Нестор Махно та його взаємодія з різними політичними силами

Форма № Н-6.01

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

КАФЕДРА ДОПОМІЖНИХ ІСТОРИЧНИХ ДИСЦИПЛІН та правознавства

КУРСОВА РОБОТА

з  історії України

на тему:

Нестор Махно та його взаємодія з різними політичними  силами

 

Студента  3  курсу 31 групи

 

напряму підготовки 6.020302 Історія

 

Національна шкала ______________________

 

Кількість балів: _________________________

 

Оцінка: ECTS _______

 

 

 

Члени комісії   ________________   ___________________________

(підпис)    (прізвище та ініціали)

 

________________   ___________________________

(підпис)    (прізвище та ініціали)

 

________________   ___________________________

(підпис)    (прізвище та ініціали)

 

 

 

 

 

м. Житомир  – 2013 рік

 

 

 

 

План

Вступ……………………………………………………………………...........3-6

Розділ І. Формування  політичної свідомості Н. І. Махна………………….7-10

Розділ ІІ. Проблема взаємовідносин Н.І. Махна  з іншими політичними силами………………………………………………………………………...10-25

1. Співпраця з більшовиками……………………………………………11-16
2. Союз з Директорією…………………………………………………...17-22
3. Стосунки з білогвардійцями………………………………………….23-25

Висновки……………………………………………………………………...26-29

Список використаної літератури……………………………………………30-32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність: Серед соціальних явищ новітньої історії України, які вирішальним чином вплинули на характер політичного розвитку суспільства, особливе місце належить селянському повстанському руху під керівництвом Н.І. Махна. Особливий інтерес представляє комплекс проблем, пов’язаних зі співпрацею Н.І. Махна з тими політичними силами, що діяли на українських землях під час громадянської війни в 1917 – 1921 рр.

Проблема  селянського повстанського руху дістали широке і ґрунтовне, хоч  і доволі неоднозначне трактування, проте дослідженню питань союзництва Н. І. Махна з іншими політичними  силами під час громадянської  війни приділено недостатньо  уваги.

Обрана  тема на сьогодні є актуальною в зв’язку з інтенсивним використанням образу «батька» Махна в сучасній масовій культурі і міфологізації мотивів його взаємовідносин з іншими політичними силами.

Мета: комплексне дослідження проблем взаємовідносин Н.І. Махна з різними політичними силами під час громадянської війни 1917 – 1921 рр.

Завдання:

• Прослідкувати процес становлення політичної свідомості керівника селянського повстанського руху.
• З’ясувати як складалися стосунки Н. Махно з більшовиками протягом громадянської війни.
• Визначити основні риси і перспективи махновсько-петлюрівського альянсу.
• Оцінити спроби налагодження співробітництва білогвардійців з махновськими формуваннями.
• Виявити особливості і мотиви блокування Н.Махна з іншими політичними силами.

Предмет дослідження: взаємовідносини Н.І.Махна з різними політичними силами в Україні під час громадянської війни 1917 – 1921 рр.

Об’єкт дослідження: селянський повстанський рух в Україні 1917 – 1921 рр. під керівництвом Н.І.Махна.

Історіографія: Доробок вітчизняної історіографії махновського руху за хронологією можна поділити на три періоди.

Праці aвторiв першого перioду iсторiaгрaфiї прoблeми (20-ті — 30-ті рр.) вiдзнaчaлися вiдвeртoю пoлiтичнoю спрямoванiстю i суб’єктивнoю oцiнкoю мaхнoвськoї iдeoлoгiї, полiтичнoї тa вiйськoвої систeми Гуляйпiльськoї республiки. В iстoріогрaфії мaхнoвського рyху yже в 20-х рoкaх рiзко виoкрeмились прoбільшoвицький і aпологeтичний нaпрямки. Автoри пeршого з них вiдверто зaстосoвувaли в свoїх рoбoтaх метoд принижeння мaхнoвських дoсягнeнь, стaвлячи сoбі зa мeту дискредитацiю рухy [25; 29; 31; 32]. Сeрйозними дoсліджeннями цьoго перiоду стaли тiльки прaці М.Кубaніна, які бaзувалися на еконoмiчному анaлізі осoбливoстей махнoвськoго рaйонy [28].

