Международные рсчеты в ВЕД

АЗОВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ

ЗАПОРІЗЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕХНІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Кафедра економіки та менеджменту

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Основи зовнішньоекономічної діяльності»

на тему:

“ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНИХ РОЗРАХУНКІВ НА ПІДПРИЄМСТВІ”

студента 406з групи

факультету управління

Науковий керівник:
 

Бердянськ – 2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ФІНАНСОВІ АСПЕКТИ ЗДІЙСНЕННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1.1 Особливості здійснення розрахунків в сфері зовнішньоекономічної діяльності

           1.2 Способи, засоби, форми розрахунків                                         

РОЗДІЛ 2 . АНАЛІЗ ПРОВЕДЕННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ    ОПЕРАЦІЙ НА ПРИКЛАДІ ЗАТ “ПОЛОГІВСЬКИЙ МАСЛОЕКСТРАКЦІЙНИЙ ЗАВОД”

2.1.  Загальна характеристика діяльності              ЗАТ “Пологівський МЕЗ”             

2.2. Порядок здійснення операцій                                                       

           ВИСНОВКИ

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ                                                                                                                                                                               
ВСТУП

Усі види ЗЕД пов’язані з міжнародними розрахунками.

При проведенні зовнішньоторговельних операцій важливим є вибір форм розрахунків. Це дає змогу контрагентам зменшувати витрати та ризики невиконання протилежною стороною своїх зобов’язань за контрактом.Міжнародна практика торговельних відносин опрацювала декілька форм розрахунків залежно від ступеня довіри торговельних партнерів, а також від ролі, яку відіграють банки в кожному конкретному випадку.

Ціль курсової роботи – розглянути особливості міжнародних розрахунків  та механізм їх здійснення на підприємстві.

Об'єктом даної курсової роботи є міжнародні розрахунки підприємства.

Предмет – фінансові аспекти здійснення ЗЕД: способи, засоби та форми міжнародних розрахунків.

Задачі курсової роботи:

1) визначити сутність та особливості міжнародних розрахунків;

2) виділити основні способи, засоби та форми розрахунків у ЗЕД;

3) розглянути проведення зовеішньоекономічних операцій на підприємстві на прикладі ЗАТ “Пологівський маслоекстракційний завод”.

РОЗДІЛ 1.

МІДНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ЗЕД

1.1 Особливості здійснення розрахунків в сфері зовнішньоекономічної діяльності

Міжнародні розрахунки – це регулювання платежів за грошовими вимогами та зобов’язаннями, що виникають між юридичними та фізичними особами різних країн у процесі їх діяльності у світогосподарській сфері.

Природа міжнародних розрахунків та їх організація пов’язані з розвитком та інтернаціоналізацією товарного виробництва, яке є чинником руху власності у міжнародному обігу через не збігання часу виробництва, реалізацій і оплати товару, а також територіальними особливостями ринків збуту.

Міжнародні розрахунки – це:

- комерційні платежі за грошовими вимогами та зобов’язаннями, що виникають між підприємствами, банками, установами й окремими особами різних країн, пов’язані зі світовою торгівлею, міжнародним кредитом і прямими зарубіжними інвестиціями;

- некомерційні платежі, пов’язані з перевезенням пасажирів, страхуванням, туризмом, переказом грошей за кордон тощо.

Міжнародні розрахунки бувають двосторонніми, коли вони здійснюються між двома країнами, або багатосторонніми, коли суми, виручені від реалізації товарів в одній країні, використовуються для платежів третім країнам.

Більшість міжнародних розрахунків здійснюється в порядку безготівкових розрахунків, через банки різних країн, які підтримують взаємні кореспондентські зв’язки, тобто відкривають один одному рахунки, зберігають на них грошові кошти у відповідній валюті і виконують платіжні та інші доручення на засадах взаємності. Робиться це так: банк у країні імпортера списує суму платежу з рахунка свого клієнта та зараховує її (або еквівалент в іноземній валюті) на рахунок іноземного банку – кореспондента, а банк у країні експортера списує цю суму з рахунку кореспондента та зараховує її на рахунок свого клієнта, що експортувався товар.[5]

Основними суб'єктами міжнародних розрахунків є експортери, імпортери та банки, що їх обслуговують. Останні виступають не тількі в ролі посередників між експортерами та імпортерами. Вони виконують функції кредиторів, що фінансують зовнішньоторгові угоди, функції контролю, виступають також в ролі гарантів. Банки можуть висувати свої вимоги до умов розрахунків і форм платежу, які експортери й імпортери зобов'язані брати до уваги.  [2]

