Кирило - мефодиевское общество

9

КИРИЛО – МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО

ЗМІСТ

ВСТУП              3-9

РОЗДІЛ 1. Причини, передумови створення

Кирило-Мефодіївського товариства              10-15

РОЗДІЛ 2. Основні ідейні засади товариства              16-26

РОЗДІЛ 3. Розпуск Кирило-Мефодіївського товариства.

Доля його учасників              27-32

Висновки              33-35

Список використанИХ ДЖЕРЕЛ ТА літератури              36-39

ДОДАТКИ              40-43

ВСТУП

Перша половина XIX ст. для історії держави та права України була періодом відсутності української національної державності і включення земель України як адміністративних одиниць з напівколоніальною адміністрацією до складу Російської та Австрійської імперій. Все це супроводжувалося наступом на її права, нівелюванням її особливостей та державницької пам’яті. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла "народності" означала не що інше як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин.

Всі ці утиски надали поштовх початку національного відродження, зростанню політичної активності громадськості. Вершиною розвитку політичної думки першої половини ХІХ ст. стала доктрина Кирило-Мефодіївського товариства.

Актуальність курсової роботи. Актуальністю дослідження даної проблеми є те, що довгий період великий масив історичних праць про Кирило-Мефодіївське товариство був практично невідомий, оскільки радянська історіографія в силу ідеологічних причин, обминала їх. Сучасні умови створили можливість для всебічного і об’єктивного аналізу всього обсягу літератури присвячений товариству. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства є унікальним і важливим феноменом української історії, який потребує уважного й об’єктивного вивчення, що у свою чергу вимагає ознайомлення з досвідом попередніх поколінь дослідників цієї проблеми.

Об’єктом дослідження в курсовій роботі є Кирило-Мефодіївське товариство від часу заснування до його розпуску.

Предметом даного дослідження є діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, передумови його створення та основні етапи існування, документи та ідейні засади товариства, для його членів; процес розпуску та історичні наслідки існування такого виду організації.

Мета роботи. Метою курсової роботи є всебічне дослідження діяльності Кирило-Мефодіївського товариства і з’ясування того факту, чому воно вважається визначною подією в українській історії, аналіз основних причин виникнення такої організації в Україні, її діяльність і тих умов при яких товариство могло існувати лише таємно. Також важливою ланкою дослідження є те, які ідеологічні й політичні напрямки лягли в основу програми Кирило-Мефодіївського товариства, та якими братчики бачили шляхи розвитку українського народу та слов'янських держав.

В контексті заданої мети перед нами поставлені наступні завдання:

                   розкрити причини, передумови створення Кирило-Мефодіївського товариства;

                   описати основні етапи існування організації;

                   охарактеризувати основні ідейні засади діяльності товариства;

                   проаналізувати причини розпуску Кирило-Мефодіївського товариства та розкрити подальшу долю його учасників.

Хронологічні межі даного дослідження охоплюють період від початку заснування товариства до його розпуску включно.

У курсовій роботі використані наступні методи дослідження - аналіз, узагальнення, порівняння й синтез інформації, опрацьованих історичних матеріалів, наукових робіт і документів.

Кирило-мефодіївська проблематика – одна з важливих складових частин славістики. Майже півтора століття тому Йосиф Добровський визнав її наріжним завданням слов’янознавства, привернувши увагу як до постатей Кирила і Мефодія, так і до їх життя та діяльності, а особливо – до значущості зробленої справи. З того часу жоден поважний учений-славіст не обминав кирило-мефодіївського питання своєю увагою. Пояснюється це не тільки заплутаністю багатьох аспектів проблеми, відсутністю достатніх археографічних джерел, що підтримує постійний інтерес до цієї теми, стимулює постійний пошук, політ думки до самих непередбачених гіпотез, а й сенкретичною притягальністю її для людського розуму, який намагається осягнути не розкриті сторінки історичного минулого.

Джерельною базою для написання курсової роботи стали наступні емпіричні дані: програмний документ Кирило-Мефодіївського братства під назвою «Закон Божий» (Книга буття українського народу)», автором якого був Микола Костомаров. Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу — рятувати слов´янство; щоденник П. Куліша; документи і матеріали Кирило-Мефодіївського товариства у 3-х томах.

