Направленность личности

                                                            ЗМІСТ 
 

     ВСТУП………………………………………………………………………………4

     РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИЯВЛЕННЯ  СПРЯМОВАНОСТІ ОСОБИСТОСТІ………………………………………………..…. 6

     1.1.Сучасні  психологічні теорії, підходи до  визначення проблеми спрямованості  особистості……………………………………………………………….6

     1.2. Психологічні особливості зарубіжного  досвіду вивчення проблеми спрямованості  особистості……………………………………………………………...10

     1.3. Поняття й сутність спрямованості особистості, основні складові спрямованості…………………………………………………………………………….14

     РОЗДІЛ 2.  ЕКСПЕРЕМЕНТАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ СПРЯМОВАНОСТІ ОСОБИСТОСТІ…………………………………………………..18

      2.1. Орієнтаційна анкета на визначення  спрямованості особистості Б.  Баса...18

     2.2. Методика «ціносні орієнтації»  М. Рокіча…………………………………..19

     ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….23

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………...25

     ДОДАТКИ…………………………………………………………………………27                         
 
 
 
 
 
 

                                                       ВСТУП 
 

     Актуальність  даної теми полягає в тому, що і сьогодні питання про спрямованість особистості, її потребах, мотивах, інтересах недарма ставиться на перше місце. Замислюючись над особливостями свого внутрішнього світу, ми вільно або мимоволі прагнемо усвідомити свої потреби й бажання, свої здатності й характер.

     Спрямованість особистості - це сукупність стійких  мотивів, поглядів, переконань, потреб й устремлінь, що орієнтують людину на певні поводження й діяльність, досягнення щодо складних життєвих цілей.

     Спрямованість особистості розглядається представниками різних  напрямків у психології, кожен з яких найповніше розкриває  певний аспект або складник цього  феномену. Так, у працях О.М.Леонтьєва зосереджено увагу на виконанні  функції спрямованості смислоутворювальним мотивом, у С.Л. Рубінштейна – динамічною тенденцією,  у В.М. М’ясищева – домінуючою тенденцією, у Н.Прангішвілі – динамічною організацією, у З.Фрейда головну роль виконує забезпечення особистісної сили “Я”, в індивідуальній психології А.Адлера – незадоволене прагнення переваги, в аналітичній психології К.Г.Юнга – формування трансцендентної функції в несвідомому, в екзистенціальної психології, зокрема у В. Франкла, – це усвідомлення цінностей людського існування і пошук сенсу індівідуального життя, у структурному психоаналізі Ж.Лакана – стан людини, що передує кризі уявлюваної ідентичності “Я”,  у А.Маслоу – тенденція самоактуалізації. 

     Метою цієї курсової роботи є розгляд теоретичної суті і методології вивчення спрямованості особистості. Показати необхідність і вигоди у визначенні спрямованості особистості. Розглянути основні принципи і методики визначення спрямованості особистості, зупинитися на їх суті.

     Об'єктом  дослідження є вивчення спрямованості особистості.

     Предметом дослідження є спрямованість особистості як сукупність різних мотивів, поглядів, ціносних орієнтацій, потреб, переконань, цілей особистості.

     Завданням роботи є:

     1. Розглянути психологічні теорії, підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення проблеми спрямованості особистості.

     2. Розглянути поняття і сутність спрямованості особистості, основні складові спрямованості.

     3.Розглянути експериментально-психологічні методики дослідження                                                                     спрямованості особистості.

     Методи  дослідження – орієнтаційна анкета на визначення спрямованості особистості Б.Баса, методика ціннісні орієнтації М.Рокича.

       Обсяг та структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновку,списку використаних джерел, 2 додатків. В тому числі 33 сторінок, 23 літературних джерел. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                         РОЗДІЛ 1

     ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИЯВЛЕННЯ СПРЯМОВАННОСТІ ОСОБИСТОСТІ 
 

     1.1 Сучасні психологічні теорії, підходи до визначення проблеми  спрямованості особистості. 
 

