Євроатлантична інтеграція України

Оглавление

Вступ 2

РОЗДІЛ 1. База співробітництва України з НАТО 6

1.1. Нормативно  – правова база відносин України  і НАТО 6

1.2. Основи  функціонування НАТО. 8

РОЗДІЛ 2. Полеміка навколо вступу України до НАТО. 12

2.1. Виникнення  полеміки 12

2.2.Протистояння української влади з питання вступу до НАТО 14

РОЗДІЛ 3. Переваги вступу України до НАТО 19

3.1. Перспективи  національного ОПК у разі вступу  України до НАТО 19

3.2. Переваги  вступу в НАТО для країни  і її громадян 21

3.3. Аналіз  наслідків вступу України до  НАТО для її взаємовідносин  з Росією. 23

Висновки 28

Список використаної літератури 31

Вступ

Актуальність  теми дослідження. Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року Україна стала повноцінним суб’єктом міжнородних відносин. Цей факт зумовив ряд наукових та практичних розробок у сфері міжнародних відносин. Адже, для здійснення ефективної зовнішньої політики держави необхідні і стабільний зовнішньополітичний курс, і нормативно-правова база даних відносин, і наукове обґрунтування, дослідницькі роботи і практичні розробки з даних питань. Саме тому значна кількість українських та зарубіжних науковців значну увагу приділяють геополітичному положенню України, історико-політичному аналізу її зовнішньої політики, розробці нових альтернативних стратегій її відносин з іншими державами. Власне і політичні діячі не стоять осторонь даної проблеми. Адже для керівництва держави дане питання є вкрай актуальним. Ґрунтовне розуміння основ міжнародних відносин, особливостей регіону та геополітичних та державних інтересів України дає змогу зробити зовнішню політику України поступовою, ефективною та стабільною. Особливої уваги дане питання здобуло 1 травня 2004 після вступу більшої частини сусідів України першого порядку до Європейського Союзу та ратифікації Верховною Радою України Конвенції про Єдиний Економічний Простір. Адже саме в ці умови вимагають від України рішучості щодо визначення своїх зовнішньо-політичних пріоритетів та державних інтересів.

Саме тому ряд українських, зарубіжних дослідників, інститутів політичних, соціологічних досліджень приділяють значну увагу як науково-теоретичним розробкам так і практичним рекомендаціям у даній сфері. Зокрема, О.М. Паламарчук та О.В. Баган ґрунтовно досліджують геополітичне положення України, що відповідно дає змогу аналізувати її можливості як суб’єкта міжнародних відносин. У свою чергу О.І. Шаблій подає інше бачення принципів визначення геополітичного положення, тобто він акцентує на зовсім інших аспектах. Інститут Відкритик Досліджень НАН України на чолі з науковцями В.Р. Колодком, В.А. Ткаченком, Г.В. Балашовим, А.І. Грищенком, О.І. Ляшенком, Л.П. Сопруцьким розробили ряд практичних розробок по ефективному використанні геополітичного положеня нашої держави у її міжнародних відносинах.

Проте багато українських  дослідників присвятили свої наукові  розробки і вужчим питанням. Наприклад, відносини України з Європейським Союзом досліджували у свої працях В.О. Вакулевич, В.О. Копійка, Т.М. Шинкаренко, М.А. Попович. Ці науковці вважають розвиток тісних взаємовідносин України з Європейським Союзом єдиним правильним зовнішньо-політичним курсом України, виходячи з економічних, політичних та культурних традицій. Проте дослідники даного питання такі як, В.В. Бойцова, О.І. Ляшенко, Л.П. Сопруцько з іншої точки зору підходять до розгляду даної проблеми. На їхню думки, якщо і розглядати можливість вступу України і Європейський Союз, то це повинно здійснюватись лише після повного утвердження України як суб’єкта міжнародних відносин таекономічно і культурно розвиненої держави. Викладачі кафедри політології Львівського Національно університету імені І.Я. Франка провели ряд політико-соціологічних досліджень на тему України і НАТО. В основному ці дослідження дають змогу проаналізувати, яка користь від вступу України в НАТО для нашої держави так і для Північно-Атлантичного Альянсу.

