Археология Ровенской области

ЗМІСТ

ВСТУП.....................................................................................................................3

1. ОГЛЯД ДЖЕРЕЛЬНОЇ  БАЗИ  ТА  ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ…………………………………………………………………………4

2. ТОПОГРАФІЯ  ТА  ГЕОГРАФІЯ АРХЕОЛОГІЧНИХ ПАМ’ЯТОК НЕО-ЕНЕОЛІТУ………………………………………………………………………..9

3. КРЕМ’ЯНИЙ   ІНВЕНТАР  НЕО-ЕНЕОЛІТИЧНИХ  КОМПЛЕКСІВ  ВОЛИНСЬКОГО  ПОЛІССЯ……………………………………………………13

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….18

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ………………………………………………………20

ДОДАТКИ……………………………………………………………………….23

ВСТУП

Україна постійно сприймалася у світі окраїною Росії, а її територія – сукупністю окремих земель, випадково об’єднаних у різні часи силою зброї та внаслідок політичних ігор. Так само випадковим здавалося формування і домінування на наших землях українського етносу. На даний момент, та й взагалі це робили ще раніше до нас дослідники, вчені в попередніх століттях, ми можемо спростувати дані твердження. Адже ще з найдавніших часів територія України становила досить своєрідний природно-соціально-економічний район, поступове нівелювання розвитку окремих частин якого,  врешті-решт, об’єктивно привело до складання в ньому українського етносу та його державності. Досить важливим для нас є об’єктивне вивчення минулого нашої Батьківщини, починаючи ще від тих часів, які становлять предмет дослідження археології, ну і звісно, стародавньої історії.

Територія північної України, а особливо, Волинського Полісся  віддавна була ареною, точніше магістраллю, шляхом  розселення далі на північ та схід для багатьох племен, етносів ще починаючи з пізнього палеоліту аж до недалекого минулого (вторгнення під час Другої світової війни нацистів та їх прибічників). 

Метою моєї роботи є дослідження предметів матеріальної культури нео-енеолітичних пам’яток Волинського Полісся та розгляд закономірностей їх розвитку як джерела для вивчення етнокультурних та економічних процесів у неоліті Південно-Східної Європи.

Це передбачає вивчення наступних завдань:

1) зробити  історіографічний огляд даної проблематики та проаналізувати джерельну базу;

2)  аналіз типолого-статистичних  характеристик предметів матеріальної  культури;

3) розгляд інформативних  властивостей предметів матеріальної  культури, передусім, крем'яного інвентаря; обґрунтування важливості використання його як повноцінного джерела для історичних реконструкцій;

4) вивчення даних геоморфології  Волинського Полісся;

5) з’ясування загальних шляхів неолітизації території Південно-Східної Європи.

Об’єктом нашого дослідження висупають неолітичні та енеолітичні культури території Волинського Полісся.

Предметом дослідження виступають комплекси предметів матеріальної культури нео-енеолітичних пам’яток Волинського Полісся.

Хронологічні  рамки виділеної проблематики обмежені сер.-кін. V – кін. ІІІ тис. до н. е..

1. ОГЛЯД  ДЖЕРЕЛЬНОЇ  БАЗИ  ТА  ІСТОРІОГРАФІЯ  ПИТАННЯ

Історія дослідження нео-енеоліту Волинського Полісся сягає початку XX століття. М. Ф. Біляшівський  встановив багаточисельність давніх поселень  на берегах Західного Бугу [Труды XI АС, Т. 1, 1901, С. 673 – 713]. 1901 р. датується згадка В.Антоновича про неолітичні матеріали, знайдені біля сіл Вижва та Ново-Угрузьке [Труды XI АС, Т. 1, 1901, С. 14 – 22]. В «цікавому і важливому з точки зору археології просторі» по Горині і Случі обстеження проводив Л. Савицький, по Стиру – Я. Брик [«Wiadomosci archeologiczne» (WA), 1925, t. IX, S. 50 – 63], на Зах. Бузі – З. Шміт [WA, 1929, t. X, S. 83 – 87].

