Австалійський Союз

Австралі́йський Сою́з або Австра́лія (англ. Commonwealth of Australia) — держава у  Південній півкулі Землі на Австралійському  материку і острові Тасманія. До складу країни входять також багато невеликих островів, серед яких Норфолк  і Лорд-Хау в Тихому океані, Кокосові острови в Індійському та інші. Найближчими сусідніми країнами є Індонезія, Східний Тимор і Папуа-Нова Гвінея на півночі, Соломонові острови, Вануату і Нова Каледонія на північному сході і Нова Зеландія на південному сході.

Щонайменше 40 тисяч років до перших європейських поселенців у 18 столітті, територію країни населяли австралійські аборигени[2], які належали до однієї або близько 250 мовних груп[3][4]. Після відкриття континенту нідерландськими дослідниками у 1606 році, на східну частину Австралії у 1770 році висадилася експедиція Великобританії і поступово заселила, головно шляхом виселення злочинців, колонію Новий Південний Уельс. Населення стабільно зростало протягом наступних десятиліть, континент був краще досліджений і згодом було утворено ще 5 самоврядних колоній.

1 січня 1901 року шість колоній  стали федерацією, і таким чином  було утворено Австралійський  Союз. З того часу Австралія  зберегла стійку ліберальну демократичну  політичну систему і входить  до Співдружності націй. Площа  країни становить 7 686 850 км² (Австралійський Союз за площею території посідає 6-е місце серед країн світу). Австралія має багаті, але ще не цілком досліджені природні ресурси. Населення — 22,6 млн. осіб (2011), з яких близько 60% сконцентровано у найбільших містах країни та їх агломераціях: Сіднею, Мельбурну, Брізбену, Перту та Аделаїди. Столиця країни — місто Канберра, розташоване у Австралійській столичній території. Близько 57% населення Австралії проживає у Вікторії або Новому Південному Уельсу, 79% проживає у східних штатах країни.

Багата і розвинена країна Австралія  нині 13-та найбільша економіка світу. Австралія займає перші позиції  у різноманітних рейтингах країн, таких як якість життя, охорона здоров'я, освіта, тривалість життя, економічна свобода і захист громадських та політичних прав[5]. Австралія — член міжнародних організацій ООН, Співдружності Націй, Тихоокеанського пакту безпеки (ANZUS), Організації економічного співробітництва та розвитку, Азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва, Форуму тихоокеанських островів та Світової організації торгівлі.

Державний устрій[ред.]

Австралійський Союз входить до складу Британської Співдружності  Націй. Конституція Австралійського  Союзу набула чинності з 1 січня 1901. Австралійський Союз складається з 6 штатів і 2 самоврядних одиниць, до яких належать — столиця Канберра і Північна Територія. Найвища законодавча влада належить федеральному парламентові, до складу якого входять король (королева) Великої Британії, що його (її) представляє призначений ним (нею) генерал-губернатор, і дві палати: палата представників, що обирається пропорційно до загальної кількості населення штату на 3 роки, і сенат, куди обирається по 10 сенаторів від кожного штату строком на 6 років. Виконавча влада належить генерал-губернатору і кабінету (уряду). Штати Австралійського Союзу мають свої конституції, парламенти і губернаторів. Австралійський Союз є федерацією. Місцевими справами відають органи самоврядування — виборні ради. Ці ради перебувають під наглядом урядових органів.

Сучасні вищі посадові особи[ред.]

Глава держави — королева Єлизавета II з 1952, представлена генерал-губернатором Квентін Брайс, яка була призначена на цю посаду 5 вересня 2008 після виходу на пенсію Майкла Джеффері. Вона стала першою в історії жінкою, призначеною на цю посаду. Прем'єр-міністр — Джулія Гіллард з 2010.

Адміністративно-територіальний устрій[ред.]

Федерація у складі 6 штатів і 2 територій.

Новий Південний Уельс

Південна Австралія

Північна Територія

Вікторія

Тасманія

Австралійська столична територія

Західна Австралія

Квінсленд

Економіка[ред.]

Австралійський Союз — індустріально-аграрна  країна з високим рівнем розвитку капіталізму. Великі концерни, тісно  зв'язані з монополіями США  і Англії, майже повністю контролюють  економіку.

