Антимонопольне регулювання
Антимонопольне регулювання
Значне місце в правовому регулюванні держави посідає антимонопольне регулювання. Відомо, що розвиток концентрації й централізації виробництва має тенденцію до тотальної монополізації виробництва і ринку. Від неї страждають і виробники, і споживачі. Монопольне становище виробника дає йому можливість, обмежувати конкуренцію на ринку. Монополії, як правило, нав'язують партнерам такі умови угод, що ставлять їх в неоднакове становище. Монополії обмежують виробництво для створення дефіциту на ринку і встановлення монопольних цін. Вони створюють перешкоди для виходу на ринок інших підприємців. У самому монополізованому виробництві починають переважати застійні тенденції, намагання забезпечити монопольні прибутки через завищення ринкових цін, від чого страждають покупці.
Антимонопольна політика держави полягає в корегуванні такої діяльності підприємств, що розглядається як наносить збиток ефективної конкуренції на ринку. Боротися з негативними ефектами монополізації можна:
o дроблячи великі підприємства, забороняючи їхнього об'єднання і домагаючись таким шляхом розширення сфери конкурентів;
o використовуючи організовані
великі монопольні об'єднання
для державного регулювання,
Значний інтерес становлять основні методи боротьби з монополією в різних країнах. Наприклад, основними напрямками анти монопольної політики США, є:
o регулювання злиття і поглинання фірм одна одною;
o регулювання інформаційним забезпеченням ринку;
o виявлення анти конкурентних дій фірм.
Для практики рішення антимонопольних задач в економіці країн ЄС і Канади характерно:
o використання принципу
законодавчої заборони
o уведення виключень з конкурентного законодавства;
o визначення умов доступу
приватного капіталу в
o розробка механізмів ціноутворення.
В Японії практикується введення додаткових податків на монополії і дозволені картельні утворення.
У зв'язку з тенденцією до
монополізації виробництва
Проте цих заходів державного регулювання недостатньо, і вони доповнюються заходами щодо порушників. Для цього розробляються антитрестовські закони.
У США заборонено такі зливання фірм, які обмежують конкуренцію. Великі компанії зобов'язані заздалегідь проінформувати державні органи про злиття з іншими компаніями або про купівлю їх. Державні органи вивчають матеріали і в результаті можуть заборонити злиття, якщо створюється монополія, що завдає шкоди конкуренції на місцевому або національному ринку. У випадках, коли фірми припускаються незаконних дій, до них застосовують великі штрафні санкції. Найагресивніші з них ліквідуються, інші розукрупнюються.
Головний результат
У березні 1992 р. в Україні було прийнято Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності". Цей закон визначає правові засади обмеження та запобігання монополізму, здійснення державного контролю за дотриманням норм антимонопольного законодавства. Демонополізація економіки України проводиться відповідно до спеціальної програми. Державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства доручено здійснювати Антимонопольному комітету, який утворює Верховна Рада України, якій він і підпорядкований. Він мас право визначати монопольне становище підприємців на ринку. Монопольним визнається становище підприємства, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. Антимонопольний комітет здійснює державний контроль за реорганізацією (злиттям чи приєднанням) підприємств, створенням асоціації, концернів, міжгалузевих, регіональних та інших об'єднань підприємств. Якщо підприємці зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонопольний Комітет може прийняти рішення про примусовий розділ монопольних підприємств. Передбачаються також значні штрафи за порушення антимонопольного законодавства.
Різнобічна діяльність держави щодо регулювання економіки органічно взаємопов'язана з її діяльністю з соціального регулювання.
Регулююча діяльність держави в соціальній сфері
Якщо антимонопольне регулювання зустрічає жорсткий опір лише з боку великого капіталу, то соціальне регулювання зачіпає економічні інтереси всіх підприємців. Тривалий час ця обставина значно ускладнювала діяльність з регулювання соціальної сфери, що особливо яскраво видно на прикладі становлення системи соціального захисту населення.
