Затримання в структурі тактичної операції

3

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми. На початку XXI століття нові, негативні тенденції злочинності стали серйозною перешкодою на шляху становлення демократичних інститутів і економічних основ української державності. Злочинці використовують усе більш витончені способи вчинення й приховання протиправних дій, застосовують сучасні технічні засоби, тому перед слідчими все частіше стає завдання пошуку невідомих злочинців за залишеними ними слідами. Практика свідчить про зростання числа нерозкритих особливо тяжких злочинів. Так, за даними УМВС України в Харківській області, кількість нерозкритих злочинів по лінії карного розшуку становила: 1999 р. – 8094 (25,4% всіх вчинених злочинів), 2000 р. – 8296 (23,5%), 2001 р. – 6644 (21,6%), 2002 р. – 5801 (17,8%), 2003 р. – 14857 (36,3%).

Установлення в процесі розслідування особи, яка вчинила злочин (далі злочинця) є одним із центральних завдань досудового слідства у кримінальній справі. Його вирішення представляє значні труднощі, особливо коли злочинцю вдалося зникнути з місця події. Потреби сучасної слідчої практики свідчать, що назріла гостра необхідність дослідження наукових і прикладних проблем пошуку й встановлення особи злочинця та його подальшого затримання.

Загальновідомо, що далеко не всі особи, що скоїли злочини, притягуються до кримінальної відповідальності. За даними офіційної статистики в 2009 році в Україні було розкрито лише 71,5% злочинів. Безсумнівно, що однією з причин недостатнього розкриття є те, що в багатьох випадках не вдається затримати злочинця на місці злочину чи в ході наступних оперативно-розшукових заходів, що приводить до скоєння ним нових, часом більш тяжких злочинів. Так, в 2009 році (дані за 12 місяців) було встановлено лише 49,4% розшукуваних злочинців. З наведеного видно, наскільки важливо мати в кримінальному законодавстві норму, що дозволяє затримувати особу, яка вчинила злочин, всупереч її волі, при необхідності із спричиненням шкоди, що є не розправою за заподіяне зло, а тільки достатньою підставою для затримання злочинця.

Дослідженню обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема пов’язаних із затриманням особи, що вчинила злочин присвячені роботи ряду авторів. Значний внесок у розвиток теорії і практики цих обставин зробили: П.П. Андрушко, Г.В. Бушуєв, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, П.А. Воробей, В.О. Глушков, І.І. Горелик, М.С. Гринберг, П.С. Дагель, В.П. Діденко, М.Д. Дурманов, С.Г. Келіна, В.Ф. Кириченко, В.М. Козак, М.Й. Коржанський, Г.С. Курбанов, М.Т. Куц, В.Д. Меньшагін, П.П. Михайленко, В.І. Осадчий, А.А. Піонтковський, Е.Ф. Побегайло, В.П. Ревін, І.І. Слуцький, Ю.М. Ткачевський, В.І. Ткаченко, І.С. Тишкевич, Т.Г. Шавгулідзе та ін. Разом з тим, незважаючи на відносно велику кількість наукових праць з цього питання, здебільшого вони розкривають загальні концептуальні основи обставин, що виключають злочинність діяння, лише частково торкаючись проблем, пов’язаних з умовами життя суспільства і переходом його до економічних відносин ринкового типу. В сучасних умовах, коли нове кримінальне законодавство України потребує подальшого розвитку, актуальною є проблема дослідження і законодавчої регламентації кожної окремої обставини, зокрема, затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння.

Мета – з’ясувати суть затримання у структурі тактичної операції при розслідуванні злочинів

Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:

· дослідити теоретичні, соціальні і кримінально-правові витоки та зробити послідовний огляд тактичних операцій про затримання особи;

· сформулювати поняття і визначити суспільну корисність і правомірність дій по затриманню особи, що вчинила злочин;

· позначити місце норми тактичних операцій при затриманні особи, що вчинила злочин в системі обставин, що виключають злочинність діяння;

· провести ґрунтовний аналіз ознак кримінально-правової норми тактичних операцій при затриманні особи, що вчинила злочин; дослідити чинне кримінальне законодавство стосовно необхідності використання норми про затримання особи, що вчинила злочин, показати його можливості по вдосконаленню правоохоронної діяльності та виявити наявні істотні та деякі другорядні недоліки; вивчити дійсний стан практики застосування кримінально-правової норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння;

Об’єктом дослідження є суспільні відносини з приводу застосування норми тактичних операцій про затримання особи.