      Особистість характеризується спрямованістю — стійкою домінуючою системою мотивів — інтересів, переконань, ідеалів, смаків і т. ін., у яких проявляють себе потреби людини; глибинними значеннєвими структурами ("динамічними значеннєвими системами", по Л. С. Виготському), які обумовлюють її свідомість і поведінку, відносно стійкими до вербальних впливів і які перетворяться в спільній діяльності груп і колективів (принцип діяльнісного опосередкування), ступенем усвідомленості свого відношення до дійсності: відносини по В. Я. Мясіщеву, установки по Д. М. Узнадзе, О. С. Прангішвілі, диспозиції по В. Я. Ядову та ін. Розвинена особистість володіє розвиненою самосвідомістю, що не виключає неусвідомлюваної психічної регуляції деяких важливих сторін активності особистості. Суб'єктивно для індивіда особистість виступає як його Я (образ — Я, Я-концепція), система уявлень про себе, яка визначається індивідом у процесах діяльності та спілкування, забезпечує єдність і тотожність його особистості та визначає себе в самооцінках, у почутті самоповаги, рівні домагань тощо. Образ "Я" являє собою те, яким індивід бачить себе в сьогоденні, у майбутньому, яким він хотів би бути і т. ін. Співвіднесення образу Я з реальними обставинами життя індивіда дозволяє особистості змінити свою поведінку та здійснювати самовиховання. Апеляція до самооцінки та самоповаги особистості є важливим чинником спрямованого впливу на особистість у процесі виховання. Особистість як суб'єкт міжособистісних відносин виявляє себе в трьох репрезентаціях, які утворюють єдність: по-перше, особистість як відносно стійка сукупність інтеріндивідуальних її якостей: симптомо-комплекси психічних властивостей, що утворять її індивідуальність, мотиви, спрямованість особистості (Л. І. Божович); структура характеру особистості, особливості темпераменту, здібності (Б. М. Теплов, В. Д. Небиліцин, В. С. Мерлін та ін.); по-друге, особистість як входження індивіда в простір між-індивідуальних зв'язків, де взаємини та взаємодії, які виникають у групі, можуть трактуватися як носії особистості їхніх учасників. Тим самим переборюється, наприклад, помилкова альтернатива в розумінні міжособистісних взаємовідносин або як феноменів групи, або як феноменів особистості — особистісне виступає як групове, групове — як особистісне (О. В. Петровський); по-третє, особистість як "ідеальна представленість" індивіда в життєдіяльності інших людей, у тому числі й за межами їхньої наявної взаємодії, як результат активно здійснюваних людиною смислових перетворень інтелектуальної та афективно-потребової сфер особистості інших людей (В. О. Петровський), Індивід у своєму розвитку відчуває соціально детерміновану "потребу бути особистістю", тобто реалізовувати себе в життєдіяльності інших людей, продовжуючи своє існування в них, і виявляє "здатність бути особистістю", реалізовану в соціально значущій діяльності. Наявність та особливості "здатності бути особистістю" можуть виявлятися за допомогою методу відображення суб'єктивності. Розвиток особистості здійснюється в умовах соціалізації індивіда і його виховання.

     Розглянемо  основні концептуальні підходи  до визначення особистості та її спрямованості.

     Особистістю є людина, яка має свою позицію, яскраво виражене свідоме ставлення  до життя, світогляд, до якого вона прийшла в результаті тривалої праці.Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до оточуючого середовища, свідомо встановлює це своє ставлення так, що воно проявляється в усьому її існуванні” . Загальне визначення особистості дає К. Платонов: „Особистість – це конкретна людина як суб’єкт перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до нього”. І далі: «Особистість – це людина як носій свідомості»[17].

     Соціально-психологічне визначення поняття особистість  пропонує і Н. Коломінський, зазначаючи, що «особистість – це такий індивід, який є суб’єктом життєдіяльності, може усвідомлено виконувати соціальні функції і ролі»[11].