Першим в історії регулювання на державному рівні не лише економічного, а й соціального розвитку був "Новий курс" Ф. Рузвельта. З метою виходу з "Великої депресії" конгрес США прийняв у червні 1933 р. підготовлений Рузвельтом закон про відбудову (відновлення) національної промисловості. Цей закон установлював мінімальну заробітну плату та максимальний робочий тиждень, проголошував право робітників на колективний договір та організацію профспілок. Свавілля підприємців у питаннях організації та оплати праці поступово змінювалася системою сталих умов відтворення робочої сили. Вона передбачала правове регулювання оплати праці, її умов, а також створення профспілкових організацій для захисту інтересів найманих робітників. Це означало правове і організаційне становлення поряд з економічною галуззю відносин нової, соціальної сфери.
Соціальні відносини передбачають правове забезпечення й реальне задоволення також інших важливих потреб нормального відтворення робочої сили, таких як допомога безробітним, соціальне забезпечення непрацездатних.
У серпні 1935 р. у США почав діяти закон про соціальне забезпечення, який передбачав систему пенсій та грошової допомоги для непрацездатних. Тоді ж були законодавчо знижені ставки податків на невеликі доходи та збільшені ставки на великі прибутки. Рузвельт підписав також закон, який підтвердив права робітників на створення профспілок. Підприємцям заборонялося відмовлятись від укладання колективних договорів, перешкоджати виникненню робітничих профспілок.
Курс Рузвельта на створення системи соціального забезпечення населення зустрів опір великого капіталу в різних формах, у тому числі ідеологічний. Проте прогресивні тенденції прокладали собі дорогу, і це адекватно відбивала громадська думка, про що свідчить обрання Ф. Рузвельта президентом США чотири рази поспіль.
Завдяки встановленню досить високого рівня неоподатковуваного мінімуму річного доходу забезпечуються нормальні умови для відтворення робочої сили і задоволення інших потреб членів сім'ї, підтримка дрібних виробників. Отже, знімається соціальне напруження, яке могло б виходити від чисельної низькооплачуваної частини суспільства. Використання прогресивної системи оподаткування послаблює негативний суспільний резонанс від нерівності у відносинах власності на багатство, яке розподіляється у суспільстві значно нерівномірніше, ніж доходи.
Більше значення в соціальному регулюванні витрачання бюджетних коштів має державне регулювання соціальних чинників суспільного розвитку - соціального забезпечення, освіти, медичного обслуговування, житлово-комунальної сфери тощо.
Система соціального забезпечення є важливим джерелом доходів населення, що формується на позаринковій основі. Ця система включає передусім державне пенсійне забезпечення.
Закон України "Про пенсійне забезпечення" введено в дію з квітня 1992 р. Він гарантує всім непрацездатним право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон гарантує соціальну захищеність пенсіонерів завдяки встановленню пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також завдяки регулярному перегляду їх розмірів у зв'язку зі збільшенням рівня мінімального споживчого бюджету та інфляції.
Держава встановлює прожитковий мінімум, мінімальну заробітну плату, мінімальний розмір пенсій тощо. Важливою ланкою державної діяльності є регулювання правових засад зайнятості населення. Так, 1 березня 1991 р. прийнято Закон України "Про зайнятість населення". Він визначає правові, економічні та організаційні засади зайнятості населення України. Для реалізації політики зайнятості населення створюється державна служба зайнятості, діяльність якої фінансується з Державного фонду сприяння зайнятості населення. Послуги цієї служби надаються безплатно.
Найтиповіше заперечення проти соціальної практики держави таке: чим більше соціальних програм, які посилюють рівність у суспільстві, тим глибший конфлікт між рівністю й ефективністю. При застосуванні прогресивного оподаткування послаблюється зацікавленість у вкладаннях (інвестиціях). Якщо доходи малозабезпеченої частини населення будуть досить високими, бідняки не шукатимуть досить завзято роботу.
Водночас вкладання в людину, зокрема підвищення рівня освіти та професійної майстерності малозабезпечених верств населення, є резервом підвищення продуктивності їхньої праці в майбутньому.
