Особливості роботи Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ  МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Кафедра державного управління та місцевого  самоврядування

 

ВИПУСКНА  РОБОТА

 

«Особливості роботи Департаменту соціальної політики виконавчого  органу Київської міської ради (Київської  міської державної адміністрації)»

 

 

студентки IV-го курсу

економічного  факультету

групи ФК - 41

Максименко Катерини Петрівни

 

___________

 

Науковий керівник

доц. Бовсунівська Ірина Володимирівна

 

___________

 

 Завідувач кафедри державного

 управління та місцевого самоврядування

 д.держ.упр., проф. Бакуменко В.Д.

 

___________

 

 

 

Київ-2013

 

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ РОБОТИ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЩОДО РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ ………………………………………………………………………..……5

1. Сутність поняття соціальна політика………………………………....5
2. Реалізація соціальної політики на державному, регіональному та місцевому рівнях…………………………………………………………………...10
3. Особливості реалізації місцевої влади в м. Києві…………………..13

РОЗДІЛ 2 АНАЛІЗ РОБОТИ ДЕПАРТАМЕНТУ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ВИКОНАВЧОГО ОРГАНУ КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ (КМДА)……..............................................................................................................17

2.1 Загальна характеристика Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) ……..……………………17

2.2 Нормативно-правова  база Департаменту соціальної  політики виконавчого органу Київської міської ради (КМДА)………………………..….23

2.3 Аналіз роботи Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (КМДА)……… …………………………………………..30

РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ  ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОТИ ДЕПАРТАМЕНТУ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ВИКОНАВЧОГО ОРГАНУ КИЇВСЬКОЇ  МІСЬКОЇ РАДИ (КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ) НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ……………………………...……39

3.1 Пріоритетні напрямки  Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (КМДА)…………..................................................39

3.2 Напрямки удосконалення роботи Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (КМДА)……………………………44

ВИСНОВОК…………………………………………………………...……..49

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….…52

ДОДАТКИ……………………………………………………………………56

 

ВСТУП

Актуальність  теми. На сучасному етапі державотворення Україна стоїть на шляху розбудови демократичної, соціальної та правової держави. У зв’язку із цим виникає необхідність формування нової системи державного управління, яка повинна забезпечити становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії.

Одним із вирішальних  чинників побудови такої держави  є проведення науково-обгрунтованої  реформи системи виконавчої влади. Реформування потребує і уся система органів виконавчої влади, у тому числі місцевих. У цьому процесі важливим є питання вдосконалення системи місцевих органів виконавчої влади та її функціонування. Адже місцеві органи виконавчої влади є дуже важливою частиною всієї політичної системи України, яка практично виконує роль незамінної основи державного управління.

На сьогодні питання конституційно-правового  статусу державних органів виконавчої влади висвітлено у працях різних науковців-правників, де зазначається, що конституційно-правовий статус державних органів виконавчої влади регулює базові суспільні відносини, які виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства, закріплюючи при цьому належність публічної влади, засади її організації та форми здійснення, а також невід’ємні права та свободи людини і громадянина, права інститутів громадянського суспільства та їх гарантії.

Актуальність  проблеми зумовили вибір теми дослідження, її мету й завдання, визначення об’єкта  та предмета дослідження.

Мета  випускної роботи – організаційно-правові засади діяльності місцевих органів виконавчої влади, особливості роботи Департаменту соціальної політики та розроблення практичних рекомендацій з удосконалення його діяльності.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

• дати визначення поняття «соціальна політика»;
• визначити реалізацію соціальної політики на державному, регіональному та місцевому рівнях;
• дати загальну характеристику Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації);
• дослідити нормативно-правову базу якою керується Департамент соціальної політики Київської міської ради (КМДА);
• ознайомитись з роботою Департаменту соціальної політики Київської міської ради (КМДА) щодо задоволення інтересів і потреб населення;
• визначити перспективні напямки роботи Департаменту соціальної політики Київської міської ради (КМДА);
• запропонувати шляхи вдосконалення роботи Департаменту соціальної політики Київської міської ради (КМДА).

Об’єктом  дослідження є діяльність Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Предмет дослідження – особливості роботи Департаменту соціальної політики Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Випускна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. Повний обсяг роботи становить 56 сторінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ РОБОТИ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ  ТА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЩОДО РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

 

 

1.  Сутність поняття соціальна політика

 

Реалізація ефективної соціальної політики – це той чинник, від якого значною мірою залежить цивілізаційний розвиток будь-якої держави. Соціальна політика передбачає забезпечення соціальної безпеки, регулювання соціальних процесів, реалізацію інтересів споживачів, створення умов для сталого людського розвитку, і займає суттєве місце в механізмі забезпечення потреб людини. Категорія «соціальна політика» широко використовується в соціальних науках, теорії і практиці державного управління, в офіційних державних документах.