     Аналізуючи  поняття „особистість”, не можемо не згадати концепції  В. Мясищева, який стверджував, що особистість - складне психічне утворення, яке являє собою інтегральний психологічний потенціал, що реалізується в переживаннях і діях. Знання особистості, на думку В. Мясищева, дозволяє передбачити її вірогідні реакції (внутрішні і зовнішні) в певних умовах. Особистість характеризують домінуючі ставлення, переважно до людей, схильності, інтереси, потреби, здатність до зусиль і самовладання; витривалість у труднощах і опір зовнішньому примусу, рівень і характер здібностей і самооцінки; ідейний рівень і характер переконань [16].

     Психологічне  визначення особистості в розгорнутому вигляді дає Л. Божович: „Особистість – це людина, яка досягла певного, досить високого рівня свого психічного розвитку. Найістотніша її характеристика, коли вона справді стає особистістю, полягає в тому, що вона здатна владарювати  над випадковостями і змінювати  обставини життя згідно зі своїми цілями і завданнями; вона здатна також  свідомо управляти собою. Звичайно, ця характеристика стосується розвинутої особистості дорослої людини (і то не кожної!), але формування особистості  починається дуже рано і продовжується протягом усього життя” [3].

     Ознакою людини, завдяки якій вона стає особистістю, повинна бути певна спрямованість, її можна характеризувати саме через  цю якість. В тих чи інших висловлюваннях і найменуваннях спрямованість  у такому сенсі фігурує у багатьох авторів. Як пише А. Леонтьєв, „формування  особистості передбачає розвиток процесу  цілестворення і, відповідно, розвиток дій суб’єкта” [4]. К. Платонов визначає спрямованість особистості як один із компонентів її структури, який включає  в себе кілька пов’язаних ієрархією  форм: нахили, бажання, інтерес, світобачення, переконання. У спрямованості особистості, – підкреслює вчений, - в цілому потрібно розрізняти її рівень, широту, інтенсивність, стійкість та дієвість [17].

     Визначаючи  зміст спрямованості, А. Асмолов  пише: „...спрямованість являє собою  об’ємну описову характеристику структури особистості. Для того, щоб її розкрити, необхідно перейти від принципу аналізу структури особистості за елементами до принципу аналізу за одиницями і вичленити вимоги до одиниць аналізу структури особистості” . У працях Б. Теплова спрямованість особистості розглядається як значима характеристика психології особистості, котра проявляється у її схильності до певної діяльності. Б. Додонов у структурі особистості виокремлює емоційну спрямованість. Він вважає, що емоції виконують основну функцію в характеристиці особистості, і визначає такі типи спрямованості: альтруїстичну, комунікативну, глоричну, праксичну, пугнічну, романтичну, гностичну, естетичну, гедонічну, акзитивну.

     Слід  зупинитися на тому, який психологічний  зміст включає в себе поняття  спрямованості. Так, за своєю генезою  це особливості психіки, котрі виникають  у більшості випадків як результат попередньої роботи мислення [17].

     Спрямованість особистості у багатьох наукових працях розглядається у зв’язку  з провідною діяльністю певної категорії  людей.

     Аналізуючи  праці Л. Божович, доходимо висновку, що спрямованість особистості є  її головним структурним компонентом  як система домінуючих потреб і мотивів, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості. Основними  проявами спрямованості є потреби  і мотиви, ціннісні орієнтації, рівень домагань, перспективи й цілі особистості. Л. Божович вказує: Спрямованість особистості є результатом наявності у людини певної структури її мотиваційної сфери. В процесі життя у дитини поступово формуються мотиви, які набувають для неї провідного значення і тим самим підпорядковують собі усі інші мотиви. Наявність стійких домінуючих мотивів поведінки і діяльності дитини і створює спрямованість її особистості”. Розглядаючи стійку структуру поведінки дитини, Л. Божович включає в неї стійку систему відношень, тобто певну систему спонук. Виховання стійких форм поведінки залежить як від правильної організації поведінки дітей, так і від сформованості мотивів, які її забезпечують [3].