Межі й перспективи регулюючої діяльності держави
Сучасна економіка - це система,
що складається з економіки
Однак, коли йдеться про перспективи регулюючої діяльності держави, треба враховувати таку обставину. Ця діяльність значною мірою забезпечується коштами державного бюджету. Проте вже тривалий час у розвинених країнах видатки бюджетів перевищують їх доходи" що свідчить про неефективність державного регулювання. До того ж зростаючий дефіцит покривається за рахунок збільшення державного боргу.
Справді, як розв'язати реальну суперечність? З одного боку, в розвинених країнах держава в основному справляється з функцією економічного і соціального регулювання, а з іншого - водночас зростають дефіцит державного бюджету і державний борг. Розв'язання цієї суперечності спробуємо знайти в єдності цих протилежностей, а саме: розглянемо зростання державного боргу як умову й засіб нормального здійснення державного регулювання.
Як вже зазначалося, держава за своєю сутністю не є власником засобів виробництва і її регулююча діяльність не є госпрозрахунковою. Перевищення видатків держави над її доходами в демократичному суспільстві означає одне: з дефіцитом живе не держава, а суспільство. За стабільність економічних і соціальних умов, яка досягається завдяки державному регулюванню, суспільство має платити. Воно погоджується (мириться) з тим, що старий державний борг практично не повертається (він може розглядатися як плата за стабільність у попередній період), і сплачує знову за теперішній спокій, що й знаходить прояв у зростанні державного боргу. Звичайно, плата кожного члена суспільства фіксується, зокрема, в накопичених облігаціях державної позики. І насправді держава сплачує старі позики, проте це відбуваєтеся за рахунок випуску все нових позик у більших розмірах, ніж раніше. Купуючи нові облігації, населення таким чином підтримує державу в її діяльності. Воно не може відмовитись від купівлі облігацій нових позик, через те, що держава збанкрутувала б, порушилася б економічна і соціальна стабільність суспільства, в результаті чого власники облігацій нічого за них не отримали б. Отже, держава і населення в цій ситуації щільно пов'язані, причому цей взаємозв'язок і взаємозалежність постійно посилюються, про що свідчить зростання державного боргу.
Якщо в країні тривалий час державний бюджет є бездефіцитним, можна зробити висновок, що в ній цілі економічного розвитку переважають над соціальними. Якщо ж дефіцит державного бюджету і відповідно державний борг зростають, то країна знаходиться на більш високому рівні розвитку, і пріоритет мають соціальні цілі. У цьому виявляється єдність економічного і соціального регулювання в діяльності сучасної держави, причому економічний розвиток все більше спрямовується на вирішення соціальних завдань, "запліднюється" соціальним, все більше перетворюється на соціальний.
Люди бачать безперервне зростання державного боргу, і у них виникають питання: які критерії його величини і межі? І критерії, і межі досить розмиті, оскільки, якщо величина витрат на управління приватними та акціонерними фірмами корегується конкуренцією на ринку, який визнає лише суспільно необхідні витрати, то у випадку з державою ринковий механізм не може бути застосованим. Адже державу нема з чим порівнювати, вона - монополіст. Тому зовнішні критерії оцінки витрат на її діяльність не працюють тривалий час, і критерії ці залежать від внутрішніх тенденцій розвитку самої держави, її саморозвитку. А справа тут полягає в тому, що державні функції мають тенденцію до безперервного розширення, державне регулювання охоплює все нові сфери і відносини. Державний апарат, що виконує ці функції, також має тенденцію до безперервного розширення, експансії. Відповідно збільшуються витрати суспільства на утримання державних чиновників.
У певний момент витрати на збільшення державного апарату починають перевищувати доходи, що надходять у бюджет внаслідок нормальної діяльності з регулювання народного господарства. Однак державний апарат продовжує розширюватись, що супроводжується зростанням державного боргу. Межі цього зростання також важко окреслити.
