Вигнання Гільдебранта. Історичне значення його, як особи
Зміст
Вступ
Розділ 1. Походження
та становлення особистості
Розділ 2. Реформи
папи Григорія VII ..............................
Розділ 3. Диктатура папи Григорія VII та боротьба німецького короля
Генріха IV за інвеституру ..............................
Розділ 4. Вигнання Гільдебранта. Історичне значення його, як
особи ..............................
Висновки ..............................
Список використаних джерел…………………………………………………..38
Додаток
Актуальність теми. Скласти портрет видатної історичної особи - одне з цікавих завдань історії, як гуманітарної науки, що досліджує не лише минулі події, які мали місце в процесі життєдіяльності усього людства, але також як галузь знань про людину і його внутрішній світ. У контексті аналізу складних історичних процесів, особові якості різних історичних персонажів, що виступали на арену подій, найголовнішим чином впливали на хід подій в часовому руслі. Звичайно ж, в хитросплетіннях і негараздах людських доль не останню роль грали і час в якому жили ці видатні особистості, соціальна економічна і релігійна атмосфера, і багато іншого, але в основі причинно-наслідкових історичних зв'язків лежить все ж воля і сильний характер конкретної особи, завдяки яким калейдоскоп історичних подій наповнений такими багатими фарбами. Справедливість такого стану речей підтверджується і життєдіяльністю людини, чиє ім'я пов'язане з багатьма важливими подіями середньовічної західної Європи. Це клюнійський чернець Гільдебранд (Ildebrando, або Aldobrandeschi, або Dhiltprandus), майбутній верховний правитель престолу Петра і Павла, папа римський Григорій VII. І раз вже йдеться про представника духовної влади середньовічної західної Європи, необхідно коротко описати стан Католицької церкви, що безперечно мала колосальний вплив на роботу усіх механізмів феодальної системи. Один з церковних істориків М. Поснов у своїй праці "Історія християнської церкви", наводить цитату одного протестантського дослідника, який пише, що церква цього періоду мала перед собою велетенське завдання перемогти язичницький світ, проте, вона вступила у битву з ним тупою зброєю. Цей афоризм справедливо відмічає занепад морального ідеалу в житті церкви в період з IV по XI вв. Причини цього занепаду лежать, головним чином, в зовнішній зміні стану християнської релігії з часу Костянтина Великого. Як стверджує Поснов, цитуючи блаж. Єренонима : "Церква, після століття мучеників, стала велика могутністю і багатством, але бідна чеснотами". У цю Церкву приходили багато хто по нечистих спонуканнях, з користолюбства і честолюбства; спори і розділення між цими людьми справляли надзвичайно несприятливе враження на народ, негативним чином впливало на християнську паству. Звичайно, ми, відокремлені віками від тієї епохи, мало маємо фактів для грунтовної оцінки релігійно-морального життя тих часів, але не підлягає сумніву те, що у багатьох сучасників переважає при погляді на діяльність церковнослужителів песимістична точка зору. Розбіжності між Східною і Західною церквами, які зрештою розкололи Вселенську церкву в 1054 р., дещо розхитане політичним станом справ в Італії, а в Римі з ХI століття ослаблене папство, послужили поштовхом до церковних реформаторських рухів, починаючи з 910 року. На вістрі неминучих перетворень були ідеї оновлення і повернення до первозданної простоти і чистоти Церкви Христовой ченців клюнійського монастиря; їх чернечий світогляд виразно проявився в прагненні відокремити церкву від світу, що загруз в насильстві, жорстокості, витонченій розпусті і поголовному неуцтві самого католицького духовенства. Як пише А. Вязигин у своїй роботі "Григорій VII. Його життя і громадська діяльність" клюнійці вимагали введення заборони на шлюб духовенства і знищення симонії, оскільки в цих двох явищах вони вбачали корінь зла, що роз'їдало церкву і суспільство. За поняттями ревнителів благочестя, "пастир повинен стояти вище за паству, а живучи в шлюбі, він всенародно визнає, що і його охоплюють гріховні пристрасті і бажання; вустами, на