Номротворча техніка

ВСТУП

    Актуальність  теми. Конституційне визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю, проголошення України правовою державою висувають підвищені вимоги до правового регулювання, його якості й ефективності. В умовах інтенсивної нормотворчої діяльності, характерної для сучасної України, особливо гостро постає проблема юридико-технічної досконалості нормативних правових актів. Остання ж, як відомо, досягається через послідовне і правильне використання нормотворчої техніки. Від цього значною мірою залежать ефективність законодавства в цілому, правильне розуміння, законне й обґрунтоване застосування нормативних правових актів, їх належний облік та систематизація. Проте доводиться констатувати, що сьогодні значна частина чинних нормативних правових актів в Україні є неякісною з огляду на нормотворчу техніку. Невдале формулювання або неточне вживання термінів, допущення суперечливих положень у законодавстві, некоректні посилання породжують зволікання, помилки й непорозуміння в юридичній практиці, заважають ефективному реформуванню всіх сфер державного і громадського життя, ускладнюють удосконалення правової системи України. Отже, сьогодні вже не викликає сумнівів той факт, що нормотворча техніка має не тільки прикладне (допоміжне), а й істотне значення для нормотворчості. Тому цілком природним є значне підвищення інтересу науковців і практиків до проблем юридичної, нормотворчої, законодавчої техніки. Поміж тим, незважаючи на те, що окремі аспекти проблеми нормотворчої техніки привертали увагу фахівців як у галузі теорії держави і права, так і в інших юридичних науках, ще й дотепер в Україні не існує її комплексного дослідження. Так, вкрай необхідно вирішити питання, пов’язані із з’ясуванням змісту поняття нормотворчої техніки і його співвідношенням з іншими юридичними поняттями (юридична техніка, законодавча техніка, правотворча техніка тощо), ретельно дослідити її основні елементи та напрями запровадження в нормотворчу діяльність.

    Метою роботи є вдосконалення системи теоретичних знань про нормотворчу техніку, її місце й роль у юридичній науці та практиці, формулювання на цій підставі  практичних висновків і рекомендацій щодо ефективного використання нормотворчої техніки, основних напрямів її запровадження в практику нормотворчості.

    Відповідно  до поставленої мети ставляться такі основні завдання:  критично проаналізувати погляди щодо визначення поняття юридичної техніки, встановити співвідношення юридичної й нормотворчої техніки;  обґрунтувати доцільність використання в юридичній науці терміна “нормотворча техніка”; з’ясувати, чи впливає нормотворча техніка на визначення змісту нормативних правових актів; установити елементи, з яких складається нормотворча техніка, і систематизувати їх; охарактеризувати зв’язок, що існує між правилами нормотворчої техніки й певними способами тлумачення нормативних правових актів; дослідити значення нормотворчої техніки для вдосконалення законодавства України.

    Об’єктом  дослідження є діяльність по опрацюванню проектів нормативних правових актів, її правова регламентація у частині використання нормотворчої техніки.    

    Предметом дослідження є теоретичні і прикладні проблеми нормотворчої техніки; нормативні правові акти як матеріальне втілення вимог нормотворчої техніки. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  І. ПОНЯТТЯ НОРМОТВОРЧОЇ ТЕХНІКИ

    Як  правило, вирізняли два види юридичної техніки: правотворчу і правозастосовчу. Іноді актори після надання визначення юридичної техніки аналізували лише один її вид — нормотворчу техніку, яку зводили до законодавчої. Результатом цього стало фактичне ототожнення юридичної і законодавчої техніки [1, 267]. В контексті означеного підкреслювалося, що зміст засобів, прийомів і правил юридичної техніки пов'язаний головним чийому певною організацією правового матеріалу і його зовнішнім викладом, тобто на перший план виходила проблематика структури і форми права, індивідуальних правових актів. Поряд з цим в останні роки відбувається переоцінка поняття юридичної техніки, акцентується увага на його багатоаспектності, умовності вживання відповідного терміну.