     Л. Божович виокремлює такі основні  види ставлень: ставлення до себе; до оточуючих людей; до колективу і  суспільства; ставлення до справи. Цим  основним видам ставлень відповідають види спрямованості, які визначаються трьома групами мотивів: колективістичними, особистісними, діловими [3].

     На  думку Л. Божович, найглибшою, фундаментальною  для моральної характеристики особистості  є характеристика її спрямованості  з точки зору ставлення людини до себе і суспільства. Саме ця спрямованість  надзвичайно суттєва для формування особистості дитини в цілому. Далі, коли спрямованість сформувалась або почала формуватися, вона стає інтегруючою основою усієї психічної діяльності індивіда. Зрозуміло, що якою б не була сильною спрямованість, вона не виводить індивіда за межі його суспільного буття. В спрямованості знаходять своє втілення домінуючі мотиви, тому вона завжди дієва, тобто вміщує в себе прагнення до діяльності, яка завжди розгортається в суспільстві [17].

     Слід  відзначити, що цілі, яких прагне людина, з часом можуть стати її мотивом. А ставши мотивом, вони, у свою чергу, можуть трансформуватися в особистісні  характеристики і якості. Тому таким  важливим є створення моделі гуманістичної  спрямованості, завдяки якій така якість, як гуманізм стане особистісною якістю соціального педагога і допоможе зрозуміти інших людей, допоможе надати ефективну підтримку особистості, що формується. 
 

     1.2. Психологічні особливості зарубіжного досвіду вивчення проблеми спрямованості особистості.

     Окремі  питання теми спрямованості особистості  розглядалися в таких теоріях: психоаналіз  З. Фрейда, індивідуальна теорія особистості  А. Адлера, аналітична психолога К. Юнга, когнітивна психологія Д. Келлі, гештальтпсихологія та інші школи.

     Психоаналіз. Згідно з цією теорією рушійною силою, мотивами поведінки людини в соціумі  є несвідомі біологічні потяги та інстинкти. її засновник, відомий австрійський психолог і психіатр Зиґмунд Фрейд (1856-1939), вважав, що душевний стан людини зумовлюється співвідношенням несвідомого (інстинктів, потягів, імпульсів) і свідомого, яке є результатом впливу соціального  оточення. Боротьба між ними завжди драматична і призводить до конфліктів людини із суспільством.

     З. Фрейд був переконаним біологічним  детерміністом. Він вважав, що всі  прояви людської активності (дії, думки, почуття, прагнення) підпорядковуються  певним законам і детерміновані  могутніми інстинктивними силами, в  особливості сексуальним інстинктом.

     Розвиваючи  вчення Фрейда, швейцарський психолог і психіатр Карл-Густав Юнг (1875-1961) розглядав  особистість як складне структурне явище, що поєднує в собі індивідуальне  несвідоме і колективне несвідоме. Змістом колективного несвідомого  є apxe - наділені енергетичною силою  певні загальні форми уявлень, що у процесі Індивідуального життя  наповнюються особистим емоційним та образним змістом [21].

     К.Г. Юнг запропонував типологію характерів відповідно до переважаючої функції (мислення, почуття, інтуїція), спрямованості особистості  на зовнішній або внутрішній світ, запровадив поняття “екстраверсія - інтроверсія" (лат. extra - поза, intro - усередину, versio - обертати) Для позначення двох протилежних типів особистості. Екстравертивний тип характеризується зверненістю особистості до навколишнього  світу, для інтровертивного типу властива фіксація інтересів особистості  на явищах власного внутрішнього світу. Виокремлення інтроверсії та екстраверсії дало змогу розрізнити дві великі групи психологічних індивідів. Також було виявлено відмінності  між індивідами однієї групи, що залежали від основних психічних функцій: мислення, емоцій, відчуттів, інтуїції.

