьому акцентуючи увагу на документалізації історичних досліджень, дотриманні принципів історизму та наукової об’єктивності, критичному переосмисленні попереднього досвіду, уникненні ідеологічної упередженості. Свої дослідження вони базують на ґрунті фактів, документів, достовірних джерелах.

На сучасному етапі слід згадати праці фахівця з історії козацько-гетьманської доби В. Смолія. Впродовж тривалого часу історик досліджує різні аспекти існування козацтва. Дослідник доводить, що «Січ могла вижити й забезпечити собі нормальне функціонування лише за однієї умови – відносної внутрішньої стабільності та громадського миру» [33, С. 22]. Ссылка не верна

У статті «Українська козацька держава» [34] В. Смолій намагається знайти відповідь на питання: чи мала козацька республіка перспективи для свого розвитку? І доводить, що не мала. У складі абсолютистсько-монархічної Росії Українська держава, з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена перспективи незалежного існування і врешті мала розчинитися у імперських органах правління.

Українсько-російські відносини, стосунки між Російською імперією та козацтвом також досліджували В. Горобець та О. Струкевич [12]. Науковці детально відображають «нейтралізацію» українського козацтва, що втратило свою історичну роль вагомої верстви, на яку спиралася Українська держава.

У 1578 р. у Франкфурті-на-Майні була надрукована книга польського історика Горецького А. «Опис війни Івонії» з описанням подвигів і високого військового мистецтва запорожців.

Цінним джерелом з даного дослідження є стаття, присвячена свідченням визначного польського письменника Самуеля Грондського про ґенезу українського козацтва [18]. Не Верна ссылка Найбільша цінність праці С.Грондського як історичного джерела, в тому, що в ній чимало особистих спостережень автора, запропонованих ним свідчень очевидців, як-от, самого Івана Виговського, з яким він був знайомий.

Великий інтерес викликають роздуми С. Грондського над актуальними історичними проблемами, наприклад, походження козацтва. Він правильно підкреслює автохтонний характер козацтва як соціального стану українського народу. Підкреслює, що козаки є православними християнами, підкреслює релігійну складову Національно-визвольної війни, вказує на дискримінацію православних у Речі Посполитій. Він високо оцінює бойові якості козаків. С.Грондський характеризує й історико-географічне тло виникнення козацтва, походження назви «запорожці», хоча припускається певної неточності: слово «козак» є тюркське, а не латинське, й означає «вільна озброєна людина», а не «легкоозброєний воїн».

В. Мірошниченко систематизував свідчення британських та північноамериканських дослідників запорізького козацтва, де показав великий інтерес вищезазначених дослідників до умов та причин виникнення такого стану як українське козацтво [27, С. 78-81].

Про зв’язки українського козацтва з сербами зазначає у своїй дисертації В. С. Дмитрієв [16, С. 19] ссылка не верна

Серед первісних теорій появи українського козацтва значне місце належить етимологічній, побудованих на семантичних висновках. Польські шляхетські історики Павло Пясецький, Самуель Твердовський виводили термін «козак» від слова «коза», зважаючи на спритність козаків. Григорій Грабянка і Олександр Рігельман вбачав в останній нащадків хозарських племен.

Цікаво зазначити, що дещо парадоксальним чином у питанні походження козацтва ближчими до історичної дійсності виявились польські шляхетські хроністи та історики, які вороже ставились до козаків. Зокрема, польські хроністи (М. Бєльський, П. П’ясецькй, С. Грондський, В.Каховський та інші) [28, С. 31] у з’ясуванні походження козацтва говорили правду якраз внаслідок ворожого ставлення до нього.

Важливі зрушення і зміни в розвитку західноєвропейської україністики відбулись наприкінці XVI - початку XVII ст., що було прямим наслідком виходу українського козацтва на історичну арену та його військово - політичної активності.

Однією з цінних рис західних джерел XVIII ст. є те, що у своїй більшості вони багато уваги приділяли боротьбі козацтва за збереження національної державності.

Впадає у вічі те, що інтерес до України в Західній Європі зростає і набуває стабільності наприкінці XVI - поч. XVII ст., коли козацтво розгорнуло активну боротьбу як проти турецько-татарської агресії, так і проти польсько-шляхетської експансії.

Об’єкт дослідження – це процес формування нового соціального стану.

Предметом дослідження є генезис українського козацтва XV– XVII ст.

Мета дослідження – всебічне вивчення та ґрунтовний аналіз виникнення та становлення українського козацтва.