    Найважливішим видом юридичної техніки є правотворча техніка. Однак в юридичній науці поряд з терміном “правотворча техніка” одержали рівнозначне вживання терміни “законодавча техніка” і „нормотворча техніка”. Вживання терміну “правотворча техніка” окремими науковцями вважається не зовсім коректним, бо з точки зору концептуальних засад правової державності право формується об'єктивно, а не твориться за бажанням законодавця, його зміст залежить насамперед від об'єктивних процесів, що відбуваються у суспільстві. Термін “нормотворча техніка” уявляється більш точним, бо нормативна побудова правового матеріалу, що об'єктивується в нормативних правових актах, є одним з головних засобів вираження волі законодавця, і зазначений термін відображає саме цей аспект нормотворчої діяльності відповідних суб'єктів.

    Існує точка зору, згідно з якою нормотворчу  техніку не можна розглядати як частину  юридичної техніки, оскільки остання  стосується суто правових явищ, і тому поняття нормотворчої техніки доцільно вживати в широкому розумінні, використовуючи його для відображення закономірностей вироблення соціальних норм різного виду.

    На  нашу думку, щодо цього можна зауважити  таке. Теорія держави і права має  власний категоріально-понятійний апарат, до складу якого входять  і такі важливі поняття, як „норма права”, „нормативний правовий акт” та ін. Норми права і нормативний правовий акт як одна з форм їх буття об'єктивно виступають самостійними, відмінними від інших соціальними явищами, сутнісні риси яких обумовлюють, зокрема, наявність власних, притаманних тільки їм шляхів походження, об'єктивації тощо. Саме з цього закономірно випливає необхідність окремого наукового дослідження техніки формулювання і викладу змісту нормативних правових актів та вироблення адекватного цьому явищу, відносно самостійного, чітко визначеного поняття. При дослідженні цих правових явищ найбільш закономірним є вживання термінів „нормотворчість”, „нормотворча техніка”. Нормативність в інших галузях суспільного життя виступає не так формально визначено, як у праві. Мораль, політика тощо є неінституціалізованими системами, які не мають офіційних форм вираження, спеціальної інстанції, що встановлює відповідні норми. А відтак, для них не є характерною свідома діяльність уповноважених суб'єктів, яка має чіткі процедури та процесуальні форми і спрямована саме на „створення норми” в сенсі її адекватного формулювання і вираження в передбачених формах. Звідси про нормотворчість в інших галузях суспільного життя можна говорити лише умовно, бо вона на відміну від юридичної нормотворчості не має такого систематичного, стабільного, цілеспрямованого, загальнообов'язкового характеру, що дозволяє вважати її факультативною, допоміжною, додатковою. Отже, є обґрунтованим вживання терміну „нормотворча техніка” насамперед в аспекті юридичної нормотворчості, оскільки тільки для неї є характерною свідома діяльність встановленого кола суб'єктів з об'єктивації правових норм у передбачених формах, яка потребує досконалого юридико-технічного інструментарію.

    Щодо  поняття „законодавча техніка”, то воно вживалося у широкому розумінні і охоплювало правила розроблення всі нормативних правових актів [9, 9]. Іноді під законодавчою технікою розуміли сукупність прийомів і методів роботи по підготовці і виданню різноманітних правових актів нормативного і ненормативного характеру. В юридичній літературі існує низка визначень поняття „законодавча техніка”, але вони, іноді істотно, відрізняються одне від іншого. Одні вчені фактично ототожнювали законодавчу техніку з юридичною наукою, з теорією джерел права; інші розуміли законодавчу техніку як ступінь досконалості викладення і редакції чинного законодавства; чк сукупність правил підготовки нормативних актів і як ступінь технічної досконалості законодавства одночасно; як сукупність не тільки прийомів і методів зовнішнього оформлення, формулювання проектів нормативних правових актів, а й правил організації роботи з їх підготовки [3, 9]. Д. Ковачев доходить висновку про те, що законодавча техніка — це система правил (принципів), що визначають, яким чином будувати структуру права; при цьому правила мови і стилю не охоплюються цим поняттям [7, 108]. Не існує єдиної точки зору стосовно питання, що є змістом законодавчої техніки: виключно правила чи правила і засоби, чи правила, засоби і прийоми, методи тощо, а також що саме є об'єктом їх впливу.

    На  нашу думку, вживання поняття “законодавча техніка” у широкому розумінні є  не досить точним. Законодавча техніка  є частиною більш широкого поняття  — нормотворчої техніки [4, 66].