Зарубіжні науковці також  приділяють значну увагу аналізу  геополітичного положення та міжнародних  відносин за участю України, а також  проводять ґрунтовні дослідження  по даних темах. Зокрема це З. Бжезинський, Д. Руж мон, В. Гжегож, В. Гринев, А. Гугель, А. Мошес, Є Козакевич, В. Іванов та інші. Такі ґрунтовні теоретичні, методологічні та практичні розробки по даній темі дають змогу дослідити та проаналізувати її об’єктивно.

Мета роботи— аналіз становища та діяльності України як суб’єкта міжнародних відносин і можливого вступу до НАТО

Завдання роботи: Дослідження геополітичного становища України Аналіз нормативно-правової бази відносин України і НАТО

Об`єктом є українська держава як суб’єкт міжнародних відносин та напрямки її зовнішньої політики.

Предметом є політичні, економічні та культурні відносини України з державними союзами та міжнародними організаціями в контексті її геополітичного становища за період від її становлення як повноцінного суб’єкта міжнародних відносин.

Хронологічні рамки. Для відтворення повної картини буде досліджена еволюція відносин Україна – НАТО з 1991 – 2010рр.

Географічні рамки охоплюють увесь регіон Центральної та Східної Європи, але основний акцент робиться на Україні.

Наукова новизна  роботи визначається недостатньою науковою розробкою цієї проблеми, обмеженістю оцінки розширення НАТО тільки з позитивної, або з негативної точки зору. На сучасному етапі Україна стикається із широким спектром питань у забезпеченні своєї безпеки. На стратегічному рівні, це, насамперед формування нової архітектури системи європейської безпеки. Подальше розширення НАТО на Схід призвело до того, що Україна вздовж західних, південно-західних та південних кордонів межує з країнами Північноатлантичного альянсу, що є стабілізуючим фактором для безпеки держави, насамперед з огляду на відмову країн-кандидатів від територіальних претензій до сусідів. В той же час зберігається напруженість пов'язана з певними розбіжностями національних інтересів України та суміжних держав, воєнно-політичною нестабільністю та конфліктами в сусідніх державах через знаходження частини території України у так званому "поясі нестабільності", який простягається від Балкан до Кавказького регіону. Реальністю є те, що існує наявність територіальних претензій до України. Незважаючи на те, що формально такі претензії відсутні, незавершеність процесу демаркації і делімітації кордонів України може зумовити виникнення протиріч і непорозумінь у сфері спільної економічної діяльності на їх окремих ділянках. Зберігається неадекватне ставлення до зовнішньої та внутрішньої політики України з боку провідних регіональних та світових держав. Простежуються спроби втручання у політичні та економічні процеси, здійснення спрямованого інформаційного впливу, прихованого економічного тиску, надання моральної й фінансової підтримки окремим внутрішнім політичним силам.

Структура курсової роботи. Ця курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, підрозділів та висновків.

РОЗДІЛ 1. База співробітництва України з  НАТО

1.1. Нормативно –  правова база відносин України  і НАТО

Початком співпраці України  та НАТО прийнято вважати листопад 1992 року, коли відбувся офіційний візит Генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера в Україну. Того ж року Президент України Леонід Кравчук відвідав штаб-квартиру НАТО у Брюсселі. 8 лютого 1994 року Україна, перша з пострадянських країн СНД, підписала рамкову угоду програми НАТО “Партнерство заради миру”, а 14 вересня 1995 року було офіційно затверджено індивідуальну програму партнерства України з НАТО [40, ст. 211]. Наступним кроком, який наближав Україну до Північноатлантичного альянсу, стало підписання Хартії про партнерство України з НАТО у Мадриді 9 липня 1997 року [32, ст. 9]. Хартія представляє собою документ, на основі якого визначаються сучасні умови світової безпеки, ролі НАТО у її підтриманні, становища та значення України у процесі збереження миру, взаємовідносини України і НАТО, зобов’язання України перед країнаим- членами НАТО. Вона складається із 5 розділів: кожен з яких регламентує відносини у певній сфері діяльності. “Україна та Організація Північноатлантичногодоговору (НАТО) і її держави-члени, спираючись на зміни у середовищі безпеки в Європі, будучи переконаними, що незалежна, демократична та стабільна Україна є одним з ключових факторів забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому беруть на себе зобов'язання у подальшому розширити та посилити своє співробітництво та розвивати особливе та ефективне партнерство, яке сприятиме забезпеченню більшої стабільності та спільнихдемократичних цінностей в Центрально-Східній Європі” [29, ст. 31].

