Аграрна політика в СРСР

Аналіз закономірностей змін аграрної політики провідних держав світу засвідчує тісний зв'язок між рівнем економічного розвитку і ступенем захисту внутрішнього ринку. Характер і механізм протекціонізму залежать від обсягів виробництва сільськогосподарської продукції та продовольства (їхньої недостатності або, навпаки, надміру) і самозабезпечення країни. На кожному етапі застосовуються ті чи інші способи державної підтримки та захисту, спрямовані на рішення проблем попиту і пропозиції. За оцінками М. Трейсі, найавторитетнішого європейського вченого у сфері аналізу аграрної політики, нині державне втручання у сільське господарство країн-лідерів сягає особливо великих масштабів. Цього можна було б уникнути, якби на початку 19 ст. їхні уряди, ухвалюючи рішення про підтримку національних виробників, відмовилися від таких заходів державного регулювання, як інтервенція, гарантування доходів фермерів, експортні субсидії тощо.

Щоб якимось чином пом’якшити негативні наслідки регулювального впливу держави на суспільний добробут і конкурентоспроможність товаровиробників на тлі сучасних глобалізацій них процесів, уряди багатьох країн, і особливо тих, що є членами Європейського Союзу, змінюють свою аграрну політику відповідно до міждержавних угод та домовленостей. З 1 січня 1995 р. міжнародна торгівельна політика дістала інституційне оформлення у Світовій організації торгівлі (СОТ), яка здійснює системне правове регулювання у даній сфері, у тому числі щодо торгівлі сільськогосподарською продукцією і продовольством. СОТ утворилася на базі Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГУТТ), яка діяла з 1948 р. У середині 80-х років країни – учасниці ГУТТ розпочали переговори про вдосконалення структури і функцій своєї організації; вони тривали майже 9 років (1986 – 1994 рр.) і здобули назву «Уругвайський раунд». Ця робота завершилась у квітні 1994 р. Марракейської угоди, яка містить 29 правових документів і 25 міністерських декларацій, що визначали права й обов’язки країн у рамках створюваної багатобічної торгівельної системи. Участь у цих домовленостях вимагала реформ власної аграрної політики кожної країни. Приєднання України до СОТ у 2008 р. стало важливим кроком у напрямі інтеграції в глобальний агропродовольчий простір. Цей процес поряд з новими можливостями для аграрного сектору містить певний виклик для вітчизняної аграрної політики. Щоб скористатися можливостями, що відкрилися, варто проаналізувати основні витоки й наслідки аграрної політики незалежної України, зробити адекватні висновки й усвідомити уроки, які належить урахувати в ході реформування.

Аграрна політика незалежної України вибудовувалась на тих самих засадах, що й у країнах з розвинутою ринковою економікою. Проте вітчизняна інституційна специфіка накладала певні обмеження на обсяги і механізми державної підтримки сільського господарства. Щоб оцінити сучасні реалії, доцільно здійснити короткий огляд аграрної політики за останні роки існування СРСР, спадок якого не міг не вплинути на стан аграрного сектору в період його трансформації після набуття незалежності.

Аграрна політика в СРСР

Як відомо, в СРСР основними формами організації сільськогосподарського виробництва були недержавні підприємства (колгоспи), державні (радгоспи) й особисті підсобні господарства населення. В останнє десятиріччя радянської влади (1981 – 1990 рр.), як і в попередні періоди, макроекономічна політика України визначалася командно-адміністративною системою і базувалась на жорсткому централізованому плануванні, управлінні та розподілі ресурсів, що практично завжди унеможливлювало самостійне ведення сільського господарства.

