Козацько-селянські повстання кінця 16 ст.

План

Вступ

Розділ І Причини козацько-селянських виступів наприкінці XVI ст. Повстання К. Косинського

1.1. Причини козацько-селянських  виступів наприкінці XVI ст.

1.2. Селянсько-козацьке повстання  під приводом Криштофа Косинського

Розділ  ІІ Селянсько-козацьке повстання під  приводом Северина Наливайко. Результати козацько-селянських повстань кінця  XVI ст.

2.1. Селянсько-козацьке повстання  під приводом Северина Наливайко

2.2. Результати козацько-селянських повстань кінця XVI ст.

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність дослідження  козацько-селянських повстань 1591-1596 рр. зумовлює ціла низка чинників. Перш за все, науковий пошук у даній царині стимулює те, що козацько-селянські виступи належать до найважливіших подій польської доби історії України, і мали ключове значення для українського козацтва, оскільки  були одним із етапів його розвитку. Саме у ці роки козацтво вперше спромоглося піднятися на відкриту соціально-станову боротьбу, реально-підкорило своїй владі значну частину території України, почало діяти на міжнародній арені як суб’єкт військово-політичних відносин . Крім того, дослідження боротьби козаків та селян проти Речі Посполитої наприкінці XVI ст. дозволить глибше зрозуміти, чим було козацтво на початковому етапі свого розвитку, а також пояснити глибинні передумови Національно-Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.

Метою курсової роботи  є дослідження козацько-селянських повстань 1591-1596 рр., визначення їх особливостей, основних етапів  боротьби.

Досягнення поставленої  мети передбачає виконання ряду завдань, основні з них:

Виявити та проаналізувати причини розгортання козацьких  та козацько-селянських повстань, а  також причин об’єднання у одну військову силу козацького та селянського  станів;

Дослідити характерні особливості  козацько-селянських повстань Косинського  та Наливайка, розкрити головні етапи  боротьби;

З’ясувати результати визвольної боротьби та визначити основні причини невдач.

Об’єктом дослідження є козацько-селянські повстання 1591-1596 рр під проводом К. Косинського та С. Наливайка; 

Предметом курсової роботи  є історичні процеси формування та діяльності козацько-селянських загонів та факти їх боротьби проти польсько-шляхетського панування;

Методологічною  основою курсової роботи є принципи системності, об’єктивності. Використано загальнонаукові методи дослідження (індукції, дедукції, системно-структурний, евристики), які допомогли подати складну та багатогранну характеристику повстань Косинського та Наливайка.

Джерельна база для дослідження  козацьких повстань достатньо повно  представлена у вже опублікованих  виданнях і є досить репрезентативною. У другій половині XIX ст. – на початку ХХ ст. до наукового обігу було введено значну кількість документів, які зробили можливим всебічне дослідження даної проблеми. Найбільше їх міститься у таких археографічних виданнях як Archiwum domu Radziwillow, Архив Юго-Западной Руси [6], Жерела до історії України-Руси [7], Матеріали до історії козацьких рухів 1590-х років та ін. Значна кількість матеріалів було надруковано у додатках до праць українських істориків, зокрема Є. Барвінського, П. Куліша, О. Стороженка. Крім того, чимало документів з’являлося поодинці у різних археографічних збірниках, наприклад лист Наливайка до короля Сигізмунда, або уривок із щоденнка австрійського посла на Січ Еріха Лясоти. Були видані і першорядної ваги хронічки Й. Бельського та Р. Гейденштейна [3].

Починаючи з 1910 років, видання  джерел з історії козаччини різко  зменшується. За наступні десятиріччя за кордоном з’явилося лише кілька публікацій нових документів з тематики селянсько-козацьких повстань кінця XVI ст., а радянські вчені видали 12 документів та здійснили передруки декількох більш ранніх публікацій.

Події 1591-1596 рр. знайшли своє відображення і у історіографії. Дослідники традиційно приділяли особливу увагу питанням причин повстань, соціальної бази руху, історичних персоналій, стосунків  козацтва і князя Констянтина  Острозького, наслідків цих подій.