У листопаді 1998 року було презентовано програму співробітництва з НАТО до 2001 року. У документі вказувалося, що стратегічною метою України є  повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур та повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки. Державна програма співробітництва України з НАТО розрахована на 2001 - 2004 роки [6], є логічним продовженням попередньої і має на меті забезпечити максимально повне та якісне виконання Хартії. На нашу думку, дана “Програма дій Україна - НАТО” забезпечує реалізацію “Хартії про партнерство України з НАТО” на державному рівні, також її реалізація підтверджена Указом Президента України від 27 січня 2001 року.

Основним документом, де розроблені практичні рекомендації, що партнерських стосунків України  і НАТО є План дій Українга – НАТО, що ухвалений на засіданні Комісії Україна – НАТО на рівні міністрів закордонних справ, в м. Прага 22 листопада 2002 року. Цей План дій було розроблено відповідно до рішення Комісії Україна-НАТО з метою поглиблення і розширення відносин Україна-НАТО. Метою цього Плану дій є чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для досягнення її мети повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки і для створення стратегічних рамок для існуючого і майбутнього співробітництва Україна-НАТО відповідно до Хартії.

Професори Нью-Йоркського університету Стейнгер Г. Та Сейнер Дж. проаналізувавши основну законодавчо-правову базу взаємовідносин України з НАТО, зробили висновок про належний рівень декларованих положень та практичних розробок та рекомендацій, що повинні сприяти втіленню поставленої мети та завдань даних взаємовідносин.  Проте нормативно закріплена діяльність між Україною і НАТО все ж не визначає готовність до подання заявки на вступ до цієї міжнародної структури. [19, ст. 405]. Відомо, що для цього держава-претендент має відповідати ряду вимог не тільки соціально-економічного характеру. Мають бути врегульовані питання щодо територіальних претензій до країн-сусідів (спір України і Румунії щодо острову Зміїний досі не розв'язано), потрібно провестимодернізацію військової техніки згідно із стандартами НАТО. Водночас, певний оптимізм можуть давати результати роботи комісії Україна-НАТО у Рейк'явіку так і те, що президент України підтвердив, що Україна готова до співробітництва з Альянсом до тієї межі, на яку погодиться сам Альянс [10, ст. 17]. На нашу думку перспективи членства України в НАТО передусім залежать від того, чи зуміє Україна довести правдивість свого європейського вибору, чи вона й надалі коливатиметься між Росією та Європейським союзом, вважає експерт. Британський аналітик Джеймс Шер, який консультує НАТО з питань України, вважає, що “українській стороні не варто сподіватися на оголошення в НАТО кардинальних змін у статусі України”. Дж.Шер наголосив: “звичайно НАТО має політику відкритих дверей, проте рішення географічного розширення, яке відбувається, потребуватиме більше стратегічних міркувань від урядів країн НАТО, ніж вони уявляли” [19, ст.321]. Можна по-різному оцінювати альянс і його рух на Схід та міру корисності для України співробітництва з НАТО, але неможливо не рахуватися з цією найпотужнішою і впливовою військово-політичною структурою.

Таким чином, відносини України  з НАТО ґрунтовно закріплені у  нормативно-правових документах, що дає  позитивний результат у практичному  співробітництві. На нашу думку розвиток відносин з альянсом сприяє підвищенню ролі України в системі європейської безпеки, проведенню військової реформи  та зміцненню демократичних перетворень  у країні. У кінцевому підсумку, він сприяє зміцненню безпеки  держави.

1.2. Основи функціонування  НАТО.

