Авторське право в науці

ВСТУП

В Україні на сьогодні сформована нормативна база авторського права. Це не розрізнена сукупність чинних нормативних  актів, а достатньо цілісна система. До її складу входять: Конституція України, міжнародні угоди (названі НПА є  найважливішим джерелом авторського  права), спеціальні закони (Закон України  „Про авторське право і суміжні  права”), інші закони України (їх дев’ять  – на початок 2007 року), Цивільний  і Кримінальний кодекси України, підзаконні акти. Основним і найважливішим  джерелом українського авторського  права є Конституція України, вона має найвищу юридичну силу. Усі закони й інші нормативно-правові  акти ґрунтуються на положеннях Конституції  України та повинні відповідати  їй. Конституція України гарантує однакові права всім громадянам. Стосовно сфери інтелектуальної творчої  діяльності в Основному Законі йдеться  про свободу літературної, художньої  та наукової творчості; право володіти, користуватися й розпоряджатися результатами своєї творчої діяльності; право на захист інтелектуальної  власності, авторських прав громадян, моральних і матеріальних інтересів, які виникають у зв’язку з  різними видами інтелектуальної  діяльності.

Кожний громадянин „має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності”, та ніхто не може використовувати чи розповсюджувати  ці твори без згоди автора, якщо інше не встановлене законом (ст.41 і 54 Конституції України).

1.    Авторське право в науці

Авторське право поширюється  на оригінальні твори науки, які  є результатом творчої діяльності автора. Такі твори відносять до об’єктів авторського права. Авторське  право виникає внаслідок факту  його створення твору і не потребує його реєстрації, проте на творах може бути використаний і спеціальний  знак авторського права. Охороні  авторського права підлягають літературні  письмові твори, аудіовізуальні твори, фотографічні твори, твори зображального  мистецтва, оригінальні назви та окремі частини творів; елементи друкарського оформлення видання та твори дизайну, періодичні видання як складені твори, похідні твори.

Закон чітко переліковує  твори, що не охороняються авторським правом. До таких належать ідеї, методи, теорії, повідомлення про поточні  події, твори народної творчості, офіційні документи, символи і знаки, розклади. Реєстрація авторського права на відкриття, винахід, раціоналізаторську пропозицію. Одним з найбільш вагомих  критеріїв наукового прогресу є  кількість відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій. В умовах науково технічного розвитку  зростають вимоги до науково-дослідницької діяльності студентів у рамках роботи кафедр тощо.

Відкриття – це принципово нове наукове досягнення, яке реалізоване в процесі наукового пізнання природи і суспільства. Відкриття складають основу науково технічного розвитку. Заявки на відкриття і закріплення авторства подаються до Державного комітету України у справах винаходів і відкриттів. В них повинні міститися експериментальні та теоретичні докази достовірності положень відкриття. Рішення про визнання відкриття і авторства приймається Державним комітетом з урахуванням висновку НАНУ. Відкриття реєструється у спеціальному реєстрі, а стисла інформація про нього публікується. Реєстрація може бути опротестована протягом року. У разі реєстрації відкриття Держкомітет видає авторові диплом і грошову винагороду. За рішенням Всесвітньої організації інтелектуальної власності відкриття віднесено до особливих об’єктів права.

Винахідництво – це творчий процес, який призводить до нового рішення задачі у будь-якій області техніки, культури, охорони здоров’я тощо, а також позитивного ефекту, що він дає. Особливість винахідництва в Україні – його масовість. Кінцевим результатом винахідництва є винахід – нове технічне рішення задачі, яке підвищує існуючий рівень техніки. Винахід має задовольняти таким критеріям: задача, рішення, технічний характер рішення. Новизна, істотні відмінності, позитивний ефект. Існує ряд джерел виявлення винаходів: виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт, вивчення існуючого стану техніки, вивчення рукописів статей і книг при підготовці їх до публікації, заяви на раціоналізаторські пропозиції. Заявка на винахід складається у трьох примірниках.