Крім монопольного характеру регулюючої діяльності держави, оцінка її ефективності утруднюється ще однією обставиною. До останнього часу витрати підприємств на управління матеріалізувалися в товарах (послугах) як продукції цих підприємств. Ринок оцінював величину цих витрат безпосередньо при реалізації товарів (послуг). Держава як економічний суб'єкт, на відміну від усіх інших економічних суб'єктів, завжди надавала послуги щодо регулювання економічного і соціального життя. Якість цієї послуги, як і будь-якої іншої, оцінюється не безпосередньо при її наданні, а, як правило, значно пізніше. Тут з'являється можливість відносити недоліки регулювання на рахунок попередніх урядів, не припускаючи сумнівів щодо ефективності сьогоднішньої системи державного регулювання.
В умовах складності зовнішньої оцінки чисельності та ефективності роботи державного апарату межі його зростання зумовлюються природою його саморозвитку. На певному етапі державний апарат надто "розбухає", а система державного управління обюрокрачується.
Це сталося і з системою державного управління в західноєвропейських країнах в 70-х роках XX ст. Обсяг державних законодавчих актів, розпоряджень і постанов, що регулюють економічне життя, почав вимірюватися тисячами томів. Наслідком цього стало уповільнення прийняття економічних рішень, обмеження підприємницької ініціативи, підрив конкуренції. Бюрократизація управління зумовила, як уже зазначалося, надмірні видатки держави з бюджету на утримання державного апарату. Це спричинило значне збільшення податків і державного боргу, тому позиковий капітал у значних розмірах замість виробничої сфери спрямовувався у сферу державних фінансів, а це обмежувало виробничу активність, темпи економічного зростання. У зв'язку з уповільненням розвитку виробництва збільшилося безробіття. Високими були темпи інфляції - до 15 відсотків на рік у Великобританії, США, Італії. Зрештою, стало очевидним, що домінування державного регулювання соціально-економічного розвитку вичерпало себе.
У західноєвропейських країнах відбувся перехід до нової системи управління економікою. В її основу покладено економічну доктрину, яка отримала назву "неоконсерватизм" (неолібералізм). Вона виходила з класичного уявлення про капіталізм як систему, яка самонастроюється, регулятором якої є ринок. Неоконсерватизм проголосив значне згортання державного регулювання, посилення ролі ринку та стимулювання приватного сектору. На відміну від консерватизму початку XX століття, що виходив з принципу невтручання держави в економічне життя, неоконсерватизм допускає певну участь держави в регулюванні економіки, проте суттєво обмежує безпосередню активну виробничу діяльність держави. У нових умовах ринок і держава почали відігравати важливу роль у регулюванні сучасної економіки, доповнюючи одна одну. На співвідношення цих функцій звернув увагу П. Самуельсон, підкреслюючи, що ринковий механізм визначає ціни й виробництво у багатьох сферах, у той час як держава регулює ринок через оподаткування, витрати, регулювання. Обидві сторони - ринок і держава - суттєві. Управляти економікою за відсутності того чи іншого - все одно, що намагатися аплодувати однією рукою.
З переходом до нової системи управління, відомої під назвами "рейганоміка", "тетчеризм" тощо, було знижено податки, зменшено соціальні витрати держави, запроваджено обмеження щодо державної власності та модернізовано її. Проте функції фінансового, кредитного, грошового регулювання в національній економіці залишилися в компетенції держави. Практика підтвердила висновок, що ці макроекономічні функції є специфічною сферою суспільних відносин і вимагають саме державного регулювання.
Конкретною ознакою надмірного поширення регулюючої діяльності держави є зниження показників соціально-економічного розвитку суспільства. Негативні наслідки має й надмірне згортання регулюючої ролі держави в економічній та соціальній сферах. При цьому посилюється стихійне ринкове регулювання економіки, виявляються ознаки економічної кризи. Отже, метою державного регулювання економіки є забезпечення гармонійного, оптимального соціально-економічного розвитку суспільства.
Державне регулювання
економічної безпеки
Державне регулювання робить найбільш помітний і значний вплив на формування економічної безпеки підприємства, при цьому використовуючи прямі і непрямі важелі впливу.
Непряме регулювання керування діяльністю підприємств формує систему мотивацій створює стимулюючі умови для їхньої діяльності і виступає в таких формах:
o податкова система;
o цінова і фінансово-кредитна політика;
o державне замовлення.