    Така  позиція дозволить глибше дослідити  особливості розроблення і формулювання не тільки проектів законів, а й проектів підзаконних нормативних правових актів, які обумовлені їх об'єктивними відмінностями.

    Отже, слід зосередитися на визначенні змісту і обсягу відносно нового для вітчизняної  юридичної науки поняття нормотворчої техніки. Насамперед нормотворча техніка не повинна обмежуватися лише питаннями редагування: граматичними проблемами, стилем, словниковим запасом, корегуванням мови, структурою правового тексту тощо. Це інструмент, за допомогою якого можна і потрібно обирати оптимальні правові засоби регулювання поведінки суб'єктів суспільних відносин. Нормотворча техніка має бути спрямована не тільки на те, щоб відповідне правило поведінки знайшло своє втілення в законодавстві у вигляді правової норми, яка складається з гіпотези, диспозиції та санкції і належним чином сформульована, а щоб ця норма органічно взаємодіяла з усією сукупністю правових норм і за своїм змістом була саме правовою нормою.

    Вирішуючи питання форми та змісту нормативних  правових актів, суб'єкт нормотворчості повинен виходити з принципу їх єдності. Форма права має відповідати змісту, найкращим чином виражати цілі законодавства. Значення форми права полягає не тільки в тому, що вона надає йому об'єктивного характеру, а й у тому, що вона безпосередньо визначає зміст права як загальнообов'язкових нормативних приписів. Від того, як вони сформульовані, значною мірою залежить ефективність здійснення та розуміння правових приписів адресатами.

    Нормативний зміст виражається в нормативних  правових актах за допомогою слів, які зв'язані у відповідні фрази і складають його текст. Тому текст є носієм певного змісту, формою існування змісту конкретного правового припису, конкретного нормативного правового акта. В кінцевому сенсі, вирішується питання логічності, узгодженості, системності, зрозумілості, однаковості тощо тексту правових приписів нормативних актів, суб'єкт нормотворчої діяльності фактично вирішує ці питання щодо їх фактичного змісту.

    Досягнення  мети створення гармонійної системи  нормативних правових актів забезпечується додержанням як нормативів мови, вимог формально-логічного методу, так і певних принципів, на яких будуються система законодавства і нормотворча діяльність (верховенства конституції, пріоритету прав людини і громадянина, верховенства закону, ієрархічної підпорядкованості нормативних правових актів, поділу компетенції, врахування генетичних, структурних і функціональних зв'язків системи законодавства, відповідності змісту нормативно-правових актів досягненням юридичної науки і здобуткам практики нормотворення та ін.) і які в нормотворчій техніці трансформуються в низку відповідних правил.

    Отже, можна зробити декілька висновків. По-перше, об'єктом нормотворчої техніки  є текст нормативних правових актів і відношення між структурними елементами системи законодавства: частинами статей нормативних правових актів, між їх статтями, між нормативними правовими актами в цілому. По-друге, застосування нормотворчої техніки має відповідати закономірностям права, принципам побудови системи нормативних правових актів, що досліджуються юридичною наукою. По-третє, нормотворча техніка втілюється у системі відповідних припил.

    Враховуючи  те, що нормативний правовий акт  є структурним елементом системи  чинних нормативних правових актів, має певний власний зміст, носієм якого с текст, то належним чином структурований, правила нормотворчої техніки умовно можна розділити на такі, що стосуються: 1) предмета і методу правового регулювання (наприклад, таке правило — питання, які передбачається вирішити в нормативному правовому акті, повинні належати до сфери регулювання цього виду актів, компетенції відповідного суб'єкта тощо); 2) тексту і структури нормативного правового акта, тобто мови, термінології, побудови зв'язків між його структурними елементами; 3) узгодження проекту і чинного законодавства; 4) внесення змін і доповнень до чинного законодавства, підготовки переліку нормативних правових актів, що втратили силу. Останню групу правил ми виділяємо, враховуючи специфіку тих нормативних правових актів, які вносять доповнення і змінило чинного законодавства або містять перелік нормативних правових актів, що втратили силу. Особливістю цих нормативних актів є те, що вони безпосередньо не містять приписів стосовно конкретних правил поведінки. Поряд із цим слід зауважити, що, вирішуючи питання про предмет і метод правового регулювання, розробляючи певні правові конструкції, нормопроектувальник виходить дещо за межі проблематики зовнішньої і внутрішньої форми в праві. В цілому правове регулювання, щоб бути ефективним, має відповідати актуальним потребам суспільства, враховувати, зокрема, рівень правової культури як суб'єктів нормотворчості, так і пересічних громадян. Тому не можна розглядати нормотворчу техніку як єдиний засіб вирішення означеної проблеми, але не слід забувати, що досконалі правила нормотворчої техніки можуть значно цьому сприяти.