     Теорія  відчуження німецько-американського психолога  і соціолога Еріха Фромма (1900-1980) є найбільш “соціалізованим" ученням  неофрейдизму. Втрату людиною зв'язків  зі світом та з іншими Фромм називав  відчуженням, “негативною свободою”. Такий стан пригнічує людину, адже вона прагне мати певні стосунки з  іншими, вступати з ними у взаємодію та спілкування. Але такої можливості навколишній світ не дає, і тому вона стає самотньою. Це, на думку Фромма, підкреслює двоїсту природу людини, яка, з одного боку, хоче бути незалежною, а з другого - прагне позбутися цієї незалежності, що призводить до відчуження як фатальної основи міжособистісних стосунків. Воно може проявитися у формі конформізму, мазохізму, садизму, перерости в агресивність. Для подолання відчуження людям потрібно прищеплювати гуманістичні засади, основою яких є почуття любові до себе і до інших.

     Основним положення А.Адлера в його концепції творчого “Я” є творча сила, що дає людям можливість формувати цілі, приймати рішення, бачити перспективи і будувати різні життєві плани, що узгоджуються з цілями і цінностями. Спадковість та оточення він вважав лише вихідною основою для розвитку особистості. Індивід переживає вплив суспільства, але вплив творчого «Я» - є переважаючою та визначальною силою в формуванні життєвого шляху[3].

     В його теорії мотивація поведінки  завжди пов'язана з внутрішнім світом індивідуума, особливо з наполегливим, направленим на майбутнє і всепоглинаючим прагненням до досконалості.

     В теорії особистості Е.Еріксона розглядаються  питання спрямованості особистості  в аспекті детермінованої поведінки. Біологічне становлення при взаємодії  з поширеною сферою соціальних відносин індивідуума дає складну систему  поведінки. Виховання в батьківській сім і, досвід шкільних років, відношення в групах однолітків і можливості культурного оточення - все це має  велику роль у визначенні життєвих планів, перспектив, в спрямованості  розвитку Еріксон акцентує увагу  на його, свідомості та раціональності. Спрямованість особистості пов'язана  з стадіями розвитку, з подоланням криз, з безкінечною життєвою боротьбою.

     Е. Фромм в гуманістичній теорії особистості підкреслював, що основними  усвідомлюваними мотивами людини є : потреба в встановленні зв'язків з навколишнім світом; потреба в подоланні пасивної природи; потреба в коренях; потреба в ідентичності; потреба в системі поглядів і переконань.

     Е. Фромм виділяв продуктивні та непродуктивні типи характеру, які  формуються в результаті взаємодії  потреб і соціуму.

     В своїй диспозіціональній теорії особистості Г. Олпорт розглядає  особистісний розвиток, як активний процес становлення, в котрому індивідуум бере на себе відповідальність за планування життєвого шляху. Поведінка людини мотивується і визначається його специфічними рисами, характеристиками.

     Р. Кеттел сформулював концепції структурної  теорії особистості в якій зазначається, що спрямованість особистості пов'язана  з індивідуальним онтогенезом та соціокультурною матрицею. Згідно його теорії певні риси особистості представляють  собою відносно постійні тенденція  реагувати і діяти певним чином.

     Г. Айзенк в теорії типів особистості  розглядав спрямованість особистості  в тісному взаємозв'язку з суперрисами  або типами, такими як екстраверсія та інтроверсія. Мотиви, інтереси та переконання  людини пов'язані з типами особистості.

     Радикальний біхевіоризм Б. Скіннера зазначає важливість у вивченні мотивів поведінки  зв'язку характерних особливостей минулого досвіду людини та унікальних вроджених здібностей [5].