Соціальна політика –  невід’ємна складова діяльності держави, відповідальної за добробут, розвиток і безпеку своїх громадян. Зважена  соціальна політика зберігає стабільність у суспільстві, що дозволяє йому розвиватися без значних потрясінь, заколотів та революцій. Соціальна політика є своєрідним «амортизатором» ринкових ризиків, тому її основним критерієм є рівень суспільної злагоди та солідарності[4].

Особливу роль соціальна  політика відіграє в суспільствах перехідного  типу, оскільки її механізми захищають  людину від втрат доходу, а населення  взагалі – від негативних наслідків  економічних реформ, структурних  трансформацій виробництва, ринкової стихії. До того ж, соціальна політика – це той інструмент, за допомогою якого влада може впливати на суспільство і отримувати підтримку політичного курсу, який проводиться. Цю величезну силу соціальної політики, точніше її гасел, особливо чітко можна спостерігати під час виборчого процесу.

Словосполучення «соціальна політика» походить від таких  родових понять, як «політика» та «соціальний». Що стосується терміну «соціальний», то варто звернути увагу на наступне. Термін «соціальний» походить від латинського «socialis» – спільний, громадський, тобто це назва всього міжлюдського, усього того, що пов’язано із спільним життям людей, з різними формами їх спілкування, взаємними обов’язками. Отже, «соціальне» – це те, що стосується суспільства і спільності, має міжособовий і спільний характер. 

В сучасних умовах термін «політика», що перекладається з грецької мови як державні і суспільні справи, визначається як особлива сфера суспільства, в межах якої здійснюється діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади індивідами й соціальними групами з метою здійснення власних запитів і потреб[6].

Виходячи з цього  соціальна політика – це система заходів інститутів суспільно-політичного життя, спрямованих на забезпечення оптимального розвитку соціальної сфери, підвищення добробуту та задоволення потреб суспільства як загалом, так і окремого громадянина. Під суспільно-політичними інститутами мається на увазі сукупність суб’єктів, які беруть участь у здійсненні соціальної політики.

Загальноприйнятим є те, що соціальна політика передбачає реалізацію комплексу заходів, які мають актуальну і довгострокову спрямованість на вирішення соціальних завдань у відповідності зі стандартами міжнародного співтовариства, здатними забезпечити прогрес на міжнародному, національному і регіональному рівнях у різних сферах суспільного життя.

Державну соціальну  політику можна визначити як певну  орієнтацію держави та систему заходів  з оптимізації соціального розвитку суспільства, відносин між соціальними  та іншими групами, створення умов для задоволення життєвих потреб їхніх представників. До того ж, соціальна політика є одним з найважливіших напрямів державного регулювання економіки і частиною внутрішньої політики держави, спрямованої на забезпечення добробуту і всебічного розвитку громадян і суспільства загалом. У цьому аспекті значення соціальної політики визначається її впливом на процеси відтворювання робочої сили, підвищення продуктивності праці, на рівень науково-технічного розвитку продуктивних сил.

Метою соціальної політики в соціальній, демократичній державі є загальний добробут, у тому числі забезпечення мінімально необхідного рівня соціального захисту різних категорій населення.

До об’єктів соціальної політики відноситься, передусім все  населення і зокрема його окремі категорії: громадяни похилого віку, безробітні, інваліди, ветерани війни, пенсіонери, багатодітні сім’ї, малозабезпечені сім’ї, самотні батьки, діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, бездомні громадяни та безпритульні діти тощо. Цим вибірковим групам відповідають окремі програми соціальної політики, спеціальні нормативно-правові акти. Отже, об’єктом соціальної політики виступає все населення країни з акцентом на найбільш уразливі та малозабезпечені верстви.

До суб’єктів соціальної політики в першу чергу належить держава, яка залишається основним і найважливішим джерелом її формування та розвитку. Саме держава та її установи й відомства гарантують можливість взаємодії соціальних груп та інших елементів соціальної структури як суспільно впорядкованого і суспільно захищеного процесу, тобто соціальної політики в масштабах країни. Отже, держава є як гарантом здійснення соціальної політики, так і її головним суб’єктом[9].