30-ті роки ХХ ст. ознаменувалися  участю в археологічних дослідженнях  великої кількості спеціалістів  та краєзнавців ( В. Антоневич,  Д. Георгієвський, Данилевич, К.  Завистович, С. Круковський, Касперський,  А. Мінковський, І. Обуховський,  К. Пшемиський, Н. Радван, К. Салевич,  Я. Фітцке, О. Цинкаловський, В.  Я. Ягодзянка). В 1931 – 1934 рр. Я.Пастернаком, Я.Фітцке, К.Пшемиським, Т.Сулімірським, О.Цинкаловським виявлено понад 20 пам'яток епохи нео-енеоліту в межах Волинської та Рівненської областей (список подаєно за сучасним адміністративно-територіальним поділом): Антонівка (Луцького району), Маюничі, Рафалівка (Володимирецького району), Галина Воля (Старовижівського району), Головно (Любомльського району), Копилля (Маневицького району), Лахвичі, Ветли, Невір (Любешівського району), Перевали (Турійського району), Піски Річицькі (Ратнівського району), П'ятидні (Володимир-Волинського району), Старосілля (Іваничівського району) та інші. Проте жоден з авторів не подав докладного опису виявлених матеріалів. Більша частина зібраного втрачена під час війни, решта зберігається в музеях Львова та Варшави. Ці матеріали залишаються майже не опрацьованими. Визначення окремих з них викликає сумнів [Археологічні пам'ятки... 1981, С. 166–167].

Чимало пам'яток із гребінцево-накольчастою керамікою епохи неоліту відкрито після війни І.П.Русановою. Значну колекцію своєрідних неолітичних матеріалів здобуто у 1948 р. розкопками І.Ф.Левицького на торфовищі Моства [Левицький, 1952]. Ю.В.Кухаренком у 1957-1958 рр. обстежувалися пам'ятки Половлі Володимирецького району, Лахвичі, Люб'язь Любешівського району, Головно Любомльського району та ін. [Кухаренко, 1962, С. 1-24]. І.К.Свєшніков у 1969 р. виявив пам'ятки з гребінцево-накольчастою керамікою біля сіл Висоцьк Дубровицького району та Хотин Рівненського району Рівненської області [Свєшніков, Нікольченко, 1982, С. 57, 102]. В.К.Пясецьким у 1974-1981 рр. знайдено сліди поселень біля торфовища Корма Олевського району, поблизу с. Рудня Озерянська (Житомирщина) [Пясецький, 1979, С. 46–60].

Розвал горщика ВНК  з багатою орнаментацією (рядами наскрізних проколів, паралельними рядами відтисків нахиленою паличкою, косою  штриховкою) відкрито експедицією Д.Я.Телегіна та Р.Т.Грибовича в 1974 р. біля с. Нобель Зарічнянського району Рівненської області [Охріменко, Середюк, 1988, С. 91]. Л.Л.Залізняк у 1988 р. біля с. Омит цього ж району знайшов верхню частину профільованого великого широковідкритого тонкостінного горщика коричневого кольору зі значною домішкою рослинності та орнаментом з прокреслених ліній. Тай сам Леонід Львович не приділяв особливу увагу дослідженню неоліту, а тим паче, енеоліту Волинського Полісся. Здебільшого це були випадкові згадки, які обмежувалися територією західної Житомирщини. Та все ж таки він вказує, що неолітизація тут проходила із заходу, чому посприяли представники Культури лінійно-стрічкової кераміки (КЛСК) [Залізняк, 2005].

Значні пошукові роботи в  межах басейну Прип'яті проводив у 70-ті рр. білоруський археолог В.Ф.Ісаєнко, який виявив або повторно обстежив рештки поселень епох неоліту та енеоліту біля сіл Острів'я, Пульмо, Світязь, смт. Шацьк - Шацького району, Кримно, Дубечно - Старовижівського району, Заболоття, Тур, Самари-Ратнівського  району,  Ветли,  Лахвичі,  Дольськ,  Люб'язь,  смт.  Любешів - Любешівського району Волинської області та Переволоки, Сенчиці, Неньковичі - Зарічнянського району Рівненської області. В.Ф.Ісаєнко також зазначав, що інвентар західнополіських та німанських пам’яток насичений грубооббитими  рублячими знаряддями, які використовувалися для обробки дерева. Значна вирубка лісів, посилається він на Г. Чайлда, може бути пояснена тільки потребами землеробства. Також він зазначає, що майже на всіх  пізньонеолітичних пам’ятках, що розкопувалися в Поприп’ятті, виявлені крем’яні серпи, вкладиші до серпів (пластини, трапеції), листоподібні та серпоподібні ножі. Серпами, як пише В. Ф. Ісаєнко, жнуться не дикорослі рослини, а окультурені. В орнаментації посуду широко застосовувалась геометрична зональність: поєднання трикутних, ромбоподібних і прямокутних фігур із горизонтальними поясами або вертикальними полосами, незаповненими зонами. Ромб із гачками вважається ранньоземлеробським символом. Розрізненість та ускладненість орнаментації несумісна із примітивним способом життя первісного мисливця та риболова. Також В. Ф. Ісаєнко зазначає, що на поселенні Моства (с. Коленське, Коростенського району, Житомирської області, Україна) були віднайдені кістки всіх найважливіших домашніх тварин. Звідси він робить висновок, що на території Полісся, а саме на теренах, що примикають до р. Прип’ять, як зі сторони Білорусії, так і зі сторони України в неолітичну епоху проживали доволі розвинуті племена, які володіли навиками ведення землеробства та скотарства, звісно не забуваючи про додаткові ресурси – риболовство, збиральництво, мисливство.