Завдання: визначити передумови та причини виникнення соціальної верстви – козацтва; висвітлити генезис структури українського козацтва починаючи з XV і до другої половини XVIІ ст.; дослідити виникнення Запорозької Січі, реєстрового козацтва, як основних етапів еволюції козацької верстви; проаналізувати соціальне обличчя козацтва, його чисельність, особовий та етнічний склад.

Географічні межі дослідження – територія Запорізької Січі та тогочасні українські землі.

Хронологічні межі дослідження - XV – середина XVII ст. Нижня межа – виникнення козацтва. Верхня межа – становлення козацтва як окремого стану до національно-визвольної війни українського народу.

Особистий внесок – комплексно розглянуто питання виникнення українського козацтва.

Методичний апарат дослідження – при дослідженні теми курсової роботи було використано принцип історизму, об’єктивності та системності. Також до вивчення даної проблематики було залучено загальнонаукові (логічний та систематизації), спеціально-історичні (історично-порівняльний, проблемно-хронологічний) методи. Це дало можливість провести дослідження із різних ракурсів – історичного та культурного.

Джерельна база роботи. Походи в благодатні степи, хоча й небезпечні через наявність войовничих кочівників, очевидно, мали місце ще до створення єдиної Руської держави. Згадки про них у княжі часи знайшли відображення на сторінках літописних хронік. Тому не випадково, що вже в період описової історіографії XVІ – XVIІI ст., з’явилась ціла низка різноманітних версій генези козацтва.

Вивчення свідчень іноземців про причини виникнення українського козацтва, його побут, звичаї є важливою ланкою у вивченні історії України. У дослідженні історії україно-польсько-італійських зв’язків козацької доби одне з найпочесніших місць належить хроністу Олександру Гваньїні [25, С. 152-156]. Перебуваючи 50 років у Речі Посполитій, він багато бачив і чув того, що було гідним пам’яті нащадків.

Двічі з дипломатичною місією побував у Москві посол австрійського імператора Сигізмунд Герберштейн. У 1549 р. він видав у Відні свої «Записки про Московію», де згадує українських козаків, яких називає «черкесами», їхнього «старшого» Остапа Дашкевича [16, С. 36].

У 1550 р. українськими землями подорожував литовець Михайло Литвин, який залишив вельми цікаві відомості й описи. За його словами, над Дніпром у містах і селах живе багато народу, хороброго і вправного, а тому «у цій країні дуже легко набирають добрих воїнів». Він звернув увагу і на напади татар [32, С. 50].

Жан де Люк, чернець домініканського ордену, біля 1625 р. подорожував Кримом, і залишив свої спогади про козаків, написані італійською та латинською мовами. Уперше ці записи були видані французькою мовою в перекладі Мельхіседека біля 1663-1672 рр. [24, С. 37].

Надзвичайно велике значення має знаменита книга про Україну французького інженера Гійома Левассера де Боплана «Опис України». Про козаків Л. Боплан пише, що вони хоробрі, загартовані у боротьбі, завжди готові по першому наказу виступити в поле. Під час плавання козаки зовсім не п’ють горілки. Козаки страшенно люблять свободу [1, С. 32].

Основоположником автохтонної теорії генези українського козацтва вважають польського хроніста Марціна Бельського та французького дворянина Гійома Левассера де Боплана. Подальший розвиток вони знайшли в літописі Самійла Величка[3], а саме – обґрунтування походження козаків з місцевої української людності.

Літопис Григорія Грабянки - про зачатки переіменування на козаків та звідки їхня назва походить, від якого племені та роду, а водночас коротко і про найдавніші події, з ними пов'язані. Розповідь про битви козацькі, про козацьку зброю та харч [2].

Пписемні джерела («Літопис Самовидця» [4], Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки [2] і т.д.), переконливо свідчать про постійне проживання серед тюркомовних кочівників у пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра, та Дунаю слов’янського населення протягом Х – ХІІІ ст. Вперше згадує бродників «Руський літопис» у зв’язку з князівськими усобицями чернігівського Святослава Ольговича та київського Ізяслава Мстиславича в 1147р. Візантійський історик Нікіта Хоніта писав про допомогу бродників болгарам, які прагнули здобути незалежність від Константинополя (1186р.).

Проте наявні джерела дають підставу стверджувати, що лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці дістали назву козаків.

При цьому вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися від пов'язаних з нею обов'язків. За свідченням М. Бєльського у 30– 40-х рр. XVI ст. Січ існувала на о. Томаківка.

У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у "Польській хроніці" М. Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі– Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 – 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.

Структура курсової роботи: курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури та додатків. Список налічує 42 Може не 42, а 41???? найменування. Обсяг основного тексту роботи складає 44 сторінки.