Докладніше: Економіка Австралії

Промисловість[ред.]

Докладніше: Корисні копалини Австралії, Історія освоєння мінеральних ресурсів Австралії та Гірнича промисловість  Австралії

Промисловість розміщена дуже нерівномірно: більша її частина зосереджена на Пд. Сх. країни.

Основу енергетичного балансу Австралійського Союзу становить кам'яне і буре вугілля. У 1958 видобуто кам'яного вугілля 20,7 млн. т (штати Новий Пд. Уельс, Квінсленд), бурого—близько 11 млн. т (районн м. Мельбурна).

Вироблено 20 млрд. квт-г  електроенергії, з них 4/5 на теплоелектростанціях.

Потужність нафтопереробних  з-дів 8,6 млн. т нафти (1957).

Розвинута гірнича промисловість  У 1957 видобуток (за вмістом металу)- заліз. руди—2,5 млн. т (Пд. Австралія, район  Айрон-Ноб та ін.), свинцевої руди—318 тис. т, цинкової—249 тис. т (Новий Південний Уельс, район Брокен-Хілл); розробляються родовища золота (Західна Австралія), урану (Квінсленд). У невеликих розмірах видобуваються молібден, вольфрам, марганець, кобальт. Австралійський Союз займає 1-е місце у світі по виробництву цирконію і рутилу.

Чорна металургія працює на місцевій сировині. У 1958 виплавлено чавуну 2280 тис. т. сталі—3208. Найважливіші центри чорної металургії—Порт-Кембл, Ньюкасл і Літгоу в Новому Південному Уельсі. В кольоровій металургії виділяється  виробництво цинку—116,6 тис. т (основний центр Рісдон), свинцю—254,4 тис. т (Порт-Пірі, 2-е місце серед капіталістичних країн). Працюють мідеплавильний завод, алюмінійовий комбінат. Значного розвитку набули деякі галузі машинобудування—автобудування (головним чином з частин, що імпортуються з США і Англії), суднобудування (Сідней, Мельбурн, Уаялла, Брісбен), с.-г. машинобудування (міста Пд. і Пд. Сходу), виробництво електротехнічного устаткування (Сідней, Мельбурн, Аделаїда, Брісбен), різних верстатів і озброєння.

Хімічна промисловість  виробляє синтетичне пальне, сірчану  к-ту, добрива, вибухові речовини.

В харчовій промисловості  виділяються м'ясокомбінати, зосереджені  в містах штатів Квінсленд, Вікторія і Новий Пд. Уельс. Підприємства борошномельної, маслоробної, цукрової, пивоварної промисловості, розміщені більш рівномірно в портах і внутр.районах. У текст. промисловості провідне місце займав виробн. вовни (шт. Вікторія і Новий Пд. Уельс).

Сільське господарство[ред.]

Австралійський Союз—країна великого землеволодіння. Кращі землі захопили англійські аристократи, лендлорди і капіталісти-скватери. У 1950 на г-ва, що мали понад 1000 га (11 % заг. кількості ферм), припадало 89,6 % землі, а на г-ва дрібних фермерів (28 % заг. кількості ферм) — лише 0,3 % землі. Під орними землями зайнято трохи більше 1 % всієї площі країни. Скотарство і землеробство (крім узбережних районів) мають екстенсивний напрям.

Австралія є одним з  найбільших у світі виробників і  експортерів зернових. Найбільше  значення серед зернових культур має пшениця. Посівна площа по пшениці в середньому коливається від 11,1 — 13,4 млн га. На її частку припадає понад половина всіх посівних площ. Врожайність пшениці різна по роках залежно від кліматичних умов і становить від 0,9 до 2,1 тонн/га. Переважно це озима пшениця, яка вельми чутлива до засух.

В середньому валовий збір пшениці складає від 10,1 (у посушливі  роки) до 26,1 млн тонн. Експорт —  від 7,5 до 18,0 млн тонн. Імпорт — 0,1-0,3 млн. тонн. Споживання усередині країни — 5,3 — 6,5 млн тонн. Перехідні запаси становлять 3,2 — 9,6 млн тонн.