Історіографія курсового дослідження. Поява перших публікацій про Кирило-Мефодіївське товариство великою мірою пов’язана з мемуарною діяльністю М.І.Костомарова і П.О.Куліша. Написати свої спогади про товариство їх змусили чутки, невірні звістки, перекручені подробиці цієї секретної справи, що у великій кількості ходили серед інтелектуальних кіл Російської імперії, а також публікації в закордонній пресі, які відбивали зміст цих неясних чуток. Реабілітація кирило-мефодіївців за часів Олександра ІІ дала їм можливість висловити своє ставлення до суті таємного товариства 1845-1847рр. Як правило, М. Костомаров і П. Куліш, арешт і засудження яких стало найбільшою трагедією їхнього життя, у своїх свідченнях намагалися довести, що були покарані несправедливо. М. Костомаров, який в історіографії визнається одним із засновників і керівників Кирило-Мефодіївського товариства, взагалі заперечував сам факт існування організованого товариства, визнаючи лише нечіткі бажання його заснувати та збори друзів для обговорення українських і загальнослов’янських проблем. Самі ці збори не були таємними, адже їх учасники не намагалися приховувати своє знайомство і зустрічі. Ці твердження М. Костомарова майже повністю збігаються з його свідченнями під час допитів у ІІІ відділенні, де він заперечував існування товариства і навіть забороняв друзям називати їхнє коло “товариством”.[1]

П.О.Куліш, який більшу частину часу існування Кирило-Мефодіївського товариства перебував у Петербурзі і не був безпосереднім учасником зборів, хоча й підтримував постіний листовий зв’язок з кирило-мефодіївцями, визнавав існування невеличкого українського патріотичного гуртка, для означення якого він вперше у літературі використав поняття “Кирило-Мефодіївське братство” (1868) та “Кирило-Мефодіївське товариство” (“общество”) (1876), а також запровадив в науковий обіг термін “братчики” для означення кирило-мефодіївців. Однак, до цього нечисленного гуртка українських патріотів П.Куліш не відносив ні себе, ні Т.Г.Шевченка[2]. Хоча інколи сам П. Куліш зараховував себе до кирило-мефодіївців[3].

Слід зазначити, що згадки М.І.Костомарова і П.О.Куліша про Кирило-Мефодіївське товариство здебільшого почали з’являтися через два-три десятиріччя після його розгрому, коли деякі факти ними були забуті і деякі події переоцінені. Необхідно також брати до уваги, в яких умовах створювалися їхні спогади про товариство: становище у громадському світі П. Куліша і М. Костомарова, тиск цензури, особисті взаємини (наприклад, найзапекліші відмежування П.О.Куліша від участі в Кирило-Мефодіївському товаристві, негативні відгуки про Шевченка припадають на час його розходження з друзями – М.І.Костомаровим і В.М.Білозерським). Розбіжності і протиріччя у свідченнях кирило-мефодіївців стали передумовою для виникнення розходжень у тлумаченні сутності товариства в історіографії.

Свої свідчення про товариство залишили і «негативні» герої цієї історії – М.В.Юзефович та О.М.Петров, які визнавали факт існування таємного товариства і знов таки мали на меті певне виправдання своїх дій[4].

Початок науковому дослідженню Кирило-Мефодіївського товариства дали праці М. П. Драгоманова. Вони започаткували його наукову історіографію. Обмеженість джерельної бази не дала вченому всебічно дослідити історію та ідеологію кирило-мефодіївців. Однак завдяки М. Драгоманову інтерес до товариства й до українського суспільно-політичного руху дуже посилився. Разом з тим, М.П. Драгоманов дав початок формуванню української національної історіографії Кирило-Мефодіївського товариства.

У міжвоєнний період, в зарубіжній українській історіографії Кирило-Мефодіївського товариства, особливо треба відзначати праці Дмитра Дорошенка. Хоча в науковій спадщині Д. Дорошенка ми не знайдемо жодного дослідження власне Кирило-Мефодіївського товариства, але історик завжди цікавився цією проблемою й звертався до неї неодноразово в багатьох працях. Так, історія товариства розглядається в книжках «П. О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність» (1918) і «М. І. Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність» (1920).