РОЗДІЛ 1 ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ КОЗАЦТВА В УКРАЇНІ

1.1 Історичні передумови та причини виникнення козацтва

Зрозуміти будь-яке історичне явище глибоко і всебічно можна лише через звернення до його коренів. Важливо окреслити, хоча б наближено, хронологічні рамки, в межах яких останні простежуються.

Слово "козак" (Див. Додаток А) походить з тюркської мови і означає – «вільна», «озброєна» людина, «шукач пригод», «бурлака». Водночас цей термін застосовується для означення прикордонника, вправного вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо.

Виникнення українського козацтва – це історично-об’єктивний процес. Причиною появи такого процесу стало:

наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;
погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін;
умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації [39, С. 93].

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна – від селянина втікача до магната – шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін. [38, C. 94]

Отже, різноманітні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії в першій половині XVI ст. зумовило створення литовським урядом контингенту військово-службової людності на південному прикордонні. Таким чином, до козакування прилучалися старостинські й магнатські служебники і самі представники місцевої адміністрації. Уходництво покликало на широкі степові простори велику хвилю людей, мало пов'язаних з безпосереднім матеріальним виробництвом, переважно вихідців із міст та містечок. Хоча, цілком імовірно, що козацьким промислом займалися й окремі селяни, які на той час були особисто вільними.

Поглиблення суспільного поділу праці та розвиток товарно-грошових відносин у першій половині XVI ст. супроводжувалися консолідацією привілейованих верств, що проявлялося в ліквідації численних ступенів феодальної ієрархії. В результаті переважна більшість українського боярства південних областей склала нову хвилю формування козацтва. Польська експансія і посилення соціального та національно-релігійного гноблення в кінці XVI - першій половині XVII ст. привели до покозачення широких верств селянства та міщанства, частина яких здобула козацькі права. Ряди козацтва поповнювалися також представниками шляхти як українського, так і польського походження [40, С. 30].

Основи формування станових ознак українського козацтва закладалися шляхом залучення запорожців на державну службу з 60-х років XVI ст. Водночас генези козацьких прав зумовлювалася історичним досвідом, спиралася на певні традиції суспільного життя. Звільнення від феодальних податків та повинностей і право на володіння маєтностями за відбування військової служби мало українське середньовічне лицарство – боярство. На відміну від останнього, козаки одержували за державну службу, насамперед, платню грошима і сукном.

До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання землі реєстровим. Разом з тим, фактичне землеволодіння стало економічним підґрунтям козацького стану. Власне судочинство було привілеєм шляхти, як і особливе адміністративне підпорядкування. Зародження цих елементів у життєдіяльності козацтва відноситься до створення реєстрового війська. Управління козацтвом, включаючи й виконання судових функцій, закріплювалося за старшим Війська Запорозького.

Згодом з'явилася посада військового судді, який у своїй діяльності спирався на козацьке право, вироблене в січовій громаді. За відсутності в Україні державності, засиллі магнатів і шляхти у суспільному житті козацтво було повністю позбавлене політичних прав. Переслідуючи амбіційні зовнішньополітичні плани, польські власті змушені були йти на компроміс із козаками при веденні військових кампаній [13, С. 21].

1.2. Запорозька Січ як центр організації козацтва

Право на політичну діяльність козацтво здобуло шаблею лише в середині XVII ст., створивши власну державу. Вагомим чинником зростання чисельності козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ як форпост боротьби проти татарської агресії, а згодом – центр визвольного руху в Україні [38, С. 204].

З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі (Див. Додаток Б) і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.

До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво – сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об’єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. Козаки відбували з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об’єднувались у загони на чолі з отаманом і їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: "Січ – мати, Великий Луг – батько"[37, C. 164] З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з’являються укріплені зимівники, городки – "січі" (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об’єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі. Так повинна була виникнути Запорозька Січ, але коли саме це сталося, точно невідомо [40, С. 53].

За свідченням "Польської хроніки" Бєльських у 30 – 40-х рр. XVI ст. Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ існувала у 1553– 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький (Байда) із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився. Всього відомо 8 запорозьких січей: Хортицька (1553 – 1557 рр.), Томаківська (1560 ті 1593 рр.), Базавлуцька (1593 – 1638 рр.), Микитинська (1638 – 1652 рр.), Чортомлицька (1652 – 1709 рр.), Кам’янська і Олешківська (1709 – 1734 рр.), Нова (Підпільненська) (1734 – 1775 рр.). П`ять з цих січей знаходилися на території Дніпропетровської області [19, С. 22].

История возникновения украинского козачества 📙 Курсовая → 🆔 97801