Раціоналізація – це поліпшення, удосконалення, введення більш доцільної  організації будь-чого. Вона передбачає поліпшення техніки, технології, організації  праці, виробництва і управління. Якщо винахід повинен відповідати  шести критеріям, описаним вище, то рацпропозиція – лише п’ятьом (наявність  задачі, рішення задачі, технічний  характер рішення, новизна, корисність).

Розходження між винаходом  і рацпропозицією полягають у  наступному:

· Новизна винаходу повинна  бути у світовому масштабі, тоді як для рацпропозиції достатньо  новизни в рамках даного підприємства, організації, заснування;

· Відмінності винаходу повинні  бути істотними, а для рацпропозиції  прийнятні будь-які відмінності;

· Винахід повинен давати позитивний ефект, а рацпропозиція  повинна бути корисною для підприємства, до якого вона подана.

Існують дві форми охорони  винаходів і рацпропозицій: авторське  посвідчення (було широко розповсюджене  у радянські часи) і патент.

Патент – документ, що засвідчує авторство на винахід  та виключне право на використання його протягом певного терміну. Патент видається державним патентним  відомством винахіднику або його правонаступнику. Діє лише на території  держави, в якій видано патент. У  вузькому змісті патент – документ, що засвідчує пріоритет, авторство  і право власника на винахід. Види патентів: патент на винахід, на корисну  модель, на промисловий зразок.

Способи підтвердження авторства

Закон „Про авторське право...”  передбачає презумпцію авторства, тобто  автором вважається особа, зазначена  як автор на оригіналі чи екземплярі твору. Це правило стосується як авторства  на твір, що носить одиничний характер, так і на твори, видані масовим  тиражем, як на твір, написаний одним автором, так і на енциклопедії, довідники тощо, створені на основі співдружності багатьох авторів. Цивільний кодекс України передбачає, що особа, що має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати спеціальний знак, встановлений законом” [ ст.437, п.2] ( відомості про спеціальний знак авторського права розглядався в лекції 3). Окрім використання презумпції авторства і спеціального знаку автор може указати в своєму творі на наявність певних майнових або немайнових прав, що належать йому як автору. Зробити це можна двома шляхами:

1) указати на екземплярі  твору, що всі права захищені

законодавством про авторські  права;

2) указати на екземплярі  твору ті найбільш важливі  для автора

права, що виникли в зв’язку  з створенням твору.

Співавторство — це спільна творча діяльність щодо створення твору. Співавторство може виникати за наявності письмової або усної угоди про сумісну співпрацю над створенням твору. Співавтори є первісними суб'єктами авторського права. Не є співавторством надання автору твору будь-якої технічної допомоги. Також не є співавтором особа, що брала участь, навіть творчу, у створенні ідеї або концепції твору, оскільки ідеї є змістом твору й авторським правом не охороняються.

Розрізняють два види співавторства:

Нероздільне

Нероздільним вважається таке співавторство, за якого неможливо виділити частину твору, що створена конкретним співавтором. Зміна або вилучення частини такого твору неминуче призведе до зміни інших частин твору, або до неможливості використовувати твір взагалі. Наприклад, якщо вилучити із підручника, що написаний декількома співавторами, деяких глав, такий підручник перестане бути цільним твором, а в деяких випадках його просто не можна буде використовувати.

Роздільне

За роздільного співавторства у тієї чи іншої частини твору, що створений співавторами, існує конкретний автор. Роздільне співавторство існує тільки тому, що співавтори своєю угодою вирішили об'єднати частини твору, та використовувати їх разом. Наприклад, літературний твір із ілюстраціями.

Якщо твір, створений співавторами, є нероздільним твором, то авторське  право на такий твір здійснюється співавторами сумісно, якщо інше не зазначено  в угоді, що укладена між співавторами. Винагорода за використання твору в  цілому, що створений у співавторстві, розподіляється поміж усіх співавторів  у рівних частинах, якщо інше не вказано  в угоді, що укладена між ними.

Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на ту частину  твору, котра може використовуватись  окремо від твору, що створений у  співавторстві. Це означає, що автор  частини твору, що створений співавторами, може самостійно надавати дозвіл іншим  особам на використовування своєї частини  твору. Так, наприклад, автор ілюстрацій може давати дозвіл третім особам на використання їх без тексту іншого співавтора без його згоди.

Авторське право на твір взагалі, як складений із частин, кожна з яких має самостійне значення, і так  само на нероздільний твір, здійснюється усіма співавторами сумісно. Жоден  із співавторів нероздільного твору  не може без достатніх підстав  заборонити іншим співавторам публікування твору, іншого використання або зміни  твору.

Часто між фізичними особами, що працюють над твором, укладається  угода про створення спільного  твору. Така угода не має правового  змісту при визначенні права авторства  на створений твір. Річ у тому, що право авторства визначається не договором, а фактом творчої участі осіб, що підписали угоду, у створенні  твору. Створення складених збірок не є співавторством, бо складений  твір об'єднує ряд самостійних  творів, авторські права на котрі  належать їх авторам. Праця редактора  у більшості випадків не виходить за межі службових зобов'язань і  не може бути визнана співавторством. Річ у тому, що праця редактора  напрямлена тільки на покращення твору  автора. Автор самостійно вирішує, чи погодитися йому із думкою редактора, чи ні.

Ноу-хау — передача на договірній основі різних знань та досвіду наукового, технічного, виробничого, адміністративного чи іншого характеру, які практично застосовуються в діяльності підприємства чи у професіональній діяльності, але ще не стали загальним надбанням. Передача здійснюється на основі укладання ліцензійних договорів. Однією з ознак є елемент конфіденційності.

Форми ноу-хау різноманітні. У технічній  сфері — конструкційні креслення, результати дослідів і їх протоколи, звіти про проведені науково-дослідні роботи, статистичні розрахунки, формули, рецепти, методики, списки машин, обладнання, матеріали, компоненти, робочі плани з зазначенням часу і допусків, інструкції з технології (наприклад, розпорядження з теплового режиму), документація по виготовленню, звіти про вироблену продукцію, інструкції для монтажу, дані з програмування, методики навчання виробничого персоналу і т. д. Договором визначаються предмет операції, його ціна, термін дії, час і місце використання, права і обов'язки (включаючи передачу, прийом, оплату і терміни), відповідальності у разі невиконання зобов'язань, основи для звільнення від відповідальності або припинення дії договору. Звичайно в договір включається умова про не розголошування ноу-хау в період дії ліцензійної угоди і після її закінчення, що повинно гарантуватися покупцем.

Як правило, під ноу-хау розуміються  секретні не запатентовані технологічні знання і процеси а практичний досвід, включаючи методи, способи  і навички, необхідні для проектування, розрахунків, будівництва і виробництва  будь-яких виробів, наукових досліджень і розробок; склади і рецепти матеріалів, речовин, сплавів тощо; методи і способи  лікування; методи і способи видобутку  корисних копалин; специфікації, формули  і рецептура; документація, схеми  організації виробництва, досвід в  області дизайну, маркетингу, керування, економіки і фінансів; інша недоступна широкій громадськості інформація. Таким чином Ноу-хау можна визначити, як конфіденційні знання, досвід, навички, що включають відомості технічного, економічного, адміністративного, фінансового й іншого характеру, використання яких забезпечує визначені переваги і комерційну вигоду особі або особам, що їх отримала.

2.    Плагіат в наукових дослідженнях та в бізнесі

Плагіат – це оприлюднення повністю або частково чужого твору  під іменем особи, що не є автором  цього твору. Явище плагіату має  багатовікову історію, проте в українському законодавстві обґрунтування цього  терміна вперше з’явилося в липні 2001р.