З метою бiльш тiсної євроатлантичної iнтеграцiї Україна продовжуватиме проводити внутрiшню полiтику, основану на змiцненнi демократiї та верховенствi права, повазi до прав людини, принципi розподiлу влад i незалежностi судiв, демократичних виборах вiдповiдно до норм Органiзацiї з безпеки та спiвробiтництва в Європi (ОБСЄ), полiтичному плюралiзмi, свободi слова, повазi до прав нацiональних та етнiчних меншин та недискримiнацiї за полiтичними, релiгiйними або етнiчними ознаками. Це включатиме забезпечення адаптацiї чинного законодавства для втiлення зазначеної полiтики.

Зважаючи на орiєнтацiю  зовнiшньої полiтики України на європейську i євроатлантичну iнтеграцiю, включаючи її заявлену перспективну мету v членство в НАТО,Україна продовжуватиме розвиток законодавства, базуючись на загальних принципах демократiї та мiжнародного права.

Важливим елементом реформування правової системи є участь у конвенцiях Ради Європи, якi встановлюють спiльнi стандарти для європейських країн. Зусилля мають бути спрямованi на реформування правоохоронних структур, удосконалення механiзмiв забезпечення дотримання i виконання всiма державними та громадськими структурами принципу верховенства права, посилення ролi структур, що захищають громадянськi права.

Цiлi НАТО

1. змiцнення демократичних i виборчих iнституцiй;

2. змiцнення повноважень та незалежностi судової влади;

3. сприяння постiйному розвитку i змiцненню громадянського суспiльства, верховенству права, захисту основних прав людини i громадянських свобод;

4. забезпечення свободи  вiросповiдання;

5. забезпечення свободи  зiбрань;

6. завершення адмiнiстративної реформи;

7. змiцнення цивiльного демократичного контролю над Збройними Силами i сектором безпеки в цiлому;

8. боротьба з корупцiєю, вiдмиванням грошей та незаконною економiчною дiяльнiстю шляхом економiчних, правових, органiзацiйних i правоохоронних заходiв; проведення необхiдних заходiв для вилучення зi списку FATF, зокрема прийняття та iмплементацiя закону, який вiдповiдає стандартам FATF;

9. забезпечення рiвноваги мiж трьома гiлками влади v законодавчою, виконавчою та судовою v шляхом конституцiйних i адмiнiстративних реформ i забезпечення їхньої ефективної спiвпрацi.

Україна i НАТО мають спiльне бачення об-єднаної i вiльної Європи i спiльну рiшучiсть боротися з тероризмом, розповсюдженням зброї масового знищення (ЗМЗ), регiональною нестабiльнiстю та iншими загрозами безпецi.

Реформа у галузi оборони i безпеки

Принципи 

Україна залишається вiдданою подальшому проведенню реформ у галузi оборони та безпеки, спрямованих  на реструктуризацiю та перетворення нацiональної структури оборони та безпеки на демократично контрольовану та ефективну органiзацiю, що здатна забезпечити державний суверенiтет i територiальну цiлiснiсть та сприяти змiцненню миру та стабiльностi в євроатлантичному регiонi.

Запроваджуючи цi реформи у галузi нацiональної оборони i безпеки, Україна прагне адаптувати свої структури i завдання до загроз безпецi, якi змiнюються, на євроатлантичному просторi, вiдiйти вiд принципу ?кругової територiальної оборони країни¦, враховувати необхiднiсть розвитку як воєнних, так i невоєнних аспектiв врегулювання криз. В той час як зусилля, зосередженi на реформуваннi Збройних Сил України, залишатимуться прiоритетом, у контекстi нових загроз безпецi Україна прагне бiльш повно використовувати сили та засоби Держкомкордону, МВС та МНС. Реформа iнших силових структур, таких як Прикордоннi вiйська, посилить можливостi України щодо запобiгання нелегальному перемiщенню наркотичних, радiоактивних та iнших заборонених речовин, людей, передачi технологiй подвiйного призначення, а також боротьби з транскордонною злочиннiстю.