Поглиблення негативних тенденцій в управлінні, розкрадання готової продукції та ресурсів призвели до розкрупнення сільськогосподарських підприємств. З 1986 по 1990 р. кількість колгоспів зросла на 15%, радгоспів – на 8%. Середній український колгосп обробляв 3,8 тис. га сільгоспугідь, радгосп – 3,9 тис. га. Колгоспи демонстрували більшу економічну свободу, мали кращі показники рентабельності. Але порівняно з товарними сільськогосподарськими підприємствами (колгоспами та радгоспами) особисті господарства населення набагато продуктивніше використовували наявні ресурси, у тому числі землю. Система державного регулювання в сільському господарстві мала своїм підґрунтям комуністичну ідеологію низьких цін на продукти харчування, що вимагало дотування роздрібних цін. У кінці 80-х – на початку 90-х років до 30% бюджету країни використовувалось на такі цілі; дотувалося 80% цін, що суттєво спотворювало споживчий ринок. Утворилося своєрідне замкнене коло: за невеликого приросту виробництва продукції сільського господарства треба було знайти гроші для того, щоб дотувати роздрібні ціни. Поряд з певними фінансовими складностями в наповненні центрального бюджету і вичерпанням резервів екстенсивного розвитку економіки ефективність виробництва невпинно знижувалась.

Для виконання всезростаючих вимог, які ставилися в директивах центру, застосовувались різні «тіньові схеми» підвищення продуктивності сільського господарства. В Україні, наприклад, у 80-х роках було розорано схили, лісові галявини тощо: так створювались додаткові необліковувані площі, що давало змогу завищувати у звітах урожайність сільськогосподарських культур. Колгоспи утримували не обліковане поголів’я корів з метою завищення даних про надої. Офіційні статистичні звіти не відбивали приписок і втрат, які, за деякими оцінками, досягли 30% (на кінець 80-х років, за розрахунками експертів, 23 млрд. крб.. на рік у сільському господарстві перебувало в тіньовому обороті).

Централізовані капіталовкладення в сільське господарство давали дедалі менший ефект. Так, наприклад, у 1980 – 1985 рр. вони збільшилися в порівнянні з попереднім п’ятиріччям на 10%, а збір зернових упав на 10%. Незважаючи на зростання капіталовкладень, з 1986 р. зменшуються технічних парк у господарствах і внесення мінеральних добрив (зі 122.1 кг на 1 га в 1987 р. – до 97.5 у 1990 р.) Всупереч тому, що Радянський Союз був потужним виробником ресурсів для сільського господарства, ступінь фондозабезпеченості аграрного сектору залишався доволі низьким. Якість машин та механізмів, порядок розподілу техніки серед колгоспів та радгоспів тощо спричиняли неефективне її використання. Централізовано встановленні державою цінові пропорції в ланцюжку «ресурси – сільськогосподарська продукція» демонстрували для товаровиробників дешевизну отримуванних ресурсів, що також сприяло неекономному їх витрачанню.

Дедалі поглиблювався диспаритет між потребами сільського господарського виробництва і штучно підтримуваними низькими цінами на продовольство. Диспропорція між попитом і пропозицією поступово зростала, продовольчі товари зникали з полиць магазинів, з’явилася проблема товарного дефіциту. У 1989 р. дефіцитними стали продукти харчування першої необхідності.

Таким чином, уже в середині 80-х років підґрунтя командної економіки і системи державних закупівель було підірване. Держава поступово втрачала реальну спроможність підтримувати фіксовані ціни. Розквітла тіньова економіка, стрімко збільшувалися приватні спекулятивні капітали. На кінець 80-х років державні закупівлі сільськогосподарської продукції в розрахунку на душу населення знизилися до рівня початку 50-х років. За рахунок державних закупівель доводилось готувати швидко зростаюче сільське населення Середньої Азії та Афганістану. Уряд був змушений закуповувати хліб за кордоном, використовувати для цього валютні ресурси, отримані від продажу нафти. Золотовалютні резерви витрачалися також на проведення різних політичних кампаній у країнах, що входили в зону впливу СРСР, і на допомогу братським компартіям. Така політика призвела до ще більшого ускладнення ситуації у вітчизняному сільському господарстві, яке практично функціонувало завдяки бюджетним дотаціям та протекціоністській ціновій політиці.

