Народна педагогіка

Міністерство  освіти і науки України

Головне управління освіти і науки

Харківської обласної державної  адміністрації

Харківський педагогічний коледж

Харківського гуманітарно-педагогічного  інституту

Кафедра педагогіки та психології

Народна педагогіка

Курсова робота

Студента 41-ф  групи 

Факультету  фізичного виховання

Святного Віталія 

Науковий керівник:

Одарченко В.І.

Харків 2009

План.

Вступ 3

Розділ I. Народна педагогіка - сукупні педагогічні знання й 
виховний досвід народу. 5

1.1. Народна педагогіка і її характерні риси. 5

1.Формування  концепції народної педагогіки  і її характерні риси. 11

1.2. Прислів'я й приказки - народні педагогічні мініатюри. 11

1.3. Трудове виховання - серцевина народної педагогіки. 21

1.4. Розумове  й фізичне виховання 24

Висновок 28

Список використаної літератури 32

Вступ

Народна педагогіка - складена й невід'ємна частина загальної  духовної культури народу. Слова великого російського педагога К. Д. Ушинського про те, що «виховання існує в російському народі стільки ж століть, скільки існує сам народ», цілком ставляться до всіх інших народів. Разом з тим вони припускають, що народна педагогіка виникла в далекій давнині, що вона історично передувала  науковій педагогіці й впливала на її ранні форми. Аналіз історії древньої педагогічної думки народів Середньої Азії й Казахстану показує, що перші соціальні пам'ятники педагогіки з'явилися під прямим впливом народного життя, народної педагогічної культури. Справедливе твердження істориків педагогіки С. Д. Бабишина й Б. Н. Шитюрова, що «давньоруські мислителі як представники офіційної педагогіки не могли не враховувати найбагатшого досвіду виховання, накопиченого співвітчизниками ». Від «Слова про закон і благодать» Ілларіона до «Блискавка Данила Заточніка» спостерігаються постійні звертання до мудрості народної педагогічної думки. Цей взаємозв'язок є найважливішою рисою добутків XI - XIII ст.

Дослідники  давньоруської педагогічної думки  переконливо показали взаємовплив  і взаємозумовленість офіційної  й народної педагогіки, які доповнюють і збагачують один одного. Якщо в офіційної педагогіки завжди відчувався вплив церкви й ідеології панівних класів, то народна педагогіка, хоти й у відомій мері піддавалася цим впливам, у цілому виражала думи й сподівання народу, його подання й вихованні й навчанні молодого покоління.  Аналогічну картину наступності ми спостерігаємо й в історії педагогічної думки народів Середньої Азії й Казахстану.

Аналіз спадщини Ібн Сіни  ( Авіцени ), Біруні, Джамі, Хорезмі, Дехлеви, Хайяма, Навоі, Фараби, Сааді й інших просвітителів показує, що їхньої ідеї про виховання зокрема тісно перегукується з ідеями й думками, вираженими в пам'ятниках народної педагогіки : у приказках, прислів'ях, казках, переказах. Більше того деякі переказу народ безпосередньо зв'язує із учинками, життям і діяльністю великих людей.

Ці вчені  виражали ідеї гуманізму, підкреслювали  необхідність прищеплювання молодому поколінню високих моральних  якостей, виховання їх у дусі любові до праці, поваги до старших, дружби й  товариства, правдивості й чесності. Прогресивні демократичні ідеї великих учених і поетів перегукуються за формою й змістом з ідеями народної мудрості, тому вони дуже впливали на формування педагогічної культури народів Середньої Азії й Казахстану, зберігаючи свою актуальність і до наших днів.

Народна мудрість про виховання є вираженням багатовікової  педагогічної культури й досвіду  сімейного виховання народу.

У складних взаєминах  з офіційною педагогічною доктриною  народний погляд пробивало собі дорогу, виражаючи думки й сподівання народу про навчання й виховання дітей - найдорожчого свого надбання.

На шляхах історичного  розвитку народ переборов відсталість  неправильних уявлень і понять  про виховання. Основи народних поглядів на виховання й навчання зв'язані  своїм походженням не релігії, не магії, не обряду, а трудової виробничої діяльності й життєвій практиці самого народу.

