Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Видтворення та впизнавання

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра авіаційної психології

КУРСОВА РОБОТА

(ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА)

з дисципліни «Експериментальна психологія»

ВІДТВОРЕННЯ ТА ВПІЗНАВАННЯ (МЕТОДИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ)

Виконала :

студентка 208 групи

Гуманітарного інституту

Родюк Л. С.

Науковий керівник :

кандидат психологічних наук, доцент

Гічан І. С.

Київ 2012

РЕФЕРАТ

Пояснювальна записка до курсової роботи “Відтворення та впізнавання (методики дослідження)” : 37 с., 7 табл., 3 додатка, 26 літературних джерел.

Об’єкт – пам’ять як психічний процес.

Предмет – відтворення та впізнавання як основні процеси пам’яті.

Мета дослідження – дослідити особливості процесів відтворення та впізнавання у студентів пізнього юнацького віку (студенти І курсу).

Методи дослідження – аналіз та систематизація теоретичного матеріалу, практична частина роботи була виконана за допомогою методів: спостереження та самоспостереження, експеримент (“Методика порівняння процесу відтворення у формі пригадування і впізнавання”, “Дослідження мимовільного запам'ятовування і умов його продуктивності” за допомогою методики І. П. Зінченко).

За методикою “Порівняння процесу відтворення у формі пригадування і впізнавання” встановлено, що впізнавання слів у студентів знаходиться на значно кращому рівні, ніж пригадування. Впізнавання дається досліджуваним набагато легше, а процес пригадування додає більшої складності та затрат часу. Продуктивність процесу відтворення у формі пригадування і впізнавання у даної вибірки знаходиться на середньому рівні.

Згідно з результатами методики І. П. Зінченка по дослідженню мимовільного запам'ятовування і умов його продуктивності було виявлено, що продуктивність мимовільного запам’ятовування у студентів пізнього юнацького віку знаходиться на високому рівні.

У курсовій роботі використовувався критерій

Результати курсової роботи рекомендується використовувати при організації

навчальної діяльності студентів, в процесі побудови практичних занять з психологічних дисциплін.

Ключові слова: ПАМ’ЯТЬ, ПРОЦЕСИ ПАМ’ЯТІ, ВІДТВОРЕННЯ ТА ВПІЗНАВАННЯ, МНЕМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ, ПРОДУКТИВНІСТЬ ПАМ’ЯТІ.

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..4

Розділ І. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ДОСЛІДЖЕНЬ ПРОБЛЕМИ ВІДТВОРЕННЯ ТА ВПІЗНАВАННЯ

1.1. Загальна характеристика відтворення та його різновидів як основних процесів пам’яті…………………………………………………………………...7

1.2. Науково-теоретичний аналіз концепцій та підходів до вивчення проблеми пам’яті пізнього юнацького віку……………………………………13

Розділ ІІ. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ВИВЧЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ВІДТВОРЕННЯ ТА ВПІЗНАВАННЯ ПІЗНЬОГО ЮНАЦЬКОГО ВІКУ

2.1. Характеристика методик дослідження відтворення та впізнавання……17

2.2. Аналіз та інтерпретація результатів дослідження відтворення та впізнавання пізнього юнацького віку…………………………………………..23

2.3. Математична обробка результатів дослідження процесу відтворення у формі пригадування та впізнавання……………………………………………30

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….36

ДОДАТКИ………………………………………………………………………..39

ВСТУП

Пам’ять є однією із найцінніших особливостей людського життя. У психології вона вважається одним із основних пізнавальних процесів. Крім того – вона є своєрідною основою будь-якого пізнання.

Пам’ять пов’язує минуле людини з її сьогоденням і майбутнім та є важливим пізнавальним процесом, що лежить в основі розвитку особистості, навчання. Всі інші психічні процеси не можуть здійснюватися без участі пам’яті, тобто кожна психічна функція як би має свій мнемічний аспект.

Початок експериментального дослідження пам’яті поклали наприкінці ХІХ століття роботи німецького психолога Г. Еббінгауза, який у дослідах на собі самому намітив кількісні закони заучування, утримування і відтворення послідовностей безглуздих складів. На початку ХХ ст. французький філософ А. Бергсон протиставив “пам’ять звички”, сформовану при механічному повторенні, і “пам’ять духу”, що фіксує осмислені одиничні події біографії суб’єкта.