Українські літописи другої половини XVII-XVIII ст зображують події з цілком визначених цідеологічних позицій. Козацькі війни 1591-1596 рр трактуються ними як боротьба козацтва на чолі українського народу проти польського панування, унії і католицизму. Зокрема Г. Грабянка пише, що Наливайко розпочав війну яу «син православя, ненавидячи новоявлену унію». Такої ж думки дотримувались Ф. Софонович, С. Лукомський, О. Рігельман та ін [19;с.4].

Якісні зміни у досліджені проблеми відбуваються у другій половині ХІХ ст. З діяльністю В. Антоновича, М. Костомарова, П. куліша повязані поява низки нових історіографічних концепцій і здійснення великої археографічної роботи. Останній був переконаний, що «головна причина козацьких повстань полягала у порушенні козацьких прав і нехтуванні польським урядом і шляхтою общинної їх будови з метою ввести новий порядок, заснований на шляхетстві». Велику увагу козацьким повстанням 1591-1596 років приділив М, Костомаров у праці «Южная Русь в конце XVI века». Виступаючи прихильником общинної теорії походження козацтва він, як і В. Антонович, вбачав головну причину повстань у постійній ворожнечі общинного вічового ладу і шляхетського устрою Польщі [10;с.146].

Висвітленню подій 1591-1596 років  належне місце відвів П. Куліш. Розглядючи причини повстань він рішуче заперечує  думку попередників про їх зв’язок  з релігійною боротьбою і критикує з цього приводу українську історичну  традицію. На думку вченого, у козацько-шляхетських  війнах вирішувалося питання соціальне  і притому виключно місцеве. Вся  справа полягала у тому, бути чи не бути польському праву на руській землі. Д. Яворницький серед причин повстання виділяє насамперед економічний фактор – «загальне збідніння народу у державі» внаслідок свавілля польских панів [12;с.69].

Найдокладнішим дослідження  історії козацько-селянських виступів кінця XVI ст. у дорадянській історіографії була праця В. Доманицького «Козаччина на переломі XVI-XVII ст.» Вчений прагнув дати повну і всебічну картину подій на основі докладного використання і аналізу джерел. Завдяки цьому автор зробив чимало доповнень уточнень і попавок фактологічного характеру [19;с. 6].

Відмічаючи фундаментальну працю М. Грушевського «Історія України-Руси», зокрема її 7-й том зазначимо, що основне достоїнство цієї роботи полягає у скурпульозному аналізі  усієї сукупності проблематики повязаної  з козацтвом тих часів[9;с.216].

 Пізніша радянська історіографія лише епізодично зверталася до проблем селянсько-козацьких рухів кінця XVI ст. де давався більш або менш повний виклад подій на основі прийнятої «класової» методології.

З кінця 1980-х років знову  з’являється ряд праць, прямо  чи опосередковано пов’яханих з історією селянсько-козацьких повстань. Це монографія С. Плохія, де розглядається проблема козацького руху у зв’язках з Ватиканом, Н. Яковенко, у якій приділено увагу  стосункам шляхти і козацтва, джерелознвча розвідка М. Крикуна, ряд окремих  статей, зокрема під авторством П, Кулаковського та Ю. Мицика [19;с.10]. 

Сучасний стан дослідження  поставленої проблеми залишеє бажати кращого. Єдиною дійсно серйозною наукового  працею на даний час є монографія С. Леп’явка «Козацькі війни кінця  XVI ст.», яка проте потебує оновлення так як вийшла друком ще у 1996 р. Все вищесказане зумовлює необхідність нових досліджень та , можливо, нового погляду на висновки попередників [19].

Наукова новизна дослідження полягає у проведенні всебічного та комплексного аналізу формування та діяльності козацько-селянських повстанських загонів протягом 1591-1596 рр.

Практичне значення. У роботі розкривається важлива як для історичної науки так і для суспільства проблема боротьби двох антагоністичних станів до того ж на ґрунті національної та релігійної ворожнечі, що, без сумніву, зачіпає всі соціальні прошарки населення. Результати дослідження можуть бути використані на практиці, як актуальний аналіз проблеми «Козацько-селянські повстання кінця XVI ст.