Якщо зробити  порівняльний аналіз творчості великих  мислителів і народного погляду  на виховання, то можна побачити повну  їхню єдність, переважно у вигляді  легко, що запам'ятовуються афоризмів. Образне слово, виконуючи, з одного боку, зображувально-виразну, з іншого боку - інформаційно-комунікативну функцію, служила у відомій мері єднальною ланкою між повчаннями мислителів і найбагатших афоризмів народу.

Розділ I. Народна педагогіка - сукупне педагогічне знання й

виховний  досвід народу. Формування концепції

1.1.Народна педагогіка і її характерні риси.

Історіографія наукових досліджень проблем  народної педагогіки свідчать, що вивчення народного досвіду виховання  як соціально-історичного феномена на всіх етапах історичного розвитку входило в коло наукових інтересів педагогів минулого й сьогодення.

Великий чеський  педагог Я.А. Каменський обґрунтував ідею «материнської школи», опираючись саме на досвід сімейного виховання. Знаменитий швейцарський педагог Г. Песталоцці свою «Книгу для матерів» створив, узагальнивши досвід швейцарської народної педагогіки. Він був переконаний, що природосообразне виховання, почате в родині, повинне потім тривати в школі. Великий російський педагог К.Д. Ушинський високо оцінював виховний потенціал народної педагогіки. «Виховання, створене самим народом і засноване на народних початках, - писав він, - має ту виховну силу, який немає в найкращих системах, заснованих на абстрактних ідеях...» Він глибоко вірив у принцип «народ без народностей - тіло без душі» й, опираючись на цей принцип, обґрунтував ідею народностей. Добре знаючи народні звичаї, обряди, традиції, він прийшов до висновку, що «мудрість предків - дзеркало для нащадків», і тому ратував за народне виховання, тому що воно є живим зразком у процесі народного розвитку.

Принцип народностей  виховання здійснюється в раннім дитинстві, у процесі оволодіння рідною мовою. Н.К. Крупська велике значення надавала розвитку мови дітей у родині, особливо в процесі спілкування матері з дитиною, вона звертала увагу на те, що «материнська мова служить йому знаряддям вираження себе, своїх думок, своїх настроїв».

А.С. Макаренко  на власному багаторічному досвіді  народного вчителя переконався, що педагогіка народжується в живих рухах людей, у традиціях і реакціях реального колективу. Він підкреслював, що «сімейна, трудова підготовка має найважливіше значення для майбутньої кваліфікації людини».

В.А. Сухомлинський підкреслював необхідність і важливість вивчення моральних ідей і педагогічних поглядів, що випливають із них, народу. Він уважав, що, незважаючи на багатство й величезне практичне значення народної педагогіки, вона належною мірою не вивчається, глибокі дослідження із цих проблем не проводяться.

« Про народну педагогіку ніхто дотепер серйозно на думав, і очевидно, це принесло багато лих педагогіці, - писав він.

- Я впевнений,  що народна педагогіка - це осередок  духовного життя народу. У народній  педагогіці розкриваються особливості  національного характеру, особа народу! Характер народу, особа народу, його думи й сподівання, моральні ідеали особливо яскраво проявляються в створені їм казках, билинах, легендах, епосах, приказках і прислів'ях.

У середині XIX століття ряд учених, педагогів і мислителів стали звертатися до проблем народної педагогіки. В 1861 році В.И. Водовозів написав статтю про книги, виданих для народного читання, назвавши її «Російська народна педагогіка». В 1890 році вперше в більше широкому аспекті Д. Булгаковський і Г. Пінчук звертаються безпосередньо до пам'ятників народної педагогіки - прислів'ям, пісням, загадкам, обрядам, відрізняючи їхнє виховне значення в народному побуті. Великий науковий інтерес представляє спроба Е.А. Покровського в етнографічному й педагогічному плані проаналізувати дитячі ігри і їхня роль у фізичному й моральному розвитку дітей. Інший дослідник А. Соболєв, проблеми дитячих ігор розглядає в сполученні з дитячими піснями й тим самим ще більше розширює границі народної педагогіки.