Роль організації матеріалу при запам’ятовуванні підкреслювалася гештальт-психологією. У психоаналізі робилися спроби пояснити забування “витісненням” неприємних, травмуючих вражень зі сфери свідомості. Інші дослідники показали складний реконструктивний характер процесу пригадування розповідей і залежність його від існуючих культурних норм, значущість соціокультурних факторів у формуванні вищих форм пам’яті.

Вітчизняні психологи тлумачать уявлення про пам’ять як про “дію у власному сенсі слова”, що має свідому мету і спирається на суспільно-вироблені знакові засоби. Поряд із довільним запам’ятовуванням вивчалось і мимовільне, досліджувалася залежність успішності процесів запам’ятовування від їхньої структури діяльності.

Проблема пам’яті є однією з традиційних проблем класичної та сучасної психології. В різних психологічних концепціях було розкрито багато загально-психологічних закономірностей пам’яті. Психологи П. Блонський, Л. Виготський, П. Зiнченко, А. Смирнов, О. Леонтьев, С. Рубiнштейн займалися дослiдженням розробки та створення конкретних рекомендацiй з метою розвитку пам’ятi в процесi навчання і одержали вiдповiдно цiннi вiдомостi про зв’язок пам’ятi з процесом навчання в рiзному вiковому перiодi, в тому числі й пізньої юності.

Отже, актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю детального вивчення процесів пам’яті, а саме – відтворення та впізнавання, з метою визначення шляхів їх покращення під час навчальної діяльності студентів.

Проблема вивчення пам’яті як професійно важливих здібностей особистості, зокрема у студентів, перебуває на самому початку своєї розробки. Закономірності пам’яті завжди проявляються у специфічній індивідуальній формі, і тому вивчення індивідуально-психологічних особливостей пам’яті сприяє як глибшому розкриттю загальних закономірностей функціонування професійної пам’яті, так і розробці методів професійного відбору спеціалістів на підставі врахування їх мнемічних здібностей.

Об’єкт дослідження – пам’ять як психічний процес.

Предмет дослідження – відтворення та впізнавання як основні процеси пам’яті.

Мета дослідження – дослідити особливості процесів відтворення та впізнавання у студентів пізнього юнацького віку.

Відповідно до сформульованої мети були розроблені такі завдання дослідження:

1. Розглянути сутність та види відтворення та впізнавання.

2. Проаналізувати основні наукові концепції та підходи до вивчення проблеми пам’яті пізнього юнацького віку.

3. Вивчити та охарактеризувати основні методи дослідження відтворення та впізнавання пам’яті.

4. Визначити характерні особливості мнемічних процесів пізнього юнацького віку.

5. Розробити емпіричне дослідження процесів відтворення та впізнавання і провести його зі студентами пізнього юнацького віку.

Гіпотеза дослідження – ми вважаємо, що у більшості студентів пізнього юнацького віку відтворення та впізнавання пам’яті знаходиться на завершальному етапі свого розвитку, а їх рівень – вище середнього.

Перевірку гіпотез виконано за допомогою методик, а саме:

Методика “Порівняння процесу відтворення у формі пригадування і впізнавання”;
Методика “Дослідження мимовільного запам’ятовування і умов його продуктивності”.

При проведенні наукового дослідження ми використовували такі методи:

аналіз психолого-педагогічної літератури;
спостереження;
теоретичне узагальнення отриманих результатів;
експеримент.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання у науковій галузі та в учбовій діяльності при організації навчально-виховного процесу студентів пізнього юнацького віку.

Розділ І. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ДОСЛІДЖЕНЬ ПРОБЛЕМИ ВІДТВОРЕННЯ ТА ВПІЗНАВАННЯ

1.1. Загальна характеристика відтворення та його різновидів як основних процесів пам’яті

Проблема пам’яті привертала увагу людей із давніх давен. У давніх греків була богиня пам’яті Мнемозина – мати 9 муз наук і мистецтв. Давній грецький драматург Есхіл (525-456 рр. до н. е.) вклав у вуста героя Прометея слова:

“Послухайте, що смертним зробив Я –

Число їм винайшов і букви навчив з’єднувати,

Їм пам’ять дав – матір муз, усього причину” [1; 88].