Факти існування плагіату датуються часами Стародавньої Греції та Римської Імперії. Давньоримський поет Марціал першим застосував термін „плагіатор”, що означав „викрадач чужих рабів”, до літературних грабіжників. Плагіат проявляється в багатьох формах, поділити його на різновиди можна за обсягом привласненого матеріалу – повний і частковий плагіат; а також за ступенем автентичності (подібних або сумнівних) текстів – прямий і опосередкований плагіат.

Для доведення плагіату ефективним способом є експертиза (лінгвістична, фоноскопічна та інші). На наш час єдиним дієвим методом боротьби з плагіатом являється саморегулювання. За межами України існує багато структур соціальної відповідальності ЗМІ перед суспільством, а в редакціях практикують уведення в штат посади омбудсмена - людини, що стоїть на варті прав людини. У стародавній скандинавській мові це слово мало таке значення: „Людина, що стежить за тим, щоб сніг, лід і бруд були прибрані з вулиць та димові труби були очищені”. Омбудсмени отримують і розглядають скарги, що надходять до редакції, контролюють роботу журналістів і намагаються запобігти випадкам недостовірності інформації, недотримання прав авторів та плагіатові. За даними Всесвітньої організації прес-омбудсменів, залучення до штату видань цих працівників призвело до зменшення кількості позовів до ЗМІ на 30-50%. Водночас статистика вітчизняної судової практики засвідчує пріоритетність судового способу охорони авторських прав серед журналістів.

Найчастіше об’єктом конфлікту  є стаття (78%), інтерв’ю, малюнки (2%), фотографії (3%), інше -14%. Звинуваченню в  плагіаті може бути піддано як маловідомого автора, так і

всесвітньо відомих митців.

В наш час для з'ясування етично-відповідальних, гуманних та, одночасно, економічно ефективних шляхів розвитку сучасного господарства з'явилася  потреба посередництва економічної  та етичної теорії. Створити системну концепцію економічної етики, яка  мала б змогу розв'язати нагальні проблеми сучасності, можна, лише спираючись на багатовіковий досвід західноєвропейської філософської думки. Тому побудова нової етико-економічної теорії потребує звернення до теоретичних пошуків західноєвропейської філософії, що відбувалися протягом двох тисячоліть.

Сьогодні існує безліч досліджень, що стосуються етико-економічної  проблематики. Англосаксонський варіант  економічної етики — так звана «етика бізнесу» — представлений у працях Томаса М.Герета, Річарда Дж. Клонскі, Р.Де Джорджа, А.Кедбері. Вітчизняні та російські дослідники (А. А. Алі-Заде, В. В. Борисенко, В. К. Борисов, А. М. Єрмоленко, Ю. І. Палеха, Ю. Ю. Петрунін, М. В. Попов, Е. А. Уткін) розглядають лише деяких аспектів проблеми співвідношення моралі та економічної раціональності в господарчій діяльності людини.

Етика бізнесу є інтегративним знанням, що застосовує інструментарій етики, психології, соціології, менеджменту в дослідженні конкретних ситуацій в бізнесі як індивідуально-професійної поведінки та соціальної активності задля обмеження негативних наслідків економічної діяльності шляхом безпосередньої імплементації моральних норм на рівні підприємств та організацій. Але відносно дисциплінарного статусу етики бізнесу необхідно зазначити, що вона емансипувалася від філософської етики та скоріше належить до менеджменту як науки про управління економічними організаціями в умовах ринкових відносин. Тому можна казати, що етика бізнесу має не скільки теоретичний, а скоріше інструментально-технологічний характер. Структурно етика бізнесу складається з двох рівнів: «мікроетики» та «макроетики» (на кшталт «мікроекономіки» та «макроекономіки»).

• «Мікроетика» досліджує специфіку моральних відносин між підприємством (організацією) як моральнісним суб'єктом та її робітниками. Дослідний і практичний інтерес спрямовується на питання типології корпоративних культур, розглядаються способи підвищення етичного рівня підприємств, роль менеджменту організації, морально-етичні аспекти в прийнятті конкретних управлінських рішень.
• «Макроетика» досліджує специфіку моральних відносин між макросуб'єктами соціальної та економічної структури суспільства — підприємствами, державою, суспільством в цілому. Відповідно дослідний і практичний інтерес спрямовується на питання відношень між підприємством та об'єктивним світом природи, взаємодії між корпораціями-контрагентами, підприємствами та громадянським суспільством, проблематику соціальної відповідальності бізнесу.