    На  сьогодні майже всі дослідники визнають, що право і закон (у широкому сенсі) не тотожні явища, але тісно пов'язані  між собою і співвідносяться  як зміст і форма. Водночас змістом  нормативного правового акта можуть бути неправові положення, які закріплюють свавілля, не відповідають об'єктивним умовам розвитку суспільства і його потребам. Отже, одним із завдань, що стоїть перед суб'єктом нормотворчої діяльності, є закріплення в формі нормативних правових актів саме правового змісту. В цьому аспекті видається обґрунтованою точка зору, згідно з якою основною формою реалізації права державою є законотворчість [11, 418].

    Як  уже зазначалося, зміст нормотворчої техніки втілюється в системі  відповідних правил. Ці правила носять технічний характер і спрямовані на регулювання раціонального використання відповідних засобів. Засіб – це те, що забезпечує досягнення цілей певної діяльності. Засоби, які використовуються при складанні проектів нормативних правових актів, найбільш загальним чином можна поділити на інструменти і прийоми.

    Засоби  нормотворчої техніки в першому  значенні (інструменти) відповідають на питання, що саме використовують відповідні суб'єкти для створення нормативного правового акта як об'єктивного феномена правової дійсності, їх можна поділити на загальносоціальні (до них належать мова, її одиниці – слова, словосполучення, частини мови, графічні конструкції, знаки, букви; поняття, різноманітні соціальні норми тощо) та спеціально-юридичні (юридичні конструкції, юридичні поняття і терміни, принципи, презумпції, фікції та інші нормативні правові приписи, структурні частини нормативних правових актів, заголовки, реквізити тощо).

    У другому значенні засоби нормотворчої техніки (прийоми) вказують на певний спосіб дії, який і складає зміст відповідного прийому. До них належать прийоми структуризації нормативних правових актів, встановлення логічних і функціональних зв’язків між структурними елементами нормативних правових актів та між нормативними правовими актами, формулювання і викладу нормативних правових приписів тощо, їх використання передбачає застосування певних методів тлумачення і т. ін.

    Отже, під нормотворчою технікою слід розуміти сукупність правил щодо використання відповідних засобів, метою яких є створення найбільш адекватних за формою і досконалих зі структурою, змістом і викладом нормативних правових актів, використання яких забезпечує логічну узгодженість системи нормативних правових актів та сприяє ефективному правовому регулюванню суспільних відносин. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  II. СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ НОРМОТВОРЧОЇ ТЕХНІКИ

    Нормотворча техніка – це система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів. Нормотворча техніка охоплює нормативні акти (техніко-юридичні прийоми і правила при виробленні законів і підзаконних актів). Для забезпечення верховенства закону і його ефективної дії необхідний високий рівень нормотворчої техніки.

    Істотне значення має зведення до мінімуму кількості нормативних актів  з одного й того ж питання, а також наявність спеціальних правових засобів, що забезпечують додержання нормативно-правового акта (організаційні заходи, заходи заохочення, контролю та ін.)

    Найзагальнішими прийомами і правилами юридичної  техніки є:

    1) юридична термінологія;

    2) юридичні конструкції;

    3) форма нормативного акта, прийоми  і правила викладу його змісту.

    Питання про термінологію існує в будь-якій спеціальній галузі знання; і така галузь тим специфічніша, чим більш  гостро стоїть це питання. У юриспруденції  проблема термінології достатньо актуальна. Чим досконаліше законодавство, тим більш чітко і глибоко воно регулює суспільні відносини, тим більшого значення придбаває проблема термінології. Без термінів, тобто слів точного значення, що мають один чітко окреслений сенс, неможливо добитися максимальної точності викладу законодавчої думки. Вони роблять законодавство більш компактним, позбавляють його від просторових описок і визначень [13, 65].