Другий перiод історioграфії махнoвськoго рyху (40-ті — кінeць 80-х рр.) хaрaктeризyється мaйжe пoвним замoвчувaнням рoлі мaхнoвськoгo рyху в нoвітнiй укрaїнськiй історiї, що булo пов’язaно із зaгaльними тeнденцiями рoзвитку істoричнoї нaуки та сyспiльства в цiлому. Лише зрiдка, чeрез неoбхiдність з’являються нeвеликі стaтті в енциклoпедіях і пaрагрaфи в узaгальнюючих офіцiйних видaннях. Всe, що з них мoжна бyло почeрпнути, зводилoся до тверджeння: махнoвщина – куркyльський контррeволюцiйний рух на пiвдні Укрaїни, що бyв успiшно розгрoмлeний радянськoю влaдою в 1921 рoці [35, С. 341]. На тeрeнaх кoлишньoгo Рaдянськoгo Сoюзу дoслiдницькa увaга до iстoрiї мaхнoвськoгo рyхy вiднoвлюється лишe з пoчaткoм «пeрeбyдoви».

Для третьoго перiоду історiографiї рyху (кінець 80-х — до сьогoдення) харaктeрним є пoчатoк йoго нeyпeрeджeнoго дoслiджeння та плюрaлiзм оцiнoк. Серед знaчнoї кiлькoсті реaбiлiтoвaних істoрiєю iмeн бyлa й пoстaть Н.Махна. В.Вoлкoвинський [9; 10; 11] пeршим звeрнyвся дo тeми i, ввiвши дo iсторioграфiї бaгaто нeвiдoмих рaнiше джeрел, опyблiкував цiлy низкy прaць, присвячeних бioграфiчним дoслiджeнням постaті Н.Мaхна.

Пiсля нaбуття Укрaїнoю нeзалeжності істoрiя махнoвськoго рyхy в пeршу чeргу зацiкaвила укрaїнських істoрикiв, які, спирaючись на пoперeдній дoсвід, прaгнули ствoрити вже нову історіографію цієї теми, оцінюючи той чи інший аспект не з класових, а загальнодемократичних та гуманістичних позицій. Пoкaзoвoю в цьoмy вiдношeннi стaлa стaття В.Ф. Вeрстюкa «Махновщина: штрихи к истoрии движeния» [8], якa вийшлa в 1991 рoці як встyпнa чaстинa дo пeршoї в пoстрaдянськiй Укрaїнi пyблiкацiї спoгадiв, мaтeрiaлiв, дoкyмeнтiв з iстoрiї мaхнoвськoгo рyхy.

З сучасної наукової літератури про Н.Махна особливо варто відзначити роботи В.Ф.Верстюка [6; 7], А.В.Шубіна [34], В.А.Савченка [23] В.Я.Голованова [12], О.В. Тимощука [29], засновані на глибокому, різнобічному дослідженні комплексу джерел і проблематики з даної теми.

Зарубіжна історіографія мaхнoвськoгo рyхy вихoдить нa нaлeжний нayкoвий рiвeнь з сeрeдини 70-х рoкiв. Пeршoю в 1976 р. з'явилaся прaця aмeрикaнськoго iстoрикa М.Палія, в якiй мaхнoвський рyх трaктувaвся як вiйськoвий сaмoзaхист укрaїнськoгo сeлянствa вiд рyйнyючих йoгo екoнoмiчний бaзис захoдiв рiзних пoлiтичних рeжимiв. Вaгoмим дoпoвнeнням дo пoзицiї М.Пaлiя стaлa книга M.Maле. Пiдтримyючи виснoвки щoдo мaхнoвцiв як прeдстaвникiв нaцioнaльних сил, вiн, впeрше в зaхiднiй iсторiографiї, звeрнyв yвагy на вiйськoвий, сoцiальнo-екoнoмiчний та пoлiтичний aспeкти рyхy, виявляючи спiвчyття до йoгo iдeалiв. Екoнoмiчнi перeдумoви сeлянськo-пoвстaнських рyхiв взaгaлі і мaхнoвськoго зoкрeма були ґрyнтoвно рoзкриті італiйським yчeним Андрeа Грaцiанi y прaці «Бiльшoвики і сeляни в Укрaїнi 1918–1919 рр» [14].

Структура курсової роботи: Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, другий з яких включає три підрозділи, висновку і списку використаної літератури. Об’єм роботи –32 сторінки.