Надзвичайно серйозні проблеми у забезпеченні населення продовольством вимагали від держави кардинальних змін в аграрній політиці. У травні 1982 р. Пленум ЦК КПРС прийняв Продовольчу програму, потреба в якій, за офіційною версією, розглядалась, як проблема структурна, пов’язана з відставанням обсягу виробництва продуктів харчування від зростання чисельності населення, збільшення його грошових доходів і платоспроможного попиту.

Для виконання нових амбітних планів було здійснено реформування системи управління (1985 р.); суть реформи полягала у тому, щоб встановити прямі зв’язки між виробниками сільськогосподарської продукції та інфраструктури – підприємствами харчової промисловості, торгівельними, будівельними, транспортними організаціями тощо. Усе виробництво продуктів було замкнуто в єдиний державний агропромисловий комплекс(АПК). У цей спосіб влада намагалася посилити централізацію управління, об’єднавши усі підприємства регіонального рівня, які займалися виробництвом сільськогосподарської продукції та її переробкою, виробництвом добрив і сільгосптехніки, зберіганням, торгівлею тощо. На адміністративному підході вибудовувалась система замкнутих зв’язків , орієнтована на кінцевий результат. Новий бюрократичний гігант, який об’єднував функції п’ятьох союзних міністерств, мав планувати, фінансувати АПК й управляти ним як неподільним цілим на всіх рівнях – союзному, республіканському, обласному, районному.

Основні господарські взаємовідносини, як і раніше, визначалися принципами соціалістичного господарювання – плановими завданнями (держзамовленням), державними закупівлями відповідно до держзамовлень, централізованим розподілом ресурсів. Цінова політика держави вибудовувалася в такий спосіб, що практично унеможливлювалася збитковість сільськогосподарського виробництва. Механізми цінового регулювання включали, по-перше, значне бюджетне дотування роздрібних цін на продовольчі товари; по-друге, зональну диференціацію закупівельних цін, що сприяла балансу цін та витрат у різних природних умовах, включаючи найгірші; по-третє, адресну цінову надбавку для малорентабельних та збиткових господарств, яка забезпечувала понад третину прибутку загалом по галузі. Для «фінансового оздоровлення» господарств держава час від часу списувала їхні борги. Обсяги субсидування на здійснення аграрної політики в 1989 р., коли фінансові можливості імперії погіршилися, становили близько 15% загальних бюджетних видатків. За даними Організації з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), середній рівень підтримки аграріїв у 1986 – 1990 рр. у СРСР досяг 72% (у США – 25%, в ЄС – 44%).

Аграрна політика незалежної України

Після набуття незалежності державна політика у царині сільського господарства біла спрямована на його кардинальну реорганізацію. На першому етапі, у 1991 – 1999 рр., суть аграрної політики зводилась до трансформації відносин власності і форм господарювання. Цей період характеризується активним політичним протистоянням у формуванні передумов для приватизації землі та майна, реорганізації колгоспів та радгоспів. У ситуації постійних дебатів у парламенті , ЗМІ і т.д., опору з боку керівників сільського господарства всіх рівнів, відсутності достатніх теоретичних і практичних напрацювань щодо аграрних перетворень у перехідній економіці в країні навіть не було розроблено й ухвалено на законодавчому рівні концепцію (чи стратегію) формування аграрного сектору ринкового типу. Саме реформування декларувалося як головна мета аграрної політики, про його соціально-економічні наслідки мови не було. Необхідні законодавчі акти приймалися вже постфактум. Відсутність наукового забезпечення законотворчого процесу спричиняла надзвичайну недосконалість нормативно-правової регламентації реформаційних процесів.