яких не охололи пекучі цілування, він звертається до Бога, проповідує цнотливість і стриманість; руками, спаплюженими похітливим дотиком до жіночих принад, здійснює таїнства і роздає благословення". Але для здійснення такого велетенського задуму, як корінне перетворення християнської Європи, сил одного чернечого братерства, звичайно, було недостатньо. Усвідомлюючи свою слабкість, воно звернулося за сприянням до світської влади, головним чином до її могутнього представника, німецького короля, і благало його узяти в свої потужні руки важку справу перетворень, оскільки, по переконаннях тієї віддаленої пори, імператори вважалися верховними заступниками і захисниками церкви. Віддаючи дань духу часу, Оттон Великий ( 936 – 973 рр. ) відгукнувся на заклик, засудив і позбавив влади папу Іоана XII, і поклав на свою главу корону Священної Римської імперії. З цих пір справа церковних перетворень хоча повільно, але вірно посувалося вперед. Але як тільки імператор, зайнятий боротьбою з непокірними васалами, на мить випустив з уваги Рим, як там знову відновилися жахливі часи Іоана XII. Тому в середньовічному суспільстві до середини XI століття назріло бажання знайти інший спосіб викорінювання зла і швидше провести перетворення. Новий шлях був вказаний знаменитим папою Григорієм VII Гільдебрандом, що висунув на перший план ідею безперечної переваги духовної влади над світською. Ця ідея вже давно носилася в повітрі: як плід християнських переконань на відношення між духом і плоттю вона складається, більш менш ясно, вже в перші століття християнства, розвивається у творах Златоуста, Амвросія, Августина, проводиться в листах пап Геласія, Миколи I, Григорія I, Сильвестра II і багато інших. Але ніхто з них не пробував зробити її наріжним каменем всього світового порядку, всіх земних стосунків з такою нечуваною наполегливістю, як Григорій VII, що присвятив цій справі все своє рясне мінливостями життя.
Для сьогодення досвід діяльності та методів папи Григорія VII має не абияке значення, особливо в контексті взаємовідносин християнської церкви та держави. Адже в останні 20 років можна простежити тенденцію намагання відновити діалог між владою світською та вищими представниками релігійної більшості, а також зопобігти деструктивним проявам релігійної нетерпимості та релігійному фанатичному екстремізму. Проблематику цих взаємовідносин можна висловити словами сучасного публіциста священника Павла Адельгейма який писав: "Політика несумісна з духовним життям Церкви. Політика розпалює в людині пристрасть владолюбства. Симфонія влади і Церкви протиприродна і згубна для обох. Спираючись на владу, ієрархи отримують привілеї, майно, гроші і інші блага. Платять - духовною свободою. Церква потрапляє в залежність і виправдовує вчинки імперської влади, втрачаючи в очах громадянського суспільства моральний авторитет".
Визначити історичні події та з’ясувати роль Георгія VII у тогочасному житті допомогли публікації таких авторів, як Бульст-Тиле М.Л., Вязигин А.С., Васильев А.А., Грегоровиус Ф., Гончар Б.М., Д'япков С.В., Козлов М.Н., Лортц Й., Орлова Т.В., Скальфи Р., Тальберг Н., Шаповалова М.С., Явиц С. і ін. Хоча публікації цих авторів містять лише загальну інформацію з досліджуваного питання, вони значно розширюють уявлення про діяльність Георгія VII в досліджуваний нами період.
Об’єктом курсового дослідження є історія Західної Європи в XI ст.
Предметом курсового дослідження виступає Григорій VII, як особистість та релігійний і політичний діяч.
Метою курсового дослідження є аналіз та розкриття історичного портрету Григорія VII.
Виходячи з мети курсового дослідження, нами були поставлені наступні завдання:
– проаналізувати загальні свідчення про походження та становлення особистості Григорія VII;
– охарактеризувати реформи папи Григорія VII;
– визначити основні риси боротьби за інвеституру;
– розглянути повалення з правління папи Григорія VII та його всесвітньо-історичне значення як особи
Структура курсового дослідження складається з вступу, чотирьох розділів, висновку та списку використаних джерел.