Структурно курсова робота складається із вступу, двох розділів, списку використаних джерел і літератури. 

Розділ І Причини  козацько-селянських виступів наприкінці XVI ст. Повстання К. Косинського

1.1. Причини козацько-селянських виступів наприкінці XVI ст.

Наприкінці XVI ст. життя в  Україні набуло надзвичайної гостроти. Втрата решток державності відбувалася  за умов постійної загрози нападів  з боку Туреччини й Кримського ханства, а також посиленого польського наступу на права українців. Український  народ опинився перед небезпекою знищення. За таких вкрай несприятливих  обставин саме й набирав потужності козацький рух, що ставав рухом національно-визвольним, спрямованим не тільки на боротьбу проти агресії Османської імперії, а й інших ворогів. Козацтво збільшувалося  кількісно, розширювало терени свого  впливу, домагалося визнання з боку польської влади. Зазнало воно й  внутрішньостанового розшарування — з'явилася козацька верхівка, заможний прошарок. Козацтво поступово перетворювалося на провідну верству українського суспільства.

Зростав військовий досвід козаків, удосконалювалася їхня організаційна  структура. Цьому великою мірою  сприяла постійна участь козацтва у  воєнних діях, зокрема й у складі європейських армій. Так, наприклад, українські козаки разом з польськими військами  брали участь у Лівонській війні  проти Московії, ходили походами до Молдавії.

Відповіддю на національний і кріпосницький гніт, що особливо посилився після Люблінської  унії, на утиски, що чинили магнати козакам  і міщанам, були великі козацько-селянські  повстання, що час від часу охоплювали цілі області України [10;с.146].

Зміцнення козацького стану  непокоїло польський уряд та уряди  сусідніх держав. У 1589 р. через козацтво і татар вкрай загострилися відносини  між Річчю Посполитою й Туреччиною. На весняному сеймі 1590 р. щодо козацтва було винесено дві ухвали. Перша  стосувалася випадку війни проти Туреччини. Вона, зокрема, передбачала збільшення реєстру козаків, запрошених на військову службу. Друга ухвала мала на меті упокорити українське козацтво. Запроваджувався суворий контроль щодо набору та обміну реєстровців. Передбачалося призначення козацької старшини зі шляхти. Нереєстровці повинні були залишити Дніпровий Низ. Натомість там розміщалася залога реєстрових козаків. Запроваджувалися система покарань за будь-які спроби походів на сусідні держави та нагляд місцевих урядів за населенням і реєстровцями; заборонялося постачання нереєстровців зброєю, порохом, продовольством тощо [14;с.163].

Каральні заходи стосовно українського населення переконливо  засвідчили, що польський уряд особливо боявся поширення впливу козацтва та збільшення чисельності його лав  за рахунок покозачених міщан  і селян. Це підтвердив і той факт, що незабаром, коли загроза війни  проти Туреччини минула, Сигізмунд III видав універсал про виконання  другої сеймової ухвали.

Такий стан речей аж ніяк не задовольняв козацтво. Постійні обмеження реєстру обурювали  тих козаків, які опинялися поза ним. Несвоєчасне надання платні, порушення майнових прав викликали  невдоволення реєстровців, а утиски нереєстровців — протести запорожців. Так, до загострення відносин між урядом Речі Посполитої й Запорожжям призвела ухвала польського сейму 1590 р., за якою король отримував право роздавати шляхті й магнатам «українські пустки» за Білою Церквою, з-поміж яких і землі, котрими здавна користувалися козаки. Внутрішньополітична напруженість в Україні була зумовлена й поширенням фільваркової системи господарювання. Узаконення 1588 р. Литовським статутом кріпосного права на території Брацлавського і Київського воєводств зумовило посилення виступів селян і міщан, масові втечі населення на Запорожжя [16;с.188].

Отже, наприкінці XVI ст. українське козацтво усвідомило свою окремішність від інших станів і розпочало  активну боротьбу за власні права. Виявом такої боротьби стали козацькі повстання.