До прямого державного
регулювання відноситься
Державне регулювання діяльності підприємств здійснюється за такими основними напрямками:
o забезпечення правової основи діяльності підприємств;
o проведення ринку;
o проведення інвестиційної політики;
o формування систем
o формування й розвиток інфраструктури підприємництва;
o регулювання інноваційних процесів;
o фінансова підтримка у формі державних гарантій, забезпечення іноземних кредитів.
Правову основу діяльності підприємств складають закони, що регулюють правові відносини між державою та підприємствами, укази і постанови органів влади з питань господарської діяльності підприємств.
Формування системи
Численні дослідження впливу системи оподатковування на діяльність підприємств показує, що цей вплив в основному носить негативний характер. Це обумовлено великою кількістю видів податків (понад 30), високими ставками оподатковування, не завжди продуманими і логічними схемами стягнення податків.
У даний час система оподатковування не стимулює діяльність підприємств їхнього розвитку і заходу для підвищення ефективності виробництва.
Формування і розвиток інфраструктури підприємств відноситься винятково до компетенції держави і містить у собі:
o фінансові;
o грошові;
o інвестиційні;
o фондові ринки;
- ринки цінних паперів;
o формування системи товарних бірж.
Необхідність регулювання інноваційних процесів викликано в першу чергу їхнім зростаючим значенням для економіки і суспільства в цілому. Наприклад: внесок НТП у приріст валового внутрішнього продукту найбільш розвинутих країн складає за різними оцінками від 75% - до 100%. Здатність до інновацій у даний час стало однією з найважливіших функцій безпеки держави.
Характеристики й особливості інноваційних процесів, їх значення для економічної безпеки визначають наступні функції державного регулювання в цій сфері:
* акумулювання засобів на наукові дослідження Й інновації;
* координація інноваційної діяльності, стимулювання інновацій;
* створення правової бази інноваційних процесів.
Сутність фінансової політики полягає в безоплатному виділенні бюджетних коштів на цілі, визначені державою. До них відносять передусім цілі, що мають загальноекономічний, загальнонаціональний характер. Це може бути створення і розвиток нової сучасної галузі матеріального виробництва, розвиток сфери послуг, господарське освоєння певних регіонів країни тощо. Реалізація таких завдань недоступна не тільки окремим великим корпораціям країни з досить диверсифікованим виробництвом. Нерідко їх вирішення не під силу і консорціумам - угодам великих фірм для спільного здійснення певних проектів на стику різних галузей.
Цілі, що фінансуються державою, мають, як правило, комплексний характер і вимагають вирішення сукупності економічних і соціальних проблем. Для цього звичайно приймаються державні програми, розраховані на кілька років.
У механізмі фінансування важливе місце посідає така форма безплатного виділення коштів, як субсидії. Це допомога, переважно в грошовій формі, яку держава надає за рахунок бюджетних коштів місцевим органам влади, приватним, а почасти і державним підприємствам. Це, наприклад, субсидії, які держава надає для стабілізації цін виробникам сільськогосподарської продукції, щоб компенсувати в тратті їх прибутку в зв'язку з обмеженням виробництва за завданнями держави. Субсидії надаються для підтримки приватних виробників також в інших галузях.
Кредитна політика має за мету регулювання кредиту і грошового обігу. Це завдання звичайно вирішується через центральний банк. Ілюстрацією здійснення кредитної політики може бути центральний банк США - Федеральна резервна система (ФРС). Головна функція ФРС - контроль за банківськими резервами, тобто за тією частиною депозитів, яку банки залишають для поточного обслуговування клієнтів. Завдяки цьому координується пропозиція грошей і кредиту. ФРС складається з 12 регіональних банків та центральних координаційних органів у Вашингтоні. У Раді ФРС - президенти 12 регіональних банків. Рада засідає щомісяця й визначає макроекономічну політику США.