Розділ 1. Походження та становлення
Григорій VII – одним із найвідоміших пап в історії римської церкви. Поза сумнівом, така яскрава історична особа як Гильдебранд, мала усі характерні якості лідера, що, у свою чергу, сприяло примноженню числа як вірних і відданих прибічників, так і лютих, наповнених ненавистю і помстою, ворогами. Як ті, так і інші, залишили свідчення про життя і діяльність Григорія VII. Тому на підставі спірних даних дату народження геніального папи доводиться шукати між 1013-1024 рр. Він народився в містечку Сована в Тоскані в сім'ї простолюдинів. При хрещенні йому дали ім'я Гільдебранд. Сам папа Григорій ніколи не згадує в документах імена своїх батьків. Очевидно, юнак мав неабиякі дарування, оскільки з батьківського дому він від'їжджає до своїх родичів, що займали не останні посади в Римі, для здобуття освіти. Його дядько Лаврентій по матері був абатом монастиря Св. Марії, розташованого на схилі Авентинського пагорба. Відомо, що цей монастир знаходився в найтісніших зв'язках зі знаменитим Клюні, в якому вже дозрівали ідеї про глобальні реформи Католицької церкви. Гільдебранд здобуває освіту, після чого попав в число осіб, наближених до папи Григорія VI. Після позбавлення влади Григорія VI Гільдебранд разом з патроном відправився до Німеччини. Там, в Кельні, він продовжив свою освіту, а після смерті Григорія перебрався в монастир Клюні, знаменитий своїми суворими правилами. Але, очевидно, Гильдебранду стіни знаменитого монастиря виявилися занадто тісними для його честолюбних і амбітних планів. Маючи твердий характер, в якому вже простежувалися якості майбутнього лідера, молодий чернець легко знаходить спільну мову з дітьми багатьох римських вельмож, які теж перебували в монастирі. Величезне враження справили на молодого Гільдебранда ідеали клюнійських насельників Іоанна Граціана і Лаврентія з Амальфи. Можна припустити, що саме в цей час в його свідомості зароджуються думки про те, що тільки рішучими і вольовими діями, в яких не повинно бути місця компромісам, можна реалізувати втілення ідей клюнійського руху.
В січні 1049 р. в Безансоне Гільдебранд зустрівся з Тульським єпископом Бруно. Після обрання папою Лев IX (це ім'я узяв собі Бруно) забрав здібного священика з собою до Риму. Гільдебранд проявив себе талановитим адміністратором і зумів швидко наповнити спорожнілу папську казну. Незабаром Лев IX призначив Гільдебранда намісником монастиря Святого Павла в абатстві, яке знаходилося в запустінні і безладі. Ченцям в їдальні прислуговували жінки, а худоба могла вільно входити в церкви через зламані двері. І тут Гільдебранд проявив себе з самого кращого боку, відновивши суворий устрій монастирського життя [1, с. 116].
Після смерті Льва IX в 1054 р. Гільдебранд виглядав найбільш вірогідним претендентом на папську тіару, проте він сам відмовився від обрання і відправився до Німеччини, аби клопотати перед імператором за кандидатуру Гебхарда Ейштадтського (Віктора II). Авторитет Гільдебранда, що вже мав сан кардинал-субд’якона, продовжував зростати. У 1057 р. він знов поїхав до Німеччини, аби просити регентшу Агнесу затвердити вибір Стефана IX, але папа тим часом помер, він заповів вибрати своїм наступником Гільдебранда.
Після смерті Стефана
партія графів Туськоло спробувала захопити
владу в Римі і посадила на Святий
Престол свого кандидата
Під час похоронів Олександра з натовпу пролунав крик «Хочемо Гільдебранда папою!» Заклик був одностайно підтриманий як простими городянами, так і кардиналами. Незважаючи на протест архідиякона, можливо награний, його перепровадили в церкву Святого Петра у Вінколі, де кардинали формально вибрали його папою. Згідно постанові Пасхального синоду 1059 р. результати виборів мали бути затверджені королем Німеччини. Гільдебранд демонстративно затримав своє присвячення, чекаючи підтвердження від Генріха IV. Тим самим папа дав зрозуміти, що має намір припинити протистояння з імператорським двором. Не дивлячись на протидію німецьких єпископів, Генріх затвердив обрання Гільдебранда. Церемонія присвячення відбулася 29 червня 1073 р. в соборі Святого Петра. Гільдебранд узяв ім'я Григорій VII, підкресливши тим самим законність обрання папою свого давнього патрона [6].