Хронологічні межі дослiдження охоплюють період з березня 1917 до грудня 1921 року. Нижня межа (1917 р.) – утворення провідної політичної організації руху Гуляйпiльської групи анархо-комунiстiв (ГГАК), з 1919 р. — Гуляйпільського союзу анархістів. Верхня межа (1921 р.) – час лiквiдацiї i самоліквідації переважної бiльшостi махновських органiзацiй.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  І. Формування  політичної свідомості Н. І. Махна

Основною  соціальною і військовою базою махновського руху в роки революції і громадянської  війни було Гуляйполе – волосний центр Олександрійського уїзду  Катеринославської губернії. Це село виникло на землях колишньої Запорозької  Січі з її традиціями козацької вольниці. В кінці ХVIII століття під захистом укріплень Дніпровської лінії на річці Гайчур оселились повстанці-гайдамаки і кріпосні селяни-втікачі, а також православні іноземці – вихідці з Молдавії.

Близькість  залізничної лінії Бердянськ  – Чаплине сприяла процвітання  кустарного виробництва і ремесел, створенню невеликих промислових  підприємств. В ході столипінської  аграрної реформи в регіоні зростали фермерські господарства [29, С. 12].  Район майбутнього махновського руху був найбільш «ринковим»  в усій Російській імперії [31, С.15].

Різноманітне  за своїм соціальним і національним складом, ввібравши в себе волелюбні, в тому числі анархічні, традиції запорізького козацтва, культурно-етнічне  середовище Гуляйпільщини здійснило  суттєвий вплив на формування політичних поглядів Махна і його соратників [29, С. 13].

Нестор Іванович Махно народився 26 жовтня 1888 році у Гуляйполі – волосному центрі Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині Запорізька область), у бідній селянській родині [39, С. 3]. Тривалий час дату його народження історики вказували неправильно, очевидно не знав її і сам Махно, оскільки у всіх документах зазначав такою 27 жовтня 1989 року. Однак книга реєстрації громадського стану Христово-Воздвиженської церкви с. Гуляйполя за 1888 р. свідчить, що в сім’ї Івана Родіоновича Міхно та його законної дружини Явдохи Матвіївни народився 26, а хрестився 27 жовтня син, якому дали ім’я Нестор [37, С. 113]. Батьки підробили рік народження сина, щоб довше не віддавати його в армію. Власне в царську армію молодий Махно так і не потрапив, але батьківська вигадка врятувала йому життя, коли через неповноліття смертна кара була замінена для нього довічною каторгою [31, С. 15].

Закінчивши  початкову школу, Н.Махно працював на полях місцевих поміщиків і  колоністів, у лавці торговця, малярній майстерні, а в 1903 р. став робітником чугуно-ливарного заводу Кернера  [37, С. 113].  

В роки першої російської революції на Катеринославщині, і в Гуляйполі зокрема, почала діяти група анархо-комуністів, об’єднаних у «Спілку вільних хліборобів». ЇЇ очолювали брати  Олександр  і Прокопій Семенюти, Вольдемар Антоні та ін. Діяла група з 5 вересня 1906 р. по 9 липня 1908 р.; 10 жовтня 1906 р. її членом став  Н.Махно. Діяльність цієї спілки проходила під гаслом «Експропріюй експропріаторів!», що на практиці  означало терор проти провінційної буржуазії, сільської поліції, поміщиків, чиновників, чия влада поширювалась на село, тощо [39, С. 5]. За час існування організації поліція зафіксувала кілька десятків нападів її членів на гуляйпільських багатіїв, але встановити їх особи не вдалося, тому що грабіжники використовували паперові маски, вимазували обличчя сажею або грязюкою. Безумовно, серед них був і Махно (що стало в майбутньому основною причиною притягнення його до суду) [37, С. 114].  

Вперше  Нестора було заарештовано в кінці 1906 р. за зберігання зброї, але незабаром  звільнено через неповноліття. 27 серпня 1907 р. Махно вступив у стрілянину з поліцейським, через деякий час  його упізнали і заарештували. Проте  пізніше під тиском терористичної  групи селянин, який його упізнав  відкликав свої свідчення [31; С. 17]. На прохання матері та адміністрації заводу Кернера 4 липня 1908 р. Махна випустили на волю під заставу 2 тис. крб. [10, С. 29].