Також В. Ф. Ісаєнко пише, що підйом  рівня води у водоймищах відбувся у другій половині атлантичного періоду, на рубежі Vта IV або в першій половині IV тис. до н. е. Відповідно, ранньонеолітичні матеріали він датує V тис. до н. е. [Доклады на ХI конференции молодых ученых Белорусской ССР, 1967, С. 359 – 372]. Датування,  на його думку, підтверджується наявністю в їх складі сокир-транше, знарядь типу пік, двох кістяних «мотик» другого буго-дністровського типу, ножів із іклів кабана, уламків мало орнаментованого, навіть, скоріше бідно орнаментованого, посуду із розмочаленою рослинною домішкою в тісті, які знаходять аналогії в середніх фазах буго-дністровської культури. Ще більш архаїчною виступає, як вказує Ісаєнко, кераміка поселення Сенчиці, яка супроводжується інвентарем мезолітичного часу. Пам’ятки Волині він відносить до так званого західнополіського варіанту німанської культури і вказує, що середній етап цього варіанту відповідає самим раннім пам’яткам Понімання. Якщо врахувати тут наявність більш давніх пам’яток і більш довготривалий розвиток раннього етапу культури, як зазначає В. Ф. Ісаєнко, то початок його слід скоріше віднести до другої половини IV тис. до н. е.. Відповідність культурі лійковидних кубків і поява рис, запозичених у прибалтійських культур, змусило Ісаєнка розповсюдити час існування цього етапу і на першу половину ІІІ тис. до н. е.. Пізній етап, за висловлюваннями того ж таки В, Ф. Ісаєнка, характеризується керамікою, в якій більш давні ознаки уступили місце прибалтійським, що нагадують пізнє Ертебелле, Дубичай, нарвську кераміку, Сарнате, лійкоподібних кубків. До кінця етапу на посуді появилися орнаменти, характерні для шнурової кераміки, а у інвентарі – відповідні типи знарядь. Починає штрихуватися поверхня горщиків, появляються окрім конічних ще й плоскі денця. Таким чином Ісаєнко генетично пов’язує зникнення неолітичної культури на Поліссі із трансформацією її у культуру шнурової кераміки. А також він не виділяє як окрему епоху енеоліт. Для території Волинського Полісся вона носить виключно номінальне значення, адже таж сама Німанська культура як розпочала розвиватися в ранньому неоліті, так і проіснувала до епохи ранньої бронзи [Исаенко, 1976].

Важливе значення для розуміння шляхів розвитку неолітичної культури Волинського Полісся мали дослідження І.Р.Михальчишина, В.М.Коноплі [Конопля, 1988, С. 98 – 99; Львівський історичний музей. Наукові записки, Вип. VII, 1998, С. 139 – 157].

О.М.Титовою, Г.В.Охріменком неолітичні пам'ятки цього регіону  виділено в окрему культуру [Титова, 1985, С. 16], що стало можливим завдяки значному накопиченню матеріалів, одержаних у ході робіт В.К.Пясецького, Л.Л.Залізняка, Г.В.Охріменка та інших дослідників [Охріменко, Телегін, 1982, С. 64 – 77; Залізняк, Балакін, Охріменко, 1987, С. 64 – 73; Охріменко, Середюк, 1988, С. 85 – 93; Конопля, 1988, С. 98 – 99; Охрименко, 1986а, С. 322; Охрименко, 1984а, С. 311 – 312; Охрименко, 1981, С. 297; Охрименко, 1987, С. 387 – 388]. Втім, у академічне видання під назвою «Археология Украинской ССР» пам’ятки нововиділеної О. М. Титовою та Г. В. Охріменком Волинської неолітичної культури увійшли під найменуванням, яке було дане їм ще Д. Я. Телегіним – києво-волинська група (варіант).