Предметом дослідження є норми чинного кримінального законодавства, слідча, прокурорська та судова практика застосування цих норм, тенденції та закономірності розвитку законодавства про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння, юридична природа виконання дій в цілях затримання злочинця, умови правомірності і критерії кримінально-правової оцінки.

Пошук злочинців та їх наступне затримання сприяє повному, всебічному й об'єктивному розслідуванню кримінальних справ. Недоліки пошукової діяльності слідчого негативно впливають на боротьбу зі злочинністю. Ось чому проблемам пошуку злочинця приділяється багато уваги в криміналістиці.

Питання 1. Теоретичні засади дослідження затримання в структурі тактичної операції при розслідуванні злочинів

Процесуальні засади розслідування злочинів

Методика розслідування злочинів може розглядатися у двох аспектах. По-перше, це сам процес розслідування злочинів як специфічна діяльність уповноважених законом органів та осіб, що здійснюється на підставі застосування засобів криміналістичної техніки, прийомів слідчої тактики, методів розслідування певних видів злочинів. По-друге, це розділ науки криміналістики, який містить систему комплексних криміналістичних рекомендацій щодо виявлення, розслідування та профілактики окремих видів злочинів. Саме у взаємозв’язку цих двох напрямів — практичного і теоретичного — методика розслідування злочинів виявляє своє призначення, сприяючи розробці наукових рекомендацій і запровадженню їх у практику розслідування злочинів[13.с.314-316].

Процес розслідування в цілому і окремих видів злочинів зокрема може бути охарактеризований як:

1) правова діяльність, що здійснюється на підставі процесуальної форми уповноваженими законом органами (дізнання, досудове слідство) та особами (дізнавачем, слідчим);

2) пізнавальна діяльність, спрямована на встановлення обставин події минулого на підставі теорії судових доказів, законів логіки і положень психології;

3) організаційна діяльність, спрямована на забезпечення планомірного розслідування окремих видів злочинів на підставі нормативних приписів, рекомендацій з наукової організації праці (НОП);

4) оперативно-розшукова діяльність, що проводиться уповноваженими законом органами з виявлення та розкриття злочинів;

5) профілактична діяльність, спрямована на встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, яка здійснюється на підставі рекомендацій кримінології та криміналістики.

У здійсненні зазначених напрямів процесу розслідування злочинів синтезуюча роль належить криміналістичній методиці та науковим рекомендаціям криміналістики. Основою методики є система методів розслідування, що покликана сприяти повному та всебічному розкриттю злочинів, збиранню та об’єктивній оцінці доказів на підставі закону і криміналістичних рекомендацій[10.с.214-215].

Теорія криміналістики і слідча та оперативно-розшукова практика виробили основні методи розкриття злочинів: від відомостей про спосіб та механізм вчинення злочину до методу його розкриття; від мотиву вчинення злочину до методів встановлення передбачуваного злочинця; від потерпілих до методів виявлення підозрюваної особи; від осіб, які раніше вчиняли аналогічні злочини, до методів встановлення інших осіб та обставин; від відомого кримінального епізоду до методів виявлення інших, пов’язаних з ним епізодів. Застосовуються й такі методи встановлення злочинців, як криміналістичний аналіз оперативної обстановки в певному районі, групування та об’єднання кримінальних справ, що дозволяє концентрувати та систематизувати уривчасту інформацію. Останнім часом запропоновано метод розкриття злочинів шляхом виявлення їхніх осередків.

Методика розслідування злочинів, як структурна частина науки криміналістики, органічно пов’язана з іншими її розділами — загальною теорією криміналістики, криміналістичною технікою і криміналістичною тактикою. У цілісній науковій системі криміналістики, безпосередньо спрямованій на повне відображення досягнутих знань, властивостей і закономірностей об’єкта пізнання, методика розслідування є, як зазначалося, заключним розділом, синтезуючим наукові положення криміналістичної техніки й тактики щодо завдань і програм виявлення і розкриття окремих видів злочинів. У цьому розумінні методика розслідування злочинів може розглядатися як особлива частина криміналістики.