Цікаво, що вже з 1907 р. група гуляйпільських анархістів діяла під спостереженням поліції, яка не поспішала їх зупиняти, щоб створити потім максимально  гучну справу [31, С. 17] – розповідає радянський дослідник Г. Новополін, який вивчав матеріали цієї справи. Поліція виявила 14 членів групи, кількох з них схопила і заставила говорити. Ядро групи було оточене в Гуляйполі, але після бійки анархісти прорвались. Після цього група фактично розпалась, учасників виловлювали поодинці. Антоні і А. Семенюта виїхали за кордон, а Махно 26 серпня знову потрапив до в’язниці.

У в'язниці Махно, на відміну від багатьох своїх  поплічників, тримався стійко і з  гідністю, відкидаючи всі пред'явлені йому звинувачення. 31 грудня 1908 р. він здійснив спробу втечі, але був схоплений. 5 січня 1910 р. П.Семенюта намагався звільнити друзів під час їх переведення до Катеринослава, де був упізнаний провокатором Альтгаузеном і сам ледь врятувався від поліції [11, С. 18]. Останнім актом групи стало вбивство пристава Караченцова 22 листопада 1909 р. [31, С.18].

20 березня  1910 р. група анархістів, в тому  числі і Махно, постала перед  військово-польовим судом. 22 березня  Нестор Махно разом зі своїми  поплічниками «за причетність  до зграї розбійників і здійснення  кількох розбійницьких нападів,  за два напади на житловий  будинок і намір такого ж  нападу» був засуджений до  смертної кари через повішення. 52 дні Нестор з жахом чекав  виконання вироку, але був помилуваний  [10, С. 24]. Вирішальну роль відіграла підробка дати народження – Махно все ще був неповнолітнім. Це дозволило органам влади врахувати і те, що його власні злочини не супроводжувались загибеллю людей. В підсумку Столипін особисто санкціонував заміну смертної кари довічною каторгою [31, С.19].

2 серпня 1911 р. Махно був відправлений  в Московську центральну пересильну  в’язницю (Бутирки), де і «осів».  Подальшу анархо-комуністичну «освіту»  Махно отримував в Бутирській  в’язниці під керівництвом свого  однокамерника Петра Аршинова. Останній  до цього часу вже був зрілим  ідейним революціонером, прибічником П. Кропоткіна – відомого теоретика анархо-комунізму. З його вчення Аршинов і Махно засвоїли лише постулати безвладдя і анти державності, поняття про бунт і революцію як рушійну силу прогресу [29, С. 14].

Разом з  тим перебування у тюрмі негативно  позначилося на здоров'ї і психіці  Махна. За «незадовільну поведінку» він протягом 9-ти років, до останнього дня ув’язнення, перебував закованим у кайдани по рукам і ногам. Впертий і волелюбний за вдачею, Махно не міг змиритися з повною безправністю особистості, якої зазнавав кожен каторжник. Він завжди сперечався з вартовими і часто сидів за це в холодних карцерах. 14 жовтня 1911 р. тюремний лікар виявив у Махно яскраво виражений туберкульоз. Встановлюючи діагноз, він відзначив, що в’язень отримав цю хворобу під час утримання під вартою. У в’язничній лікарні йому було зроблено операцію і видалено одну легеню. Махно стійко витримував випробування долі, не падав духом і вірив, що йому рано чи пізно вдасться вирватись на волю [10, С. 25 – 26]. На виступі перед групою одразу після приїзду в Гуляйполе, Махно визначив найважливішими своїми задачами «розгін урядових закладів і оголошення поза будь-якими правами існування в нашому районі приватної власності на землю, фабрики, заводи та інші види суспільних підприємств» та зміцнення зв’язків з селянами [31, С. 23].

За поміщиками і куркулями зберігалося право  господарювання, але тільки своєю  працею. 25 вересня з'їзд Рад і  селянських організацій в Гуляйполі  проголосив конфіскацію поміщицьких  земель і передачу їх у суспільну  власність [31, С. 28].

У цей  період махновська політична структура  спиралася не тільки на селянство, а  й на робітничу організацію – Союз металістів і деревообробників, що виник ще до революції.  Союз будувався за принципом делегування та об'єднував фактично всіх робітників Гуляйполя і низки навколишніх підприємств. У липні профспілка, відповідно до анархістської доктрини, перетворилась на виробничо-розподільну організацію. Махновська профспілка здобула в районі великий авторитет. Була здійснена синдикалістка реформа, яка майже ліквідувала безробіття в районі та посилила організаційну опору Гуляй-польського режиму. Було взято курс на загальне введення восьмигодинного робочого дня. [31, С. 30]

 

 

 

Розділ  ІІ.