Наш психічний світ різноманітний. Завдяки високому розвитку психіки ми багато можемо і багато вміємо. В свою чергу психічний розвиток можливий тому, що ми зберігаємо набутий досвід і знання. Все, що ми дізнаємось, кожне наше переживання, враження чи діяння залишають у нашій пам’яті вагомий слід, який може зберігатися досить довгий час і при відповідних умовах проявлятися знову, стаючи предметом свідомості. Тому під пам’яттю ми розуміємо процес запам’ятовування, збереження і відтворення минулого досвіду й інформації.

Пам’ять є основою психіки людини. Завдяки пам’яті людина накопичує досвід, одержує знання, уміння та навички. Пам’ять є сполучною ланкою всіх психічних явищ [2].

Пам’ять є складною системою процесів, що здійснюють повний цикл перетворень інформації суб’єктом: запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування. У структурі цілеспрямованої діяльності людини ці мнемічні процеси виступають як важлива умова її ефективності. Пам’ять слушно вважають основою навчання, і його продуктивність пов’язують з повнотою засвоєння знань, тривалістю їх зберігання у часі, готовністю до адекватного використання в різних ситуаціях [3].

Особливістю пам’яті є те, що її складові виступають водночас і як автономні процеси. Звичайно, можливе таке їх поєднання, як-от у короткочасній пам’яті, коли всі процеси здійснюються послідовно, один за одним, і процес запам’ятовування одразу переходить у зберігання, а невдовзі й у відтворення (застосування), як і в забуванні відразу ж після використання. Однак у більшості випадків кожний із процесів пам’яті може здійснюватися самостійно. При цьому інші процеси можуть бути відстроченими в часі або й не відбуватися зовсім. Школяр, наприклад, добре вивчивши математику й фізику, не певен, що він десь ще використає набуті знання, крім іспитів в школі.

Процеси пам’яті треба розглядати в єдності, і не тільки в зовнішніх зв’язках і взаємній зумовленості, а й у більш тісних відносинах взаємного проникнення і закономірних переходах одного процесу в інший. Зрештою, без запам’ятовування і збереження не може бути відтворення і забування, бо треба щось запам’ятати, щоб потім відтворити чи забути. Отже, пам’ять являє собою складний, але єдиний і безперервний процес. Його детермінують і об’єднують діяльність особистості та її спрямованість на досягнення мети. Аналізуючи окремі процеси пам’яті, доводиться абстрагуватися від зв’язків і визначати кожний з них за домінуючими ознаками [4].

Отримання матеріалу з пам’яті здійснюється за допомогою двох процесів – відтворення і пізнавання. Відтворення – один з основних процесів пам’яті. Відтворення – процес актуалізації знань, вмінь, навичок, засвоєних при запам’ятовуванні. Здійснюється у вербальній і руховій формі; є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу.

Основою відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку [5].

Ефективність відтворення залежить від запам’ятовування і зберігання, тому воно пов’язане з тими самими факторами, які опосередковують якість цих процесів і одночасно забезпечують готовність до наступної реконструкції засвоєних знань.

Відомий дослідник розладів пам’яті Т. Рібо писав, що нове зникає раніше за старе, а складне – раніше за просте; спочатку забуваються недавні, погано закріплені враження від сприймання, потім – здобутки мислення, слідом за ними – почуття, звички. Вчений наголошував, що наше уявлення про себе підтримується пам’яттю; якщо пам’ять порушується, виникає її розлад, то відразу ж змінюється уявлення людини про себе [23; 239].

Для свідомого керування пам’яттю знання закономірностей відтворення не менш важливе, ніж знання закономірностей запам’ятовування. Відтворений матеріал найчастіше є реконструкцією того, що зберігалося пам’яттю. Реконструкція тим значніша, чим більший обсяг і складніший зміст матеріалу, чим слабша спрямованість на точність запам’ятовування; чим менше він заучувався; чим тривалішим був період між запам’ятовуванням і відтворенням. Репродуктивні мнемічні дії тісно пов’язані з мисленням: узагальнення того, що в оригіналі подане в деталізованій формі; конкретизація того, що подане, в більш загальному або стислому вигляді; зміна одного змісту іншим, подібним за суттю; зміщення або переміщення окремих частин оригіналу; об’єднання того, що подане окремо одне від одного, і роз’єднання того, що в оригіналі пов’язане між собою; доповнення, яке виходить за межі оригіналу.