Народна педагогіка тісно пов'язана з етнографією й мовознавством. Проблеми народної педагогіки в соціально-економічному й етнографічному аспекті зачіпалися в цілому ряді досліджень істориків, філологів, етнографів.

У радянський період одним з перших до проблем народної педагогіки звернувся відомих етнограф і педагог Г.С. Виноградов, що дав опис сутності цього явища як складової частини педагогічної культури народу, що затверджував право існування терміна й поняття «народна педагогіка». Народна педагогіка «не стільки система, скільки сума знань, умінь», - затверджував Г.С. Виноградов. Він характеризував народну педагогіку як сукупність навичок і прийомів, застосовуваних народом з метою формування особистості в певному напрямку. На думку вченого, коли мова йде про народну педагогіку, то мається на увазі не педагогічна теорія, а педагогічна практика. Виходячи із цього, Г.С. Виноградов уважав, що сукупність народного погляду, прийнятих народом засобів впливу на юне покоління з метою його навчання й виховання варто назвати народною педагогікою.

Питання народної педагогіки були предметам дослідження  ряду вчених: А.Ф. Хинтибидзе, Г.Н. Волкова, А.Ш. Гашимова, В.Ф. Афанасьєва, Г.Н. Філонова. Кожний з них, природно, вніс свій внесок у теорію й практику народної педагогіки.

Виходячи з  досліджень цих учених, ми прийшли до висновку, що об'єктом і предметом  народної педагогіки є процес виховання й процес навчання, а головним елементом народної педагогіки є сукупність емпіричних знань, відомостей, накопичених народом про людину і його виховання, і практична діяльність трудящих по вихованню молодого покоління.

Народна педагогіка, будучи попередником наукової педагогіки, у гносеологічному, історичному, логічному, структурному відношенні має деякі  своєрідні й характерні риси. Аналізуючи змісти й форми пам'ятників народній педагогіці, можна виділити її відмітні риси.

Народна педагогіка історично зложилася в далекій  давнині. Вона існує стільки часу, скільки існує сам народ. В  епоху середньоазіатської античності (III століття н.е.) уже були відомі зразки художньої народної творчості. Мистецтво слова, що народилося в далекій давнині, насамперед втілилося в художній народній творчості - у казках, легендах, епосі, приказках, прислів'ях й інших пам'ятниках народної педагогіки.

Великим педагогом  різних часів і народів у своїх добутках розвивали ідеї народностей, природосообразності виховання, широко використали приклади з народної педагогіки як вираження народної мудрості.

Оскільки в  основі народної педагогіки лежать емпіричні  знання, вона поряд із практично  достовірними коштовними, корисними знаннями, відомостями містить перекручені, неточні, а часом під впливом релігії й пануючої ідеології помилкові й навіть шкідливі ідеї. Наприклад, деякі прислів'я й приказки виражають зневажливе відношення до жінки, покірність до проявів соціальної несправедливості, рекомендують застосовувати фізичні покарання в родині й т.п.

Як відомо, основою  народної педагогіки є наївно-реалістичний і стихійно-матеріалістичний погляд народної філософії. Народ в основному  вірно уявляв собі матеріальність миру, прояву причин і наслідку, взаємозв'язок і взаємозумовленість явищ у природі й у суспільстві, єдність форми й змісту, боротьбу протилежностей. Коли народ оперує такими афоризмами, як «У кожних труднощах є легкість», «Навіть краще дзеркало не відбивають зворотну сторону речей» і т д, те не можна не помітити, що але має вірне подання про діалектика життя.

Присутність у  пам'ятниках народної педагогіки елементів  атеїзму - свідчення стихійно-матеріалістичного  погляду народу. Народ виражав  украй негативне відношення до служителів культу. Наприклад , «Хоч у мулли чалма біла, так нутро чорне».

Народ мав своє подання про ролі середовища у  вихованні, не вірив у фатальну спадковість. Люди логічно міркували: «И від поганого народжується гарний, і від гарного  народжується погана людина».