Посівна площа по ячменю становить 3,5 — 4,6 млн га. Врожайність 1,0 — 2,3 тонн/га. Виробництво коливається  в рамках 3,9 — 10,4 млн тонн. Експорт  — 1,9 — 6,4 млн тонн, залежно від  світової кон'юнктури. Споживання всередині країни становить 2,2 — 3,8 млн тонн. Перехідні запаси — 0,6 — 2,7 млн тонн.

Серед інших зернових культур  виділяються кукурудза (використовується в основному на фураж), сорго (вирощується  на зерно і на фураж), трітікале (гібрид жита і пшениці), а з олійних культур — земляний горіх, соняшник, сафлор, рапс, канола, соя.

Посіви пшениці зосереджено  в штатах Новий Пд. Уельс, Вікторія, Пд. Австралія і Зх. Австралія (94 % посівної пл.). Менше значення мають  посіви кукурудзи (Квіисленд). Невеликі площі зайняті посівами рису, тютюну, бавовнику.

Тваринництво — провідна галузь с. г.—дає бл. 2/3 вартості с.-г. продукції. За поголів'ям овець (149,3 млн. у 1958) А. С. посідає 1-е місце у світі. В окремі роки Австралійський Союз дає більше 1/4 світового виробництва вовни. Концентрація вівчарства в руках великих власників винятково висока. У 1950 1,6 % всіх г-в концентрували у себе бл. 1/3 всього поголів'я (по 100 000 і більше овець кожне). Настриг вовни у 1958/59 — 662 тис. т. Вівчарство зосереджене в шт. Новий Пд. Уельс (46 % поголів'я), Вікторія (18 %). Розводиться велика рогата худоба (16,9 млн. голів у 1958). Австралійський Союз— значний виробник м'ясо-молочних продуктів, мороженого м'яса, масла, сиру, консервованого молока. Найважливіші райони молочного тваринництва — пд.-сх. узбережжя, м'ясного — Квінсленд.

Вирощують цукрову тростину, банани, ананаси, земляний горіх (переважно  в шт. Квінсленд), цитрусові (Пд. Австралія, Вікторія, Новий Пд. Уельс).

Транспорт[ред.]

В здійсненні міжрайонних зв'язків  провідна роль належить залізничному транспорту. Загальна довжина залізниць —42,4 тис. км. Майже всі залізниці державні. Найбільш забезпечені залізницями пд.-сх. і частково пд.-зх. райони Австралійського Союзу. Автошляхів — понад 200 тис. км, переважна більшість їх зосереджена у пд.-сх. ч, країни. Тоннаж торг. флоту — 541 тис. т. Найгол, порти: Сідней, Мельбурн, Аделаїда, Брісбен, Порт-Огаста, Фрімантл. Повітряний зв'язок здійснюється літаками великих національних та іноземних компаній.

115. Мегалополисы США 

Еще одна важнейшая черта процесса урбанизации в США заключается в формировании мегалополисов – обширных урбанизированных зон полосовидной конфигурации, которые образуются в результате фактического сращивания многих соседних агломераций разного ранга. Обычно такие урбанизированные полосы протягиваются вдоль важнейших транспортных магистралей и полимагистралей, или своего рода экономических осей.

США можно назвать родиной мегалополисов. Именно здесь сложились и были изучены Северо-Восточный, Приозерный и Калифорнийский мегалополисы. Общее  представление о каждом из них дает таблица 59.

Старейший и наиболее изученный  из них – Северо-Восточный (Приатлантический) мегалополис. Мегалополисом эту  урбанизированную полосу назвал известный  географ Жан Готманн, который  заимствовал это наименование из Древней Греции.[85] По крайним точкам простирания его именуют также мегалополисом Босваш, т. е. Бостон – Вашингтон (рис. 180). Он включил в себя КМСА Бостона, Нью-Йорка, Филадельфии и десятки ПМСА. Ядром Приозерного мегалополис а, часто именуемого Чипитс (Чикаго – Питсбург), служат КМСА Чикаго, Детройта, Кливленда и также десятки ПМСА. А в Калифорнийском мегалополис е, называемом также Сансан (Сан-Франциско – Сан-Диего), выделяются КМСА Сан-Франциско и Лос-Анджелеса.