Насамперед для зміцнення власних позицій Григорій заручився підтримкою норманських вельмож Ландольфа Беневентського, Річарда Капуанського і Гізольфа Салернітанського. Проте їх предводителя Роберу Жіськара, що відносився до папи з підозрою, в 1075 р. він відлучив від церкви. У 1074 р. Григорій активно розробляв проект хрестового походу проти турок-сельджуків. Однією з цілей походу була можливість возз'єднання західної і східної церков. Проте проект був зустрінутий в багнети, і Григорій направив свою енергію на очищення церкви від двох давніх пороків: продажності і перелюбства священиків. На своєму першому синоді в березні 1074 р. Григорій видав коротку, але жорстку постанову. Надалі заборонялося торгувати церковними посадами. Священики, що купили свою посаду, або що живуть з жінкою повинні були покинути службу. Віруючим було заборонено приймати причастя від одружених або користолюбних священиків. Подібні декрети не раз видавалися попередніми папами.
Кожного разу вони викликали бурю обурення серед аморальних священиків і, фактично, ігнорувалися ними. Проте репутація Григорія як людини енергійної і наполегливого говорила про те, що цього разу до порушників дійсно будуть прийняті суворі заходи. Особливо сильне було обурення німецьких єпископів, які навіть наводили слова апостола Павла про те, що «краще одружуватися, чим бути спаленим». На своєму соборі вони проінформували папський престол про те, що швидше відмовляться від сану, чим від своїх дружин. Прімас Німеччини Зігфрід Майнцький дав єпископам шість місяців на роздуми, але ті залишилися непохитні. До вимог папських легатів єпископи відносилися з байдужістю. Не менш серйозні хвилювання були і серед священнослужителів у Франції. На Паризькому соборі Римські постанови були засуджені, а прибічники папи піддавали своє життя серйозної небезпеки. Проте завзяття Григорія зовсім не зменшилося, і він послав свої легати у всі країни Європи з правом позбавляти влади аморальних кліриків.
Весною 1075 р. Григорій сформулював так званий «Диктат папи», коротку програму, направлену на піднесення папи над всіма єпископами і навіть над світською владою. Носіння титулу «папи» було зроблене сугубою прерогативою римського єпископа. Папа визнавався неосудним і отримував виняткове право призначати і коронувати імператора. Світські власті були позбавлені інвеститури, тобто права призначати і зміщувати єпископів, а духівництву було заборонено отримувати посади від світських владик. Все це не могло не викликати гніву Генріха IV. Він оголосив Григорія узурпатором і лжемонахом. У відповідь папа відлучив Генріха від церкви, позбавив королівської гідності і звільнив його підданих від присяги королеві. Німецькі князі зібралися в Трібурі, аби вибрати собі нового короля, але лише відсутність згоди в їх рядах дозволила Генріху зберегти трон. Замість того аби піти на переговори з князями, Генріх несподівано вирішив помиритися з папою. Таємно бігши з Німеччини, він попрямував до Італії, де Григорій в замку Каносса чекав посольства від князів.
В кінці січня 1077 р. король з'явився до папи як грішник, що кається, і став благати про пробачення. Змінивши королівський одяг на дранті, він три дні простояв біля воріт замку, поки нарешті папа не зволив впустити його. 28 січня Генріх вимолив у папи пробачення за умови, що піде на переговори з князями і погодиться з вирішенням з'їзду.
Однак непостійність Генріха викликала в частини князів негативну реакцію, і 15 березня 1077 р. вони вибрали королем Рудольфа Швабського. Інші ж залишилися вірні Генріху, тим паче, що покарання з нього було зняте. Григорій демонстративно дотримувався нейтралітету, проте після того, як 27 січня 1080 р. Рудольф отримав перемогу при Флархгеймі, папа знов відлучив Генріха. Проте повторне відлучення не справило належного враження. Князі оголосили, що віднині не вважають Григорія папою [9, с. 224].