Народ пильно спостерігав  і знав психологічні особливості  дітей: «Звичка трирічного зберігається й до вісімдесяти років», «Дитини  треба виховувати, поки він у колисці».

Як й інші добутки фольклору, пам'ятникам народної педагогіки властив також риса синкретизму. У народній педагогіці чітких і певних законів, систематизованих знань, точних наукових термінів. Термінологія народної мудрості зберігає в собі відбиток листного діалекту, типових народних прикмет і виражень. Все це робить мову народної педагогіки зрозумілим і близькі самим широким шарам трудящих. Характерно, що багато слів, граматичні форми, що вже вийшли із уживання в живій мові й літературі, продовжують жити в народних афоризмах, причому вони не сприймаються як абсолютно застарілі, навпаки вони успішно виконують свою функцію. Як відзначає Г.С. Лазутін, «різні факти і явища мови: словника, синтаксису, морфології й фонетики фольклору у своїх ідейно-естетичних функціях уступають не ізольовано друг від друга, а в самому тісному контакті...».

Більша сила переконливості, образності, конкретності, емоційності досягається не тільки за допомогою епітетів, гіпербол, алегорій, риторичних питань і вигуків, але  й всіх засобів лексики, синтаксису, морфології й фонетики мови. Все  це поєднується засобами композиції, ритміки, а в пісенних жанрах - і мелодії.

Наступна характерна риса народної педагогіки - це колективність  її творчих основ. Ще В.Г. Бєлінський писав, що «автором російської народної поезії є сам російський народ, а  не окремі особи». А.Н. Веселівський, відстоюючи колективний початок народного епосу, влучно помітив, що народні епопеї анонімні, як середньовічні собори».

У пам'ятниках народної педагогіки невідомі імена їхніх творців. Творча індивідуальність у фольклорі не вільна в «самовираженні», колективні й індивідуальні творчі акти тут розділені часом і простором, і люди, що вклали свою творчість у те або інший добуток, фактично не знають один одного. Кожен творець чимсь доповнював або змінював почуте, але традиційно передавалося лише те, що цікаво всім, запам'ятовувалося те, що творчо найбільше вдало й властивіше середовищу в якій воно існувало.

У колективному характері народної творчості безпосередньо  виражається справжні народності. Саме тому все багатство фольклору, у  тому числі всі народні афоризми у вихованні, - це «колективна творчість усього народу, а не особисте мислення однієї людини».

(А.М. Горький)

На добутках лежить печатка багатовікового духовного  життя народу, тому що їхній автор - народ.

Народна педагогіка має надзвичайно широку аудиторію. Художньо народна творчість, пам'ятники народної педагогіки заміняли молоді театр, який вона на знала, школу, куди її не допускали, книгу, який вона була позбавлена.

Найдійовішою  рисою народної педагогіки є зв'язок з життям, із практикою навчання й виховання молодого покоління. Народній педагогіці не було й немає необхідності піклується про зміцнення зв'язку з життям, тому що вона саме життя; не було необхідності впроваджувати й поширювати свої досягнення серед мас, вона сама педагогіка мас, педагогіка більшості, педагогіка народу, створена народом - для народу. Не випадково в багатьох родинах, куди раніше не доходили навіть ази наукової педагогіки, народ виховував своє молоде покоління в дусі працьовитості, високої моральності й шляхетності.

Народна педагогіка, як і всі інші прояви духовної культури, піддана взаємовпливу й взаємозбагаченню. Однакові умови життя, подібні звичаї й традиції впливають, породжують близькі  за формою й змістом казки, афоризми.

1.2. Прислів'я й приказки – народні педагогічні мініатюри.

Приказки й прислів'я - один із самих  активних і широко розповсюджених пам'ятників  усної народної поетичної творчості. У них народ протягом століть  узагальнював свій соціально-історичний досвід. Як правило, вони мають афористичну форму й повчальний зміст, виражають думи й сподівання народу, його погляди на явища громадського життя, його емпірично сформоване подання про виховання молодого покоління. Народ відібрав у своїй багатовіковій історії все коштовне в педагогічному відношенні в практиці сімейного виховання багатьох поколінь і виразив його у формі повчальних афоризмів.