У результаті колгоспи та радгоспи було перетворено в так званні колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), належну їм землю та майно – розподілено між працівниками, які, згідно із законом, мали право вилучати належні їм паї та вийти з господарства. Реально ж реорганізацію КСП на цьому етапі здійснювали лише окремі господарств. Через відсутність відповідного методичного забезпечення реорганізація нерідко здійснювалась з порушенням чинного законодавства. Станом на 1999 р. в Україні було реорганізовано не більше як 10% сільськогосподарських підприємств.

Непослідовність і нерішучість трансформаційних процесів стали причинами різкого занепаду галузі. У 1999 р. обсяги виробництва по всіх категоріях господарств становили менше 50% рівня 1990 р., у тому числі в секторі підприємств – 30% (що зумовлювалося не лише падінням урожайності культур і продуктивності тварин, а й значним звуженням виробничої сфери внаслідок передачі частини земель господарствам населення). Сільгосппідприємства втратили провідне становище в галузі, поступившися дрібним господарством населення.

Нищівного удару галузі завдали інфляційні процеси, які набіли характеру гіперінфляції. У 1992 р. в Україні вибухнула глибока платіжна криза. Через брак готівки національна економіка опинилася на межі колапсу. Гіперінфляція в 1993 р. мала катастрофічні масштаби – роздрібні ціни зросли у сотні разів. Чим вищим був рівень інфляції, тим більше сільське господарство програвало суміжним сферам у ціновому відношенні. Державна політика (зокрема, політика регулювання цін) сприяла швидкому збільшенню цінового диспаритету між селом і містом. Ціни на сільськогосподарську продукцію зростали в 6 разів повільніше, ніж на промислову продукцію для села. Система державних закупівель зерна існувала до 1997 р., а експорт сільськогосподарської продукції стримувався квотами і ліцензіями. Державні капіталовкладення в галузь зменшилися в 60 разів. Водночас різко знизився і розмір вкладень у сільгоспвиробництво власних коштів господарств – майже у 20 разів (порівняно з дореформеним періодом).

Суттєве погіршення фінансового стану сільгосппідприємств стало головною причиною падіння обсягів виробництва , а це, у свою чергу, призвело до скорочення зайнятості (майже на третину), масового безробіття на селі, різкого зниження оплати праці, зубожіння селян. Зупинилося сільське будівництво, занепала соціальна сфера. Аграрна криза вийшла за межі суто економічних проблем і набрала соціально-економічного характеру.

Другий етап формування аграрної політики – у період після 2000 р. відзначається комплексними змінами. З виходом у грудні 1999 р. Указу Президента України №1529 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» розпочалася реальна приватизація землі шляхом перетворення «віртуальних» земельних паїв у приватні земельні ділянки, що мали конкретно визначенні фізичні межі. У приватну власність майже 7 мільйонів сільських жителів мало перейти 70% земель сільськогосподарського призначення. Цей процес супроводжувався майже суцільною реорганізацією КСП і створенням на базі їхнього майна та приватних земельних ділянок селян виробничих структур ринкового типу. У результаті в Україні сформувалася нова організаційна структура сільськогосподарського виробництва, яка включала товариства з обмеженою відповідальністю, приватні фермерські господарства, сільськогосподарські виробничі кооперативи, незначну частку акціонерних товариств відкритого типу, особисті селянські господарства. Частина колишніх колективних і державних сільгосппідприємств набули статусу виробничих підрозділів несільськогосподарських структур, які почали вкладати капітал у сільськогосподарське виробництво, концентрувати майно та земельні масиви.

За оцінками ОЕСР (2003 р), зміни в аграрній політиці України в цей період засвідчили новий політичний курс. Лібералізація експортної діяльності сприяла підвищенню конкурентоспроможності України на ринку сільськогосподарської продукції. Значно скоротилося державне виречення у фінансування сільськогосподарського виробництва , в організацію поставок матеріально-технічних ресурсів і реалізацію продукції. Було завершено приватизацію підприємств агробізнесу, і це дещо вирівняло функціонування продовольчого ланцюжка. Стали сприятливішими умови торгівлі, що підтвердилося змінами індексів цін на сільськогосподарську продукцію у відношенні до цін на матеріально-технічні ресурси.