     В основі когнітивної концепції Д. Келлі лежить теорія особистісних конструктів. Це ідеї, думки, переконання, які людина використовує щоб усвідомити, пояснити свій досвід, дійсність. З точки зору Келлі , основною спрямованістю життєдіяльності  є рух та розвиток. Він розглядає  людину в якості активного і думаючого  організму просто тому, що він живий. «Мотивація» - це зайвий конструкт. Його основний постулат: « Процеси особистості - це прикладені в психіці канали, в руслі яких людина прогнозує сучасне та майбутнє».

     А. Маслоу є представником гуманістичної теорії. Для нього людина в корні вільна і відповідальна за рішення, який образ життя вибрати. Людина вирішує, який його потенціал і як він буде прагнути актуалізувати його. Йому належать концепції мета потреби та самоактуалізації. Вродженим мотивом є прагнення актуалізувати свій потенціал. Маслоу не заперечував важливість впливу оточення, але підкреслював силу особистісних прагнень, потреб[19].

     1.3. Поняття й сутність спрямованості особистості, основні складові спрямованості.

     Сьогодні  питання про спрямованість особистості, її потребах, мотивах, інтересах недарма  ставиться на перше місце. Спрямованість  особистості - це сукупність стійких  мотивів, поглядів, переконань, потреб й устремлінь, що орієнтують людину на певну поведінку і діяльність,у досягнення щодо відносноскладних життєвих цілей.

     Спрямованість виступає як системоутворююча якість особистості, яка визначає її психологічний  склад. Саме в спрямованості виражаються  цілі, в ім’я яких діє особистість, її мотиви, суб’єктивне ставлення  до різних сторін дійсності [15].

     В основі спрямованості особистості  лежать потреби. Поведінка людини значною  мірою залежить від того, які потреби  в неї розвинені.

     Спрямованість завжди соціально обумовлена й формується в онтогенезі в процесі навчання й виховання, виступає як властивість  особистості, що проявляється у світоглядній, професійній спрямованості, у діяльності, пов'язаної з особистим захопленням, заняттям чим-небудь у вільне від  основної діяльності час (наприклад, образотворчою  творчістю, фізичними вправами, риболовлею, спортом та ін.).

     У всіх цих видах людської активності спрямованість проявляється в особливостях інтересів особистості: цілях, які  ставить перед собою людина, потребах, пристрастях й установках, здійснюваних у потягах, бажаннях, схильностях, ідеалах та ін.:

     - потяг - недостатньо повне усвідомлене  прагнення до досягнення чого-небудь. Нерідко в основі потяга лежать  біологічні потреби індивіда;

     - схильність - прояв сфери особистості,  що виражається в емоційній  перевазі того або іншого виду  діяльності або цінності;

     - ідеал (від греч. ідея, прототип) - образ, що є втіленням досконалості  й зразком вищої мети в прагненнях  індивіда. Ідеалом може бути особистість  ученого, письменника, спортсмена, політика, а також морфологічні  характеристики конкретної людини  або риси його особистості;

     - світогляд - система поглядів  і уявлень про світ, на відношення людини до суспільства, природі, самому собі. Світогляд кожної людини визначається його суспільним буттям й оцінюється в порівняльному зіставленні моральних поглядів й ідеологічних поглядів, прийнятих у суспільстві.

     Поєднання мислення й волі, що проявляють у поводженні й діях людини, приводить до переходу світогляду в переконання:

     - переконання - вища форма спрямованості  особистості, що проявляється  в усвідомленій потребі діяти  у відповідності зі своїми  ціннісними орієнтаціями на фоні емоційних переживань і вольових устремлінь;

     - установка - готовність індивіда  до певної діяльності в ситуації, що створилася. Вона проявляється  в стійкій схильності до певного  сприйняття, осмисленню й поведінки індивіда. Установка виражає позицію людини, його погляди, ціннісні орієнтації стосовно різних фактів побуту, громадському життю й професійній діяльності. Вона може бути позитивної, негативної або нейтральною. При позитивній установці явища, події й властивості предметів сприймаються доброзичливо і з довірою. При негативної - ці ж ознаки сприймаються перекручено, з недовірою, шкідливі та неприйнятні для даної людини.