Велику роль у дослідженні  нео-енеоліту Волинського Полісся  мають роботи Г.В.Охріменка, який понад 20 років займається цими питаннями. На основі своїх досліджень йому вдалося  виділити Волинську неолітичну культуру в складі Дніпро-Донецької етнокультурної спільності (тут простежується вплив  думок Д.Я.Телегіна), розкопати та встановити еталонні для цієї нововиділеної культури пам’ятки – Новосілки, Оболонь, Коник, Вижівка, хоча культурна інтерпретація їх на основі виключно керамічного інвентарю викликає певний сумнів. Та й взагалі, цей однобокий підхід (кераміка) до вирішення поставленого ним перед собою питання по виділенню культури це вже, як не применшуй слабенько як для дисертації. Втім, справа здійснена і в Г. В. Охріменка з цього приводу свої міркування.

2. ТОПОГРАФІЯ  ТА  ГЕОГРАФІЯ АРХЕОЛОГІЧНИХ ПАМ’ЯТОК НЕО-ЕНЕОЛІТУ

  Прорізані численними ріками простори боліт та лісів, що затопляються на багато місяців, виявилися прекрасним місцем для заселення їх первісними мисливцями та риболовами. В очах людей ця місцевість, ймовірно, виглядала своєрідною обітованною землею, яка забезпечувала їх зручними місцями для поселень, прикриттями, необхідною сировиною для виготовлення знарядь, невичерпними запасами їжі. Цим і пояснюється порівняно велика густота давніх поселень (Рис. 1) на берегах місцевих водоймищ, адже значна частина територій, що знаходилися між ріками були зайняті сосновими борами та широколистяними породами дерев, на що вказують палеоекологічні дані [Палеогеография  Европы за последние сто тисяч лет, 1982, С. 122, Рис. 71]. Поселення неоліту, як і всього кам’яного віку, та енеоліту, тяготіли, передусім, до давніх берегових ліній. Їх історія зв’язана із історією річкової долини. Частини долин при різниці висотних відміток в 2 – 3 м можуть різко відрізнятися по характеру грунту і рослинному покриву. Алювій, із якого вони утворилися, вікладався в різний час. Нарешті, по Г. І. Горецькому, річкова тераса може складатися із поєднання різних відкладів, в її товщі виділяються фації, більш давні останці. Стратиграфічна картина залягання культурних горизонтів часто викривлена, тому що на першій надзаплавній терасі, дуже розвиненій в басейні Прип’яті, розміщувалося більшість поселень від пізнього палеоліту до наших днів і тут завжди протікала життєдіяльність людини. Вказані труднощі, втім, можуть бути виправленні, якщо провести обстеження багатьох пам’яток і встановити деякі закономірності.

Пам’ятки тяжіють до ділянок долини, де заплава добре розвинена, розкидані численні озера-стариці, пісчані підвищення та останці терас, серед яких пробивають русла невеликі хвилясті річки та протоки, що з’єднують озера. В. Ф. Ісаєнко робить дані висновки на основі спостережень К. М. Полікарповича в лівобережжі Сожу, де він зазначає, що «робити із цього які-небудь висновки можна було б лише в тому випадку, якби була вже відтворена картина течії річки в різні моменти давнини. Річка протягом тисячоліть блукала по всьому обширному простору заплави, неодноразово міняючи свою течію, покидаючи старі русла і прокладаючи нові» [ Исаенко, 1976, С. 15]. Втім, якщо неможливо помітити зміни, які відбулися з долиною за декілька століть, то можна відрізнити переміни, які відбувалися на початку голоцену, від тих, що були в середині цього періоду, і майже завжди від тих, що траплялися в новітні часи. Порівняно легко, наприклад, відрізняються давні озера заплави від новоутворених заводків і замулених рукавів річки, старі дюноподібні підвищення від молодих прируслових валів. Не дивлячись на значну площу заторфованих ділянок заплав і терас в Поліссі, майже завжди можуть бути визначені давні берегові лінії.