Після 2000 р. поліпшилися виробничі показники в сільському господарстві, але валове виробництво сільськогосподарської продукції у 2007 р. досягло лише 61% рівня 1990 р. (у порівняних цінах 2000 р.). Індивідуальний сектор став домінуючим у виробництві сільськогосподарської продукції: він забезпечив близько 60% валового обсягу. Сільгосппідприємства звільнилися від функцій фінансування об’єктів соціально-культурного призначення, які були передані місцевим органам влади. Інституційний механізм соціально-економічного розвитку сільської місцевості, який діяв за командно-адміністративної системи, був ліквідований, через відсутність державного фінансування об’єктів соціально-культурного призначення ця сфера майже остаточно зруйнувалася.

Тяжкий спадок минулого, відсутність знань і досвіду в становленні інститутів ринкової економіки та соціального захисту призвели до того, що сформувалася система державної підтримки великотоварного експортоорієнтованого виробництва, відбулася значна диференціація доходів серед сільського населення. Хоча в динаміці за 2000 – 2007 рр. бідність на селі дещо знизилася, проте рівень грошових доходів майже 66% сільського населення у 2006 р. не сягав прожиткового мінімуму, що набагато перевищує частку бідного населення у містах. Деякою мірою цьому сприяла нестабільна протекціоністська аграрна політика.

Після набуття незалежності неефективна макроекономіка, високий рівень інфляції, регулювання цін на внутрішньому ринку та інші фактори негативно позначилися на формуванні зовнішньоторговельної політики України.

Протекціоністські заходи в торгівлі сільськогосподарською продукцією в цей період були спрямовані на нейтралізацію тиску, спричиненого різницею між внутрішніми і світовими цінами. Правовою основою митно-тарифного регулювання став Закон України «Про єдиний митний тариф», прийнятий 5 лютого 1992 року. У наступному році ставки ввізного мита на сільськогосподарську продукцію та продовольство встановлювалися єдиним митним тарифом України тільки як адвалерні мита, з доволі низьким рівнем. Умови для імпорту були відносно вільнішими і простішими, ніж для експорту. Це пов’язувалось з тим, що на внутрішньому ринку імпортні товари не мали конкуренції з боку вітчизняних, а держава субсидувала пропозиції матеріально-технічних ресурсів іноземного виробництва.

З метою забезпечення внутрішніх продовольчих та інших потреб уряд впровадив ряд експортних обмежень на сільськогосподарську продукцію, які мали стримувати продаж її за кордон. Експорт товарів, важливих для внутрішнього споживання, підпорядкувався обмеженням, що змінювалися час від часу і включали в себе такі інструменти: квоти і ліцензії, експортні податки, реєстрацію експортних контрактів, мінімальні ціни і курси іноземних валют. Перші експортні мита України як незалежної держави, встановленні декретом Кабінету Міністрів України №3 від 11 січня 1993 р., поширювалися на великий перелік сільськогосподарської продукції. До нього входили: тварини і м'ясо, масло і сухе молоко, яйця, зернові культури і борошно, насіння льону, насіння соняшнику, жири тваринного походження, сіль, хутро, вовна тощо. На початку 1995 р. умови експорту було змінено. Заходи з лібералізації сприяли ліквідації більшості експортних квот і ліцензій, значному обмеженню масштабу індикативних цін і вимог реєстрації експорту, уніфікації акцизних зборів на ввезені і виготовленні в межах країни товари. Систему обміну валют також було лібералізовано. Лібералізація торгівлі та курсу обміну валют позитивно вплинула на експортну торгівлю. Удосконалена фіскальна політика привела до поліпшення макроекономічної ситуації, зниження рівня інфляції, помітної стабілізації курсу обміну валют.