В кінці травня 1080 р. Генріх скликав в Майнці собор німецьких єпископів, на якому Григорій VII був оголошений позбавленим влади. До них приєднався Бріксенський собор італійських прелатів. У червні був вибраний папою колишній Равенський архієпископ Віберт, позбавлений влади Григорієм за симонію. Він прийняв ім'я Климент III. 16 жовтня того ж року Генріх і Рудольф зіткнулися в битві біля Мерзебурга. Військо Генріха було розбите і в паніці бігло, проте його противник Рудольф отримав важке поранення і незабаром помер. Натхненний Генріх в березні 1081 р. попрямував до Італії, аби затвердити в Римі Климента III. Генріх знайшов союзників не лише в Ломбардії, де відверто не любили Григорія, але навіть в Тоскані. У травні Генріх підійшов до Риму, але на допомогу папі підійшли вірні тосканці і нормани. Спустошивши Тоскану, Генріх повторно підступив до Риму в 1082 р. Облога тривала більше року, але все таки в червні 1083 р. Рим був узятий. Папа сховався в замку Сант-Анджело і, не дивлячись на спроби Генріха вступити в переговори, непохитно вимагав від нього скласти королівські повноваження.
Нарешті терпець короля увірвався. 24 березня 1084 р. в соборі Святого Петра Климент III був присвячений в папи, а через декілька днів він коронував Генріха імператором. Проте незабаром, дізнавшись про наближення норманів під командуванням Роберу Жіськара, Генріх втік з Риму в Читта-Кастельяну. Нормани звільнили Григорія, але піддали Рим такому жорстокому розграбуванню, що городяни, які підтримували папу, стали обсипати його прокльонами. Залишатися в Римі після цього Григорій не міг [13].
Він віддалився в абатство Монте-Касіно, а потім відплив в Салерно, де наступного року помер. За три дні до смерті Григорій відмінив постанови про відлучення від церкви всіх своїх противників, окрім імператора Генріха і антипапи Климента. Його тіло було похоронене в церкві Святого Матвія в Салерно. Григорій VII був зарахований до лиця блаженних Григорієм XIII в 1584 р. і канонізований Бенедиктом XIII в 1728 р.
Розділ 2. реформи папи Григорія VII
Вся діяльність Григорія VII витікала з його погляду на стан сучасної йому церкви, який представлявся йому в найпохмуріших фарбах.
«Безмежна скорбота і якнайглибша печаль пригноблюють мене, – пише він Гуго Клюнійському. – Східна церква по намові диявола відпала від правої віри, і споконвічний ворог там і сям вбиває християн. Коли ж погляну на країни заходу, або полудня, або півночі, то насилу знаходжу єпископів, гідних, по вступу і життю, свого сану, таких, які управляли б християнськими народами з любові до Христа, але не із-за мирських спонукань. Та і між світськими володарями я не знаю таких, хто не віддавав перевагу б своїй честі – божій, вигоду – справедливості. Ті ж, серед яких я живу, – римляни, ломбарди і нормани, в моїх очах гірше за євреїв і єретиків» [2].
«Правителі і князі світу сього, – свідчить інший лист, – всі шукають свого, а не того, що завгодно Ісусові Христу: знехтувавши всякий сором, вони пригноблюють церкву, як нікчемну служницю, і ні краплі не бояться виробляти в ній безлад, аби мати можливість задовольнити свої пристрасті. У свою чергу священнослужителі, разом з тими, що отримали в свої руки церковне годування, майже абсолютно не виконують заповідей Божих, залишають в зневазі свої обов'язки по відношенню до Бога і увірених ним овець, прагнуть, обіймаючи церковні посади, до мирської слави і надмірними витратами на себе негідно розтрачують для задоволення своєї гордості те, що при ретельному розподілі повинно було б принести користь багатьом. Між ними народ, що не лише не направляється на дорогу справедливості ні керівництвом вищих, ні узами велінь, а навіть прикладом мающих владу навчених шкідливому і супротивному Христовій вірі, живить схильність і ревно рветься майже до всього беззаконного і носить ім'я християн, не скажу без виконання свого обов’язку, але майже без пошани до віри» [14, с. 198].
Такий безрадісний стан віри і церкви, на думку Григорія, покладав на папу деякі обов'язки.
Під тиском цієї важкої відповідальності і страшного тягаря Григорію не раз доводилося переживати болісну внутрішню боротьбу. Про його душевний стан в такі важкі хвилини дає найкращу виставу відвертий лист до клюнійського абата, якому Григорій звичайно відкривав своє наболіле серце.