    Ступінь розробленості юридичної термінології свідчить про рівень юридичної культури в країні, про відношення до законності. Чим більш розроблена юридична система, ширше розвивається наука про право, більше виявляється турбота про вдосконалення законодавства і зміцнення законності, тим більше відпрацьована юридична термінологія, тим вона більш досконала і точна і тим більше приділяється уваги її розвитку.

    У сучасних умовах, коли в юриспруденції  все більше упроваджуються автоматизовані системи обліку і пошуку правової інформації, використовування точних і однозначних термінів підвищує ефективність законодавства, в значній мірі зменшує втрати інформації.

    Термін - це слово (або словосполучення), що позначає спеціальне поняття і має  точну сферу смислового використовування. Основними ознаками терміну є: 1) адекватність віддзеркалення змісту поняття, смислова однозначність, 2) логічна співвідносність його з іншими родовидовими термінами (родовидова системність), 3) професійний рівень практичного вживання (термінологія технічна, хімічна, медична, спортивна і т. д.) [13, 62-66].

    Терміни на відміну від інших слів направлені на чітке відображення і вираз соціально організованої дійсності (наука, техніка, політика, право і т. д.), мають соціально-обов'язковий характер [12, 26]. Вони позбавлені емоційного забарвлення, об'єктивні, строгі і стійкі.

    В порівнянні з основною масою слів термін більш точний. Він безпосередньо  співвідноситься з поняттям, що позначається. У структурному відношенні термін може складатися з двох і більш слів (словосполучення), які складають  нерозривну, достатньо мотивовану смислову єдність і, позначаючи певне поняття, не вживаються один без одного („юридична особа”, „значна шкода”, „ушкодження здоров'я” і т. д.).

    Чим більше в законодавчому тексті термінів, тим більш він точний, чіткий, лаконічний. Справедливо пише В. М. Коган, що „вживання в законі винятково термінів - це ідеал, до якого право прагне і якого воно ніколи не досягає через складність самої дійсності, що становить предмет права і його ціль” [2, 220].

    Юридичний термін - це слово (або словосполучення), яке вжите в законодавстві, є узагальненим найменуванням юридичного поняття, що має точний і визначений сенс, і відрізняється смисловою однозначністю, функціональною стійкістю.

    Юридична  термінологія є не що інше, як основний, найбільш інформативний пласт лексики  мови законодавства, сприяючий точному і ясному формулюванню правових розпоряджень, досягненню максимальної лаконічності юридичного тексту. Займаючи в принципі незначний об'єм нормативного тексту, юридична термінологія є його базою, основним смисловим фундаментом.

    Основний  фонд юридичної термінології міститься  в найважливіших законодавчих актах. Саме вони визначають термінологічні еталони, на них орієнтуються правотворчі  органи, видаючи підзаконні акти. Конституція - джерело основоположних юридичних  термінів.

    Однією з характерних рис юридичної термінології є її загальнопоширеність. Найрізноманітніші суспільні відносини є предметом правового регулювання. Практично немає такої сфери життя, якої б прямо або побічно не торкалося право. Тому в нормативних актах використовуються і побутова лексика, і номенклатура виробів, і найменування різних послуг, словарний склад самих різних галузей знання (медицини, техніки, космонавтики і т. д.).