В.И. Ленін писав: «Бувають такі крилаті слова, які  з дивною влучністю виражають  сутність досить складних явищ». Саме такими словами є багато народних приказок і прислів'я, у яких синтезуються самі таємні думки народу про людину, про виховання, про формування особистості.

На приказках, прислів'ях, виреченнях училося й  виховувалося не одне покоління людей, більше того, деякі прислів'я стали  девізом у житті великих людей.

Народ високо цінує  прислів'я й приказки тому що «у порожній воді немає риби, у прислів'ї немає  неправди». У розумінні народів  приказки й прислів'я виступають як джерело розуму, як приклад для  наслідування, як добрий радник і перший наставник, як повчальна спадщина колишніх поколінь й як приклад образного мислення.

Народні афоризми не просто виражають ту або іншу виховну ідею, вони створені, відшліфовані, мають як би певне виховне завдання, дидактичні цілі, принципом доцільності.

Насамперед  афоризми гранично стислі, лаконічні, малослівні, повчальні, легко запам'ятовуються й служать молоді девізом у житті. Досить характерні, наприклад, прислів'я про працьовитість і трудове виховання. «Будеш трудиться - співали», - говорять казахи. «Потрудишся - добро одержиш», - радять киргизи.

Стислість, лаконічність прислів'їв особливо важливі для  запам'ятовування моральних норм і  правил. І народ подбав про це: «Кінець терпіння - золото», «Добре слово солодше меду».

Коротко й образно  виражають афоризми народні думки про виховання, формування особистості людини. Педагогічний геній народу продумано, свідомо створив не тільки однорядкові, але й двох рядкові, у ряді випадків багатострокові, навіть багатоступінчасті афоризми, наділені поетичними римами.

Більшість мініатюр народ складала однорядковими: «Без їжі не буде бесіди», «У торгівлі дружби ні», «Лихо голова від вуст».

У двох рядкових афоризмах друга половина звичайно шляхом зіставлення підсилює головне  значеннєве навантаження й загальну виховну ідею прислів'я. Наприклад : «Ворона називає своїх пташенят біленькими, їжак називає своїх дітей милими», «Не бійся темної хмари й балакучого, а бійся білої хмари й мовчазного». Тут народ викладає вже більш докладно свої думки, десь засуджує, десь радить, а десь застерігає.

Східчасті багато строкові афоризми шляхом повторення зосереджує увагу слухача на головній ідеї прислів'я : «де багато зеленої трави, там бики жирні, де багато позовів - судді жирні, де багато небіжчиків - мулли жирні» або інша - «Якщо женяться двоє гарних - буде щастя, якщо женяться гарна і дурний - буде лихо, якщо женяться двоє дурних - буде війна». У цих прислів'ях народ шляхом повторення й зіставлення прагнув зміцнити у свідомості слухачів почуття міри, справедливості, уміння вірно оцінити людей й т.п.

 Все це свідчить про те, що народ свої педагогічні рекомендації склав і виразив керуючись потребами життя, реагуючи на різноманітні прояви умов матеріального життя суспільства. Цю думку дуже добре виразив П. Лафарг : « Повсякденні вираження й прислів'я показують, бути може, ще ясніше, ніж окремі слова, ті нитки, які зв'язують мова з явищами навколишнього життя.

Таким чином, у  самій композиційній побудові афоризмів  видна їхня педагогічна  доцільність, розрахована не просто на засвоєнні  істин, але й на те, щоб вони стали не писаними законами життя, впливали на виховання й формування особистості.

З метою посилення  виховного впливу педагогічних мініатюр народ також виявив турботу також  про те, щоб художньо оформити свій утвір, використовуючи для цього  різноманітні засоби поетичної образності, словесної ритміки, домагаючись у такий спосіб яскравого інтонаційного  - значеннєвого звучання афоризмів.