Крізь призму біографії Великого Кобзаря Кирило-Мефодіївське товариство розглядається в роботі видатного українського історика-шевченкознавця П. І. Зайцева. Автор уважно досліджує одне з найважливіших джерел з історії Кирило-Мефодіївського товариства «Книгу буття українського народу». Зайцев зауважує, що довгий час історики дивилися на товариство, «яко зтоваришення якихсь «борців за мрії», наївних юнаків - ідеалістів, в роботі яких не було нічого революційного»[5]. Таким чином, згідно із поглядами Зайцева, Кирило-Мефодіївське товариство постає як організація українських революціонерів-демократів, які прагнуть політичної незалежності України.

Одним з найкращих досліджень історіографії Кирило-Мефодіївського товариства є стаття відомого історика Г.Я.Сергієнка “Історіографія Кирило – Мефодіївського товариства” (1971). Це найповніший аналіз історіографії з цієї проблеми, у якому охоплено величезний обсяг літератури. Характерною рисою цієї роботи є тенденційний підхід до проблеми, притаманний загалом всій радянській історичній науці, широке використання ідеологічних штампів. Але, головною заслугою Г.Я.Сергієнка є те, що він окреслив основний масив праць з історії товариства[6]. Особливий внесок в історіографію Кирило-Мефодіївського товариства зробив Володимир Міяковський. Його творчий доробок містить більше десятка праць, присвячених виключно товариству чи його окремим діячам. У 1920-х рр. В. Міяковський активно видавав статті про кирило-мефодіївців. Вік зробив дуже багато для висвітлення фактичної діяльності товариства, дав аналіз ролі його окремих членів. Історію Кирило-Мефодіївського товариства не обходять увагою видатні історики Дмитро Чижевський та Наталія Полонська-Василенко. Якщо для Д.Чижевського – це «романтично-християнське» товариство, то Н. Полонська-Василенко вбачає в ньому велику політичну програму.[7][8]

Фактично у працях кожного історика чи політолога, що вивчає становище української політичної думки у даному періоді, відводиться одне з головних місць політико-правовим ідеям Кирило-Мефодіївського товариства. Оминути дане утворення у контексті становлення української політичної думки неможливо. Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та ін.

Для написання цієї роботи автором використовувались роботи таких вчених: Сергієнко Г.Я., Грушевський М. С., Дорошенко Д., Драгоманов М.П., Зайончковский П.А., Зайцев П., Міяковський В. та багато інших. Їх глибокий аналіз допоміг мені краще зрозуміти становище політичної думки в Україні в даний період та дозволив зробити висновки стосовно позитивних і негативних сторін першої політичної організації української інтелігенції.

Структура курсового дослідження. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Обсяг курсової роботи – сорок три сторінки друкованого тексту.

РОЗДІЛ 1

Причини, передумови створення Кирило-Мефодіївського товариства

Після розгрому декабристського руху та офіційної заборони масонства на території Російської імперії настав час реакції, пов’язаний з іменем царя Миколи І. Для України він відзначився подальшим наступом на її права, нівелюванням її особливостей та державницької пам’яті. Як відзначав Г. Сергієнко, у цей час продовжувався "наступ самодержавства на рештки автономії України". У 1835 році Київ позбавлено традиційного Магдебурзького права — магістрат перетворено у міську думу, залежну від місцевих властей. Урядовими постановами припинено чинність в південно-західних і литовських губерніях Литовського статуту і доповнюючих його сеймових конституцій та поширено на ці області закони Російської імперії. 4 березня 1843 р. Литовський статут втратив силу в Чернігівській та Полтавській губерніях.[9]

Певним струсом, що активізував громадську думку в Україні стало польське антиросійське повстання 1831 року, що охопило також і частину Правобережжя. Головнокомандувач російських військ фельдмаршал Остен Сакен закликав українських селян доносити на своїх панів, які взяли участь у повстанні чи навіть арештовувати їх, обіцяючи в обмін свободу. Російський уряд дав розпорядження Малоросійському генерал-губернатору князю М. Рєпніну сформувати козацькі полки для придушення повстання.