Людиною неолітичної епохи  заселялися перш за все побережжя  проточних озер і озер-стариць, зв’язаних  з річкою, береги невеликих річок-протоків поблизу гирла і рідко –  великих річок (Рис. 1). Це були, як і залишаються понині, багатющі запаси риби, родючих заплавних грунтів, де можна випасати, збирати харчі для свійських тварин, а також вирощувати злаки та інші господарські культури для власних потреб. Однак, тут виникає певний десонанс, пов’язаний, передусім, з тим, що, наприклад, для пам’яток Білоруського Полісся характерною особливістю є те, що вони свого часу були зосередженні поблизу малих і середніх річок та озер, які в свою чергу є найкращими джерелами риби, вони були безпечні в силу віддаленості від основних великих річкових магістралей (навіть на сьогоднішній день найкращі рибні промисли зосереджені на невеликих річках та озерах, де риболовля носить сезонний характер і пов’язана з міграцією сюди риби на нерест в певні періоди року, а великі річки носять виключно другорядну роль). В той час, як для пам’яток Волинського Полісся спостерігається зовсім протилежна ситуація – вони здебільшого всі розташовані поблизу великих річок, якими для Полісся являються Прип’ять, Стохід, Турія, Стир, Горинь, Случ, що відразу наштовхує на думку про їх недовготривалість, адже великі ріки завжди були свого роду засобами зв’язку, торгівлі і зрозуміло, що в такому випадку були небезпечними. Однак, з іншої сторони, це давало і протилежний результат, адже наближеність до даного роду комунікацій давало місцевому населенню перевагу в доступі до торгівельного світу, налагодження міжплемінних (а, можливо, і міжетнічних) контактів. Зрозуміло, що населення могло постійно піддаватися нападам зі сторони річки вороже налаштованими людьми. Втім, якщо поселення носило постійний характер, то і населення, що в ньому проживало знало, а головне мало навички оборони своєї території. Питання в даному плані постають,  передусім, до науковців, які займалися чи займаються дослідженням нео-енеолітичних пам’яток Волинського Полісся, до їхньої методики розкопок, фіксації матеріалу, а потім до інтерпретації даних і їх достовірності.

         Неолітичні пам'ятки Полісся можна розділити на алювіальні (терасові і заплавні), дюнні і торфянникові. Найбільше число - до 3/5 пам'яток розташоване на першій надзаплавній (боровій) терасі, і рівень їх визначається висотою цієї тераси в кожному відрізку долини, що коливається від 2-3 м біля витоків Прип'яті до 4-9 м в середній течії. Висота неолітичних поселень над місцевими водоймами рідко перевищувала 3-4 м, тобто рівень заплавної тераси. Заплава Прип'яті досягає великих розмірів - 4-9 км в середній течії і 10-12 км у пониззі, а у верхній течії, на відміну від інших річок, вона поєднується з терасою величезного стародавнього озера, яке тільки в районі Ратно досягало 35 км в поперечнику. Русла річок впритул підходять до терас, але частіше відокремлені від них заплавою багатокілометрової ширини. По цій заплаві на невеликих підвищеннях були розкидані стародавні поселення. Для їх основи підходили місця, де в достатку зустрічалися озера-стариці або протікали притерасні річки, поблизу яких розташовувалися дюноподібні підвищення, були останці обтікання, високі ділянки заплави. 
         У мезолітичний час, навпаки, люди поселялися на тильних ділянках першої тераси (Белосорока), на других терасах (Дорошевичі, Лясковичі), на піщаних, взбугренних у вигляді дюн пісках (Лубня, Мосани, Юревичі, Тешков, Сенчиці), на схилах корінних берегів (Загорині, Ополь II), а у верхів'ях Прип'яті - також на моренних горбах, вцілілих від розмиву (Заріччя, Люб'язь, Пульмо, Заозер'я, Чухово), тобто на рівнях, що співпадають  з другою надзаплавною терасою. Так як окраїна першої тераси майже не заселялася, як і в середньому Подніпров'ї, В. Ф. Ісаєнко вважає, що рівень води був у мезоліті був вищим, заплавна тераса ще не оформилася, а високою заплавою була нинішня перша тераса [Исаенко, 1976, С. 19]. 
          Ранньонеолітичної пам'ятки розташовувалися двояко: або високо, на рівні мезолітичних і в таких же геоморфологічних умовах (Заріччя, Острів, Сенчиці II, Мосани, Переволоки, Мотоль), або на найнижчих рівнях, коли-небудь зайнятих людиною (Бокінічі, Камінь, Ломиш, Сеньчіци I). Таким чином, якщо Т. Сулімірський говорить про низьке розташування ранньонеолітичних поселень України [“Archeologja”, 1962, XII, S. 16] , а Д. Я. Телегін повідомляє про їх високий топографічний рівень [«Археологія», 1962, т. XIV, С. 77], то протиріччя тут тільки здаються. Сама можливість закладки поселень на високій заплаві па висоті 1-2 м над меженним рівнем або так низько, що культурний горизонт йде під сучасний уріз води, говорить про давнє зниження рівня водойм, як повідомляє В. Ф. Ісаєнко, і про те, що заплавна тераса річок Подніпров'я до раннього неоліту вже виділилася, а клімат встановився досить сухий (кінець кореального - початок атлантичного)[Исаенко,1976,С.19]. 
          Пізньонеолітичні пам'ятки розташовувалися в тих місцях, що й поселення раннього неоліту (Камінь, Бокінічі, Ломиш, Острів). Матеріали тих і інших типологічно, а іноді і стратиграфічно добре розділяються, що вказує опосередковано на існування проміжного етапу культури . До нього, мабуть, слід віднести матеріали поселень, розташованих на більш високому рівні, на терасах і підвищеннях, бо в них поряд з архаїчними рисами виявляється схожість з пізньонеолітичними. Якщо пізні пам'ятки можна віднести до суббореального періоду, більш сухого, то другі, мабуть, з'являються раніше, коли рівень води ще був високий .