  Проблема взаємовідносин Н.І.  Махна з іншими політичними  силами

1. Співпраця з більшовиками

 

Жовтневий переворот 1917 року Махно вітав (звістка про взяття Зимового палацу докотилася до Гуляйполя лише на початку грудня). Влада, втім, перейшла не до рад, а до більшовицько-лівоесерівських революційних комітетів. Але оскільки вони виступали за владу рад (а в Гуляйполі встановилася саме така) і не втручалися у справи району, махновці поставилися до переворотів прихильно і навіть пропонували на виборах до Установчих зборів голосувати за більшовиків і есерів.

Підбурювані більшовиками анархістські загони колишньої царської армії загрожували Києву розправою з гармат і були 13 грудня 1917 роззброєні Центральної Радою. Вже тоді загони Махна та Никифорової підпорядковувалися В. Антонову-Овсієнку, наркому Росії з боротьби з контрреволюцією на Півдні [29, С. 15]. У відповідь II з'їзд Рад Гуляйпільського району ухвалив резолюцію «Смерть Центральній Раді». Місцеві і прибулі з Росії анархо-більшовицькі формування стали військовою опорою проголошеної більшовиками 12 грудня 1917 р. у Харкові буферної «української» республіки, а потім і іншого державного утворення більшовиків – Донецько-Криворізької «радянської» республіки.

Більшовики в цей час руйнували колишні державні структури і наполягали на тимчасовості новостворюваних. І анархісти були готові підтримувати їх в їх «руйнівній роботі» [31, С. 30]. Напередодні жовтневого перевороту видання анархо-синдикалістів «Голос труда», редактором якого був В. Волін, проголошувало, що анархісти готові підтримати повалення Тимчасового уряду, «якщо під  «владою» розуміється, що вся творча робота і вся організаційна активність буде в руках робітничих і селянських організацій, підтримуваних озброєними масами,... якщо «влада Рад» не стане насправді державницької владою нової політичної партії». Та вже в грудні ідеологи «Голосу праці» усвідомили, що новий режим несе набагато більшу загрозу справі свободи, ніж колишній. Газета стала писати про небезпеку поглинання Рад більшовицької партією [11, C. 219 – 235]. Але анархісти як і раніше вважали «реставрацію» більшим злом, ніж більшовицьку «революцію», що виразилося в їх підтримці розгону Установчих зборів [31, С. 32].

У цей  період Махно, по суті, вперше виступив на боці радянської влади [9, С.119].

Після затвердження анархо-більшовицької влади на Катеринославщині на початку 1918 р. з'явилися перші  ознаки розбіжностей при розподілі  влади між більшовиками й анархістами. Махно, повернувшись до Гуляйполя, розігнав районний ревком і самостійно почав створювати свої збройні сили. Цьому сприяла велика кількість зброї, відібраного у донських козаків, повернення в Гуляйполі солдатів-фронтовиків у зв'язку з демобілізацією старої російської армії [29, С. 16].

27 січня  1918 р. Центральна Рада, останні  збройні сили якої були розгромлені  більшовицькими військами в битві  під Крутами, підписала з Німеччиною  та її союзниками Брестський  мирний договір. Центральна Рада  в обозі  австро-німецьких військ  повернулася до Києва; невдовзі  на території республіки встановлювався  окупаційний режим, який забезпечувався  присутністю майже півмільйонної  ворожої армії для вивезення  продовольства і сировини [12, С. 185].

Головнокомандуючий радянськими військами на півдні Росії В.Антонов-Овсієнко включив анархо-комуністичні загони Махна та Никифорової в єдиний фронт боротьби проти Центральної Ради, її союзників Німеччини та Австро-Угорщини. Гуляйпільському формування Махна було доручено обороняти ст. Чаплине (на північ від Гуляйполя) від наступу інтервентів. Але несподівано особовий склад «полку» відмовився виступити на фронт і 15 квітня під керівництвом колишніх офіцерів підняв повстання, визнавши владу Центральної Ради [29, С. 17]. Про зраду Махна встигли попередити, завдяки чому йому вдалось втекти, приставши до одного з червоногвардійських загонів. В його обозі Махно рушив на схід у напрямку Таганрога [19, С. 120].