Національно-визвольні протести розпочалися ще у першій половині XVI ст. і, незважаючи на жорстокість  придушення, тривали до його кінця. У 1536 р. проти свавілля черкаського  старости В. Тишкевича повстали жителі Черкас. Міщан підтримали козаки, селяни, а згодом і жителі міста Канева. Тільки з допомогою армії карателів уряду вдалося придушити виступ.

У 1589 р. реєстрові та не вписані  до реєстру «самовільні» козаки втопили  королівського комісара (посланця). А наступного року напали на панські  фільварки навколо містечка Кодні й погромили їх. Повстанські за-іони з'явилися на Поділлі, на Київщині, почалося заворушення міщан Білої Церкви. Розрізнені виступи засвідчили назрівання грізного повстання [15;с.108].

У грудні 1591 р. великий виступ козаків і селян почався на Київщині, а згодом охопив Волинь і  Поділля. Керівником повстання став Криштоф Косинський. Виходець із української збіднілої шляхти, молодий Косинський пов'язав життя з козацтвом. Він довго жив на Запорозькій Січі, приймав участь у численних походах. За відвагу та військові заслуги його обрали і затвердили на посаду гетьмана реєстрових козаків. Але й він зазнав утисків магнатів: білоцерківський староста князь Януш Острозький самовільно захопив село, що Косинський одержав від короля як винагороду за доблесну службу.

У цей час польський  уряд скоротив реєстр, і виключені 3 нього козаки - «випищики» - були позбавлені роботи, плати за неї і відповідних привілеїв. Це штовхало їх на боротьбу.

1.2. Селянсько-козацьке повстання під приводом Криштофа Косинського

Cаме за часів гетьманування Криштофа Косинського у козаків увішло до звичаю обирати гетьманів вільними голосами. Хоча і раніше траплялися випадки, коли козаки самостійно обирали собі гетьманів, проте тоді це ще не було традицією [12;с.61].

Насамперед Криштоф Косинський залишив свій слід в історії України  завдяки тому, що був першим гетьманом, який очолив повстання козаків проти  гніту польських і українських  феодалів.

Найчастіше в історичних джерелах дуже мало данних, щодо біографії К. Косинського до повстання проти  Речі Посполитої у 1591 р. За свідченням одного з сучасників родом він  був з Підляшшя, найімовірніше  з тих дрібних шляхтичів, котрі  не шукали долі серед багатої знаті, а вбачали себе тільки як козаків. Косинський жив на Запорожжі досить довго. Ще 22 травня 1586 р. Богдан Микошинський (що значиться в листі гетьманом  Запорозького Війська) повідомляв старшину Підвисоцького, що отримав донесення  «від Криштофа з Низу од Гавані й  од городков», котрий начебто попереджав про наміри кримського хана переправитись  з ордою через Дніпро і напасти  на Україну[4;с.251].

Коли в Україні народні маси піднялися на повстання, запорозьке козацтво не могло лишитися осторонь. У 1590 р. перші повстанські загони на Київщині (у Поліссі) очолили козацькі отамани Я. Осовський, А. Рогачовський, Ф. Полоус. Інші козацькі представники очолили повстанців в Переяславщині  та Брацлавщині. Наприкінці грудня 1591 р. запорозькі козаки разом з частиною рееєтровців піддали раптовому  нападу одну з найсильніших фортець  у Східній Україні — Білу Церкву, резиденцію старости, магната князя  Януша Острозького. Цей напад  очолив Криштоф Косинський. Повстанці, здобувши замки у Білій Церкві та Богуславі пограбували старосту й підстаросту та «позабирали  всю гармату, амуніцію і запаси». Острозький надіслав скаргу королю «на Криштофа Косинського, який, будучи гетьманом козацьким, се учинив, також і на все військо козаків Низових» [5; с.86].

Незадовго перед цим Косинського  було обрано на Запорожжі гетьманом, тому його участь у повстанні мала неабияке значення не лише для козаків, але й для інших верств населення. Повстанці при підтримці городян  швидко захопили Білу Церкву, оволоділи  артилерією, військовими припасами, які стали їм згодом у добрій нагоді. Загін поповнювався з кожним днем збіглим людом, козаками. Повстання  розросталося. Услід за Білою Церквою  повстанці здобули Трипілля, Переясляв, перейшли на Київщину, де вирішили перезимувати й упорядкувати свої загони. «Все Київське воєводство, — свідчить А Бантиш-Каменський, — маєтки не лише приватних осіб але й королівські брали активну  участь у козацькому повстанні. Не відомо, з кількох тисяч складалося їхнє військо, але воно було чималим, судячи з різноманітних напрямів сил  козацьких». Як пише далі Бантиш-Каменський, усвідомивши розмах і силу повстання, «Польща жахнулася».