Також соціально-політичні  заходи здійснюють громадські, благодійні, релігійні та інші недержавні організації й об’єднання, політичні партії, асоціації, колективи, фонди, профспілки, і окремі особистості – професійні соціальні працівники, волонтери, благодійники, правозахисники, а також громадяни шляхом участі у громадських ініціативах і об’єднаннях, групах самодопомоги тощо. Розширення кількості суб’єктів соціальної політики є істотними чинниками для підвищення її ефективності.

Основними напрямами  соціальної політики є наступні:

– політика в сфері  доходів населення, яка передбачає встановлення соціальних стандартів життя, параметрів життєвого рівня, забезпечення зростання заробітної плати;

– політика зайнятості та охорони праці, яка передбачає законодавче  встановлення засобів охорони праці, видів і форм соціального страхування, забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, запобігання безробіттю;

– соціальний захист, що передбачає визначення та встановлення параметрів пенсійного забезпечення та інших видів соціального страхування, соціальної допомоги, соціального обслуговування, а також соціальних пільг і гарантій;

– демографічна політика, яка передбачає стимулювання репродуктивного  зростання населення, державну допомогу сім’ї, регулювання міграційних  процесів;

– політика розвитку соціальної сфери: культурна, мовна, релігійна, молодіжна, рекреаційна політика, охорона здоров’я, у сфері освіти, науки, тощо. Такі напрями можна також віднести до гуманітарної політики.

 Щодо завдань соціальної політики, то до них належать наступні:

– гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальний захист, освіту, охорону здоров’я, культуру, житло;

– досягнення гідного  рівня матеріального добробуту  і умов життя людей;

– забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили;

– орієнтація державної  політики на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій сім’ям;

– забезпечення підтримки  соціально найуразливіших верств населення;

– вплив на демографічну ситуацію в напрямі підвищення народжуваності та зниження смертності населення, збільшення тривалості життя;

– розвиток соціальної інфраструктури;

– забезпечення стабільності суспільної системи.

В основу здійснення соціальної політики у соціальних демократичних державах покладаються такі принципи, як соціальна справедливість, соціальна солідарність, індивідуальна соціальна відповідальність, соціальне партнерство.

Принцип соціальної справедливості є загальновизнаною цінністю демократичної  держави. Соціальна справедливість являється одніїю з фундаментальних цінностей суспільно-політичного життя, що виходить із принципу врівноваженості в соціальних відносинах прав і обов’язків людей, інтересів суспільства і особи, це певна відповідність між практичною роллю різних індивідів (верств) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між працею і винагородою, заслугами та їх визнанням. Поняття соціальної справедливості використовується в двох аспектах: зрівняльному та розподільчому. Завдання зрівняльної справедливості полягає у наданні всім громадянам однакових можливостей, що є виправданим в ситуації соціального старту, а також у тому випадку, коли «слабкість» одних індивідів у порівнянні з іншими, є об’єктивною. Однак, задовольняючи основні потреби особистостей на однаковому рівні, вона знижує мотивацію індивідів до продуктивної діяльності, обумовлену незадоволеними потребами, а також послаблює спонукальні мотиви до праці, творчості й успіху.

Механізмом реалізації соціальної політики є розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту. Джерелами перерозподілу є кошти найманих працівників і працедавців. Через регулювання процесів розподілу, де провідна роль належить державі, реалізується принцип розподільчої справедливості. Розподільча справедливість означає, що індивіди винагороджуються за успіх, що стимулює докладати ще більше зусиль. Разом з тим ставляться в обмежене положення ті члени суспільства, які не здатні з будь-яких, в тому числі й об’єктивних, причин до продуктивної діяльності[19].

Принцип соціальної справедливості в  цілому повинен містити в собі обидва елементи: як зрівняльний, так і розподільчий. Розбудова соціальної держави передбачає визнання рівності соціальних прав усіх громадян, незалежно від їх індивідуальних або соціальних особливостей.

Таким чином, всім громадянам гарантується певний соціальний мінімум, який виражається в мінімальній оплаті праці, мінімальній пенсії, адресній соціальній допомозі тощо. В той же час активні і працездатні індивіди повинні мати можливість отримувати на законних підставах більший обсяг матеріальних благ і послуг за свою працю.