На стан міжнародних розрахунків впливають такі фактори:

- становище на товарних та грошових ринках;

- державні заходи регулювання міжнародних потоків товарів, послуг та капіталів;

- розбіжності в темпах інфляції в окремих країнах;

- стан платіжних балансів країн;

- умови зовнішньоторговельних контрактів;

- міжнародні правила та звичаї банківської практики;

- валютне законодавство та ін.[6]

Правовою основою міжнародних розрахункових відносин виступають міжнародні договори (платіжні угоди, торговельні, кредитні та ін. договори); норми внутрішнього національного законодавства, а також суттєву роль відіграють систематизовані та уніфіковані банківські звичаї і норми міжнародної практики, які закріплені у відповідних конвенціях (по акредитиву, інкасо, вексельному обігу, банківських гарантіях та ін.).[9]

Особливості міжнародних розрахунків полягають у такому:

           1.Імпортери та експортери, їх банки вступають до певних відособлених від зовнішньоекономічного контракту відносин, пов'язаних з пересиланням, обробленням товаророзпорядчих і платажних документів, із здійсненням платежу. Обсяг зобов'язань і розподіл відповідальності між ними залежать від конкретної форми розрахунків.

          2. Міжнародні розрахунки регулюються національними нормативними та законодавчими актами, міжнародними банківськими правилами та звичаями.

3. Міжнародні розрахунки є об'єктом уніфікації. Це зумовлено процесом інтернаціоналізації господарських зв'язків, універсалізацією банківських операцій. Наприклад, уніфікація вексельного законодавства, Уніфіковані правила для документарних акредитиву та інкасо, Правила щодо контрактних гарантій тощо.

  4. Міжнародні розрахунки мають, як правило, документарний характер, тобто здійснюються проти фінансових і комерційних документів. До фінансових документів відносяться: прості й переказні векселі, чеки, платіжні розписки.

До комерційних документів відносяться:

        рахункт-фактури;

        документи, які підтверджують відвантаження чи відправку товарів, або прийняття та відвантаження ( коносаменти, залізничні, автомобільні, авіаційні накладні, поштові квитанції, комбіновані транспортні документи на змішані перевезення);

        страхові документи, оскільки експортні вантажі зазвичай застраховуються;

        інші документи — сертифікати, які засвідчують походження, масу, якість, аналіз товарів, митні, консульські розрахунки.

5. Міжнародні розрахунки здійснюються у різних валютах, а відтак, по-перше, на їх ефективність впливає динаміка валютних курсів; по-друге, нормальне функціонування міжнародних товарно-грошових відносин можливе лише за умови вільного обміну національної валюти на валюту інших країн. Іншими словами, найбільш ефективна участь тієї чи іншої країни у міжнародних торговельних розрахунках можлива лише на основі конвертованої валюти. У сучасній практиці розрахунки між банками різних країн з боргових вимог і зобов'язань здійснюється в основному у ВКВ. У країнах з частково конвертованою валютою держава використовує валютні обмеження, що безпосередньо впливає на зовнішньоторговельні розрахунки.

Для здійснення розрахунків банки використовують свої закордонні відділення та кореспондентські відносини з іноземними банками. Кореспондентські відносини з іноземними банками супроводжуються відкриттям рахунків „лоро” (рахунків іноземних банків у даному банку) і „ностро” (рахунків даного банку в іноземних банках). Кореспондентські відносини визначають порядок рохрахунків, розмір комісії, методи поповнення витрачених коштів.[5]

При оформленні нового торговельного партнерства фірми та банки, котрі беруть участь у розрахунках, оцінюють насамперед ризики, які можуть виникнути в ході такого співробітництва.[7]

Ризик — це небезпека втрати з вини іншої сторони або в наслідок зміни політичної, економічної чи іншої ситуації в країні партнера. Зазнати втрат у ЗЕД може будь-хто з учасників: експортери, імпортери або обслуговуючий банк.

У зовнішньоекономічній діяльності розрізняють чотири основні групи ризиків:

        ризик країни;

        банківський;

        валютний;

        ризик контагента.

Ризик країни знаходиться за межами банківської системи або ділового партнера. До цього ризику відносяться насамперед політичні та економічні події в конкретній державі, які можуть призвести до втрат під час проведення зовнішньоекономічних операцій. При оцінюванні політичних ризиків важливо вивчити політичну ситуацію в країні-партнера та країні транзиту. Мінімізації політичних ризиків може сприяти використання акредитивів, підтверджених банком стабільної країни, форфейтингових угод, експортного страхування та гарантії.