Підводячи підсумки ми може зазначити, що ринкові відносини  мають гостру нестачу загальнолюдських цінностей, а для успішної діяльності в будь-якій сфері, зокрема в економічній, треба вкладати свої морально-етичні норми і правила.

Наука тісно пов'язана  з розвитком моральності, залежить від моральних

цінностей і імперативів  різнюс епох, в свою чергу мораль - часто регулюється і навіть визначається наукою. Наукове знання в дійсності намічає межі і орієнтири пізнання, межі дозволеного і недозволеного, тим самим усвідомлюється область реальних можливостей людини, вдосконалюються критерії морального вибору. Таким чином, наука є не лише виробництвом знань, але й виробленням певних етичних норм.

Наука, як соціальний інститут, передбачає наявність певної системи

ціннісних орієнтацій, цільових установок і імперативів. Для  того, щоб успішно проводити дослідження  і служити Істині, кожен вчений повинен

їх освоїти. Важливими  принципами наукового етосу є наукова чесність

(недопустимість фальсифікацій  і плагіату), інститут посилань. Порушення  етичних принципів повинно каратися  науковим співтовариством, незважаючи  на минулі заслуги.

В принципі, як і природа, наука не підкоряється категорії  моральності,

оскільки її головна мета - об'єктивна істина. Однак в реальності наука не

може бути безсторонньою, оскільки її створюють люди, які  зазнають всякого

роду спокуси, помилки, пристрасті, які володіють тими чи іншими моральними якостями, тобто моральні аспекти  діяльності вчених не можна ігнорувати. Вчений творить в суспільстві, чия  історія, чий сучасний стан неперервно впливає на нього. І, звичайно, існує  зворотній зв'язок - вчені нарівні  з рештою мислячих людей впливають  на суспільство.

Служіння моральним ідеалам  слідує з розуміння вченим своєї  відповідальності перед суспільством. Творча праця вченого виробляє строге і

неупереджене мислення, здатність  до точного логічного міркування. Суспільство уважно прислуховується  до слів вченого: його діяльність може мати серйозні наслідки для людства. Відповідальність вченого перед  суспільством вимагає від нього  громадянської мужності. Це притаманне далеко не всім. Разом з тим далеко не все залежить від вченого. У  науковому товаристві склалася з  часом своя система моральних  норм, імперативів, заборон, які регулюють  наукову діяльність - тобто етичний  кодекс вченого. В усьому світі етичні кодекси вченого базуються на розумінні того, що належна практика у сфері науки сприяє довірі в  середовищі наукового співтовариства та між ним і суспільством, що є необхідним для розвитку науки. Вчені повинні бути впевненими в  надійності результатів роботи своїх  колег. У свою чергу суспільство  має бути впевненим у чесності науковців та достовірності результатів  їхніх досліджень. На жаль, останнім часом така довіра похитнулася у  зв'язку з тим, що в багатьох країнах  спостерігалися серйозні порушення  етики, які підірвали авторитет  науки та довіру суспільства до вчених.

Учений зобов'язаний протидіяти конформізму в науковому

співтоваристві, брати активну  участь у процесах атестації наукових кадрів,

протидіяти присудженню  наукових ступенів і звань за роботи, які не

відповідають сучасним досягненням  світової науки або виконані з  порушенням норм етики, зокрема, рішуче викривати факти плагіату й інших  форм порушень авторського права.

Учений має активно  протидіяти псевдонауці, виступати  проти

розповсюдження в суспільстві  псевдонаукових поглядів і рекомендацій.