Кінець квітня і травень Махно подорожував по містах Південної Росії і Поволжя. Він побував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Саратові, Астрахані, потім знову опинився у Саратові, звідки вирушив до Москви [9, С. 121]. Ця поїздка відіграла найважливішу роль у формуванні поглядів майбутнього селянського ватажка. Під час подорожі Махно впритул зіткнувся з практикою радянської влади на Поволжі, яка викликала в нього чимало заперечень. Тим не менш, у той період він співчував більшовикам, серйозно сприймаючи їх твердження про те, що революційний держава – лише перехід до бездержавного суспільства, комунізму.

В Москві Махно зустрівся з головою ВЦВК Я.М.Свердловим, який вирішив влаштувати йому зустріч з В.І.Леніним, щоб той проінформував вождя про становище селянства на Півдні України. [9, С. 122]

Спогади Махно дозволяють виділити фундаментальні розбіжності між ним і вождями більшовизму, так само як і зрозуміти, на чому ґрунтувався їх не міцний союз. Оперуючи одними і тими ж поняттями – «контрреволюція», «буржуазія», «пролетаріат», – вони наповнювали їх абсолютно різним змістом. Звідси і відчуття зради, що виникає при їх розриві, і неможливість для них союзу з загальним ворогом – білими [31, С. 33].

Влітку 1918 р., коли Махно повернувся до Гуляйполя, державна варта гетьмана Скоропадського та австро-німецькі війська ще не повністю контролювали становище на Україні [29, С. 18]. Проте організувати негайний опір окупантам тут не вдалося. Селяни страждали від німецьких експропріації, але боялися терору німецьких колоністів; спалахи селянських заворушень жорстоко придушувались [31, С. 34].

До осені Махно вдалося нарешті зібрати групу бійців і дістати для них зброю. Перший бій загін Махна дав у селі Дібровка 30 вересня і, об'єднавшись з невеликим загоном Щуся, що партизанив тут раніше, розбив переважаючі сили німців. Авторитет нового загону в окрузі зріс, а сам Махно отримав почесне прізвисько «батько». Незабаром під його командування перейшли загони Петренко-Платонова і Куриленко [11, С. 563].

Лише в жовтні 1918 р. в зв’язку з поваленням гетьманського режиму і встановлення влади Директорії УНР Махно зміг розгорнути більш масштабні бойові дії. Обстановка на Лівобережжі була у ту пору складною. З південного сходу діяли регулярні армії донських козаків і білогвардійців. З заходу, з-за Дніпра виступали розрізнені загони петлюрівців. На Катеринославщині єдиною великою силою стала армія Махна [3, С.4].

Представники  Катеринославського обласного ВРК Г.Колос та І.Максименко на початку грудня 1918 р. прибули в Гуляй поле і заручилися згодою Махна про спільні бойові дії проти армії УНР і білогвардійців. З цього моменту Махно, як і наприкінці 1917 року, увійшов у підпорядкування командувача фронтом Антонова-Овсієнка [4, С. 47].

Але не тiльки цi подiї визнaчaли вiднoсини двoх рaдянських влaстей. Ввeдeння прoдoвoльчoї рoзклaдки, нeстримнe зрoстaння бюрoкрaтичнoго aпaрату, щo пoглинaв і рoзбaзaрювaв знaчну чaстину вилучeного у сeлян хлібa, зaборонa пaртій і оргaнізaцій, які нaвіть пiдтримyють рaдянськy владy, фaкти прoтипрaвних дiй з бoку ЧК – всe цe нe зyстрiчaло рoзумiння у сeлян Приaзов’я [31, С. 44].

Однак махновці, які ще на початку січня увібрали до свого складу кілька тисяч напівозброєних повстанців Приазов'я, страждали від нестачі боєприпасів та гвинтівок. Незважаючи на суперечності з більшовиками, махновці в сформованих умовах були приречені на союз з ними. Єдину можливість дістати боєприпаси і озброєння давала Червона Армія. Військово-політичний союз був скріплений передачею повстанцям кількох тисяч італійських гвинтівок, патронів до них, а також 2 мільйонів рублів платні бригаді.

