Адвокатура в юридичному механізмі захисту прав людини

1. Адвокатура в юридичному механізмі захисту прав людини

 Зміст поняття "права людини"

У слов'янських мовах  словом "право" одночасно позначаються поняття, які відображають принаймні два різних соціальних явища: перше існує до виникнення держави в будь-якому людському суспільстві й тому має загальносоціальну природу, будучи загальносоціальним феноменом; друге — результат власне державної діяльності, прояв волевиявлення держави. Кожному з цих явищ відповідають поняття, які можна розрізнити за допомогою таких термінологічних словосполучень, як "загальносоціальне право" і "спеціально-соціальне право".

Загальносоціальне право — це певні можливості суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб'єктів.

Залежно від виду носіїв таких можливостей розрізняються права людини, сім'ї, народу, класу або іншої соціальної спільноти, права громадських об'єднань, трудових та інших колективів тощо.

Основні права  людини — це певні її можливості, необхідні для існування та розвитку в конкретно-історичних умовах. Вони об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівними для всіх людей.

У міжнародно-правових документах і національному законодавстві, науковій та публіцистичній літературі досить часто вживається вислів "права і свободи людини". Проте відмінність між правами і свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) дотепер не з'ясовано на загальнотеоретичному рівні. Тому терміни "права" і "свободи" на практиці використовують як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається через філософську категорію "можливість", то така його інтерпретація, очевидно, охоплює й поняття свобод людини.

2. Юридичний механізм забезпечення прав людини

Основні права людини закріплені в широковизнаних міжнародно-правових актах. Створені й функціонують спеціальні міжнародні органи з контролю за їх дотриманням та захисту.

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як вищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні дають змогу зробити висновок про формування в сучасний період ще одного з прав людини — права на міжнародний захист. Але реальна можливість здійснення основних прав людини конкретною людиною забезпечується насамперед юридичними механізмами відповідної держави. Інакше кажучи, основними гарантами прав людини має бути національне законодавство держави, на території якої проживає особа. Про це, зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому випадку, якщо вона вичерпала всі внутрішньодержавні засоби правового захисту (до речі, таким правом можуть скористатися громадяни лише тієї держави, яка визнала юрисдикцію від повідних міжнародних органів). Тому, як зазначалося вище, саме держава (відповідно до ч. З ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов'язана забезпечити кожну людину, права якої порушено, ефективними засобами захисту.

Доцільно дати коротку  теоретичну характеристику загальної системи юридичного правозабезпечення, яка в тому чи іншому вигляді існує або може існувати в державі. Ця характеристика включає розкриття змісту таких понять, як юридичний механізм забезпечення, юридичні процедури реалізації, юридичні засоби охорони і захисту прав людини.

Юридичний механізм забезпечення прав людини — це

система ефективних юридичних  засобів реалізації, охорони і захисту прав людини. Він складається з:

• національного законодавства;
• юридичних засобів (процедур) реалізації прав людини;
• юридичних засобів охорони прав людини;
• юридичних засобів захисту прав людини. Розглянемо кожний з елементів юридичного механізму

забезпечення прав людини докладніше.

Національне законодавство є основою юридичного механізму забезпечення. Визначаючи зміст позитивних законів держави, будучи їх соціальним джерелом, права людини, щоб перетворитися з можливості на реальність, мають бути піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набувають визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів. Хоч Україна і допускає нині безпосереднє застосування укладених і належним чином ратифікованих нею договорів нарівні з внутрішнім законодавством, домінуюче значення останнього полягає в тому, що воно передбачає і юридичні засоби реалізації, охорони та захисту прав людини. Саме тому національне законодавство є визначальним, головним елементом юридичного механізму забезпечення цих прав.

Розглянемо юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини.

Будь-яке право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок його реалізації визначається лише самою людиною. Але реалізація більшості прав, визнаних і зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, оскільки без них вона взагалі неможлива. За відсутності юридичної процедури приписи законів перетворюються на декларації, обіцянки, наміри.

Юридична процедура  реалізації прав людини — це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистих чи соціальних цінностей послідовність і узгодженість дій уповноважених суб'єктів, а також зміст, обсяг, форми, способи, методи та строки вчинення таких дій.