Цiлi

1. реформування Збройних  Сил України з метою перетворення  на добре пiдготовленi та оснащенi, бiльш мобiльнi та сучаснi збройнi сили, здатнi вiдповiдати на загрози безпецi, захищати територiю держави та робити внесок до миротворчих i гуманiтарних мiсiй пiд егiдою мiжнародних органiзацiй;

2. посилення цивiльного контролю над Збройними Силами України та iншими вiйськовими формуваннями, включаючи пiдвищення рiвня спiвробiтництва зПарламентом i посилення його контролю, а також бiльш активну участь цивiльних осiб у процесi прийняття рiшень у галузi безпеки;

3. змiцнення державних структур з метою покращання реагування на виклики, пов-язанi з невiйськовими i асиметричними загрозами;

4. посилення державної  мiжвiдомчої координацiї мiж Мiнiстерством оборони, Мiнпромполiтики, Прикордонними вiйськами, МНС i МВС з метою покращання реагування на наслiдки природних та антропогенних катастроф, включаючи терористичними акти;

РОЗДІЛ 2. Полеміка навколо вступу України  до НАТО.

2.1. Виникнення полеміки

Питання про майбутню геополітичної  ролі України було піднято ще до остаточного здобуття країною незалежності: у прийнятій в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет проголошувалося  намір УРСР стати в майбутньому  постійно нейтральною державою, яка  не бере участі у військових блоках. Однак уже в липні 1993 року Верховна рада затвердила «Основні напрями зовнішньої політики України», де йшлося про участь України в «загальноєвропейській  структурі безпеки», створеної на базі в тому числі і НАТО.

У липні 1997 року була підписана  Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО. У січні 2001 року з метою реалізації положень Хартії була затверджена Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки.

8 липня 2002 президент України  Леонід Кучма указом ввів в  дію рішення Ради національної  безпеки і оборони (РНБО) «Про  стратегію України щодо Організації  Північноатлантичного договору (НАТО)»,  де прямо ставилася мета вступу України в альянс. У листопаді того ж року Верховна рада прийняла «Рекомендації парламентських слухань про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО». У документі вказувалося, що євроатлантична інтеграція відповідає «життєво важливим інтересам українського народу». У числі благ від інтеграції в альянс в «Рекомендаціях» перераховуються зміцнення національної безпеки, розвиток демократичних інститутів і громадянського суспільства, захист прав і свобод людини, гарантії незалежності, територіальної цілісності та суспільного прогресу для України.

У документі пропонувалося  закріплення курсу на вступ України  в НАТО на законодавчому рівні, рекомендувалося  домогтися приєднання України до програм підготовки до членства в альянсі, включаючи План дій щодо членства (ПДЧ), розширити роботу з досягнення сумісності українських збройних сил до стандартів НАТО, а також забезпечити широке інформування громадськості з метою сформувати «об'єктивне сприйняття» альянсу в українському суспільстві.

У червні 2003 року за підтримки  парламентської фракції Партії регіонів прем'єра Януковича був прийнятий закон «Про основи національної безпеки», який відносив до основних напрямів державної політики в цій галузі «набуття членства в Європейському союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу ».

У квітні 2004 року Кучма своїм указом схвалив підготовлену під керівництвом Януковича Стратегію економічного і соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки. В якості мети її авторами ставилося максимально швидкий вступ України в НАТО: в документів 2004 року прогнозувалося, що воно могло статися в 2008 році. Для цього планувалося приєднатися до ПДЧ уже в 2004 році.

Зародження серйозної  полеміки між різними політичними  силами України з питання про  членство України в альянсі відбулося  в 2004 році, що було викликано закінченням  терміну повноважень президента Кучми і процесами, пов'язаними  з передачею влади, закінчивши «помаранчевою  революцією».

Основна полеміка про північноатлантичному курсі з тих пір проходить  між політичними таборами Януковича  і Ющенка, які в 2004 році були суперниками  на виборах. Ситуація характеризується, з одного боку, законодавчо закріпленим  курсом України на вступ до НАТО, а з іншого - тим, що, за даними соціологічних  досліджень, лише менше третини громадян України підтримують північноатлантичну інтеграцію, а більше половини виступають проти приєднання країни до альянсу.

Таким чином, будь-який референдум по НАТО, проведений на Україну, дасть  негативний результат і відсуне  перспективу приєднання, що робить питання про референдум сам по собі предметом протистояння між  прихильниками і противниками вступу в альянс.