    Класифікація  термінів, використовуваних в законодавстві, важлива в першу чергу для  впорядкування правової інформації, для її автоматизації. На жаль, до теперішнього часу відсутні науково відпрацьовані принципи і критерії логічної специфікації юридичних термінів з урахуванням їх практичного значення в тій або іншій сфері правових відносин, без чого будь-яка класифікація виглядає досить умовно, схемно, неповно. Очевидно, можна класифікувати термінологію, використовувану в законодавстві, наприклад, за вертикальним і горизонтальним принципами. На вершині вертикальної термінології буде термінологія, закріплена в Конституції, Основах законодавства. По суті, це є загальноправова термінологія, яка системно об'єднує терміни, що так чи інакше функціонують у всіх галузях законодавства, виражаючи і позначаючи поняття широкого узагальненого значення (соціалістична держава, державний орган, посадова особа, громадська організація, компетенція, правомочність, законодавство, закон, рішення, недоторканність особи, законні інтереси і т. д.). Горизонтальна термінологія охоплює різні види міжгалузевої і галузевої термінології. Міжгалузева термінологія - це термінологія, використовувана в декількох галузях законодавства (матеріальна відповідальність, значна шкода, вина і т. д.). Відмінною рисою галузевої термінології є те, що вона грунтується на наочно-логічних зв'язках і відносинах відповідних понять, що відображають специфіку конкретної сфери правових відносин. Отже, галузева термінологія обслуговує особливу галузь законодавства, тобто утворює галузеве термінологічне поле, яке не співпадає ні з загальноправовим, ні з міжгалузевим термінологічними полями – ширшими в змістовному і функціональному відношенні (операція, давність здійснення злочину, розлучення і т. п.).

    Терміни, використовувані в законодавстві, можна класифікувати і по інших  підставах. Наприклад, як у загальноправовій або міжгалузевій термінології, так і в галузевій можна виділити терміни родового і видового значення („правопорушення” і „адміністративне правопорушення”; „трудовий стаж” і „безперервний трудовий стаж”; „механізатор” і „тракторист”, „комбайнер”; „державний лісовий фонд” і „колгоспні ліси” і т. д.).

    Розрізняються терміни: 1) загальновживані, 2) загальновживані, які мають в нормативному акті вужче, спеціальне значення, 3) суто юридичні, 4) технічні.

    Загальновживані терміни - це звичні, широко поширені найменування предметів, якостей, ознак, дій, явищ, які  у однаковій мірі використовуються в побутовій мові, в художній і  науковій літературі, в ділових документах, в законодавстві. Такі терміни прості, загальнозрозумілі. У законодавстві вони використовуються в загальноприйнятому значенні і ніякого спеціального значення в собі не містять („знахідка”, „масові отруєння” і т. д.).

    Частота вживання даних термінів досить значна в нормативних актах.

    Загальновживані терміни не завжди зручні. Їх зміст часто багатозначний, допускає різні тлумачення. Вони можуть застосовуватися те в одному, то в іншому значенні. Тому використання таких термінів доцільне, якщо їх значення очевидне для всіх і не породжує яких-небудь сумнівів в даному контексті. Використовуючи загальновживані терміни в нормативних актах, законодавець повинен забезпечити їх тлумачення в тій або іншій формі, щоб було гранично ясне значення.

    Багато  термінів, узятих з буденної мови, набувають  в нормативному акті особливе, точніше, спеціальне значення. Їх перевага в порівнянні з загальновживаними у тому, що при максимальній стислості вони найточніше позначають потрібне поняття.

    Важливо, щоб спеціальне значення загальновживаного  терміну було очевидним. Звичайно таким термінам в законі даються визначення. Якщо цього немає, значення терміну визначається виходячи із загального контексту. При першому вживанні терміну із спеціальним значенням щоб уникнути надмірно широкого або неточного тлумачення доречно давати до нього відповідні нормативні роз'яснення [1].

    У нормативних актах вживається багато термінів, запозичених з різних областей науки, техніки, мистецтва, а також  професіоналізми. У літературі за ними закріпилося найменування „технічні  терміни” (наприклад, „діапозитив”, „мікрофарада”, „фонограма”). В процесі застосування норм права в різних сферах суспільного життя без спеціальних технічних термінів обійтися часто неможливо. Необхідно дотримуватися правила, що технічні терміни вживаються в тому значенні, яке закріплене за ними у відповідній галузі знання [10, 48].

    Спеціальні  юридичні і технічні терміни дуже зручні: однозначно позначають потрібне поняття, сприяють чіткішому викладу  нормативних приписів, сприяючи тим  самим правильнішому розумінню  і застосуванню останніх. Інакше кажучи, вони максимально ущільнюють словесну інформацію, економлять засоби передачі законодавчої думки. За допомогою таких термінів можуть бути досягнуті однозначність, семантична конкретність, повнота юридичних формулювань. Навряд чи доцільно замінювати спеціальні терміни розгорненими описовими виразами, оскільки це привело б до громіздкості нормативних актів, утрудняло б їх застосування.