Банківський ризик пов'язаний з втратами, які можуть виникнути у зв'язку з недостатньою надійністю банка, незаловільною організацією управління банком. На діяльність банку як фінансової структури впливають чинники: навколишнє політичне й економічне середовище, конкуренція, акціонери, якість персоналу, технічне устаткування тощо.З метою контролю за банківськими ризиками банки встановлюють нормативи і ліміти, які час від часу переглядаються, відстежують інформацію про фінансовий стан банків, постійно підвищують кваліфікацію співробітників.

Валютні ризики — це загроза втрат у результаті змін курсу валют під час виконання контракту. Такі втрати виникають, зокрема, зі зміною курсу валюти ціни відносно валюти платежу в період між підписанням зовнішньоторговельного або кредитного контракту і здійсненням платежу за ним.

У міжнародній практиці існує два види ризику контрагентів: ризик неплатежу та ризик невиконання контракту. Для страхування даного виду ризику рекомендується включати в контракт умови, які передбачають фінансову відповідальність сторін за його виконання, активно використовувати банківські гарантії виконання зобов'язань.

1.2 Форми та основи організації міжнародних розрахунків у ЗЕД підприємств

    Механізм міжнародних рахунків включає способи платежу, засоби платежу, форми платежу.

       Способи платежу визначають за моментом оплати товарів стосовно часу поставки. Виділяють три способи платежу: платіж готівкою, авансовий платіж,  платіж у кредит.

Платіж готівкою — це ті форми оплати, які здійснюються в порту упродовж часу від готовності товару до відправлення на адресу покупця, до того моменту переходу до нього прав власності на даний товар. На практиці до даного періоду додається ще один місяць. Після цього строку вважається, що оплата здійснюється в кредит.[1]

Авансовий платіж передбачає виплату покупцем продавцю погодженої в контракті суми в рахунок платежу до передачі товару в його розпорядження або до початку виконання замовлення. Аванс може бути наданий у грошовій і товарній формах.

Платіж у кредит передбачає проведення розрахунків за операцією на основі наданого продавцем покупцю комерційного кредиту. Останній сплачує суму, обумовлену в контракті, через певний час після поставки товару.[2]

До засобів платежу належать: готівка, чеки, векселі, інші цінні папери, банківський переказ (безготівковий платіж), кредитні картки і т.ін.[1]

Основними формами при здійсненні зовнішньоекономічних операцій є: акредитивна, інкасова, банківський переказ, розрахунки чеками та вексельна.[2]

Форми платежу (розрахунків) – це врегульовані законодавством країн-учасниць способи виконання грошових зобов’язань за зовнішньоторговельним контрактом. Порядок здійснення форм міжнародних розрахунків також регулюється міжнародними документами, які розробляються спеціально створеними організаціями – Міжнародною торговельною палатою, Комісією з права міжнародної торгівлі ООН тощо.

              Форми розрахунків – це сформовані у міжнародній комерційній та банківській практиці і врегульовані законодавством країни-учасника розрахунків способи оформлення, передачі та оплати товаророзпорядчих та платіжних документів, що виконується через банк.

Практика міжнародної торгівлі та банківської практики виділяє такі основні форми розрахунків: інкасо,  акредитив, банківський переказ, розрахунки чеками, розрахунки векселями.

Ці форми відрізняють за ступенем вмісту заходів проти ризиків неплатежу, швидкістю отримання валютного виторгу, вартістю розрахунків, наявністю додаткових важелів, що спонукають обидві сторони до сумлінного виконання контракту. Тому вибір правильної форми платежу відіграє значну роль у визначенні ефективності угоди купівлі-продажу.

У зв’язку з формою розрахунків у кон тракті також встановлюються:

-    терміни здійснення розрахунків;

- перелік товаросупроводжувальних документів, що підлягають відправленню на адресу покупця при виконанні розрахунків (звичайно, у цей комплект входять розрахунки та специфікації продавця, відвантажувальні документи, сертифікати якості, пакувальні листи, страхові поліси, страхові сертифікати, розписки та інші документи, безпосередньо пов’язані з одержанням платежу);

- банки, через які здійснюються розрахунки;

- обов’язки сторін щодо оплати витрат, пов’язаних із здійсненням розрахунків.[6]

Розрахунки за інкасовим доручення (інкасо) — це банківська операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта (експортера) отримує на основі розрахункових документів суму коштів, що йому належать, від платника (імпортера) за відвантажені йому товари чи надані послуги та зараховує ці кошти на рахунок клієнта-експортера у себе в банку.

При проведенні інкасо банки керуються “Уніфікованими правилами по інкасо”, опублікованими міжнародною торговельною палатою[10]

Процес здійснення інкасової форми розрахунків здійснюється за схемою, наведеною на рис.1.2.1.