Невід’ємною властивістю, принципом  соціальної політики є здатність  забезпечувати солідарність суспільства. Принцип соціальної солідарності випливає з почуття взаємної відповідальності, яка поєднує громадян як членів суспільства, сполучає усі покоління – минуле, теперішнє і майбутнє. Саме соціальна політика через механізми перерозподілу доходів є певною мірою засобом забезпечення суспільної солідарності, а через солідарність – таких почуттів, як патріотизм, національна гідність та національна ідентичність. Соціальну солідарність можна визначити як згуртованість суспільства, що характеризується готовністю громадян реалізовувати спільні інтереси, розв’язувати суспільні проблеми.

Принцип індивідуальної соціальної відповідальності означає, що кожен громадянин повинен передусім самостійно дбати про власний добробут, не перекладаючи цих обов’язків на державу. В реальності завжди існує небезпека, що в надії на допомогу з боку держави люди будуть прикладати менше зусиль для досягнення успіху в житті. Як показує міжнародний досвід, велике збільшення різноманітних соціальних допомог призводить до появи утриманських настроїв, орієнтації на споживання та інших настанов, що підривають ринкові принципи вільної конкуренції, опори індивіда на власні сили, орієнтації на успіх та наполегливу працю.

Також, згідно з цим  принципом, держава шляхом надання  соціальної допомоги має втручатися лише у надзвичайних та кризових ситуаціях, що виникають у громадян і які  вони не можуть розв’язати самостійно.

 

2.  Реалізація соціальної політики на державному, регіональному та місцевому рівнях

 

Державне управління соціальною сферою здійснюється всіма  гілками влади. Сьогодні реалізація соціальної політики здійснюється на державному, регіональному і місцевому  рівні (рис. 1.1).

 

 

Рис. 1.1 Рівні соціальної політики

 Відповідно до чинного  законодавства розмежуються повноваження  державних і регіональних органів  влади в реалізації соціальної політики.

До повноважень державних органів влади відноситься:

• прийняття законодавчих актів, що регулюють загальні процеси соціальної політики в Україні;
• установлення єдиної системи державних мінімальних соціальних стандартів;
• розробка і реалізація державних цільових програм, формування позабюджетних державних соціально-страхових фондів;
• фінансування державних об’єктів соціальної інфраструктури;
• надання методичної допомоги регіональним і місцевим органам управління соціальною сферою[1].

Отже, на загальнодержавному (національному) рівні задаються  стратегічні орієнтири соціальної політики держави.

До повноважень регіональних і місцевих органів влади відносяться:

• розробка і реалізація регіональних соціальних програм;
• пошук можливостей для підвищення регіональних мінімальних соціальних стандартів;
• забезпечення установ соціальної інфраструктури, що знаходяться в підпорядкуванні місцевої влади;
• нормативне оформлення й організація адресної соціальної допомоги населенню;
• перевірка потреб у визначенні й реалізації соціальної допомоги слабозахищеним прошаркам населення[2].

Отже, на цьому рівні  здійснюється конкретна реалізація соціальної політики.

Розподіл повноважень  свідчить про те, що на державному рівні  задаються стратегічні орієнтири  соціальної політики держави, а на регіональному  і місцевому рівні здійснюється конкретна її реалізація, забезпечення функціонування 80 % соціальної інфраструктури, безпосередня реалізація соціальних послуг населенню. У цілому сьогоднішній період характеризується процесами децентралізації керування соціальною сферою, передачею все більшого обсягу повноважень у реалізації соціальної політики регіональним і місцевим органам влади.

Свідомі фактори управління пов’язані із цілеспрямованою соціальною діяльністю людей, що здійснюється через  специфічні суспільні інститути (суб’єкти управління) - систему органів і організацій, що забезпечують свідомий вплив на соціальну сферу з метою досягнення визначених результатів. На державному рівні це міністерства соціального профілю (Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство охорони здоров’я, заклади соціального захисту), на регіональному рівні - відповідні органи управління, на місцевому - міські і районні органи влади, різні установи і служби соціальної допомоги на місцях. На соціальні процеси в суспільстві на всіх його рівнях впливають політичні, громадянські і релігійні організації.

Державне управління на регіональному, місцевому рівнях здійснюється представниками регіональної державної адміністрації, окремими міністерствами, керівниками виконавчих органів регіонального і місцевого самоврядування, яким держава делегує певні повноваження. Державне управління на місцевому та регіональному рівнях видає закони, що визначають статус і функції органів місцевого самоврядування, здійснює судовий і державний контроль над службами місцевого самоврядування та посадову субсидію, може розпустити органи самоврядування у випадку їхньої недієздатності.