Суспільство, по власному визнанню Григорія, було цілком поглинено мирськими турботами і прагненнями. У обов'язку папи входило перетворювати його, змусивши шукати вічного блаженства, не упиватися красою земного життя. Обернути народ на дорогу істини Григорій вважав своїм обов'язком і покликанням. Віра в свою місію наповнювала вся його істота, і її не вбивали сповна хвилини смутку, наводячи лише до сумніву в можливості особистого порятунку, ціною якого він думав купити благо людства, позбавивши його від духовної смерті. Для загального блага і порятунку він готовий був погубити свою душу гріховним життям і мирськими прагненнями. Корінною причиною церковних і суспільних негаразд Григорій вважав саму будову сучасного йому життя, де керівне положення було зайняте світською владою, яка і за природою своєю, і за походженням не мала на нього жодних дійсних підстав [15].
Якщо злочини породили світську владу і вона вела до торжества зла, то недивно, що люди забули божественне одкровення і мету свого земного існування.
Часто торкаючись в своїх листах і окружних посланнях обов'язків пап, Григорій зупинявся частково і на їх правах. Але щоб уникнути непорозумінь і відмовок він видав коротке зведення прав і переваг римського первосвященика, як не можна погляд, що краще відображає, його на значення папської влади і її місце на християнському світі.
Григорій хотів встановити на землі царство Божиє під верховенством папи, втілити ідею торжества і перемоги духу над плоттю, оскільки звикся, щоб за святим словом йшло і здійснення його на ділі. Проникнувшись цим бажанням, вірячи в своє покликання, він сміливо кидав виклик злу, що упровадилося в світ. Переворот, запланований Григорієм, був незвичайно важкий, оскільки прагнув до корінної зміни існуючих стосунків: мала відбутися боротьба з цілим світом. Проте Григорія не страхали перешкоди, не лякав опір: за ним була свідомість правоти своєї справи, висоти і відповідальності свого сану. Земні знегоди здавалися йому нікчемними порівняно із замогильним блаженством і муками. І він безстрашно почав свою кипучу, різносторонню діяльність для досягнення того, що вважав загальним благом – для впровадження правди і справедливості на землі.
Але Григорій не кинувся зломивши голову на боротьбу за свій ідеал: він дотримував поступовість в його розкритті, погодившись з ходом і напрямом подій. Перші свої удари він направив на симонію і шлюбне життя духівництва, вимагаючи їх викорінювання у всій церкві. Такий світооб’ємлюючий характер Григорій додав своїм заходам шляхом залучення на щорік скликані собори в Римі не лише всіх сусідніх єпископів, але і вищого духівництва всього католицького Заходу. «Всі воїни князів земних, – писав папа в своїх закликах, – стають під прапори для боротьби з ворогом. Так повинно поступати і духовне воїнство Царя небесного».
10 березня 1074 року Григорій відкрив засідання першого скликаного ним собору і вже тоді, урочисто відновивши постанови проти симонії і шлюбного життя духівництва, додав їм ще більшу суворість і нещадну; всі винні в цих злочинах пастирі позбавлялися місць і санів. Миряни не сміли під страхом вічних мук відвідувати богослужіння, що здійснюються непокірними, щоб «ті хто не бажають виправитися з любові до Бога і пошани до святості свого сану – виправилися через народний осуд і сором перед прихожанами» [13].
Заборона браків духівництва і симонії не завершувала преобразовуючих прагнень Григорія: до повної свободи церкви було ще далеко, оскільки заміщення духовних посад і санів знаходилося залежно від впливу мирян. Ця залежність коренилася в самій глибині середньовічного життя. Річ у тому, що в західній Європі відвіку встановився звичай так званої інвеститури духовних сановників мирянами.
Інвеститура полягала, як відомо, в символічній передачі церковних маєтків і пов'язаних з ними привілеїв єпископам, абатам і іншим прелатам і в твердженні їх у володарських правах. Цим заходом світська влада залишала за собою верховні права на різне земельне майно, дароване в різний час церкви і що обіймало в цілому величезну площу, рівну цілій третині земель Заходу. За користування цими землями духівництво несло відомі повинності і навіть як би відбувало військову службу, виступаючи, в разі війни, в похід на чолі загонів, зібраних з церковних володінь. При тому, що панував тоді феодальних лад право інвеститури служило для королів оплотом і основою їх могутності, даючи їм необхідну військову силу для приборкання буйних і непокірних світських васалів. Тому на вищі духовні посади отримували інвеституру лише особи надійні і близькі королям [8].