У другій половині 90-х років спад обсягів виробництва сільськогосподарської продукції і продовольства, зменшення  їхньої пропозиції на внутрішньому ринку спричинили подальше посилення аграрного протекціонізму. Так, зокрема, було впроваджено певні експортні обмеження у вигляді експортних мит на насіння олійних культур, живу велику рогату худобу і шкіряну сировину. Цей захід позитивно позначився на виробничих потужностях вітчизняної шкіряно-взуттевої галузі, завантаження підприємств якої збільшилося від 20 до 70%. Із впровадженням 23% експортного мита на насіння соняшнику в 1999 р. олійноекстракційні заводи здобули чималі вигоди. Зросло виробництво соняшникової олії, маргарину, майонезу та мила. Незважаючи на заборонений характер рівня експортного мита, вивезення насіння соняшнику для переробки за кордоном тривало. Експортне мито на насіння олійних культур та живу худобу сприяло поширенню тіньових схем обороту продукції і негативно впливало на результативність сільськогосподарського виробництва, бо ціни товаровиробників значно знизилися.

Політика регулювання імпорту зазнала суттєвих змін у 1997 р. Булло підвищено тарифи на широкий перелік товарів, адвалерні ставки замінено комбінованими та специфічними. Нові ставки ввізного мита на основі продовольчі товари забезпечували високий рівень захисту внутрішнього ринку протягом 1997 – 2000 рр. У наступні роки імпортний режим лібералізувався,внаслідок чого підвищилася частка імпорту головних сільськогосподарських продуктів в обсязі внутрішнього споживання.

Аналіз політики держави щодо імпорту агропродукції свідчить, що захист ринків агропродукції в Україні в динаміці є цілком дійовим, незважаючи на певні коливання. Результатом цієї політики за всі роки реформ, навіть з урахуванням тенденцій до серйозного зростання імпорту, стало те, що рівень продовольчої незалежності країни залишався досить високим. У 2007 р. частка імпорту продовольства в місткості внутрішнього ринку складала близько 15%.

Слід зазначити, що лібералізація торгівлі сільськогосподарською продукцією та продовольством була передбачена Вашингтонським консенсусом як одна з умов забезпечення економічного зростання під час переходу від командної економіки до ринкової. За роки аграрних трансформацій Україна  далеко просунулась на цьому шляху. Проте, як підтверджують результати розвитку сектору, лібералізація  зовнішньоторговельної політики не завжди узгоджувалась з політикою аграрною. Часто їхні вектори були протилежні, й інтереси товаровиробників потерпали від зниження закупівельних цін. Одним з важливих наслідків цього негативного явища стала неспроможність уряду сприяти рівноправному становленню всіх новостворених форм господарювання, розвиткові внутрішньої конкуренції, захистити виробника від тіньового імпорту, що, у свою чергу, активізувало корупцію та монополізацію експортно-імпортної сфери. Діючі механізми й інструменти зовнішньої торгівлі вибудовані так, що отримання ренти перейшли від держави (як було за часів радянської економіки) до монополістів – представників великого аграрного бізнесу та агротрейдерів.

Таким чином, в еволюції державної політики щодо захисту і підтримки сільського господарства незалежної України простежуються два етапи. На першому було частково лібералізовано ціни на агропродовольчу продукцію, значно скорочено масштаби державного замовлення, припинено планування обсягів виробництва, скасовано продовольчі субсидії і привілеї аграрному сектору, хоча агропродовольчу сферу характеризувала цілковита непристосованість до існування в ринкових умовах. Становище ускладнювалось гіперінфляцією і зростаючим диспаритетом цін. Не маючи досвіду та достатньої компетентності, уряд навіть не уявляв собі, як можна адекватно вирішити проблеми. Політика тих років відзначалася застосуванням адміністративних підйомів, успадкованих від радянських часів.