У той же час, деякі з представників польської правобережної шляхти, багато з яких належали до спольщених українських аристократичних родів, під впливом популярних в тогочасній Європі ідей Й. Гердера та романтизму почали захоплюватись історією і героїчним минулим свого краю. Наслідком розвитку настроїв місцевого патріотизму стало формування в польській літературі так званої "української школи"[10], представники якої оспівували героїчне минуле козацької доби. Козакофільські настрої приводили до таких явищ, як, наприклад, реорганізація поміщиком Ржевуцьким маєтку в козацькому дусі, а Тимко Падура, переодягаючись бандуристом, намагався поширювати революційні ідеї серед українського селянства співаючи по селах власні твори, написані українською мовою та стилізовані під козацькі думи. Козакофільська шляхта пропагувала ідеї українського відродження та відновлення козацтва в рамках відбудови Речі Посполитої.

Польське повстання 1831 року серйозно налякало уряд Російської імперії. У ході його доволі жорстокого придушення російська влада намагалась підірвати не лише економічну основу польського визвольного руху, конфіскуючи майно повстанців (правда, невдовзі більшість конфіскованих маєтків була передана родичам репресованих, чи передана їм у оренду), а й знищити духовні передумови польського патріотизму. З 1832 року російська мова стала єдиною офіційною у всіх установах Правобережжя, закрито значну кількість костьолів. Всі польські навчальні заклади перетворено на російські, а Крем’янецький ліцей — закрито. Його бібліотека і наукові збірки перевезено до Києва, де вони стали основою для створення навчальної бази Київського університету святого Володимира. Відкритий 1834 року він, за задумом імператора Миколи І, повинен був стати цитаделлю "обрусения края"[11].

Університет, заснований за імператорським указом, повинен був також замінити собою Києво-Могилянську академію як центр світської освіти із значними історичними і гуманістичними традиціями. Сама академія перетворювалась на заклад, що готував виключно служителів православної церкви.

Однак, створення центру вищої освіти в давній князівській столиці мало своїм результатом наслідки, багато в чому протилежні задумам імператора. "Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя де зустрічалися між собою спольщені українці Правобережжя зі зросійщеними українцями Лівобережжя. Тут, на перехресті ріжних культурних впливів, на ґрунті так багатому історичними споминами, прокидалася українська національна думка й поширювалася до ідеї славянської взаємности. Вплив польської літератури надавав їй радикальний відтінок" [12].

Хоча основну масу студентів і викладачів Київського університету св. Володимира складали вихідці з російського дворянства та правобережної польської шляхти, ті з них, хто не забув свого українського походження, чию пам’ять розбудила "Історія Русів"[13], і чия свідомість формувалась під впливом "Енеїди" І. Котляревського та творів харківських романтиків, стали творити нову українську національно-політичну думку.

Процес оволодіння умами молоді ідеями служіння власним нації і народу, який ототожнювався з трудящими і пригніченими масами населення, розвивався, як вже зазначалось вище, у контексті тогочасних європейських тенденцій.

Відзначаючи цю особливість синхронізації розвитку визначальних політичних тенденцій тогочасних Європи та України, В. Шевчук і М. Тараненко пишуть: "На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток "Київська молода", поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів — Сен-Сімона, Фур’є, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і мріяли "щоб усі слов’яни стали добрими братами" і "брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові во віки і віки""[14].

Цей гурток став ідейним та організаційним предтечею найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. — Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого в літературі як Кирило-Мефодіївське товариство.

Товариство виникло в кінці 1845 — на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти місяців. Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич (див. додаток 1). За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували зв’язки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.

Незважаючи на всю неоднозначність трактування української проблеми учасниками декабристського руху їх вплив на формування ідеології братства був незаперечним. Особливо це стосується такої декабристської організації, як Товариство об’єднаних слов’ян, засадничі програмні ідеї якого, в значній мірі, знайшли своє відображення в головних документах Кирило-Мефодіївського товариства.

Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу", де прямо вказується на Товариство об’єднаних слов’ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію.

Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки було викрите внаслідок доносу студента Київського університету Петрова.

Його учасники були заарештовані і після слідства, що велось в Києві та Санкт-Петербурзі, засуджено на різні терміни ув’язнення і заслано до різних міст Росії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати.

Незважаючи на те, що товариство встигло зробити доволі мало, його розгром викликав значний резонанс в тогочасній пресі Європи. "Паризькі газети "Jornal des debat" i "Democratic pasifiqe" вмістили повідомлення про арешт кирило-мефодіївців і заслання Т. Г. Шевченка в солдати"[15]. Відгукнулась на ці події і віденська преса, сповіщаючи про арешт Костомарова, Куліша та інших[16].

Справа кирило-мефодіївців мала відгук у Галичині, що перебувала під владою Австрії. У газеті "Дневник руський" (виходила у Львові в серпні-жовтні 1848 р. під редакцією учасника гуртка "Руська трійця" І. М. Вагилевича), вміщено вірш, присвячений кирило-мефодіївцям, польського поета Г. Яблонського — Мученикам вольності з року 1847". В іншому номері Кирило-Мефодіївське товариство названо "змовою малоросіян", а Шевченка — "мучеником справи руської вольності". У статті "Слово о Русі і її становищі політіческом" містися заклик підтримувати традиції визвольного руху: "Чую голос народа, борющегося в путах деспотизму, чую воззваніє мучеників народної справи Шевченка, Костомарова, Куліша і інших".

Висновки до розділу 1

На початку ХІХ століття вся Україна перебувала під впливом російського уряду, гостро велася політика зросійщення української нації. При цих умовах відбувалося таємне відродження української національної свідомої думки в образі Кирило-Мефодіївського товариства.

Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу", де прямо вказується на Товариство об’єднаних слов’ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію.

Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки було викрите внаслідок доносу студента Київського університету Петрова.

РОЗДІЛ 2

Основні ідейні засади Кирило-Мефодіївського товариства

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія"(див. додаток 2), відозви "Брати українці" та "Братья великороссияне и поляки", "Книги буття українського народу"[17], а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації.

Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія (саме таку назву носило товариство) складається з двох частин. Перша — "Головні ідеї" — містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга — "Головні правила товариства" — присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.

Першим пунктом "Головних ідей" зазначалося: "Приймаємо, що духовне і політичне поєднання слов’ян є їх призначенням до якого вони повинні прагнути"[18]. Цей пункт є першим не лише за порядком, а й за ідеологічним значенням, оскільки ідея об’єднання слов’янських народів проходить "червоною ниткою" через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства і є тим вихідним пунктом на якому грунтуються всі подальші теоретичні розробки.

Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов’янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов’янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов’ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов’янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов’янськими народами. Так, зокрема, В. Білозерський у Пояснювальній записці до Статуту товариства відзначав: "... ця свобода є досяжною для нас і інших підкорених племен тільки при об’єднанні слов’ян в одну державу, засновану на повазі народності кожного".[19]

Слов’янофільство учасників Кирило-Мефодіївського товариства корінним чином відрізнялось від російського слов’янофільства і було більш співзвучним до чеського, словацького чи польського. Як підкреслює П. Кузик: "... на противагу російському варіантові об’єднання — "слов’янські струмки зіллються в російське море" (О. Пушкін), кирило-мефодіївці висунули зовсім іншу форму слов’янського союзу. Ідеться, фактично, про ідею створення добровільної федерації рівних слов’янських націй (яку згодом удосконалив М. Драгоманов, а ще пізніше спробувала втілити в життя Центральна Рада)".[20]

Цю ж особливість українського слов’янофільства відзначав і начальник жандармського управляння граф О. Орлов, який в доповідній записці імператору Миколі І наголошував на загрозі для майбутнього імперії розвитку подібних настроїв: "У Києві та Малоросії слов’янофільство перетворюється на українофільство. Там молоді люди з ідеєю об’єднання слов’ян поєднують думки про відновлення мови, літератури і звичаїв в Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів минулої вольниці і гетьманщини... думки ... про відновлення народності їх батьківщини можуть повести малоросіян, а за ними і інших підвладних Росії народів до бажання існувати самобутньо".[21]

Таке розуміння панславістської ідеї учасниками Кирило-Мефодіївського товариства розшифровувалося в другому пункті "Головних ідей" статуту, який чітко наголошував на тому, що при утворенні майбутнього слов’янського союзу кожен слов’янський народ повинен мати свою державно-політичну самостійність. Вона розглядалась "братчиками" як головна передумова майбутнього об’єднання.