Основним критерієм  важливості юридичної процедури  для реалізації прав людини є тип (характер) юридичного обов'язку, яким забезпечується це право. Інакше кажучи, цим критерієм є активність або пасивність зобов'язаної особи. Встановлення юридичних процедур є необхідним тоді, коли реалізація певного права (наприклад, права на освіту) залежить від виконання позитивних зобов'язань інших суб'єктів (тобто від їх обов'язку вчинити активні дії). І навпаки, там, де реалізація права залежить лише від активної поведінки зацікавленої особи, від її волі і бажання (наприклад, у разі захисту права на честь і гідність), а інші суб'єкти зобов'язані лише не вчиняти певних дій, утримуватися від них (у розглянутому прикладі — не посягати на честь і гідність), у встановленні саме юридичної процедури потреби немає.

Є два основні види юридичних процедур реалізації права:

• процедури, пов'язані з правозастосуванням (реалізація права на громадянство, на соціальне забезпечення тощо);
• процедури, не пов'язані з правозастосуванням (наприклад, порядок укладання угод, що не потребують нотаріального посвідчення).

У межах кожного із зазначених видів процедур може існувати стільки їх різновидів, скільки існує прав, але такі процедури  відрізнятимуться  лише  конкретним   змістом. Якщо, встановлюючи перший вид юридичних процедур, законодавець повинен у кожному конкретному випадку точно і детально їх визначити (адже зобов'язаною стороною тут виступає державний орган), то, встановлюючи другий вид, законодавець має прагнути до створення такої процедури, яка б надавала можливість самій особі обирати найдоцільніший для неї у конкретній життєвій ситуації варіант використання свого права. Але, так чи інакше, юридична процедура — це оптимальний засіб реалізації прав людини, здатний забезпечити максимальне задоволення її потреб.

Наступним елементом  юридичного механізму забезпечення є юридичні засоби охорони прав людини.

Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а таких засобів, які б могли захистити людину від можливих посягань на її права. Тому у правовій системі держави є різноманітні юридичні засоби охорони прав людини. До них належать усі юридичні засоби, що виконують превентивну, запобіжну функцію.

Зважаючи на різноманітність  правоохоронних засобів, їх можна поділити за певними критеріями на відповідні групи (види).

За онтологічним статусом у правовій системі юридичні засоби охорони прав людини розрізняються  за: 1) нормами права, які встановлюють:

• заборони (вказівки на неприпустимі, недозволені дії, що порушують права людини);
• завдання і компетенцію відповідних органів щодо охорони цих прав;
• конкретні заходи запобігання порушенням прав, заходи юридичної відповідальності, що застосовуються до правопорушника;
• певний процесуальний порядок здійснення превентивних державних заходів;

2) діяльністю компетентних органів із застосування зазначених юридичних норм, яка має на меті запобігти можливим порушенням прав (наприклад, таку діяльність може здійснювати Конституційний Суд України, оскільки до його компетенції входить розгляд справ про конституційність прийнятих, але не введених у дію законів);

3) правозастосовними актами, спрямованими на запобігання правопорушенням (окремі ухвали суду, подання, приписи прокурора тощо).

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб'єкта розрізняються:

• засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкоджання здійсненню вчинків, які можуть призвести до порушень прав людини (наприклад, безпідставне накладання арешту на майно);
• засоби психічного впливу, тобто такі, які цієї мети не ставлять (наприклад, правове виховання).

Серед різноманітних  правоохоронних засобів слід виділити особливу роль юридичної відповідальності. її застосування щодо правопорушника покликане утримати його від порушень прав людини у майбутньому {спеціальна превенція), а також застерегти (під загрозою державного примусу) інших суб'єктів, схильних до правопорушень, від вчинення протиправних дій (загальна превенція).

Нарешті, четвертим елементом  юридичного механізму забезпечення є юридичні засоби захисту прав людини.

У разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху  їх здійснення кожна людина має право  на захист з боку держави. Для цього остання має створити систему відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізації і відновлюються порушені права.

Є такі види юридичних  засобів правозахисту:

1) залежно від його суб'єктів:

• судові;
• парламентські;
• адміністративні;
• контрольно-наглядові;
• •адвокатські;

2) залежно від змісту захисту цими засобами:

• припинення порушень прав людини (призупинення небезпечних робіт, заборона експлуатації механізмів тощо);
• усунення перешкод;

3) у здійсненні прав:

• судове рішення про задоволення негаторного позову;
• визнання або підтвердження прав (наприклад, судове визнання права особи на житлову площу);
• поновлення порушених прав (наприклад, поновлення на роботі незаконно звільненої особи);

4) за галузевою належністю юридичними засобами за 
хисту:

• цивільно-правові;
• адміністративно-правові;
• цивільно-процесуальні;
• кримінально-процесуальні;
• господарсько-процесуальні;
• адміністративно-процесуальні.