На другому етапі в умовах макроекономічної стабілізації, з набуттям досвіду і розуміння механізмів роботи ринку, агропродовольча політика дедалі більше копіює протекціоністські заходи єдиної аграрної політики ЄС, що використовувалась до 90-их років. Ці заходи спрямовувались на перерозподіл національного доходу для вирішення поточних проблем аграрного сектору. Поряд з традиційними виробничими дотаціями запроваджувались різноманітні механізми і інструменти – податкові пільги, часткове погашення ставки за кредитами комерційних банків, митні тарифи, підтримка цін через заставні закупівлі зерна й інтервенційні операції.

Аналіз структури видатків свідчить, що у 2000 – 2001 рр. найбільше бюджетних коштів витрачалось на часткове погашення ставки за кредитами комерційних банків; на фінансування програми фінансового лізингу; на фінансування вищих навчальних закладів аграрного профілю. Протягом 2002 – 2007 рр. бюджетні кошти направлялись на фінансову підтримку виробництва продукції рослинництва і тваринництва; програми пільгового кредитування на основі часткової компенсації процентної ставки за кредитами комерційних банків; селекцію в рослинництві і тваринництві; часткову компенсацію вартості складної вітчизняної техніки.

Непряма державна підтримка товаровиробників здійснюється за рахунок фіксованого сільськогосподарського податку (ФСП) і ПДВ. Загальна сума підтримки сектору через спеціальні механізми використання ПДВ за 2000 – 2006 рр. збільшилась майже в 10 разів.

Фіксований сільськогосподарський податок, запроваджений ще у 1999 р., замінив більше як десять різних податків і податкових платежів. Рівень сплати ФСП фіксувався на певний час і був незмінним для сільськогосподарських виробників різних організаційно-правових форм. Із впровадженням ФСП сума непрямої підтримки сільськогосподарських виробників становила приблизно 8 млрд. грн., податкове навантаження на них знизилось у 3,5 – 4 рази.

Підміна державної підтримки конкурентного середовища прямим втручанням в економіку.

Пройшовши складну еволюцію, державна політика підтримки аграрного сектору нині характеризується зростаючими в номінальному вираженні обсягами бюджетних витрат. Але результати від них, як і для суспільства, так і для галузі, - неоднозначні. Міжнародні зіставлення рівня підтримки сільського господарства в Україні за методикою ОЕСР свідчать, що, попри чималі суми державних витрат на сільське господарство, рівень сукупної підтримки, яку фактично дістає сільськогосподарське виробництво, практично дуже низький. Цей висновок підтверджується показниками підтримки виробників, що вимірює рівень підтримки сільськогосподарських підприємств, яка надається у формі трансфертів від споживачів і від держави.

Від’ємне значення показників підтримки ринкової ціни свідчить про заниження цін вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників проти цін світового ринку. Тобто додана вартість присвоюється іншими ланками агропродовольчого ланцюжка. Таким чином, аграрна політика і витрати держави на сільське господарство діють у протилежних напрямах, чим і пояснюється дуже низька ефективність бюджетної підтримки безпосередніх товаровиробників.

Нерозвинутість державних та ринкових інститутів призвела до підміни сутності державної підтримки конкурентного середовища у виробництві сільськогосподарської продукції втручанням держави в економіку, що створює ринкові принципи господарювання і ставит виробників в явно не рівні умови. Для пом’якшення дії дискримінаційних механізмів державної політики першочергове значення мають: уточнення цільвого призначення та принципів надання державної допомоги; критерія визначення об’єктів державної допомоги.

Розробка концептуальних засад державної політики в аграрній сфері в сучасних умовах – завдання надзвичайно складне. По суті, це новий напрям наукового пошуку, який вимагає міждисциплінарного підходу, узагальнень результатів ряду соціоекономічних наук, використання вітчизняного й зарубіжного досвіду реформ у системі державної підтримки. У зв’язку з цим найбільш значущим нині треба вважати врахування специфіки та динаміки інституційних перетворень.