Порівняння системи криміналістики з системами наук кримінального права і кримінального процесу показує, що розділи цих галузей знань, які розробляють власні положення загальної частини, різняться структурою. У той же час система заключного розділу криміналістики — методики розслідування злочинів — відповідає побудові особливих частин наук кримінального права та кримінального процесу. Така однотипність систем визначається спільністю об’єктів, що вивчаються ними, єдністю завдань кримінально-правової боротьби зі злочинністю та впливом міжнаукових зв’язків. Очевидно, що система окремих методик розслідування в основному відповідає побудові особливої частини кримінального права, а внутрішня структура кожної окремої методики будується згідно з процесуальними стадіями провадження кримінальної справи на досудовому слідстві[6.с.36-38].

Внутрішня система розділу методики розслідування складається з двох основних частин:

1) загальної методики розслідування злочинів (поняття, об’єкт дослідження, завдання, принципи, місце у системі криміналістики та зв’язок з іншими галузями знань);

2) окремих методик розслідування різних видів злочинів (криміналістична класифікація злочинів і методики їх розслідування, структура окремих методик розслідування).

Розглянута сутність методики розслідування дає підстави для визначення її поняття як заключного розділу науки криміналістики, її особливої частини, що містить рекомендації, синтезовані на основі узагальнення практики виявлення, розкриття, розслідування та попередження злочинів, наукових досягнень всіх розділів криміналістики та суміжних наук.

Об’єкт дослідження методики розслідування. Зазвичай об’єктом дослідження криміналістики є процес розслідування злочинів. В окремих випадках, намагаючись спеціалізувати і конкретизувати цей об’єкт, надати йому суто криміналістичної спрямованості, говорять про процес розкриття злочинів. При такому підході поза об’єктом дослідження залишається найважливіша діяльність з боротьби зі злочинністю, з її найбільш небезпечною формою — організованою злочинністю — сфера виявлення злочинів. Як свідчить практика боротьби зі злочинністю останніх років та нові напрями законодавчого регулювання, об’єктом дослідження методики розслідування мають стати всі етапи, а разом з ними напрями та форми боротьби зі злочинами: виявлення, відшукання, розкриття, розслідування та попередження їх.

Завдання методики розслідування (як і в цілому науки криміналістики) полягають у сприянні найбільш успішному здійсненню конституційних положень про захист інтересів держави, законних інтересів та прав громадян, у вирішенні завдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК), оперативно-розшукової діяльності (ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»), у сприянні досягненню мети боротьби з організованою злочинністю (статті 2, 3 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»).

До таких завдань, сформульованих у ст. 2 КПК, належать: охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у кримінальному судочинстві, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних. Ці завдання конкретизуються іншими законами, що регулюють діяльність відповідних правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю, що випливає з їх компетенції, повноважень та функціональних обов’язків.

Завдання методики розслідування безпосередньо пов’язані із завданнями кримінального законодавства, що полягають у правовому забезпеченні охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст. 1 КК).

До важливих завдань методики розслідування належать розробка криміналістичних аспектів проблеми латентності і розкриття злочинів. Латентність пов’язана з рівнем виявлення злочинів. Деякі з таких діянь виявляються через певний, іноді тривалий час, деякі взагалі не виявляються.

Проблема розкриття злочинів завжди була в центрі уваги криміналістики, оскільки початковий етап розслідування відіграє важливу роль у процесі доказування. На даному етапі застосовуються методики розслідування по «гарячих слідах», комплекси невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, тактичні операції, що розробляються в окремих методиках розслідування.

Особливого значення набуває розробка методик розслідування злочинів, що вчиняються організованими групами, до яких належать діяння загальнокримінальні (насильницькі, насильницько-корисливі) та економічні, що вчиняються у сфері виробництва, торгівлі, обслуговування, банківської та іншої економічної діяльності[13.с.314-316].