Король Сигизмунд ІІІ, бачачи, що постання охопило майже всю Україну, видав на початку 1582 р. спеціальний  універсал, за яким призначив комісарів  для з'ясування причин повстання. Комісарам (старостам: теребольському — Якубу  Претвичу, черкаському —Олександру  Вишневецькому, брацлавському —  Якову Струсю і барському —  Яну Гульському) було надано особливі повноваження — здійснювати суди над повсталими, виловлювати всіх, кого вважали підозрілими. У цьому  їм мали допомагати всі міські і  земські урядники [12;с.94].

Однак, переконавшись, що діяльність комісарів не вирішує справи, король наказує їм зібрати по своїх староствах команди і під керівництвом князя  Язловецького швидким маршем рушити на Подніпров'я, розгромити повстанців, а самого Косинського впіймати і  привезти на суд до Варшави.

Повеліжня короля лишилося невиконаним. Зіткнувшись з упертим опором повстанців, надворні команди магнатів змушені були відступити. Козаки засіли в Тряпіллі, укріпили його і готувалися до подальшої оборони. Язловецький котрий отаборився у Фастові, надсилав їм погрозливі листи, пропонуючи здатись. В одному з них, складеному в підкреслено поштових виразах, він звертається до реєстровців, прагнучи відколоти їх від Косинського і пропонуючи видати його: «Панам молодцям запорозьким, що в Триполлю під той час. ІІанове молодці! Хоч ви не вважаєте на моє писання, вже доказали себе непослушними і королеві, пану моєму, і мені самому, забувши свою присягу і обов'язки супроти свого природженого пана, але я розумію, що ви то вчинили через Косинського, зрадника короля і Річі Посполитої, і думаю, що за одного лотра всі не схочете терпіти. Тому посилаю до вас ще цей лист, наказуючи вам іменем короля, аби ви того лотра видали, а самі волі королівській не противилися, бо тут ви народилися і важко було б вам обійтися без Польщі, котрої вам би вже не знати. Інакше замість того, що я з вами мав служити королеві і кров поганську розливати, — коли ви зараз не ув'язните того лотра і не вишлите послів до мене, то я за поміччю Божою з людьми королівськими буду вам мститися» [4;с.246].

Але й цей погрозливий лист не дав результатів.

Восени 1592 р. повстанці здійснили  напад на Київський замок, де захопили гармати, порох, зброю. Інший їх загін  здобув Переяслав. Розгромивши його гарнізон, повстанці також захопили багато зброї і спорядження.

Полум'я повстання розросталося. Особливо широкого розмаху воно набуло на Волині, де зосередилися основні  сили месників. Тут же, у містечку Острополі, із своїми загонами перебував  і Криштоф Косинський [10;с.269].

Ситуація, що складалася, чимало турбувала  короля, тим більше — польських  і українських магнатів. У вересні 1592 р. вони виступили на сеймі на чолі з князем К. Острозьким, землі  якого були охоплені особливо широким  повстанням, з вимогами відправити на придушення бунтівників коронні  війська. Однак шляхта з польських  провінцій, боячись залишитися без  підтримки у випадку повстання  селян в Центральній Польщі, виступила  проти. Вимоги магнатів було відхилено. Натомість з'явився королівський універсал, який зобов'язував всю шляхту Волині, Київщини та Брацлавщини зібратись у посполите рушення і на чолі з князем Костянтином Острозьким вирушити на повстанців. Король оповіщав, щоб «усі йшли на збір під Костянтинів для приборкання свавілля». В універсалі також говорилося, що Косинський «не тільки грабує та вбиває, найважливіше — він примушує до присяги й покори собі людей і міщанського звання, ополчається у такий спосіб на гідність короля та на загальний спокій держави».