Зазначені засоби правозахисту використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.

3. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини

Серед юридичних засобів  захисту прав людини чільне місце  належить адвокатурі. Свідченням цього  є те, що, як зазначалося, на VIII Конгресі ООН щодо запобігання злочинам 1 серпня 1990 р. було прийнято спеціальний документ — "Основні положення про роль адвокатів".

Забезпеченню належного  рівня захисту покликані сприяти приписи "Основних положень", які стосуються загальних обов'язків адвокатів. У них, зокрема, зазначено, що обов'язками адвокатів є: консультування клієнта про його права й обов'язки; надання допомоги клієнту законним способом і здійснення певних дій для захисту його інтересів; надання клієнту допомоги в судах, трибуналах, адміністративних органах.

Важливі приписи вміщено  в "Основних положеннях" щодо забезпечення доступності юридичної допомоги, яку повинні надавати адвокати, а саме: обов'язок державних органів гарантувати реальний і рівний доступ до адвокатури для всіх осіб, які проживають на її території, зокрема забезпечити фінансування юридичної допомоги незаможним людям.

Особлива увага приділяється проблемам забезпечення адвокатської допомоги у кримінальному провадженні. Зазначається, що держава зобов'язана гарантувати кожній людині право на адвокатську допомогу в разі її арешту, затримання або обвинувачення у кримінальному злочині, зокрема: забезпечити доступ до адвоката не пізніше 48 годин з моменту арешту або затримання; фінансувати послуги адвоката, якщо людина не має необхідних засобів для її оплати; створити умови для зустрічей адвоката з особою, яка затримана, заарештована або перебуває в тюрмі, без перешкод і цензури.

Цілу низку документів, які стосуються ролі адвокатури, прийнято в Європі. Відповідно до цих документів національне законодавство забезпечує належні умови для здійснення адвокатами своїх професійних обов'язків.

Як уже зазначалося, головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури — це захист прав людини. Така теза має бути основоположною у вирішенні проблеми досконалого функціонування цього надзвичайно важливого правозабезпечувального інституту.

Реальна здійсненність  і надійна захищеність прав людини — найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, "якісності" адвокатури (а отже, і соціальної ефективності інших юридичних інститутів, що входять до складу певної національної системи державних правоохорони та правозахисту). Будь-які системи організації та діяльності адвокатури, що існують нині в різних країнах, будь-які пропозиції щодо їх поліпшення, удосконалення мають оцінюватись саме під кутом зору їх здатності забезпечити права людини.

2. Правові основи функціонування органів, які здійснюють адвокатську діяльність в Україні

Форми здійснення адвокатської діяльності в Україні

Згідно зі статтею 4 Закону України "Про адвокатуру", адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об'єднань.

Адвокатські об'єднання  діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об'єднань провадиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об'єднання письмово повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання свідоцтва на право займатись адвокатською діяльністю.

Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права і обов'язки керівних органів, порядок обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об'єднання.

Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання є юридичними особами. Адвокати і адвокатські об'єднання відкривають розрахунковий та інші рахунки в банках на території України, а у встановленому чинним законодавством порядку — і в іноземних банках, мають печатку і штамп зі своїм найменуванням.

Відповідно до статті 19 Закону України "Про адвокатуру", адвокати та адвокатські об'єднання можуть створювати регіональні, загальнодержавні й міжнародні спілки та асоціації.

Спілки та асоціації  адвокатів представляють інтереси адвокатів у державних органах  і об'єднаннях громадян, захищають соціальні та професійні права адвокатів, здійснюють методичну й видавничу роботу, сприяють підвищенню професійного рівня адвокатів, можуть організувати спеціальні фонди і діють відповідно до своїх статутів.

Створення адвокатських об'єднань передбачено також Основними положеннями про роль адвокатів. Так, у пунктах 24, 25 цього документа зазначається, що адвокатам має бути надано право формувати самоврядні асоціації для представництва своїх інтересів, постійного навчання, перепідготовки і підтримання професійного рівня. Виконавчі органи професійних асоціацій обираються їх членами і здійснюють свої функції без зовнішнього втручання.