Кожна окрема методика розслідування розробляється відповідно до норм Особливої частини КК, що містять опис ознак злочинів певних видів. Відповідні норми КПК становлять основу для розробки типових обставин, що підлягають встановленню в процесі доказування у справах про злочини певного виду, і побудови структури окремої методики розслідування.

Найважливішим чинником розробки ефективних методик розслідування є вивчення та аналіз кримінального оточення особи злочинця, механізму та способів вчинення та приховування різних видів злочинів. Дотримання даного принципового положення забезпечує умови для наукового розроблення криміналістичної характеристики окремих видів (різновидів) злочинів, їх класифікації.

Процесуальні засади тактичної операції

Тактична операція - це сукупність слідчих, оперативних та інших дій, які плануються слідчим для вирішення слідчої ситуації у ході розслідування злочину. Звідси слідчі дії, оперативні та організаційні заходи складають елементи тактичної операції.

Тактична операція є засобом розслідування, вона завершує процес ситуаційного розслідування, який включає ситуацію, тактичне рішення та тактичну операцію.

Процес розслідування - це пізнавальна діяльність слідчого з приводу події злочину. Будь-яка ситуація, що виникає на конкретний момент розслідування, ставить перед слідчим пізнавальне завдання, для вирішення якого він приймає тактичне рішення, яке практично реалізує в тактичній операції[7.с.4-6].

Проведена тактична операція формує нову ситуацію, для вирішення якої слідчий знову приймає тактичне рішення, яке реалізує у ході тактичної операції і так до тих пір, доки не буде завершено останню кінцеву ситуацію, тобто не закінчено розслідування.

Принципи проведення тактичних операцій (за А.В. Дуловим):

- індивідуальність під час розробки та проведення тактичної

- обов'язковість попереднього криміналістичного аналізу злочину;

- використання даних наукової організації праці;

- динамічність тактичних операцій;

- поєднання колегіальності та одноособовості при проведенні тактичної операції;

- обов'язкове дотримання етичних норм;

- завершення тактичної операції процесуальною фіксацією її проведення та результату.

Види деяких тактичних операцій:

1) тактична операція «Збирання інформації»;

2) тактичні операції групи «Пошук»;

3) тактичні операції групи «Фіксація».

Проведення тактичної операції складається з таких елементів: визначення мети і прийняття рішення щодо проведення операції; розробки моделі та планування тактичних операцій; безпосередня організація сил і засобів проведення операції.

Розроблення моделі й планування тактичної операції (наприклад, збирання інформації) здійснюється з дотриманням таких умов:

1) оперативність при одержанні інформації;

2) конспіративність збирання інформації;

3) постійна перевірка достовірності та надійності інформації;

4) забезпечення збирання інформації з використанням найменшої кількості технічних засобів і тактичних прийомів;

5) обов'язковий синтез усіх фактів і відомостей стосовно них в єдиній системі інформації про об'єкти, процеси, явища.

Тактична комбінація відрізняється від тактичної операції тим, що цим терміном визначають сукупність слідчих дій та оперативних заходів для реалізації одного з тактичних прийомів. Л.Я. Драпкін та А.В. Дулов вважають, що поняття «тактична комбінація» несе інше смислове навантаження, яке відрізняється від поняття «тактична операція». Тому комбінація як складний задум, система прийомів для досягнення будь-якої мети відрізняється від тактичної операції, хоча Р.С. Белкін і В.Я. Колдін ототожнюють ці поняття[11.с.412-414].

Для вирішення пізнавальних задач, пов'язаних із встановленням обставин розслідуваної події, найбільшою мірою використовується науковий апарат логіки, теорії пізнання, теорії відображення, теорії інформації і теорії систем.