Аналіз народних афоризмів показує, що в них знаходить  своє вираження значеннєвий паралелізм а протиставлення, коли думка, виражена в одній частині прислів'я, підсилюється шляхом протиставлення в іншій її частині. Мають місце приклади змішаного паралелізму, коли загалом зіставляються різні предмети, явища й поняття. Емоційність народної поетичної мови підсилюється й навмисно підкреслюється також постановкою риторичних питань. Підкреслюючи дидактичне значення практики, казахи ставлять риторичне запитання : « Хіба чуте зрівняти з баченим ? ». Виречення кличе до того, щоб людина чуте закріплював баченим, тобто практикою.

Прислів'я й приказки з риторичними питаннями зосереджують увагу людини на головній, значеннєвій стороні виречення, спонукують його задуматися над поставленим питанням, спробувати відповісти на нього, тим самим досягається більше ефективний емоційний вплив афоризмів на свідомість і поводження парубка. Таким шляхом народна мудрість ефективно виконує свою виховну функцію.

Риторичні вигуки мають певне дидактичне завдання. Одним з визнаних методів виховання  в народній педагогіці є натяк.  Приміром, бажаючи необразливо впливати на нову людину в родині, говорять : «Тобі говорю очка, а ти слухай невістка !».

З метою емоційного впливу на молоде покоління народ  розумно користувався й багатствами  звукової форми, звертав увагу на музикальність і мелодійність афоризмів, використовуючи для цього порівняння, антитези, гіперболи, метафори,  іронію, алегорію й. т. буд.   Особливо часто народ прибігає до іронії,  оскільки вона дає можливість у м'якій формі осміяти негативні явища, повторно наділяючи думку в алегоричну форму, коли комічн і смішне навмисно подаються із серйозним видом.

Тонка іронія й  м'який гумор утримуються в афоризмах, у яких народ висміює батьків, які не радуються народженню дитини, бачачи в цьому тягар для себе : Ослові принесли добру звістку : «У тебе народився синок !» Осів відповів : «Значить корму в мене зменшилося, а вантажу додалося ! » .

Таким чином, використовуючи іронію в афоризмах, народ, дотримуючи певного  педагогічного такту, звертає  увагу на людські слабості, пороки, недоліки, будить бажання й прагнення  усунути ці недоліки.

Виховний потенціал  афоризмів народ прагнув підвищити  шляхом застосування гіпербол, навмисно збільшуючи й підкреслюючи особливе значення тих або інших життєвих ситуацій: «Який у дев'ять років, такий й у дев'яносто» (про значення виховання в дитинстві). Використовуючи гіперболи, народ навмисно звертає увагу на важливість таких якостей, як вихованість працьовитість, прагнення до знання, вірність у любові й. т. буд.

Метафора як форма алегоричної образності, заснованої на подібності двох явищ, також зустрічається в структурі народної мудрості: «Яблуко від яблуні далеко на падає», «Любов сильніше смерті», «Чоловік і дружина - птаха з одного гнізда».

Педагогічний  аналіз показує, що з метою посилення  емоційного виховного впливу афоризмів  на людину народ прагнула поетичну мову зробити мелодійної, музичної, використовуючи для цього ритмічні звукові форми, повтори, тавтології, уособлення й т.п.

Все це разом  узяте, дозволяє говорити про прислів'я  й приказки як народних педагогічних мініатюрах, у яких певною мірою знайшло своє вираження народне подання про дидактичні принципи виховання й навчання людини. Лаконічність і стислість афоризмів створюють умова для здійснення принципу доступності, достаток елементів ритміки й поетичної мови надає афоризмам образність, тим самим становить основу наочності; композиційна будова афоризмів, застосування повторів, риторичних питань і вигуків сприяють реалізації принципу міцності, систематичності й послідовності.

І нарешті, всі  афоризми, що відбивають умови матеріального життя суспільства, таємні почуття, думки, сподівання народу, створюють умови для забезпечення зв'язку виховання з життям.

Головне в народній педагогіці  - це процес виховання  й навчання молодого покоління. Великий  науково - педагогічний інтерес представляють питання про те, як народ розуміє сутність виховання, якими прийомами й методами користується в процесі виховання , яке подання народу про трудовому, моральному, розумовому, фізичному й естетичному виховання.

Народ завжди вірно уявляв собі сутність виховання підростаючого покоління, його труднощі, радості й шляхетність кінцевої мети. У народі говорять : «Виховання - безцінне багатство».