.              6

              3

              7              2              4              5

              1

Рис.1.2.1 Схема розрахунків за інкасовою формою

1 – експортер відвантажує товари на адресу покупця відповідно до умов договору;

2 – експортер готує та передає своєму банку пакет товаросупровідних документів та інкасове доручення;

3 – перевіривши відповідність представлених документів перерахованим в інкасовому дорученні, банк-ремітент відсилає їх разом з інкасовим дорученням банку імпортера;

4 – банк імпортера представляє отримані документи імпортеру;

5 – інкасуючий банк отримує платіж від імпортера;

6 – банк покупця перераховує суму платежу банку продавця;

7 – банк-ремітент зараховує кошти на рахунок експортера.

Розрізняють просте (чисте) та документарне (комерційне) інкасо.

Просте (чисте) інкасо – це інкасо, при якому інкасуються лише фінансові (платіжні) документи, призначені для отримання платежів, без супроводження їх комерційними документами.

Документарне (комерційне) інкасо – при якому інкасуються фінансові (платіжні) документи, які супроводжуються комерційними документами, а також інкасо тільки комерційних документів. Таким чином, документарне інкасо являє собою одну із форм проведення платежів, при якій документи, пов’язані з поставкою товарів чи з надання послуг, передаються імпортерові через кредитні установи тільки проти оплати інкасової суми чи акцептування тратти, виписаної на імпортера. [1]

У відповідності до “Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів”, документарний акредитив — це угода, в силу якої банк-емітент, діючи на прохання і у відповідності до інструкцій клієнта — наказодавця чи від свого імені повинен здійснити платіж третій особі чи його наказу (бенефіціару), чи оплатити (акцептувати) тратти, виставлені бенефіутаром, чи уповноважити інший банк здійснити такий платіж, оплатити і акцептувати татти, чи негоціацію документів, якщо дотримані всі умови акредитиву.[11]

Схема розрахунку за документарним акредитивом представлена на рис.1.2.2

              8

              7             

              3             

              9              6              4              10              11              2

              1

5

Рис.1.2.2 Схема розрахунків за документарним акредитивом

1 - експортер відсилає імпортеру повідомлення про готовність товару до відвантаження та просить виставити на його користь акредитив;

2 – імпортер дає вказівку своєму банку відкрити акредитив на користь бенефіціара у себе чи в закордонному банку;

3 – банк імпортера повідомляє банк експортера про відкриття акредитиву та відправляє акредитивний лист, в якому вказуються умови акредитиву;

4 – банк експортера повідомляє бенефіціару про відкриття на його користь акредитиву та про умови акредитиву;

5 – експортер відвантажує на адресу покупця товари відповідно до умов договору;

6 – продавець передає банку-виконавцю товаросупроводжувальні документи;

7 – банк-виконавець перевіряє відповідність товаророзпорядчих документів умовам акредитиву і відсилає їх банку-емітенту;

8 – банк імпортера також перевіряє документи і потім перераховує відповідну суму коштів на кореспондентський рахунок банку-виконавцю;

9 – банк-виконавець зараховує валюту на рахунок бенефіціара;

10 – банк імпортера відправляє товаророзпорядчі документи разом з акредитивним листом імпортеру;

11 – імпортер, отримавши документи, перевіряє їх відповідність умовам акредитиву та приймає для акцепту. У випадку відсутності будь-яких зауважень банк списує гроші з рахунка імпортера та відсилає останньому виписку.[1]

              Банківський переказ – це розрахункова банківська операція, яка являє собою доручення комерційного банку своєму банку-кореспонденту сплатити відповідну суму грошей на прохання та за рахунок перекатника іноземному отримувачу (бонефіціару) із зазначенням способу відшкодування банку- платнику сплаченої ним суми. Банківський переказ полягає у пересиланні платіжного доручення одного банку іншому.

  Платіжне доручення – це розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, що його обслуговує, здійснити переказ указаної в ньому суми грошових коштів зі свого рахунка на рахунок одержувача.