При вирішенні управлінських задач найбільшого значення набувають знання в області теорії управління, загальної і судової психології, теорії ігор і рефлексивного управління. При цьому до числа типових відносяться наступні задачі:

1) встановлення психологічного контакту слідчого з іншими учасниками розслідування. Особливу актуальність здобуває ця задача в конфліктних ситуаціях, коли цільові настанови слідчого й інших осіб, що беруть участь у розслідуванні, не збігаються чи є протилежними, наприклад при відмові обвинувачуваного від дачі показань;

2) надання допомоги свідку чи іншій особі у вирішенні пізнавальних задач, наприклад: пригадуванні забутих фактів шляхом активізації асоціативних зв'язків; у забезпеченні вибірковості і цілеспрямованості сприйняття особи шляхом організації групи пропонованих предметів чи осіб;

3) формування необхідних для вирішення слідчих задач психологічної установки і міжособистісних відносин, наприклад: активне спостереження за обшукуваним і керування його поведінкою; залучення до відтворення осіб, що володіють визначеними психофізіологічними властивостями; переконання обвинувачуваного в тому, що розслідування по його справі ведеться строго об'єктивно, і т.п.[8]

Вибір тактичних прийомів здійснюється на основі знання об'єктивних закономірностей психічних процесів, обліку індивідуальних особливостей особи, його ролі в кримінальній справі, цільової настанови і мотивів її поведінки[13.с.314-316].

Важлива роль при вирішенні управлінських задач належить механізмам рефлексивного керування, тобто здатності слідчого думати і приймати рішення за свого «супротивника», з огляду на ці можливі рішення при визначенні лінії свого власної поведінки і прийнятті тактичних рішень. Так, для попередження помилкових показань чи ослаблення вольового контролю за показаннями, що даються, слідчий в окремих ситуаціях допиту обвинуваченого може «дозувати» інформацію, що повідомляється обвинуваченому про наявні в справі докази. В інших випадках на слідстві може бути створена ситуація, що викликає в обвинуваченого прагнення переховати викрадені цінності чи вийти на зв'язок зі співучасниками, що використовується для затримання на гарячому чи перехопленні повідомлень.

При вирішенні організаційно-технічних задач найбільшого значення набувають оптимальні форми планування діяльності слідчого, використання засобів наукової організації праці, оргтехніки, засобів загальної і криміналістичної техніки, транспорту, зв'язку, банків обліково-реєстраційних і довідкових даних, засобів автоматизації і пошуку інформації.

Процесуальні засади затримання особи

Затримання — це тимчасовий запобіжний захід, який обирається органом досудового слідства чи органом дізнання в разі нагальної потреби запобігти злочину чи перепинити його і який полягає в тому, що особа, яка затримується, позбавляється волі на певний термін.

Про факт затримання особи орган дізнання або слідчий складає протокол. У ньому зазначаються підстави для затримання, мотиви, час затримання, місце, пояснення затриманого, час складання протоколу та роз'яснення затриманій особі її прав. Після цього протокол підписується органом досудового розслідування та затриманим. Копія протоколу вручається затриманому та надсилається прокурору. Затримання підозрюваного у вчиненні злочину співробітника кадрового складу розвідувального органу здійснюється лише в присутності офіційних представників цього органу[10.с.313-314].

Строк затримання обчислюється з моменту доставлення особи до органу дізнання чи слідчого, а в разі, якщо затримання провадиться за постановою про затримання, з моменту її фактичного затримання.

Про факт затримання орган досудового розслідування повідомляє членів сім'ї підозрюваного, якщо відоме місце проживання особи. Про затримання неповнолітнього чи співробітника розвідувального органу повідомляються відповідно батьки чи особи, що їх заміняють, або відповідний розвідувальний орган. Також від самого початку затриманому невідкладно повідомляються його права, мотиви затримання, надається можливість захищати себе чи користуватися правовою допомогою захисника.

Затримання злочинця можливе лише за наявності для цього підстави, тобто злочину. Звичайно підставою затримання служить очевидне для потерпілих або інших осіб злочинне посягання на правоохоронювані інтереси (наприклад, розбійний напад, крадіжка, посягання на життя або здоров'я людини тощо). Затримання особи за відсутності такої підстави може свідчити про незаконність дій і тягнути за собою відповідальність за ст. 146 КК як за незаконне позбавлення волі.

Затримання злочинця має ознаки, що характеризують:

1) мету затримання;

2) особу, яка підлягає затриманню;

3) характер дій при затриманні;

4) своєчасність затримання;

5) необхідність заподіяння шкоди;

6) співрозмірність шкоди, заподіяної злочинцю при його затриманні.