Іншою, не менш важливою умовою створення майбутнього слов’янського союзу, було встановлення у всіх слов’янських народів республіканської форми правління та політико-правової рівності громадян: "Приймаємо, що кожне слов’янське плем’я повинно мати правління народне і дотримуватись повної рівності співгромадян по їх народженню, християнським віросповіданням і стану".[22]

Відомий дослідник діяльності Кирило-Мефодіївського товариства Г.Сергієнко, визначаючи особливості поглядів товариства на проблему самостійного державно-політичного існування України, писав: "Питання про самостійне існування України в статуті розглядалось як частина загальнослов’янського і ставилося в залежність від утворення республіканської федерації слов’янських народів".[23]

Основою для встановлення справедливого суспільного та державного ладу у слов’янських народів, на думку учасників Кирило-Мефодіївського товариства, повинні були стати непорушні і керівні принципи християнської моралі. Так, зокрема, в четвертому пункті "Головних ідей" статуту зазначалося про те, що "... правління, законодавство, право власності і просвітництво у всіх слов’ян повинні основуватись на св[ятій] релігії господа нашого Ісуса Христа"[24]. Саме вірність цим моральним засадам християнства в його чистій, неспотвореній пізнішими нашаруваннями формі, повинна була стати основною передумовою для залучення неофітів до товариства та, поряд з освіченістю, для зайняття відповідальних державних посад у майбутньому справедливо організованому суспільстві.

Для вирішення нагальних, життєво важливих справ передбачалось утворення спільного вищого законодавчого органу влади — загальнослов’янського собору з представників всіх народів. Однак його функції та повноваження не визначено більш детально. Враховуючи, що попередніми пунктами статуту особливо наголошувалось на державно-політичній самостійності кожного з народів, то можна припустити, що цей "собор" повинен був би стати деяким наддержавним органом, члени якого обирались би не пропорційно від кількості населення, а від державно-територіальних утворень.

Хоча М. Костомаров, описуючи дискусії щодо майбутнього устрою слов’янської федерації, у "Автобіографії" дещо інакше трактував це питання. Він писав: "Ми почали уявляти собі всі славянські народи зєднаними між собою у федерації подібно до давніх грецьких республік або Зєднаних Держав у північній Америці з тим, щоб усі находилися у тіснім звязку з собою, але щоб кожна зберігала свято свою окрему автономію[25]. Федерація тільки по одним народностям не видавалася нам зовсім придатною з багатьох причин, а зокрема з огляду на чисельну нерівність мас, що належали до народностей. Яке союзництво могло існувати в дійсности на підставі взаїмної рівности між незначними щодо кількости Лужичанами й великою масою російського народу з незмірними просторами його батьківщини? Ми прийшли до думки, що з збереженням права народностей потрібний конче инший поділ частин будучої славянської держави для її федеративного ладу. Таким робом поставала думка про адміністративний поділ земель заселених славянським племенем, незалежно від того, до якої з народностей належить це племя в тій чи иншій полосі заселення простору. Ми не могли вияснити собі подрібно картини в якій мала зявитися наша уявна федеративна держава; утворити цю картину ми полишили будучій історії. В усіх частинах федерації пропонувалися однакові основні закони та права, рівність ваги, мір і монети, скасування мита і свобода торговлі, загальне скасування кріпосного права й невольництва, в якій ні було б формі, єдина центральна влада, що завідувала б зовнішніми справами союзу, військом і флотою, зате повна автономія кожної частини у відношенні до внутрішніх уладжень, внутрішньої управи, судівництва і народної освіти".[26]