     Установка установлює вплив зовнішніх впливів  і врівноважує особистість із середовищем, а знання нею змісту цих впливів дозволяє з певним ступенем вірогідності прогнозувати поводження у відповідних ситуаціях;

     - позиція - стійка система відносин людини до певних сторін дійсності, що виявляється у відповідній поведінці. Вона містить у собі сукупність мотивів, потреб, поглядів й установок, якими індивід керується у своїх діях. У систему факторів, що визначають конкретну позицію людини, включаються також його домагання на певне положення в соціальній і професійній ієрархії ролей і ступінь його задоволення в цій системі відносин;

     - ціль - бажаний і представлений результат конкретної діяльності людини або групи людей. Вона може бути близькою, ситуаційною або віддаленою, суспільно коштовною або шкідливою, альтруїстичною або егоїстичною. Особистість або група людей ставлять перед собою ціль на основі потреб, інтересів і можливостей її досягнення.

     У цілеполаганні  важливу роль грають інформація про стан питання, розумові процеси, емоційний стан і мотиви передбачуваної активності. Цілевиконання  складається із системи дій, спрямованих  на досягнення передбачуваного результату.

     Спрямованість формується в онтогенезі, у процесі  навчання й виховання молодих  людей, при підготовці їх до життя, професійної  й суспільно корисної діяльності, служінню своїй Батьківщині. Тут  важливо, щоб підростаюче покоління  засвоїло, що їх особисте, сімейне благополуччя, досягнення в різних сферах діяльності й соціальний статус взаємозалежні  охоче до служіння своєму народу й  державі, у якому вони живуть. Виділяють  три основних види спрямованості  особистості: особиста, колективістична й ділова[19].

     Особиста  спрямованість - створюється перевагою  мотивів власного благополуччя, прагненням до особистої першості, престижу. Така людина найчастіше буває, зайнятий самим  собою, своїми почуттями й переживаннями  й мало реагує, на потребі навколишніх  його людей: ігнорує інтереси співробітників або роботу, що повинен виконувати. У роботі бачить, насамперед, можливість задовольнити свої домагання поза залежністю від інтересів інших співробітників.

     Спрямованість на взаємні дії - має місце тоді, коли вчинки людини визначається потребою в спілкуванні, прагненням підтримувати гарні відносини з колегами по роботі, навчанню. Така людина виявляє цікавість до спільної діяльності, хоча може й не сприяти успішному виконанню завдання, нерідко її дії навіть утрудняють виконання групового завдання і її фактична допомога може бути мінімальної.

     Ділова  спрямованість - відображає перевагу мотивів породжуваних самою діяльністю, захоплення процесом діяльності, безкорислива прагнення до пізнання, оволодінню новими навичками й уміннями. Звичайно така людина прагне до співробітництва й домагається найбільшої продуктивності групи, і тому намагається довести точку зору, що вважає корисної для виконання поставленого завдання.

       Установлено що особи зі спрямованістю на себе мають такі риси характеру: більше зайняті собою й своїми почуттями, проблемами; роблять необґрунтовані й поспішні висновки й припущення про інших людей, також поводяться в дискусіях; намагаються нав'язати свою волю групі; навколишні в їхній присутності не почувають себе вільно.

     Люди  зі спрямованістю на взаємні дії: уникають прямого рішення проблеми; уступають тиску групи; не висловлюють оригінальних ідей і важко зрозуміти, що така людина хоче виразити; не приймають на себе керівництво, коли мова йде про вибір завдань.

     Люди  з діловою спрямованістю: допомагають окремим членам групи виражати свої думки; підтримують групу, щоб вона досягла поставленої мети; легко й доступно викладають свої думки й міркування; беруть у свої руки керівництво, коли мова йде про вибір завдання; не ухиляються від безпосереднього рішення проблеми[5]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                         РОЗДІЛ 2

     ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ СПРЯМОВАНОСТІ                 ОСОБИСТОСТІ