Мета затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК дії потерпілих та інших осіб визнаються правомірними, якщо вони мали своєю метою затримання злочинця і доставлення його органам влади. У зв'язку з цим виокремлюють дві мети таких дій:

1) кінцева - доставлення злочинця відповідним органам влади (у відділ міліції, Прокуратуру, виконком місцевої ради, військовій владі тощо)

2) найближча - затримати злочинця, тобто позбавити його особистої волі. Якщо ж дії по затриманню злочинця були здійснені для досягнення іншої мети (наприклад, для самосуду), то це виключає їх правомірність.

Слід мати на увазі, що затриманню надає правомірності саме наявність у затримуючих зазначеної мети, а не фактично досягнутий результат (наприклад, злочинець вирвався і сховався, утік із закритого приміщення тощо).

Особа, яка підлягає затриманню. КК регулює затримання лише злочинця, а не інших правопорушників, тобто затримання особи, яка вчиняє або вже вчинила злочинне посягання. Переконання в тому, що затримується саме злочинець, а не інша особа, повинно ґрунтуватися на усвідомленні тим, хто затримує, очевидності злочину. Якщо ж потерпілий сумлінно помиляється щодо злочинності вчиненого або особи злочинця, то питання про відповідальність за необґрунтоване заподіяння шкоди повинне вирішуватися за правилами затримання так званого уявного злочинця, що аналогічні правилам про уявну оборону.

Характер дій при затриманні. Затримання злочинця полягає в діях потерпілих або інших осіб, пов'язаних із позбавленням злочинця особистої волі, а також заподіянням йому (у разі потреби) шкоди. Такі дії збігаються з фактичними ознаками об'єктивної сторони деяких злочинів, наприклад, незаконного позбавлення волі, вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень та інших насильницьких дій, знищення або пошкодження майна. Затримання, далі, може визнаватися правомірною дією, якщо воно було здійснено на короткий проміжок часу, тобто було короткостроковим. Час затримання, що є необхідним і достатнім для передачі злочинця органам влади, визначається конкретними обставинами затримання. Але в будь-якому разі, затриманий злочинець при першій же реальній можливості повинен бути переданий органам влади. Затримання злочинця на тривалий строк за відсутності в тому потреби не виключає відповідальності особи за ст. 146 КК.

Своєчасність затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК затримання може бути вчинене лише в момент або безпосередньо після вчинення злочинного посягання. Початковим моментом виникнення права на затримання злочинця є початок злочинного посягання, коли об'єкт посягання піддався безпосередній загрозі негайного заподіяння шкоди. Право на затримання зберігається і під час посягання, що продовжується, а також безпосередньо, тобто відразу ж після завершення злочину (затримання по "гарячих" слідах, що за даними деяких досліджень має місце майже в 90% випадків). Тому затримання, зроблене через деякий час, тобто не безпосередньо після вчинення злочинного посягання, є неправомірним[15.с.4-5].

Необхідність заподіяння шкоди при затриманні. Затримання злочинця, не пов'язане із заподіянням шкоди його життю, здоров'ю або майну, завжди більш бажане. Проте злочинці часто відмовляються виконувати вимоги того, хто затримує, намагаються зникнути з місця злочину, чинять опір або навіть нападають на осіб, що їх затримують. У таких випадках громадянин нерідко змушений заподіяти злочинцю відповідну шкоду, тому що в потерпілих або інших осіб відсутня реальна можливість без серйозної небезпеки для себе або інших осіб здійснити ненасильницьке затримання злочинця. У цьому разі має значення кількість осіб з обох сторін, вік, фізичні сили, озброєність злочинця і громадянина, а також всі інші умови, що у своїй сукупності свідчать про відсутність реальної можливості затримати злочинця без заподіяння йому шкоди. І, навпаки, одне лише ухилення від затримання в обстановці, коли громадянин мав і усвідомлював явну можливість затримати особу без заподіяння йому шкоди, так само як і відсутність протидії з боку злочинця свідчить про відсутність потреби в заподіянні шкоди. Якщо, проте, така шкода була усе ж таки заподіяна, то це повинно тягти відповідальність громадянина на загальних засадах.