На початку січня 1593 р. до Старокостянтинова  прибули військові загони шляхти. Водночас Януш Острозький, син князя, сформував шляхетські загони у Галичині і навербував солдатів в Угорщині. Старий Острозький і доручив синові вести боротьбу з Косинським. В  рішенні, прийнятому Володимирським повітовим  сеймом, йшлося «про велику небезпечність  панства, короля його милості від  свавільства українного, від козаків», які зайняли «немало замків, міст і сіл українних... братії нашой, шляхтичої  оних крайов», що тепер козаки «з немалим  войском з арматою, способом неприятельським  юж до воєводства Волинського притегнулі, умисливши далей панства короля єго милості пустошити».  Шляхта вирішила негайно вирушити проти повстанців [12;с.298].

Добре знаючи козацьку тактику, Костянтин  Острозький розрахував, що в умовах лютих морозів селянсько-козацькі загони, погано озброєні й благенько  вдягнені, не зможуть чинити серйозного опору його війську.

Це ж саме розумів і Косинський. Зваживши на обставини, він вирішив  не приймати бою і відступити на Київщину, а звідти, якщо виникне  потреба, і на Лівобережжя.

Спішно відійшовши до містечка П'ятки неподалік Чуднова, де була краща  позиція, повстанці заходилися будувати укріплення. Тут 23 січня 1593 р. і настигли їх польські війська. Того ж дня відбулася  перша кровопролитна битва. І  хоча повстанці зуміли відстояти  свої позиції і навіть відкинули  шляхту, однак сили ворога збільшувались.

Уперті бої тривали цілий  тиждень. В останній сутичці обидві сторони, виявивши обопільну стійкість, зазнали великих втрат. Це й змусило  Костянтина Острозького піти на переговори з повстанцями. До того ж в Україні  з'явилася велика татарська орда, яка просувалася на Волинь, і шляхті хоч-не-хоч необхідно було терміново  повертатись, щоб захистити свої маєтки. 31 січня 1593 р. відбулися переговори. Основну роль в укладенні умови-угоди  відіграли реєстрові козаки, які, власне, і наполягали на переговорах. Вони зобов'язувалися уточнити списки козацького війська, повернути у  панські маєтки всіх повсталих селян  та захоплену здобич і більше не піднімати повстання. Острозький домігся  також обіцянки, що козаки усунуть  Криштофа Косинського з гетьманства. Косинському ж нічого не лишалося, як погодитись на те [4; с.166].

Лист цей як вже вказувалося, підписали Криштоф Косинський і  Іван Кречкович — писар войсковий  іменем всего войска», Претвич, Вишневецький, Гульський і два волинські  пани — Боговитин і Гулевич.

Ударивши тричі князю Острозькому  «в поклін», Косинський був відпущений з військом «на волю».

Повернувшись на Запорожжя, козаки, однак, не виконали обіцянки щодо усунення Косинського, а навпаки, під його керівництвом розпочали підготовку до нового повстання проти шляхетського панування в Україні. Черкаський староста Олександр Вишневецький, дізнавшись про те, писав королю, що цього  разу Косинський настроєний куди більш  серйозно, ніж раніше, і вже думає  не про спустошення панських маєтностей, а про те, щоб «вивернути до грунту все пограниччя і нас усіх побити».

З усіх кінців України — Полісся, Переяславщини, Брацлавщини, Київщини — йшли на Запорожжя люди, готові взяти участь у новому повстанні. Косинський озброює їх. Прагнучи заручитися підтримкою російського уряду, він  звертається до царя по допомогу. Царь не полишає без уваги прохання запорожців, надіславши на Січ гроші  і припаси. Водночас була видана спеціальна грамота, у якій цар вимагав від  Косинського вирушити з козаками до Сіверського Донця, щоб дати відсіч татарським ордам. Однак за тих умов, у яких перебували запорозькі козаки, здійснити це було неможливо.