Професійні асоціації  мають кооперуватися з урядами  для забезпечення права кожного  на рівний та ефективний доступ до юридичної допомоги з тим, щоб адвокати були здатні за відсутності недоречного стороннього втручання давати поради та допомагати своїм клієнтам згідно із законом і визнаними професійними стандартами й етичними правилами.

Організаційне оформлення української адвокатури відбулося у вересні 1990 р., коли було створено Спілку адвокатів України. Метою Спілки згідно з її статутом є об'єднання зусиль адвокатів у розбудові демократичної правової держави, поліпшення юридичної допомоги, яка надається громадянам, установам, організаціям (у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам), підвищення ролі й авторитету адвокатури в суспільстві, сприяння розвитку індивідуальної адвокатської практики, а також набуттю адвокатурою повної самостійності та самоврядування, захист прав і законних інтересів членів Спілки, турбота про історичні традиції української адвокатури, розвиток і поглиблення міжнародних зв'язків та ін.

Статутом Спілки передбачено  її завдання, форми діяльності, структуру, джерела формування коштів і майна, права та обов'язки членів тощо. Членство в Спілці може бути як індивідуальним, так і колективним. її почесними членами є адвокати зі США, Канади, Аргентини, Польщі, Болгарії⁹⁷. Керівними органами Спілки є з'їзд, конференція, правління, ревізійна комісія. Керують Спілкою президент і три віце-президенти.

В областях, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі  створено відділення Спілки адвокатів  України.

Слід зазначити, що Спілка адвокатів України не є єдиною формою об'єднання українських адвокатів. Існують також окремі спілки та асоціації адвокатів, які входять до складу Міжнародної спілки адвокатів.

Відносини адвокатури України з державними органами

Питання відносин між  адвокатурою і державою є складними та спірними. Дискусії з цього приводу тривають і сьогодні.

В юридичній літературі висловлювалася думка про те, що державне керівництво адвокатурою  не потрібне.

Й.Д. Перлов, навпаки, вважає, що за допомогою Міністерства юстиції потрібно посилювати роль державного керівництва адвокатурою, оскільки остання виконує функцію, що має державне значення.

Деякі інші вчені також  вважають, що адвокатура здійснює державні функції, і тому ототожнюють її з державними органами. Так, М.О. Чельцов стверджує, що адвокат здійснює функцію державного представництва прав і законних інтересів окремих громадян, що виступають як підсудні, позивачі та відповідачі у кримінальному та цивільному процесах. С.В. Натрускін також вказує на державний характер адвокатури і відзначає публічно-правові особливості її діяльності.

О.Д. Святоцький підкреслює, що діяльність адвокатури, безумовно, має державний характер, адже адвокатура як елемент політичної системи виконує функцію особливої державної ваги — захищає права і законні інтереси громадян. Більше того, в адвокатури і державних органів багато спільних завдань (у тому числі побудова демократичної правової держави); вони розвиваються в напрямі всебічного розгортання демократії; разом виконують важливі соціальні функції. Крім того, державні органи надають допомогу адвокатурі. У свою чергу, вона активно допомагає їм у розв'язанні завдань, які стоять перед суспільством (наприклад, зміцнення законності і правопорядку).

Водночас О.Д. Святоцький та В.В. Медведчук стверджують, що тісна взаємодія адвокатури і державних органів, державний чи публічно-правовий характер її діяльності не можуть у цілому характеризувати правову природу адвокатури. За своєю сутністю, як уже зазначалося, вона є вільною професією, а отже, — має громадський характер. Українське законодавство про адвокатуру вперше зробило крок у напрямі визнання її громадською організацією, визначивши поняття адвокатури як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане сприяти захисту прав, свобод, представляти законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм різноманітну юридичну допомогу (ст. 1 Закону України "Про адвокатуру").

Яка ж думка з цього  приводу переважає в основних сучасних світових системах адвокатури?

В Англії і США поняття та суть адвокатури нормативними актами не розкриваються. В Англії у деклараціях адвокатських організацій та публічних виступах адвокатів висловлюється думка про те, що адвокатура служить справі "правильного регулювання суспільних процесів владними рішеннями", зміцненню режиму "панування права", захисту прав людини тощо¹⁰⁵. У США адвокатура визначається такою, що приватно практикується, комерційною діяльністю. Законодавство Франції розглядає адвокатуру як ліберальну незалежну професію. Федеральне положення про адвокатуру Німеччини визначає адвокатуру як незалежну організацію в системі правосуддя, а адвокатів — як вільних підприємців.