Научные прогнозы уже довольно давно  начали исходить из того, что, во-первых, должно произойти расширение трех названных мегалополисов и, во-вторых, вполне вероятно формирование новых в других частях страны. Теперь уже с полной уверенностью можно утверждать, что такие прогнозы оправдались (рис. 181). Этот рисунок показывает, что Северо-Восточный мегалополис значительно продвинулся в южном направлении, Приозерный – в северовосточном, а Калифорнийский – и в северном, и в южном направлениях. Кроме того, в основных чертах сформировались три новых мегалополиса – на побережьях Флориды, Мексиканского залива и Тихого океана. Примечательно, что два мегалополиса фактически стали международными, поскольку они находятся в пределах и США, и Канады.

Таблица 418

МЕГАЛОПОЛИСЫ США

Не надо представлять себе мегалополис как зону сплошной городской застройки. Напротив, такая застройка занимает обычно лишь очень небольшую часть (примерно 1/10) всей его территории, тогда как остальное пространство занимают коттеджи, поля, леса, транспортные пути, водоемы, свободные земли.

Японські мегаполіси. Токио

 Для Японії у другій  половині сучасності відзначився  швидке зростання й узагалі  та міського населення частковості.  У століття, в 1950 року, у Японії  було лише три міста з лиця  населенням понад мільйон людина - Токіо, Осака і Нагоя, а  до початку ХХI століття таких міст стало вже 14.

 Великі міста, близько  розташовані одне до друга,  нерідко утворюють великі конгломерати - мегаполіси. Саме такою шляхом  пішло розвиток в Японії. Ще 1960 року у Токіо, Кавасакі, Йокогамі  й прилеглих до цих великих  містах районах мешкали 15, 8 млн. людина, чи 16, 9 % всього населення; в Осаці, Кіото, Кобе - 10, 2 млн. (10, 9 % населення Японії); в Нагое й прилеглих районах - майже 5, 4 млн. (5, 8 %); на півночі острова Кюсю жили близько 3, 1 млн. (3, 3 %). Загалом у цих чотирьох зонах мешкали майже 34, 5 млн. людина, чи 36, 9 % від населення Японии.

Так оформилися перші чотири японських мегаполіса, та їх число  постійно продовжувало збільшуватися. Хоча конкретні умови японських  мегаполісів багато в чому різняться, вони все-таки є і спільні проблеми. Ми розглянемо їх у прикладі столичного Токио.

 Отже, що таке Токійський  мегаполіс? Сама столиця Японії  розташована приблизно середині  Японського архіпелагу, що, певне,  на свій час та обумовила  її долю. Переважна більшість  Токіо перебуває в острові Хонсю. Головний місто Японії тягнеться зі Сходу захід приблизно 88 км, і з півночі на південь - на 44 км. Токійська столична префектура полягає з 23-х міських районів, 27 міст, 5 містечок і однієї деревни.

 Така географічна  становище Токійській столичної префектури породило безліч соціальних проблем. У насправді, протяжність Токіо зі Сходу захід при набагато меншою його ширині багато чому сприяла з того що з крайніх, західних, районів Токіо дістатись центру міста завжди був важче й займало більше часу, ніж із сусідніх префектур. Природно, багато людей, працюють у Токіо, воліють жити у сусідніх префектурах (що, до речі, і дешевше), але це, своєю чергою, прирікає їх у щоденну маятниковую миграцию.

 Розвиток Токійській  столичної префектури віддавна здійснюється за планам. Їх було досить багато, і переказати їх усіх не можна, тим більше У цих планів були різні долі й в повному обсязі вони успішно виконані. Найбільшу славу отримали довгострокові плани, розроблені в 1982, 1986 і 1990 гг.

Населення Токіо стало швидко зростати відразу після Другої світової війни: в 23 міських районах японської столиці у 1946 року жили 3, 44 млн. людина, а 1950 року населення цих районів становила вже 5, 38 млн.

 Цей процес відбувається  пов'язана з на високі темпи  економічного зростання, розвитком в промисловості й інших суто міських галузей (транспорт, сфера послуг, фінанси тощо. буд.), створювали дедалі нові робочі місця і які сприяли припливу робочої сили в. Процес йшов стихійно, подталкиваемый й суттєвими відмінностями в рівень життя різних районів Японії. Приміром, в 1956 року однієї жителя Японії середньому становив майже 82 тис. єн, тим часом Токіо вона перевершувала 142, 5 тыс.