2.2.Протистояння української влади з питання вступу до НАТО

У протистоянні з питання  про вступ в НАТО, яке тривало  на Україну весь період президентства  Ющенка, брали участь у тому числі  й органи місцевого самоврядування південного сходу України, де міськради  кількох міст оголошували території  своїх населених пунктів територією без НАТО. Дані рішення згодом опротестовувалися  прокуратурою і визнавалися незаконними  в судовому порядку. Однак основні  події відбувалися в Києві.

Президент Віктор Ющенко вважав отримання ПДЧ дуже важливим завданням  для країни, а саму можливість його ненадання в кулуарах міжнародних  заходів характеризував як «катастрофу, трагедію». Тим не менш, цей План Україна так і не був наданий.

У 2006 році, після формування Антикризової коаліції, лідером якої став Янукович, Віктор Ющенко запропонував усім пройшли в парламент партіям  підписати «Універсал національної єдності», пов'язуючи це зі своєю згодою на затвердження Януковича в якості прем'єр-міністра. Основний викликала  суперечності проблемою, поряд з  традиційним для України мовним питанням, був пункт про вступ  до НАТО.

Спочатку Ющенко пропонував його в формулюванні: «Приєднання  до Плану дій щодо членства в НАТО». Однак через позицію Партії регіонів формулювання було скорегована - і в  підписаній 3 серпня 2006 року документи  мала вигляд: «Взаємовигідна співпраця  з НАТО відповідно до закону" Про  основи національної безпеки України "(у редакції, чинній на дату підписання цього Універсалу). Вирішення питання  про вступ до НАТО за наслідками референдуму, який проводиться після  виконання Україною всіх необхідних для цього процедур ».

Полеміка між Ющенком  і Януковичем продовжилася і після  Універсалу: так, прем'єр у своїх  заявах говорив про перенесення  рішення по ПДЧ, в той час як президент - про те, що країна не має  наміру відкладати приєднання до плану. 13-14 вересня 2006 Віктор Янукович відвідав Брюссель для переговорів з керівництвом альянсу та участі в двосторонньої комісії Україна-НАТО. Перед цим пройшли його консультації з президентом. Ющенко і його оточення хотіли, щоб в Брюсселі прем'єр заявив про згоду уряду виконувати програму інтеграції в НАТО: це дозволило б приєднатися до ПДЧ на саміті в Ризі в кінці листопада 2006-го.

Однак, незважаючи на цей  тиск, Янукович в Брюсселі заявив, що питання членства та співробітництва c альянсом не пов'язані один з одним, і Україні приєднуватися до ПДЧ не готова. Ці слова викликали публічну критику з боку президента Ющенка та міністра оборони Анатолія Гриценка, вони заявили про помилковість такої позиції і про порушення Універсалу та домовленостей.

Лист трьох

18 грудня 2007 після дострокових  парламентських виборів і формування  «помаранчевої» коаліції з Блоком Юлії Тимошенко (БЮТ) і «Нашою Україною-Народної Самооборони» (НУНС), на пост прем'єра повернулася Юлія Тимошенко, а головні противники якнайшвидшого приєднання до НАТО з Партії регіонів перейшли в опозицію. Це призвело до активізації зусиль з отримання ПДЧ для України.

15 січня 2008 стало відомо, що президент, прем'єр і спікер  парламенту Арсеній Яценюк підписали  так зване «лист трьох», в якому  висловлювалася готовність приступити  до виконання ПДЧ і надія  на його отримання на саміті  НАТО в Бухаресті 2-4 квітня 2008 року. Також документом передбачалося збільшення бюджетних асигнувань на «роз'яснювальну роботу».

Підписання листа викликало  кризу у Верховній Раді. Починаючи  з 18 січня фракції Партії регіонів і Компартії вдалися до блокування президії і трибуни парламенту. Вимоги депутатів грунтувалися на тому, що спікер Яценюк не мав права підписувати такі документи без консультацій з парламентом і перевищив свої повноваження, тому його підпис повинен бути відкликана, або повинне бути знайдене рішення, яке зробить неможливим вступ до НАТО без схвалення з боку більшості українців.

Сам лист «регіонали» характеризували  як не відображає позицію українського народу і вимагали прийняти рішення про проведення референдуму перед будь-якими діями щодо вступу в НАТО.