Головні інструменти здійснення кредитної політики ФРС такі:
1. Операції на відкритому ринку - купівля і продаж державних облігацій. Наприклад, Комітет з операцій на відкритому ринку вирішив зменшити резерви банків. Для того, щоб "викачати" гроші з банків, їм продаються державні облігації. Наслідки такого кроку такі:
o продаж державних облігацій;
o зменшення резервів банків;
o скорочення пропозиції грошей і кредитів;
o подорожчання грошей, підвищення відсоткової ставки;
o зменшення інвестицій.
Скорочення обсягу виробництва, зайнятості, доходів, сукупного попиту.
Якщо Комітет вважає за необхідне збільшити резерви банків, то уряд купує на ринку державні облігації, векселі та інші цінні папери. Гроші надходять до банків і поповнюють резерви, що має відповідні наслідки;
2. Регулювання відсоткової
ставки. Федеральні резервні банки
надають позики звичайним
Інвестиційна політика держави тісно переплітається з фінансовою і кредитною політикою і реалізується через її механізми. Однак інвестиційна політика має й власний механізм, пов'язаний з амортизацією.
На відміну від інших витрат і виробництва - матеріальних та заробітної плати, які регулюються ринком, витрати засобів праці регулюються, як правило, державою. Отже, держава впливає на темпи науково-технічного прогресу. Крім того, вона перешкоджає приховуванню частини прибутків від оподаткування віднесенням їх до амортизаційних відрахувань. Для того щоб прискорити розвиток науки і техніки, технічно оновити виробництво, держава підвищує ставки амортизаційних відрахувань і цим прискорює повернення вартості основного капіталу як джерела модернізації виробництва. Про значення цього засобу розвитку виробництва свідчить той факт, що реформа амортизації була одним з головних заходів "рейганоміки". У той період строки амортизації промислових машин і обладнання скоротилися з 12,7 до 5 років, а виробничих будівель - з 37 до 15 років. А в цілому строки амортизації прискорились на 40 відсотків.
Грошова політика провадиться насамперед через регулювання кількості паперових грошей в обігу. До другої світової війни, коли ринок розвивався стихійно шляхом саморегулювання, також стихійно підтримувалась кількість необхідних для обігу золотих грошей. Проте в повоєнний період золото зникло з реального обігу. І на ринку почали панувати паперові гроші. На відміну від золотих грошей, монопольне право випуску паперових грошей належить державі. Отже, її функцією став контроль відповідності кількості грошей реальним потребам обігу. Однак скоро кількість їх перевищила потреби, зумовивши процес інфляції. Яка ж об'єктивна сила примусила державу випускати більше грошей, ніж було потрібно?
Держава, регулюючи міжгалузеві пропорції, надає перевагу прогресивнішим на цей час галузям, які забезпечують швидкий розвиток всього народного господарства. В умовах НТР склався новий механізм міжгалузевого регулювання, який дає змогу забезпечити випереджаючий розвиток пріоритетних галузей без відшкодування для цього коштів з інших, "другорядних" галузей. Цього досягають, випускаючи в обіг додаткову суму грошей, яка спрямовується у провідні галузі. В результаті зростання ціп другорядні галузі вже не мають можливості навіть при збереженні минулорічного фонду нагромадження забезпечити рівень реального нагромадження минулого періоду. Виробництво в цих галузях скорочується, у пріоритетних - розширюється.
Третя група бюджетних видатків - пов'язана з соціальним регулюванням - через її виключну важливість буде розглянута далі окремо. А зараз проаналізуємо третій метод державної діяльності - правове регулювання.
Сутність правового
Література:
- Антимонопольне регулювання підприємницької діяльності
- Антимонопольне регулювання ринку відповідно до законодавства України
- Антимонопольний комітет України
- Антимонопольний комітет України
- Антимонопольний комітет України як центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом. Завдання, компетенція та повноваження
- Антимонопольное законодательство
- Антимонопольное законодательство
- Антимонопольная политика россии
- Антимонопольная политика России
- Антимонопольная политика Российской Федерации
- Антимонопольная политика РФ
- Антимонопольная политика США .Федеральное регулирование в США
- Антимонопольнаяя политика РФ
- Антимонопольне законодавство України