Відтворення поділяється на такі види: впізнавання, власне відтворення, пригадування і спогади [3].

Найпростіша форма відтворення – впізнавання. Впізнаванням є відтворення, що виникає при повторному сприйманні об’єктів. Воно буває повним і неповним.

При повному впізнаванні повторно сприйнятий об’єкт одразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відтворюється час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Повне впізнавання спостерігається, наприклад, при зустрічі добре знайомої людини або при ходінні добре відомими вулицями.

Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утрудненням співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що було в попередньому досвіді. Так, почувши мелодію, людина може переживати почуття знайомого, проте буде неспроможною ототожнити її з конкретним музичним твором [6].

Впізнавання пов’язує наш досвід зі сприйманням об’єктів і дає змогу правильно орієнтуватися в навколишній дійсності. Це пошук матеріалу, що зберігається в тривалій пам’яті, та порівняння його результатів з перцептивним образом. Впізнавання включає в себе висування та перевірку гіпотези про значення об’єкта сприймання, здійснюється без перешкод, тобто перцептивний образ ніби накладається на мнемічний. Але цей процес пам’яті в будь-якому разі реалізується через мнемічні операції (найпростіші – це зовнішні дії з об’єктом, найскладніші – оперування категоріями образів об’єктів). Наприклад, впізнавання добре знайомих об’єктів відбувається миттєво ( в межах 0,05 сек.) тому, що спирається на одну характерну ознаку (наприклад на тембр голосу близької особи).

Впізнавати легше, ніж пригадувати. Наприклад, учень не може пригадати відповідь на запитання вчителя, коли ж учитель проговорює варіанти відповідей, він легко впізнає правильний. Тому потрібно привчити дітей готувати уроки так, щоб вони вміли самостійно відтворити матеріал, що є показником більш високого рівня засвоєння знань, ніж впізнавання [7].

Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згадування полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Згадування може бути довільним, коли воно зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інформацію, наприклад пригадати правило при написанні слова чи речення, відповісти на запитання, або мимовільним, коли образи чи відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Такими є явища персеверації. Під персеверацією розуміють уявлення, які мають нав’язливий характер. Образи персеверації з’являються після багаторазових сприймань певних предметів чи явищ або коли спостерігається сильний емоційний вплив на особистість [9].

Власне відтворення – мимовільне або довільне відтворення матеріалу запам’ятовування. Мимовільне відтворення становить потік асоціацій, зумовлених наявними думками, образами, емоціями, діями. В цьому разі відсутня відповідна мнемічна спрямованість. Довільне відтворення передбачає специфічну мнемічну спрямованість, яка забезпечує цілеспрямований пошук потрібного матеріалу. Це особлива розумова діяльність, опосередкована різними способами, які людина засвоює при навчанні і робить основою довільної регуляції пам’яті: аналіз, узагальнення, використання схем, планів тощо. Тому К. Д. Ушинський характеризував довільне відтворення як «працю, і працю важку», пов’язану з продовженням безлічі труднощів об’єктивного і суб’єктивного порядку [3; 187]. Довільне відтворення є найефективнішим, коли воно не дуже відстає в часі від запам’ятовування.

До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції або «виринання» у свідомості того, що неможливо було згадати відразу після його запам’ятовування. Це відстрочене відтворення раніше сприйнятого, яке здавалося забутим. Це повніше й точніше відтворення матеріалу порівняно з його станом після запам’ятовування. Основою ремінісценції, на думку І. Павлова, є зняття втоми нервових клітин, яке настає після виконання складного мнемічного завдання. Через деякий час ця втома зникає, і продуктивність відтворення зростає. Ремінісценції зазвичай проявляються під час роботи з логічно побудованим матеріалом, який викликає в індивіда ще й певні емоції [8].

Особливою формою довільного відтворення запам’ятованого матеріалу є пригадування. Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю пригадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемічних дій. Пригадування може бути складною розумовою діяльністю, яка передбачає поетапне відтворення всіх обставин та умов, за яких відбувався процес запам’ятовування об’єкта чи явища. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих знань, розвиток пам’яті як психічного процесу загалом. К. Ушинський одну з основних причин «поганої пам’яті» вбачав саме у лінощах пригадувати. Примушуючи себе пригадати, ми виховуємо впевненість у можливості пригадати, ми звикаємо не забувати[10].