Однією з пропозицій «регіоналів» було проведення референдуму, який би визначив політику України з питання  про НАТО лише в короткостроковій перспективі - на найближчі 5 років. Опозиціонери вимагали провести референдум як можна швидше, в квітні або травні 2008 року, і називали прийняття рішення про проведення референдуму умовою розблокування парламенту. Різкій критиці з боку опозиції піддавалося і блокування президентом референдуму за народною ініціативою.

Янукович звернувся до НАТО із закликом не розглядати питання  про приєднання України до ПДЧ  на квітневому саміті в Бухаресті, для  чого відправив лист керівництву альянсу, а також планував зустрітися з генсеком НАТО, що, однак, йому зробити не вдалося. «Регіонали» і комуністи говорили і про організацію широкомасштабних акцій протесту.

Позиція влади

Спікер, представник НУНС Арсеній Яценюк вважав, що він діє  відповідно до вже закріпленим в  українському законодавстві курсі  на вступ в НАТО, тому відгук його підпису можливий тільки якщо відповідні закони та постанови Верховної Ради будуть скасовані. Депутати від пропрезидентського НУНС наполягали на проведення референдуму виключно після того, як НАТО дасть згоду на вступ України, безпосередньо перед вступом.

Нормалізація

Правляча коаліція НУНС і  БЮТ мала намір прийняти постанову  про підтримку "листа трьох», проте  в процесі пошуку компромісу погодилася відмовитися від цієї ідеї. 6 березня 2008 викликаний питанням про приєднання до ПДЧ парламентська криза закінчився: між політичними силами був підписаний протокол згоди, із залу засідань була прибрана антинатовська символіка.

ВР було прийнято постанову  «Про питання вступу України до Організації  Північноатлантичного договору (НАТО)». У ньому вказувалося, що рішення  про вступ в альянс приймається  виключно за результатами всеукраїнського  референдуму, який може проводитися  і за народною ініціативою. Спікеру  було доручено повідомити генсеку НАТО про це рішення.

Політика

У 2009 році полеміка йшла навколо  проведення всеукраїнського референдуму  за народною ініціативою. 2010 змінив ситуацію на користь противників альянсу. Ставши президентом, Янукович ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО і Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції. НАТО очікував від Києва участі українських НД у спільних операціях і Силах реагування, а також виконання Річної національної програми Україна, і Київ підтвердив ці кроки в якості своїх намірів на 2010 рік.

Бажання подальшого співробітництва  з НАТО начальник Генштабу Україні  Іван Свида пояснив практичною необхідністю розвитку НД та виконанням міжнародних  зобов'язань. Зокрема, Україна планує брати участь в миротворчих операціях  НАТО в Косові, а можливо також  і в Афганістані та Іраку. Альянс, зі свого боку, детально розробив проекти  допомоги реформування НД Україні.

Як заявили генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен і керівник групи експертів з розробки нової  стратегічної концепції НАТО Мадлен Олбрайт, Україні як і раніше може приєднатися до альянсу коли побажає  за умови досягнення необхідних критеріїв. У липні 2010 року це підтвердила держсекретар США Хіларі Клінтон.

Український політолог Семен  Уралов, проте, називає українську політику-2010 «політичної шизофренію» і профанацією. На його думку, проголошена «багатовекторність»  на ділі не нейтралітет, а добування  преференцій і бонусів від  Заходу і від Сходу в обмін на геополітичні обіцянки. Тим не менш, в середині 2010 року почалася розробка Річної національної програми України-НАТО на 2011 рік.

12-23 липня 2010 року на  території Миколаївської області  Україна і за участю українських  збройних сил пройшли навчання  НАТО «Сі-Бриз-2010», упереджені  майже непоміченими протестами  опозиції. У ході навчань були  успішно відпрацьовані дії міжнародних  антипіратської та антитерористичної операцій. У 2009 році через акції протесту ці ж навчання перебували під реальною загрозою зриву. Не виключається, що в 2011 році в «Сі-Бриз» візьмуть участь і НД Росії. З 20 липня до кінця 2010 року українські військові вперше заступили на чергування у Силах реагування НАТО 15-ї ротації.