3. КРЕМ’ЯНИЙ   ІНВЕНТАР  НЕО-ЕНЕОЛІТИЧНИХ  КОМПЛЕКСІВ  ВОЛИНСЬКОГО ПОЛІССЯ

Найбільш численною категорією артефактів на  неолітичних та енеолітичних пам’ятках є крем'яні вироби. Сировиною для них був місцевий жовновий кремінь, виходи якого на поверхню відомі на Поліссі в багатьох місцях. Він має здебільшого світло-сіре, темне або коричневе забарвлення. А також є прекрасні поклади кременю із пластів крейди, що має рівний гострий скол і чудову якість, і зосереджений він здебільшого в західній Рівненщині та та майже по всій території Волинської області. Недостачі кременю на Волинському Поліссі не було, що могло мати вплив на розміри і, частково, форму виробів. Що ж до якості даної сировини, то найпривабливішим тут виглядає кремінь з крейдяних відкладів, а точніше туринського ярусу – темно-сірий аж до чорного з чудовими морфологічними особливостями, з нього виходили найкращі вироби. Однак він мав один суттєвий недолік – коли його добували і він день чи два( в залежності від кліматичних умов) перебував на відкритій поверхні, то втрачав свої первинні властивості, а головне втрачав важливу для нормального розщеплення вологу. Місцем початкової та подальшої обробки цього матеріалу були безпосередньо поселення, житла або короткочасні стоянки. Крем'яний інвентар різних поселень нео-енеоліту Г. В. Охріменко умовно ділить за морфологічними ознаками на дві групи: яніславицького типу (за Д.Я.Телегіним приналежного до рудоострівського варіанту дніпро-прип'ятської культури, пам'ятки якого поширювались і на Волинь) [Колосов, Телегін, 1978. - С. 32; Телегін, 1978а. - С. 98; Телегін, 1982. - С. 170] і типу Вижівка (Балаховичі, Оболонь, Вижівка) [Охріменко, 2009, С. 212] (Рис. 16 – 20).

На основі численних матеріалів розкопок та зборів встановлено, що найдавніші    неолітичні    стоянки    Українського    Полісся    мають    виразний яніславицький  крем'яний інвентар [Залізняк, 1998, С. 217]. Тобто яніславицька мезолітична культура у V тис. до н.е. перейшла в неолітичну, керамічну фазу. За даними цього дослідника, в басейні Прип'яті виявлено близько 30 яніславицьких пам'яток і серед них - Непірець, Рудня Озерянська, Рудня, Сенчиці [Залізняк, 1998, С. 185].

Крем'яні вироби яніславицької  традиції (або рудоострівського варіанту дніпро-прип'ятської культури) включають  ортогнатні нуклеуси для одержання  правильних пластин, аморфні скребки, переважно на відщепах, косі вістря донецького та яніславицького типу, сформовані в мікрорізцевій техніці, мікрорізці як побічні відходи цього виробництва, трапеції, трикутники, а також відзначаються  слабким розвитком макролітів [Телегін, 1982, С. 172-175; Телегин, 1978, С. 35-57; Охріменко, Телегін, 1982, С. 76; Те1egin, 1980, s.316; Телегін, 1976, С. 21-45].

Взагалі вироби з кременю  яніславицької культурної області, на думку Д.Ю.Нужного, відрізняються "високим рівнем розвитку технології платівчастого розколювання з одноплощинних  ортогнатних торцевих нуклеусів  невеликих розмірів" [Нужний, 1992, С. 54]. Найчисленнішою категорією знарядь у таких комплексах є аморфні скребачки, ретушовані платівки, небагато кутових та бокових різців на відщепах, рубальні знаряддя у вигляді транше [Нужний, 1992, С. 54, 55; Skubicka, 1987,S. 6-7]. Основними культуровизначальними виробами в комплексах яніславицької традиції є косі наконечники стріл . Головна відмінність між донецькими та яніславицькими косими вістрями полягає в оформленні основи - в останніх вона має ретушну підправку. Л.Л.Залізняк розрізняє три види яніславицьких вістер: з природною, зламаною та ретушованою основою [Зализняк, 1978, С. 94]. Останні на Західно-Волинському Поліссі виявлені в таких пунктах: хут. Коник, Гораймівка, Шепель, Оболонь (обидва біля с. Мала Осниця), Новосілки, Балаховичі, Балаховичі-ІІ, Семки, с. Заслуччя в басейні Стиру та Горині (Рис. 22), Нетішин [Савчук, 1979. - С.54], Кричильськ - басейн Горині, с.Мельники (оз.Перемут), Хабарище, Залухів - у Поприп'ятті. Крім того, із зламаною основою - в Маюничах,Великому Мідську, Осові [Охріменко, Телегін, 1982, С. 68, 69]. Лише на стоянці Рудня-І а-б у двох майже не з'єднаних скупченнях поблизу р. Горинь знайдено 105 екземплярів яніславицьких вістер з ретушованою базовою основою [Нужний, 1992, С.175].