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади. Спогади – локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого. У спогадах минуле життя людина співвідносить із суспільними подіями. Відтворення життєвого шляху відбувається в контексті історичних умов певного періоду, до якого людина була безпосередньо причетна. Спогади супроводжуються цілою низкою емоцій. Суб’єкт вибирає як змістові опори спогадів найбільш значущі для нього періоди життя. Об’єктом спогадів як специфічної форми відтворення є життєвий шлях конкретної особистості в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була причетна безпосередньо. Розподіл образів пам’яті в часі призводить до того, що людина знає не тільки те, що відбувається з нею в теперішній момент чи відбувалося в минулому, а й з деякою впевненістю передбачає майбутнє. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують відтворення [11].

Загальним для всіх цих різноманітних психічних процесів, які зазвичай об’єднуються терміном пам’ять, являється те, що вони відбивають або відтворюють минуле, раніше пережите індивідом. Завдяки цьому значно розширюються можливості відображення дійсності – з сьогодення воно поширюється і на минуле. Без пам’яті ми були б істотами миті. Не було б ні заснованих на минулому знань, ні навичок. Не було б психічного життя, що змикається в єдності особистої свідомості, і неможливий був би факт по суті, безперервного научіння, що проходить через усе наше життя і робить нас тим, ким ми є [12].

1.2. Науково-теоретичний аналіз концепцій та підходів до вивчення проблеми пам’яті пізнього юнацького віку

С. Л. Рубінштейн якось сказав: "Без пам’яті ми були б істотами на мить. Наше минуле було б мертве для нашого майбутнього, а важливе... безповоротно зникало б у минулому" [24; 184].

Проблема пам’ятi є традицiйною для психологiї та iнтенсивно розробляється нею як в експериментальному, так i в теоретичному планi вже з першої половини ХХ століття, що, очевидно, пов’язано з великою вагомістю процесiв пам’ятi в рiзних видах людської дiяльностi – в навчаннi, спiлкуваннi, в грi, в працi та iнше. За цей перiод створено значну кiлькiсть рiзних теорiй пам’ятi, методик її вивчення, отримані певнi результати наукових дослiджень.

Однак, не дивлячись на вагому кiлькiсть наукових здобутків даної проблеми – по вiдношенню до iнших психологiчних проблем, вона продовжує широко дослiджуватися, як у зарубiжнiй, так i у вiтчизнянiй психологiчнiй науцi. Разом з цим, ряд актуальних проблем психологiї пам’ятi залишається в станi недостатнього вивчення.

Особливе мiсце серед дослiджень пам’ятi займає розробка двох проблем:

неусвiдомленого у запам’ятовуваннi i особливостей пам’ятi в ситуацiї спiлкування [12].

Вивчення пам’яті стало одним з перших розділів психологічної науки, де був застосований експериментальний метод. Пам’ять вважалася одним з найбільш розроблених розділів психології. Але подальше вивчення закономірностей у наші дні знову зробило її однією з ключових проблем науки. Від розробки проблем пам’яті значною мірою залежить прогрес всіляких, у тому числі, здавалося б, досить далеких від психології, областей знань (техніки в першу чергу). У сучасних дослідженнях пам’яті в якості центральної, виступає проблема її механізмів [13].

Питаннями пам’яті пізнього юнацького віку у вітчизняній психології займались В. М. Андрєєва, Є. І. Степанова, Я. І. Петров, В. Я Ляудіс та інші.

Період пізньої юності, який припадає на студентський вік, – важливий етап, на якому відбувається становлення особистості фахівця, формування свідомості та досягнення першої сходинки дорослого життя.

Вітчизняна вікова періодизація визначає студентський вік терміном 17 – 25 років. Цей час відповідає етапу пізньої юності або ранньої зрілості. Водночас існують і незначні хронологічні варіації [18].

Н. Б. Іванцова характеризує період пізньої юності «періодом кристалізації професійної спрямованості особистості, періодом самовизначеності в навчально-професійному полі та поступового засвоєння майбутньої соціально-професійної ролі, що сприяє конституюванню студента як представника певного професійного співтовариства» [19; 44].