           Схема розрахунку платіжними дорученнями відображена на рис.2.1.3 і  містить такі кроки:

1 - укладання контракту купівлі-продажу;

2 - укспортер відвантажує товар;

3 - експортер отримує товарні документи від перевізника;

4 - експортер відправляє повідомлення про відвантаження та інші комерційні документи імпортеру (отримання товару);

5 - заява на переказ;

6 - платіжне доручення від імені банку імпортера на переказ іноземної валюти;

7 - перевірка банком експортера правильності платіжного доручення , списання грошей з рахунка банку імпортера, зарахування отриманої суми на рахунок експортера, витяг з розрахункового рахунка про зарахування суми;

8 - витяг з розрахункового рахунка про списання суми.[5]

При здійсненні грошових переказів щодо оплати робіт та послуг нерезидентів, платники повинні дотримуватися вимог Постанови правління НБУ.[12]

                 1

4

                                            2                              2                            5              8

7                3                                                                                  

Рис.2.1.3 Банківський переказ

Розрахунковий чек – це документ, який містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) банку перевести вказану в чеку грошову суму одержувачу (чекодержателеві).

          Чек є особливою формою розрахунків, яка має зовнішню простоту та підвищену мобільність.Він зручний для розрахунків тоді, коли імпортер боїться віддати гроші до того, як одержить товар, а експортер не хоче передати товар до одержання гарантій платежу. Використання чека дозволяє заощаджувати обігові кошти – готівку та прискорити платежі, оскільки всі чеки оплачуються після подання.

         Схема розрахунку чеками наведена на рис.2.1.4.

                                                                    4

                                                                    5

              6             9                                                                                        1          2         3

                                                                      7

8

Рис.2.1.4 Розрахунки чеками

         1 - платіжне доручення для депонування коштів;

2 - заява на отримання чекової книжки;

3 - видача чекової книжки;

4 - товар, роботи, послуги;

5 - чек;

6 - реєстр чеків для оплати;

7 - вимога на оплату;

8 - перерахування коштів;

9 - повідомлення про перерахування коштів.

Залежно від чекодавця чеки поділяються на банківські та фірмові.

Фірмовий чек – це чек, виписаний фірмою на одержувача. Як правило, такий чек виписується в іноземній чи в національній валюті на пред”ячника і виставляється фірмою на свій банк. Оплата за ним проводиться за рахунок коштів чекодавця. Фірмові чеки використовуються на фірмових бланках клієнтами банку. Проте такі чеки не дають повної гарантії отримання коштів. У зв”язку з цим зросло використання банківських чеків.

Банківський чек – це чек, виписаний банком на свій банк-кореспондент. У тексті чека немає найменування фірми-чекодавця, а чекодавцем виступає банк боржника. Оплата за чеком здійснюється за рахунок коштів банку чекодавця на його рахунках у банку-кореспонденті за кордоном. Найчастіше використовуються банківські ордерні чеки. Ризик невиплати за банківським чеком надзвичайно малий. Крім того, виплату грошей за таким чеком не можна припинити.[5]

У системі міжнародних розрахунків одним з головних інструментів є вексель.

Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов”язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя (векселедержателю).

При розрахунках із зовнішньоторговельних операцій використовуються два основних види векселів: прості та переказні (тратти).

Простий вексель – це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) бере на себе просте, нічим не обумовлене зобов”язання у зазначений строк, в обумовленому місці здійснити платіж кредиторові (векселедержателеві) або тому, кому він накаже. При простому векселеві платником є сам векселедавець. Таким чином, простий вексель – це боргове зобов”язання імпортера здійснити платіж.[5]

Взаємовідносини сторін при видачі простих векселів відображені у схемі (рис.2.1.5), де підприємство-виробник відпускає продукцію (1), за яку отримує від покупця простий вексель (2), виписаний на суму вартості відвантаженого товару. Далі підприємство пред'являє вексель до сплати (3), за яким має отримати певну грошову суму (4).[4]

                                                                            1

                                                           2                                       

                                                                         3    

                                                   4

Рис.2.1.5 Механізм розрахунків  простим векселем

  Переказний вексель (тратта) – це складений за суворо визначеною формою документ, у якому міститься проста і нічим не обумовлена пропозиція боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платникові (трасату) в зазначений строк у зазначеному місці здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому кому він накаже.

   Подядок дій учасників при здійсненні механізму розрахунків у формі переказного векселя наведений на схемі (рис.2.1.6): трасант відвантажує переказний вексель, де вказано, що платником його боргу перед ремітентом трасату (1) товар, який він раніше отримав від ремітента (2),  і видає ремітенту буде трасат (3). Далі ремітент пред'являє трасату (4) переказний вексель, за яким він сподівається отримати акцепт. Трасат робить на векселі напис, який означає його згоду сплатити переказний вексель (5).  Після акцепту ремітент пред'являє переказний  вексель до сплати (6),  за яким має отримати кошти у вказаний строк (7).

                   Трасант                                  1                  Трасат

    2                                      3                      4     5       6     7

                                                      Ремітент

Рис.2.1.6 Механізм розрахунків у формі переказного векселя