У результаті багаторічних досліджень Л.Л.Залізняк прийшов до висновку, що яніславицькі вістря поширені в західній частині Полісся. У  верхів'ях Прип'яті та на Волинському  Поліссі вони мають ретушовану основу, що є характерною ознакою вістер яніславицької культури Польської  низовини, а це дає підставу включати окреслений регіон в зону поширення  яніславицьких пам'яток і провести кордон між яніславицькою та рудоострівською  культурами приблизно по басейну Случі [Зализняк, 1984, С.99].

Однак не менш важливими  в плані визначення історичної ситуації в нео-енеолітичний час виступають випадкові знахідки крем’яних виробів із Сарненського району, Рівненської області. Так навколо населеного пункту с. Велике Вербче мною починаючи із 2006 по 2011 роки у весняний та осінній періоди, при можливості, були зібрані різні цікаві артефакти, що відносяться до даного періоду.

Так на місцезнаходженні Велике Вербче  1 були виявлені такі крем’яні вироби: уламок шліфованої сокири з чудового світло-сірого кременю, підпрямокутної форми, п’ятка також видовжена підпрямокутна, гладенька, випукла (Рис. 24, 1); уламок двобічнообробленої ромбоподібної сокири з кременю зі слідами ретуші на зламі, що вказує на використання його як скребачки, п’ятка – підквадратна, фасетована  (Рис.  24, 2); уламок вкладиша до серпа витягнуто-підпрямокутної форми, виготовлений у техніці двобічної обробки, фасетки невеликі, чітки, слабо залисковані зі слідами підправок (Рис. 24 , 3); пластинчатий відщеп з ретушшю на дистальній частині виробу, як з вентральної, так із дорсальної сторін – можливо провертка (Рис. 24, 4); дев’ять відщепів під трикутної (стрілоподібної) форми зі слідами від використання в дистальній частині – могли використовуватися як проколки або ж як заготовки для тих же стріл чи проколок в майбутньому (Рис. 24, 5 – 13). За даним крем’яним набором це місцезнаходження, що розташовується на невеликому піщаному підвищенні лівого берега р. Мельниця поблизу с. Бутейки Сарненського району Рівненської області, можна віднести до пізньотрипільського населення Волині, для якого були характерними у використанні шліфовані або ж двобічнооброблені підпрямокутні сокири, велика кількість проколок та проверток.

 Місцезнаходження Велике  Вербче 2, що розташовується на невеликому піщаному підвищенні лівого берега р. Мельниця поблизу с. Бутейки Сарненського району, Рівненської області, 1км на захід від місцезнаходження Велике Вербче 1 : було виявлено 2 трапецієподібні вироби, виготовлених на відщепах, зі слідами від використання (Рис. 25, 4, 8); кінцево-бокова скребачка на уламку пластині (Рис. 25, 5); уламок серпа, виготовленого в техніці двобічної обробки (Рис. 25, 7). За технікою обробки та сировиною має генетичну подібність із пам’яткою Велике Вербче 1 і відповідно залишена тим же пізньотрипільським населенням.

Місцезнаходження Велике Вербче 4, розташоване на лівому березі ставу, що створений при розширенні р. Мельниця, 1 км на південний захід від села: найвиразнішими артефактами тут виступають кінцева серединно-бокова скребачка на пластинчатому відщепі (Рис. 27, 3); комбінована скребачка на уламку підтрикутної форми (Рис. 27, 6); скобель на пластинчатому відщепі (Рис. 27, 4); пластинчатий відщеп зі слідами використання, що можливо використовувався як ріжучий предмет (Рис. 27, 2). Враховуючи те, що знаряддя праці були виготовленні із якісного світло-сірого кременю і те, що пам’ятка знаходиться на висоті близько 5 м над рівнем води на перемитому лесовому останці, вказує, що вона відноситься до енеолітичного часу, а за характером виробів носить місцевий елемент культури мисливців, риболовів та збиральників.