Для доказу своїх верховних повноважень Григорій висунув на перший план повне заперечення за світськими князями прав власності на землі, які так чи інакше, з великими або меншими натяжками, можна було оголосити власністю св. Петра: «Що раз, по божій волі і закону справедливості, – пише папа, – поступило у володіння церкви, поки існуватиме, не може бути відторгнуто від неї», і її права повинно відновити, не дивлячись ні на які перешкоди.
Незабаром всі землі, омивані Середземним морем, так або інакше знаходилися під владою Григорія. Не задовольняючись цим, папа спрямовував свої погляди на країни віддаленого Сходу.
Григорій коливав всі засади феодальної імперії, прагнучи поставити папство на чолі світського суспільства, колишній повелитель якого повинен був передати освячені сивою стариною права римському первосвященикові як намісникові Бога на землі. Але Григорій не задовольнявся неміцною ленною залежністю: він хотів бути повним господарем Європи, а для цього потрібна була дотикова сила. Її надавала папі вже відома заборона світської інвеститури.
Заборона ця утворювала державу в державі і завдавала важкого удару королівської влади, позбавляючи її опори могутності, засуджувало її на покірливість Риму, роблячи світських васалів абсолютно незалежними від своїх королів.
Звичайно, жоден володар не міг погодитися на подібне самогубство: для кожного з них настала пора боротьби за існування, відомої під ім'ям суперечки за інвеституру. Головним борцем з боку світських володарів виступив німецький король Генріх, найбільш зачеплений папою, оскільки вся влада спадкоємця імператорської корони покоїлася на верховних правах над церковними землями і на союзі з єпископами, яких він призначав. Додатково Григорій зазіхнув і на цей відвічний союз німецьких прелатів з їх государем, він хотів повної покірливості окремих церков Риму.
Засобом для досягнення повного духовного верховенства папа вибрав допомогу нижчих кліриків, вимагаючи від них принесення скарг до Риму на різні церковні небудови і зловживання єпископів. Багато хто обумовлював безневинних з особистої помсти; інші ставили умови своїм начальникам, загрожуючи в разі їх неприйняття доносом до Риму.
Узи покори розхиталися повсюдно, і вище духівництво в переважній більшості було страшно озлоблене проти Григорія, оскільки незрідка слідство відкривало брехливість звинувачень, яким папа повністю довіряв. Щоб уникнути подібних сумних випадків йому було необхідне знання всього, що відбувається навіть у віддалених куточках світу. Для цієї мети служили легати: вони через послів або листами повідомляли Григорія як можна частіше про всі випадки в тих країнах, куди були послані. Незрідка папа покладав і на мирян обов'язок стежити за подіями і доносити про їх хід до Риму.
Сувора таємниця покривала всі ці стосунки: Григорій, вважаючи за краще не довіряти паперу своїх заповітних намірів, віддавав розпорядження у вигляді із усних доручень. Якщо необхідно було написати, то папа писав коротко; «лише крайня необхідність заставляє нас, – говорив він, – писати обширні листи». Але і тоді суть доручень звичайно передавалася усно. Листи, що проте збереглися, як не можна краще вводять в круг його діяльності і показують, що разом зі світовими питаннями йому доводилося приділяти багато часу складним обов'язкам пастиря. Він гірко скаржився, що не має досить дозвілля для молитви, яку звикся здійснювати з якнайглибшим благоговінням і сльозами; зі всіх кінців християнського світу до нього поводилися із запитами і подивами: жінки, покинуті чоловіками, просили його про допомогу; чоловіки, що одружилися, забороняються церквою, або клопотали про розлучення, або благали не розбивати їх родинного щастя. Папа повинен був стежити, щоб сардінське духівництво голилося, християни Карфагенів почитали свого єпископа, іспанці не впадали в ухилення від звичайних форм богослужіння, шотландці не продавали своїх дружин, данці не палили своїх відьом. Все, що не покоряються римському первосвященикові, підлягали покаранню [10, с. 234].