Від характеру й обсягу взаємодії органів державної  влади з органами місцевого самоврядування та його посадовими особами багато в чому залежить ефективність здійснення не лише муніципальної та регіональної, а й державної політики. Адже на місцевому рівні вирішуються питання соціального обслуговування населення, соціально-економічні, політичні та гуманітарні проблеми, і від того, як вирішуватимуться, реалізовуватимуться державні та загальнонаціональні завдання: зміцнення основ народовладдя, утворення умов для забезпечення життєвих інтересів населення, проведення заходів щодо соціального захисту населення, стабілізація політичної системи і т. ін.

 

3.  Особливості реалізації місцевої влади в м. Києві

 

Згідно ч. 2 ст. 140 Конституції України, здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі має свої особливості, що визначаються окремими законами України. Зокрема, особливості здійснення місцевого самоврядування в місті Києві визначаються Законом України “про столицю України — місто-герой Київ”. Цей Закон визначає спеціальний статус міста Києва як столиці України. столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування додаткові обов’язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав. тож здійснення столичних функцій забезпечується органами місцевого самоврядування у місті Києві та гарантується державою[27].

Місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду.

Система місцевого самоврядування у місті Києві включає:

1. територіальну громаду міста;
2. міського голову;
3. міську раду;
4. виконавчий орган міської ради;
5. органи самоорганізації населення.

У місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування — Київська міська рада. У складі Київської міської ради діє Президія, яка є дорадчим органом ради, який попередньо готує узгоджені пропозиції і рекомендації з питань, які передбачається внести на розгляд ради. рішення президії мають рекомендаційний характер. До складу президії ради входять міський голова, його заступник по роботі в раді, голови постійних комісій ради, уповноважені представники депутатських груп і фракцій[11].

Київська міська та районні в місті ради мають власні виконавчі органи, які утворюються відповідно Київською міською радою, районними в місті радами, підзвітні та підконтрольні відповідним радам. Виконавчим органом Київської міської ради є виконавчий комітет Київської міської ради, а також відділи, управління та інші створювані Київською міської радою виконавчі органи.

Київський міський голова є головною посадовою особою територіальної громади міста Києва. Київський міський голова обирається шляхом прямих виборів відповідно до Закону України “про вибори депутатів Верховної ради Автономної республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”. Київський міський голова очолює виконавчий комітет Київської міської ради, головує на її засіданнях.

Київський міський голова, окрім своїх основних повноважень, у зв’язку з забезпеченням здійснення містом Києвом столичних функцій має ряд додаткових повноважень, зокрема:

• бере участь у підготовці проектів законів України, актів президента України і Кабінету Міністрів України, відповідних програм, що стосуються міста Києва;
• бере участь у вирішенні питань щодо проведення у місті заходів загальнодержавного та міжнародного характеру;
• бере участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу при розгляді питань, що стосуються столиці України — міста Києва;
• вносить на розгляд президента України, Кабінету Міністрів України проекти відповідних нормативно-правових актів та інші пропозиції з питань, що стосуються міста Києва як столиці України;
• бере участь у вирішенні питань щодо розміщення у місті Києві державних органів, представництв інших держав та міжнародних організацій, а також у протокольних заходах, що стосуються міста Києва;
• вносить до відповідних органів виконавчої влади пропозиції щодо передачі до сфери управління Київської міської ради, передачі або продажу у комунальну власність територіальної громади міста Києва чи у місті Києві підприємств, організацій, установ, їх структурних підрозділів та інших об’єктів, що належать до державної або інших форм власності, а також часток (акцій, паїв), що належать державі в акціонерних товариствах, розташованих на території міста Києва, якщо вони мають важливе значення для забезпечення виконання містом Києвом столичних функцій;
• дає згоду на призначення та звільнення керівників підприємств та міських органів виконавчої влади подвійного підпорядкування;
• погоджує питання щодо створення, перепрофілювання або ліквідації підприємств та організацій загальнодержавного значення, розташованих на території міста Києва;
• одержує інформацію щодо діяльності всіх підприємств, установ та організацій на території міста, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, в частині, що стосується життєдіяльності міста Києва, та впливає на виконання містом Києвом столичних функцій.

Київська міська рада утворює секретаріат ради, який здійснює організаційне, правове, інформаційне, аналітичне, матеріально-технічне забезпечення діяльності ради, її органів, депутатів, сприяє здійсненню Київською міською радою взаємодії з міською державною адміністрацією.