Саме ця різниця, як величезний насос, витягувала тис. чоловік з  районів з нижчими доходами в найбільших міст й у першу черга у Токіо. Проблем працевлаштування було, й побудувати нові робочі місця постійно з'являлися як і промисловості, і у сфері послуг, в особливості у нових галузях. Зростанню населення найбільших містах сприяло й та обставина, що в ній немає ніякої прописки, яка б обмежувати приплив людей. Місцеві органи влади були відверто задоволені зростанням населення інших містах, оскільки нові робочі руки означали приріст податкових надходжень як і загальнонаціональну касу, і у місцеві бюджеты.

Однак поступово виявлялися як плюси, а й мінуси масового припливу робочої сили найбільших міст. Невдовзі там гостро стали проблеми житла, Землі, води, транспорту, забруднення  навколишнього среды.

 За 10 років (1955 - 1964 рр.) населення Токійського столичного регіону зросла з 13, 28 млн. до 18, 86 млн., чи 42 %. Такий демографічний «вибух» привів до створення великих зон, де ряд по низку, як гриби, росли вулиці дерев'яних багатоквартирних будинків із дуже поганими санітарними зручностями і високим рівнем ризику у разі сильного землетрусу чи пожежі. Випускники с/ш і вузів з усією Японії ринули в найбільших міст країни, насамперед у Токіо, у пошуках роботи. З цією роботою - то проблем я не було, тоді як з житлом було зовсім інакше. Вони змушені погоджуватися на кімнати вдома барачного типу. Відповідно до обстеження 1968 року, 29, 7 % всіх токійських житлових будинків (880 тисяч будинків) становили дешеві багатоквартирні вдома, в якості яких було нижче будь-яких існували тоді стандартов.

 Спочатку люди селилися західному околиці Токіо. Та незабаром практично вся вільна земля там виявилася зайнятою, а дробность приватних земельних ділянок обмежувала можливість будівництва великих муніципальних будинків. Отож незабаром західний напрямок до Токіо вичерпало свій потенціал з погляду масового житлового строительства.

 Проте новачки все  прибували, залучені чутками про  великих доходах в найбільших  містах. Це спровокувало швидке  зростання ціни землю у містах, особливо у Токіо, що позбавило  багатьох надії побудувати свій будиночок. Доводилося осідати у сусідніх префектурах - Тиба, Сайтама тощо. буд. Надходили таким чином і з токийцы, які мають бракувало грошей на як - нибудь пристойне житло у столице.

 Гостроту щоденної  міграції до Токіо свідчить  хоча б її, що, наприклад, 1990 року до столиці щодня приїжджали працювати з інших префектур 2 млн. 720 тис. людина. Такі щоденні поїздки на роботу у Токіо ставали дедалі більше далекими і тривалими, оскільки знайти нову робочої сили у японській столиці було неможливо, а потреба у робочої сили посилювалась. Поступово справа не дійшла до те, що компанії, гостро які мали потребу в працівників, стали оплачувати щоденні поїздки співробітників доречно роботи й назад, зокрема і швидкісних магістралях, оскільки те ж саме було дешевше, ніж компенсувати їм вартість житла до Токіо. Аналогічна ситуація склалася і в префектурі Осака. Вважається, таке становище збережеться й у майбутньому. Так, довгостроковий план розвитку японської столиці розмірковує так, що 2010 року нічне населення Токіо становитиме 12, 21 млн., а денний - 14, 61 млн. людина. Це означає, тобто майже 2, 5 млн. чоловік щодня будуть приречені на маятниковую міграцію з усіма звідси последствиями.

 Тож у сформованих  до початку ХХI століття умовах  перспективи економічного розвитку Токіо дедалі менше пов'язують із планами розширення щоденної масової робочої міграції з деяких інших префектур. Вочевидь, необхідно знайти який - то інший вихід із положения.

 Землі у Токіо  завжди бракувало, навіть ті  часи, що він називався Эдо.