Улюбленою карою Григорія за велику і малу провину була анафема, тобто відлучення від церкви: все його правління є їх безконечним ланцюгом; майже всі жителі Франції, Італії і Німеччини накликали на себе небезпеку відлучення, одні за своїх провині, інші за спілкування з винними. Там, де не діяла анафема, Григорій удавався до меча, обурення підданих і підлеглих, аби змусити покорятися волі Бога, вираженій його вустами. Такі були ідеали Григорія і засоби, висунуті їм для їх досягнення. Не слідує, проте, забувати, що, прагнучи з'єднати в своїй особі вищу духовну і світську владу, Григорій розкривав свої корінні прагнення в тісній залежності від загального ходу і напрями подій. Та і засоби його були придатні лише там, де обставини підготували для них вдалий грунт. Це довела сповна невдача його французької і англійської політики. Інакше склалися справи в Германії, де перемога була легша, більш досяжна, а торжество повніше, оскільки жертвою повинен був стати спадкоємець домагань імператорства на світове верховенство, боротьба з яким наповнює собою майже все правління Григорія.
Розділ 3. Диктатура папи Григорія VII та боротьба
німецького короля генріха iv за інвеституру
Ставши папою, Григорій без коливань застосував революційну тактику для досягнення своїх цілей. Наприклад, в 1075 р. він наказав всім християнам бойкотувати священиків, що жили в браку або позашлюбному співіснуванні, і не приймати їх послуг відносно таїнств і ін.
Таким чином, священики вимушені були вибирати між своїми зобов'язаннями перед дружинами і дітьми і зобов'язаннями перед своїми прихожанами. У результаті опори цьому рішенню в церквах відбувалися відкриті мятежі. Тих, хто виступав проти браку духівництва, били і закидали каменями.
Один автор в памфлеті під назвою «Апологія проти тих, хто кидає виклик масам священиків», заявляв, що християнство «топчуть ногами». «Про що інше говорять навіть жінки за прядкою і ремісники в майстернях, – запитував він, – як не про змішення всіх людських законів, про раптові хвилювання серед населення, нових зрад своїх панів слугами і недовірі панів до своїх слуг, про ганебне порушення віри серед друзів і рівних, про змови проти влади, даної Господом?.. І все це за підтримки авторитету тих, кого іменують вождями християнства» [6].
Протягом останніх десятиліть XI ст. партія папи почала шукати в хроніках історії церкви той правовий авторитет, який підтримав би верховенство папи над всім духівництвом, а також незалежність духівництва від всієї світської сфери, а по можливості і перевага над нею. Партія папи спонукала учених розвивати науку права, яка дала б робочу основу для втілення в життя основних цілей політики папи. У той же самий час партія імператора також почала розшукувати древні тексти, які підтримали б справу імператора проти узурпаторства папи.
Проте не існувало такого юридичного форуму, куди могли б поводитися зі своєю справою папство або імператорська влада, хіба що до самого папи або імператора. Це був воістину головний революційний момент в ситуації. У 1075 р. папа Григорій VII відгукнувся на нього, «заглянувши у власні груди» і написавши документ під назвою «Dictates Рара» (Диктати папи), що складався з двадцяти семи чітких положень і начебто адресований виключно самому собі, де говорилося серед іншого наступне:
1. Римська церква заснована одним лише Господом.
2. Римський єпископ один по праву зветься уселенським.
3. Він один має право позбавляти влади і відновлювати єпископів.
4. Папський легат, навіть якщо він нижчого рангу, на соборі має перевагу над всіма єпископами і може ухвалити вирок про позбавлення влади проти них.
- Виготовлення бітумів
- Виготовлення дитячого пюре з манки
- Виготовлення заготівки за допомогою лиття та штампування
- Виготовлення клеєного щита
- Виготовлення морозива
- Виготовлення нетканий матеріалів
- Виготовлення та продаж меблів
- Вивчення та формування купівельного попиту на торговельному підприємстві
- Вивчення та формування товарного асортименту на роздрібному торговельному підприємстві та шляхи його удосконалення
- Вивчення творчості Валерія Шевчука на уроках української літератури в старших класах
- Вивчення технології виготовлення ковбаси вареної та процесів, які протікають під час її виготовлення
- Вивчення української мови
- Вивчення фразеологічних одиниць сучасної англійської мови у старших класах
- Вивчення фразеологічних одиниць сучасної англійської мови у старших класах