Місцезнаходження Велике Вербче 5, знаходиться за 1.5 км на північний  схід від села на піщаній дюні 40 на 50 м завбільшки на висоті 7 м над  рівнем води: найяскравішою знахідкою  тут являється двобічнооброблений наконечник дротика із жовтувато-коричневого кременю ромбовидної форми (Рис. 28, 8); дві віджимні пластини зі слідами використання (одна 12.5 см, а друга 11.6 см завдовжки) (Рис. 28, 5 – 6). Ця пам’ятка відповідно може інтерпретуватися як енеолітична, однак їх культурна приналежність невідома. Певно це якийсь культурний синтез “збирачів-землеробів’’ та “мисливців-скотарів’’. Проте, той же самий наконечник дротика міг використовуватися і як зброя. Тільки більш детальні дослідження у вигляді розкопок можуть дати більше даних про дану пам’ятку і її місце в культурогенезі даного регіону. До того ж на цьому місцезнаходженні і за 0.5 км на північний захід від нього (місцезнаходження Велике Вербче 3) були віднайдені крем’яні вироби більш раннього часу – фінального палеоліту (та один енеоліту – це уламок крем’яного списа з прекрасною двосторонньою оббивкою, фасетки-сколи виразні, невеликі, ріжучі краї чіткі так ніби виріб виготовлений вчора, і це відповідно вказує на його недовге функціонування (Рис. 26, 7)), на що вказують 4 патинізовані відщепи, а точніше авіважі (підправки площадок нуклеусів під паралельного повздовжнього сколювання) (Рис. 28, 1 – 4); уламки пластин з підпаралельними повздовжніми негативами сколів (Рис. 28, 1 – 4), та пластинка 6 см завдовжки і 1.5 см завширшки сильнопатинізована (Рис. 28, 5).

 Що ж стосується одиничних знахідок, то це два черешкові двобічнооброблені наконечники списів (Рис. 29: 1, 2), підтрикутний на уламку пластини наконечник стріли (Рис. 29: 3), які відносяться приблизно до часу перебування на теренах Рівненщини племен Культури кулястих амфор (ККА); також до даної культури з упевненістю можна віднести шліфовані долота та сокири з якісного різнокольорового кременю (Рис. 31 – 32). Наявні в матеріалах також предмети інших культур. Це – крем’яні сокири культури лійчастого посуду, що мають мають видовжений під трапецієвидний вигляд, з частковою зашліфовкою (Рис. 30), а також двобічнооброблені пізньотрипільські сокири (Рис. 33). Єдиною відмінністю останніх від виробів ККА є двобічна обробка п’яток, бокових та серединних частин.

ВИСНОВКИ

Таким чином мету також вдалося виконати. Мені вдалося дослідили предмети матеріальної культури нео-енеолітичних пам’яток Волинського Полісся та розглянули  закономірності їх розвитку як джерела для вивчення етнокультурних та економічних процесів у неоліті Південно-Східної Європи.

Виконав такі завдання:

1) зробив історіографічний огляд даної проблематики та проаналізував джерельну базу;

2)  проаналізував типолого-статистичні характеристики предметів матеріальної культури;

3) розглянув інформативні властивості предметів матеріальної культури, передусім, крем'яного інвентаря; обгрунтував важливість використання його як повноцінного джерела для історичних реконструкцій;

4) вивчив дані геоморфології Волинського Полісся;

5) з’ясував  загальні шляхи неолітизації території Південно-Східної Європи.

Визначив, що хронологічні рамки виділеної нами проблематики обмежені сер.-кін. V – кін. ІІІ тис. до н. е..

Таким чином, на північному заході України в епоху  неоліту та енеоліту проживали дві великі етноспільноти, які довгий час були сусідами, мали різне етнічне походження, відрізнялися за складом матеріальної, духовної культур, заняттями, а також антропологічно - носії дунайської та волинської неолітичних культур, хоч за сукупністю, повним аналізом всього матеріалу, то Північ Волинського Полісся все ж таки варто віднести до території розповсюдження населення Німанської культури, що свого часу зробив іще Ісаєнко [Исаенко, 1976], а також представники слідуючих культур: Яніславицької культури (яскраво прослідковується у всіх еталонних пам’ятках нововиділеної Г. В. Охріменком Волинської неолітичної культури (Рис. 8 – 11; Рис. 16 – 20; Рис. 22 – 23), що вказує на безпосередній вплив на становлення, а, можливо, і формування саме на основі даної культури тут більш пізньої неолітичної), Культури кулястих амфор, Пізньотрипільської  культури, Культури лійчастого посуду.