    Зрозуміло, використовувати спеціальні терміни  слід в межах смислової і інформаційної  необхідності, не перенавантажуючи ними нормативні акти. Застосування такого роду термінів доречне в актах спеціального призначення, для обмеженого кола фахівців і недоречно в актах, які розраховані на широкі кола громадян.

    Можна також виділити терміни точного  значення і терміни, що виражають оціночні поняття. Значення перших повністю залежить від закону і визначається ним. Фактичні обставини даної справи на їх зміст не впливають (пенсія, розлучення, виселення, безбілетний проїзд і ін.). Позначаючи те або інше поняття, вони відображають об'єктивні зв'язки дійсності, і роль органу, що застосовує норми права з такими термінами, зводиться до того, щоб з'ясувати їх зміст, констатувати відповідність ознак понять, що позначаються ними, і певного факту, події.

    Значення  термінів, що позначають оціночні поняття, пов'язане з конкретними обставинами даної справи, залежить від них (істотна шкода, значний збиток і т. д.). За допомогою таких термінів правозастосовчий орган повинен не просто констатувати, але і оцінити відповідність ознак того або іншого даного факту, події і ознак відповідного оціночного поняття. У межах, окреслених законом, правозастосовчий орган, по суті, сам формулює зміст оціночного поняття, причому конкретні ознаки його змісту кожного разу визначаються залежно від ознак даного випадку.

    У законодавстві немало термінів, що позначають оціночні поняття. Не можна  скласти правила, придатні на всі  випадки життя, для складних і  різноманітних життєвих відносин. Оціночні поняття допомагають правильно  враховувати соціально-політичну обстановку, конкретні обставини, створюють грунт для правової ініціативи, самостійності, творчого підходу до здійснення права. Високий рівень правосвідомості, спеціальні юридичні знання мають особливе значення при користуванні такого роду термінами, обійтися без яких не можна.

    Засоби  законодавчої техніки охоплюють  певні правила розробки, викладення і оформлення нормативно-правових актів. До вимог законодавчої техніки належать:

    а) логічна послідовність викладення, взаємозв'язок нормативних приписів, що містяться в нормативному акті;

    б) відсутність суперечностей у  структурі акта і системі законодавства;

    в) максимальна компактність викладених норм при належній глибині і всебічності  їхнього змісту;

    г) ясність і доступність мови нормативних  актів;

    ґ) точність і визначеність термінів та юридичних конструкцій;

    д) скорочення кількості актів, виданих  з одного й того ж питання, для  полегшення користування ними.

    У нормотворчості застосовуються два  прийоми викладення норм права: абстрактний  і казуальний. При абстрактному викладенні норм права ознаки юридичних понять формулюються в загальному вигляді, а при казуальному — в індивідуальній формі. Наприклад, абстрактний характер має норма права, яка формулює поняття необхідної оборони. Ця узагальнююча норма є правовою основою при вирішенні питання про кримінальну відповідальність за дії, які передбачені нормами Загальної частини Кримінального кодексу. Зовсім інший, конкретний характер мають норми, що визначають структуру рішення суду, в яких детально перелічуються усі необхідні атрибути рішення як юридичного документу.

    Техніко-юридичний  характер має також пряме, відсилкове і бланкетне викладення норм права  в статтях нормативних-правових актів, що спрямоване на економію правового матеріалу [7, 108].

    Для єдності юридичної термінології необхідно, щоб при позначенні в нормативному тексті певного поняття послідовно вживався один і той же термін, а при позначенні різних, таких, що не збігаються між собою, понять використовувалися різні терміни. Прийняті закони повинні термінологічне стикуватися між собою і містити бездоганні дефініції, єдині, наскрізні для всієї галузі законодавства. Понятійний апарат усіх галузей права повинен мати „модельні” терміни і визначення, що виражають найзагальніші і водночас найістотніші ознаки предмета або явища. Поняття можуть набувати подальшого розвитку в галузевих нормативних актах, однак уточнене визначення все одно має спиратися на основну (базову) дефініцію. Неточність у застосуванні терміна може спричинити неправильне розуміння правової норми.