З приводу відносин адвокатури з державними органами не можна не погодитися з думкою Ю.І. Стецовського, який зазначає, що відносини між громадськими організаціями та державними органами залежать від завдань і характеру діяльності тих чи інших громадських організацій, від їх місця та ролі в житті суспільства. Ці відносини можуть ґрунтуватися на принципах координації та узгодження в загальних рамках правового режиму, установленого державою. Однак вони можуть ґрунтуватися і на принципах загального або безпосереднього керівництва. Стосовно адвокатської діяльності Ю.І. Стецовський зазначає, що її можна розглядати як вільну професію лише з певними обмеженнями. Вона є такою, оскільки доступ до неї відкритий будь-кому, хто бажає і достатньо до неї підготовлений, і тому, виконуючи професійні обов'язки, адвокат повинен користуватися якомога більшою незалежністю. Адже головне завдання адвоката — захищати приватних осіб у правовому спорі з державою. Необхідність для громадянина мати в спорі з державою помічника — автономного, професіонального юриста — вимагає формування адвокатури як добровільного, самокерованого та незалежного об'єднання. Представляючи обвинуваченого або іншу особу, адвокат здійснює публічно-правові функції. Тому суть проблеми полягає не в тому, чи слід відмовитися від державного керівництва адвокатурою, а в тому, якими є межі і форми цього керівництва.

Між адвокатурою і  державою в основних сучасних світових системах адвокатури складаються різні відносини.

Наприклад, у США і Франції жодного контролю з боку держави за діяльністю адвокатів немає.

В Англії загальне керівництво  адвокатурою здійснює лорд-канцлер (член Верховного суду).

У Німеччині державні органи зберігають низку елементів  нагляду за діяльністю адвокатури. Так, контроль за діяльністю Федеральної палати адвокатів здійснює міністр юстиції. Міністерство юстиції має право встановлювати межі тарифів оплати юридичної допомоги. Управління юстиції земель розглядають заяви громадян, які висловили бажання займатися адвокатською діяльністю, вивчають щорічні звіти палат адвокатів про зміст їх діяльності та ін.

В Україні порядок  відносин адвокатури з державою визначений Законом "Про адвокатуру". Закон гарантує незалежність і самостійність адвокатури. На Міністерство юстиції покладено обов'язки щодо забезпечення оплати праці адвокатів у випадках участі останніх у кримінальних справах за призначенням та у разі звільнення громадян від оплати наданих їм юридичних послуг, а також узагальнення статистичної звітності про адвокатську діяльність, сприяння підвищенню професійного рівня адвокатів. Місцеві органи державного управління в межах своєї компетенції сприяють адвокатам і адвокатським об'єднанням у вирішенні соціальних питань, забезпечують їх службовими приміщеннями.

Повертаючись до "Основних положень про роль адвокатів" та "Стандартів незалежності юридичної професії", слід зазначити, що завдання державних органів полягає в тому, щоб забезпечити належну роль адвокатів, яка має поважатися й гарантуватися урядами у процесі розроблення національного законодавства та його застосування. Уряди мають надати адвокатам можливість виконувати професійні обов'язки без залякування і перешкод, а також можливість вільно переміщатися та консультувати клієнта як у своїй країні, так і за кордоном.

Уряди повинні виключити  загрозу застосування адміністративних, економічних та інших санкцій за будь-які дії, до яких вдаються адвокати відповідно до професійних обов'язків, стандартів й етичних норм. У разі загрози безпеці адвокатів у зв'язку з виконанням професійного обов'язку вони мають бути адекватно захищені властями. Адвокати не можуть ідентифікуватися з їх клієнтами та справами клієнтів у зв'язку з виконанням першими професійних обов'язків. Суд чи адміністративний орган не повинні відмовляти у визнанні права адвоката, що практикує, представляти інтереси свого клієнта, не було дискваліфіковано відповідно до національного законодавства і практики його застосування. Компетентні представники влади зобов'язані забезпечити адвокату можливість своєчасно отримувати інформацію, документи та матеріали справи, зокрема у кримінальному процесі — не пізніше закінчення розслідування. Уряди мають визнавати та додержувати конфіденційності комунікацій і консультацій за виконанням своїх професійних обов'язків (Преамбула та п. 16—19, 21, 22 "Основних положень"). Має бути забезпечений захист звичайної та електронної систем адвокатського діловодства (досьє), а також захист від втручання в електронні засоби зв'язку й інформаційні системи, що використовуються адвокатами (п. 13 "а" "Стандартів")