Олександр Вишневецький у листі  до польного гетьмана С. Жолкевського повідомляв, що на Січі зібралося багато тисяч козаків, готових до нового повстання, що «К. Косинський... зі своїм  військом готується... спустошити коронні  землі... дав присягу великому московському князеві перейти до нього на службу з усім своїм військом і віддав йому вже все пограниччя більш  як на сто миль на тих кордонах; у  листі своєму до них великий московський  князь називає себе вже царем  запорозьким, черкаським, низовським і  послав на Запорожжя сукно і гроші» [5;с.211].

Те ж саме стверджував у листі  до короля і Жолкевський: «Косинський  присягав з усім своїм військом великому князеві Московському і віддав було вже під його владу все пограниччя більш як на сто миль» [4;с.194].

Закінчивши підготовку, Косинський у травні 1593 р. із військом вирушив  на Черкаси.

По-різному висвітлюється в історичній літературі цей останній похід і  остання битва Косинського. Дослідник  В. Голобуцький на основі аналізу  багатьох джерел пише, що Косинський виступив із Січі з двохтисячним військом, яке  поділив на два загони: один плив Дніпром на човнах, а інший рухався  пішим ходом. Біля Черкас вони зійшлися докупи й розпочали облогу міста. Замок, у якому засіли староста Олександр  Вишневецький з військом і шляхтою, був оточений зусибіч і підданий обстрілу з суші і Дніпра [10;с.211].

Поява під Черкасами запорожців надихала місцеве населення на нові виступи проти панства і закріпачення. Повстання поширювалося дедалі більше.

І щільне козацьке оточення, і постійні обстріли, і зростаюче повстання  змушували Вишневецького шукати якогось порятунку з того скрутного  становища. Як і раніше, він вдається до хитрощів і підступництва. Розуміючи, що зараз найголовніше — обезглавити  козаків і повстанців, посилає до Косинського людину з пропозицією про переговори, для чого запрошує його до себе. І Криштоф Косинський, взявши з собою загін у 150 найвідданіших козаків, прибув до Черкас.

Під час переговорів він був  підступно убитий. Польський хроніст  Іоахим Бельськнй прямо вказує, що вбивцями були «слуги кн. Олександра Вишневецького» [1;с.115].

Так закінчив своє життя й гетьманування  в травні 1593 року один з перших ватажків перших народних повстань в Україні  Криштоф Косинський. Однак з його смертю, як очікували польські магнати, повстання не вщухло, воно поширилося й далі. Козаки не зняли облоги з  Черкас. Лише у серпні, після того як Вишневецький дав їм гарантії на володіння майном і вільний перехід  з Січі у міста і села Київського воєводства і навпаки, козаки полишили місто. Восени вони вирушили до Києва  і обложили його, але напад татар  на Запорожжя змусив їх терміново  повернутися до Січі.

Та це аніскільки не применшило настороженості панівної верхівки щодо намірів козаків  і населення. С. Жолкевський писав  до короля: «Така у них непокірність і сваволя, що вже ніяк не зважають ні на Бога, ні на короля, ні на що інше. Треба було б заздалегідь те зло  відвернути, щоб з того чогось гіршого  не сталося».

Відгомін славних діл коронного  гетьмана Криштофа Косинського ширився  Україною. Козаки, покозачені селяни і  населення міст готові були до нових  виступів.

Розділ ІІ Селянсько-козацьке повстання під  приводом Северина Наливайко. Результати козацько-селянських повстань кінця  XVI ст.

2.1. Селянсько-козацьке повстання під приводом Северина Наливайко

Перша згадка про Северина Наливайка  належить до 1593 року, коли він очолив на Південному Поділлі виступ невеликого загону нереєстрових козаків і повсталих  селян, що піднялися на боротьбу за справедливість і волю.

У цей час у південних районах  Поділля і Брацлавщини діяли  кілька повсталих селянських і козацьких  загонів. Подавшись у ці краї, Наливайко  приєднується до одного з найбільших загонів і скоро стає його ватажком.

В той же час козаки обирають гетьманом  Григорія Лободу. Виходець з давнього козацького роду, що не відзначався  багатством, він пройшов довгий шлях реєстрової служби від козака до отамана, сотника і нарешті полковника, користувався неабиякою популярністю серед товаришів [10;с.224].