В контексті академічної успішності діяльності студентів, потрібно звернути увагу на мнемічну успішність, тобто ефективність запам’ятовування, збереження та відтворення інформації в процесі засвоєння нового навчального матеріалу. Функціонування пам’яті в період пізньої юності характеризується своїми особливостями, які необхідно враховувати з метою покращення успішності вивчення того чи іншого предмету та забезпечення ефективності розв’язування завдань, які ставляться перед студентами, опановуючими нову дисципліну.

Б. Г. Ананьєв зазначав, що розвиток функції пам’яті дорослої людини є результатом взаємозв’язку біологічного і соціального. Природне і соціальне, відображаючись в особливостях мнемічної функції, тісно пов’язані з віком, характером життєдіяльності, інтелектуальним навантаженням особи тощо. У зв’язку з цим, слід сказати, що особливістю пам’яті віку пізньої юності є також зростання можливості керування мнемічними процесами. З віком формуються вміння підпорядковувати мнемічну діяльність мовленнєвим інструкціям [14].

Наступною рисою є поступовий розвиток вербально-логічних форм запам’ятовування. Ця особливість полягає в тому, що дорослі не потребують зовнішньої опори для запам’ятовування, оскільки володіють внутрішньою логічною організацією. Доросла людина під час запам’ятовування складає матеріал у певну логічну структуру, закодовуючи потрібне у конкретні смислові групи.

Л. С. Виготський підкреслював, що основною характеристикою пам’яті віку пізньої юності є її логічна природа, що опосередкована мисленням. Це є наслідком того, що саме мислення є домінуючою психічною функцією в період дозрівання особистості: у період пізньої юності всі психічні процеси розглядаються через призму мислення [11; 289].

Окрім цього, слід зазначити збільшення швидкості запам’ятовування та збільшення об’єму пам’яті. При необхідності запам’ятати один і той самий матеріал дорослий витрачає значно менше часу [15].

А. О. Смирнов вказує на таку особливість пам’яті віку пізньої юності, як використання смислових та раціональних способів запам’ятовування. Оволодіваючи матеріалом за допомогою раціональних методів запам’ятовування, яке уже є системним і організованим, студенти запам’ятовують через мисленнєві операції: аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення. Для студента запам’ятовувати – означає мислити [9].

Важливою рисою пам’яті віку пізньої юності є довільний характер її діяльності. Адже у цей період особистість переважно свідомо ставиться до процесу запам’ятовування, висуваючи перед собою конкретну мету – завдання.

За даними В. Я. Ляудіса та П. І. Зінченка, виявлено ще одну рису пам’яті віку пізньої юності – саморегулюючу форму запам’ятовування. Дана форма виступає як цілісна система операцій, що володіє певними зв’язками, які створюють саморегулююче утворення. Ціль запам’ятати заломлюється у них як спрямованість на актуалізацію та використання в майбутньому того, що необхідно запам’ятати.

Перехід репродуктивних форм пам’яті в реконструктивні слід теж вважати ознакою мнемічних процесів віку пізньої юності. Це відбувається у зв’язку з перебудовою внутрішньої організації систем мнемічної діяльності, що забезпечують особистості актуалізацію досвіду відповідно теперішнього часу [16].

На етапі пізнього юнацького віку пам’ять виконує функцію внутрішньої самоорганізації суб’єктивного досвіду стосовно готовності людини до майбутнього. Це визначає перспективи як формування і подальшого використання досвіду і дає нам підстави говорити про таку рису пам’яті віку пізньої юності, як прогностична спрямованість.

Зі становленням людської особистості відбувається підвищення продуктивності мнемічної функції вербального характеру і набуття мнемічною системою інтегративного характеру [17].

Врахування вищезгаданих ознак допоможе визначити перспективи розвитку пам’яті студентів в контексті підвищення навчальної успішності особистості.

Аналіз результатів дослідження засвідчує, що психологічний феномен пам’яті пізнього юнацького віку характеризується такими визначальними особливостями:

зростання ролі керування мнемічною поведінкою;
наявність внутрішніх опосередкованих форм запам’ятовування;
вербалізація мнемічних процесів;
логічна природа;
збільшення швидкості та об’єму пам’яті;
довільний характер мнемічної діяльності;
прогностична спрямованість мнемічної системи;
саморегулюючі форми запам’ятовування [20].

Видтворення та впизнавання 📙 Курсовая → 🆔 48749