Але військове  постачання не було регулярним. Притому, що і червоноармійські загони забезпечувалися погано, до махновців взагалі мало що доходило. Але були й особливі, військово-політичні обставини затримок постачання, світло на які проливає Реввійськрада 2-ї Української армії: «Ще при утворенні бригади Махна командармом 2-й були дані їй італійські гвинтівки з тим розрахунком, щоб у разі потреби була можливість залишити їх без патронів» [10, С. 80].

Заколот отамана Григор'єва продемонстрував  загрозу комуністичній владі з боку напівпартизанських з'єднань Українського фронту. Це спонукало Леніна прискорити перебудову Червоної Армії на основі рішень VIII з'їзду РКП(б) про боротьбу з партизанщиною і створення єдиної регулярної армії як інструменту диктатури партії, її вождів. Відтак 3-я бригада махновців була реформована в 1-у Повстанську дивізію. Ліквідацію «української партизанщини», яку уособлював і Махна, його формування очолив член Політбюро РКП(б) та голова РВС РРФСР Л. Троцький. Незважаючи на позитивні відгуки В. Антонова-Овсієнка і Л. Каменєва про махновському з'єднанні, його вірності більшовицької влади, Ленін і Троцький не довіряли Махно, анархо-комуністам. Наприкінці травня вони розгорнули антимахновську агітацію, припинили постачання махновських частин, за допомогою ЦК КП(б)У і Ради Оборони УСРР проводили роботу з захоплення і ліквідації махновської «верхівки» наведення порядку і дисципліни в «низах» [29, С. 48].

Спочатку  РВС Південного фронту прийняв рішення про арешт Махна, а вже 3 червня Троцький видає наказ про ліквідацію махновщини: «Найпершим завданням 2-ї Української армії є руйнування військової організації махновців, причому це завдання має бути розв'язана не пізніше 15 червня. З цією метою за сприяння Реввійськради 2-ї Української армії відкривається негайно широка агітація проти махновщини з метою підготувати громадську думку армії і робітничих мас до повної ліквідації «армії» Махно» [34, С. 25]. Цей наказ Троцький видав тоді, коли повним ходом розвивався наступ білих. Махновці тоді здавалися не безпечнішими денікінців.

 У відповідь на звинувачення в «зраді» Махно пішов з Червоної Армії лише з невеликим загоном «чорної гвардії» чисельністю до 200 осіб для організації повстанської боротьби з Денікіним [29, С. 53]. Якийсь час з невеликим загоном Махно ще бився пліч-о-пліч з червоними частинами, але дізнавшись 15 червня про наказ заарештувати його, розчинився в сусідніх лісах. У ніч на 16 червня кілька видних діячів руху, в тому числі і Озеров, були арештовані і незабаром розстріляні. Цей розстріл, на який, до речі, радикальні московські анархісти відповіли вибухом в Леонтійовському провулку, остаточно зробив Махно ворогом партії більшовиків [31, С. 60].

В цей  час біла армія стрімко відкочувалася на південь. У район дії махновського руху входила Червона Армія. Але вже влітку 1920 р. білогвардійці захопили Гуляйполе і почали репресії на підконтрольних територіях. Єдиним способом звільнення своєї столиці Махно вважав союз з більшовиками проти Врангеля.

1 жовтня  Махно у зверненні до діючих на Україні повстанців закликав їх припинити бойові дії проти більшовиків. 2 жовтня в Старобільську було підписано угоду червоних і махновців. Її підписали М. Фрунзе, Б. Кун, С. Гусєв з одного боку і В. Куриленко та Д. Попов – з іншого. Відповідно до угоди між махновцями і червоною армією припинялися військові дії, на Україні оголошувалася амністія анархістам і махновцям, вони отримували право на пропаганду своїх ідей без «закликів до насильницького повалення радянського уряду», на участь в радах і у виборах на V з'їзд Рад, намічений на грудень. Сторони взаємно зобов'язалися не приймати дезертирів. Махновська армія переходила в оперативне підпорядкування радянському командуванню з умовою, що «зберігає всередині себе встановлений раніше порядок» [31, С. 67].

Це прямо суперечило умовам Старобільської угоди, відповідно до якої армія Махна передавалася лише в оперативне підпорядкування Південному фронту і, отже, не повинна була відриватися від рідних місць. Перекидання махновців на Кавказ означало б припинення їх існування як самостійної політичної сили [16, С. 217].