Важка справа - виховати людини, вона вимагає турботливого й уважного ставлення, певних знань й умінь. У народі існує багато виречень, що стосуються цих труднощів, але всі їх можна виразити одним висновком : «Хто не загартує свого серця, той не виховає дитини».

У народі з найдавніших  часів було відомо, що виховання  виникає разом з появою людини. Виховання - вічна категорія, вона існує й розвивається разом з розвитком людського суспільства. Якщо час для початку виховання упущене або виховання велося неправильно, доводиться перевиховувати, а це завдання більше важка. Недарма в народі говоряться : «Навіть полководці не можуть упоратися  із синами й онуками, які ведуть розгульний спосіб життя. »

Самовиховання в народному  поданні має велике значення в  житті людини. Народний афоризм прямо націлює юнаків і дівчат : «Батьки дали тобі життя - волю виховай сам». Влучно сказано !. Народ висунув своєрідну програму самовиховання парубка:  «Захочеш довідатися себе  - запитай думку людей », «Увічливості вчися в нечеми» й. т.п. У цьому виражається впевненість що молоді люди шляхом самовиховання можуть виробити в собі кращі людські якості : шляхетність, увічливість, працьовитість, скромність, справедливість, безмежну чесність і правдивість.

Педагоги, чиї імена відомі усьому світу, указували на величезну  роль виховання в раннім дитинстві. К.Д. Ушинський писав, що «Характер людини найбільше формується в перші роки його життя, і те, що лягає в характер у ці роки, - лягає міцно, стає другою натурою людини. Всі що засвоюється людиною в наслідку, ніколи не має тієї глибини, який відрізняється все засвоєне в дитячі роки ».  Народ у плині століть емпіричним шляхом нагромадив певні знання й психологічних і вікових особливостях дітей. Особлива увага зверталася на виховання в раннім дитинстві. Про це свідчать такі вираження : «Дитині в якого прорізалися зуби розжована їжа не буде потрібно», «Дитини треба виховувати в колисці, а теляти на прив'язі».

Результати виховання  в раннім дитинстві дають про  себе знати в наступні роки, а  звідси пророкування : « Звички трирічного зберігаються до вісімдесяти років  ». и. ін.

Життєвий досвід виховання дітей у родині, природно не обходиться без помилок з педагогічної  точки зору. Тут часто необачні вчинки й педагогічні помилки батьків мають загальний  корінь. Дуже цікаві щодо цього приклади, що приводять в учбово-методичних розробках, про характер педагогічних помилок батьків. При опитуванні батьків (батька й матері) відзначено більше 50 видів помилок, що зустрічаються в практиці сімейного виховання. Зокрема, мало уваги приділяли вихованню в перші роки життя дитини; не було однакових вимог   і виховного впливу на дитину в родині; багато непорозумінь викликала сліпа, нерозумна любов до дітей взагалі, до єдиної дитини зокрема. Батьки визнавалися, що створили з дитини кумира в родині, розпестили пещенням, увагою, намагалися менше завантажувати працею, нерідко більше піклувалися про матеріальне забезпечення  дітей, менше думали про

вихованні дітей. Часом надмірна строгість  чергувалася з невимогливістю, нарешті, не мали належного контакту із учителями, часто захищали дітей, розділяли їхнє невдоволення вимогами вчителі й школи. Близько 60% батьків зізнаються, що в практиці сімейного виховання допускали саме такі помилки.

До  цих помилок  варто додати ще й та обставина, що в багатьох родинах немає розподілу обов'язків по вихованню дітей. В одне дослідження на питання: «На кому лежить основна турбота по вихованню дітей у вашій родині?» - група батьків відповіла: на матері - 50%, на батьку -7%, на матері й батьку рівною мірою - 42%, на інших членах родини -1%

Отже, у половині із числа опитаних родин основне  навантаження по вихованню дітей  несуть матері, що викликає багато дорікань у родині й, природно, знижує загальний  виховний потенціал родин. Ці питання  повинні привернути увагу всієї  батьківської громадськості.