Учений не чинить дій, які  можуть завдати шкоду професійній  репутації іншого вченого. Проте, за наявності неспростовних доказів  неетичної поведінки чи непрофесійних  дій ученого, наукове співтовариство має у відкритій неупередженій  дискусії дати їм відповідну оцінку.

Учений має дотримуватися  найвищих професійних стандартів планування та проведення наукових досліджень на основі глибоких знань про доробок  світової науки у певній галузі. Учений зобов'язаний вишукувати найприйнятніші з огляду на адекватність та економічну виправданість шляхи вирішення  досліджуваної проблеми. Висновки завершеного  дослідження вчений зобов'язаний викладати  об'єктивно, незважаючи на очікування замовника.

Вимога об'єктивності –  один з основних моральних принципів  науки - засудження суб'єктивізму. Серйозною  проблемою в науці є сліпа  віра в авторитети, яка часто не дає можливості знанню розвиватися.

Учений має забезпечувати  бездоганну чесність і прозорість на всіх стадіях наукового дослідження  та вважати неприпустимим прояви шахрайства, зокрема фабрикування та фальшування даних, піратства і  плагіату. Неприпустимим є намагання  керівних осіб упереджено впливати на характер отримуваних в дослідженні  даних і висновків. Учений служить  лише об'єктивній істині.

Основною мотивацією діяльності вченого має бути прагнення до пізнання та бажання збагатити науку  новими знаннями. При цьому найвищою нагородою вченого є досягнення істини та визнання наукового співтовариства. Вчений має право та обов'язок захищати свій науковий пріоритет.

3.    Комерціалізація чи трансфер технологій

Комерціалізація інтелектуальної  власності означає перетворення у джерело прибутку об’єктів авторського  і патентного права, тобто – діяльність, пов’язана з реалізацією інтелектуальної  власності як товару.

Зазвичай, комерціалізація  об’єктів інтелектуальної власності  потребує додаткового їх оприлюднення, зокрема - встановлення договірних відносин з покупцями і/або з посередниками. У зв'язку з цим виникають додаткові  ризики, того, що ініціювавши інтерес  до певних об'єктів ІВ, у, певним чином, зацікавлених осіб може виникнути бажання  скористатися інтелектуальним розробками проти волі їх власника.

Для забезпечення інтелектуальної  власності від можливих на неї  посягань, необхідна її державна охорона. Відповідна державна ґарантія такої  охорони забезпечується патентами  і свідоцтва, які в Україні  видає Департамент інтелектуальної  власності, а в інших країнах  – подібні державні відомства. У  Патентбюро питаннями комерціалізації інтелектуальною власністю займається його структурний підрозділ - Укрліцензінторг.

Розрізняють два види комерціалізації:

Пасивна комерціалізація  інтелектуальної власності –  обнародування (оприлюднення) пропозицій щодо дозволів на використання прав на інтелектуальну власність або продажу  таких прав повністю, шляхом публікації в Базі даних об'єктів авторського  і патентного права.

Активна комерціалізація  інтелектуальної власності –  звернення власника прав на інтелектуальну власність (або його уповноваженого представника) із пропозиціями щодо купівлі  прав на об’єкти інтелектуальної  власності до конкретних потенційних  користувачів і/або покупців.

У сучасних економічних умовах, коли інноваційні технології стали  найголовнішим чинником забезпечення економічного зростання країн і  суспільного прогресу та перетворилися  на основну рушійну силу подолання  кризових явищ в економіці, механізми  трансферу інноваційних технологій виступають ключовим фактором покращення динаміки та якості економічного розвитку. Як показує досвід розвинутих країн, комерціалізація трансферу технологій не тільки розширює можливості, масштаби і прискорює темпи інноваційної діяльності, але й створює додаткові стимули до наукових досліджень.

Характерною рисою сучасного  етапу світового розвитку є інтенсивна комерціалізація науково-технічного прогресу та динамічне становлення  універсального режиму міжнародної  торгівлі інтелектуальними товарами. Означені риси сучасного економічного розвитку світу стали домінуючими  завдяки інтенсифікації процесів передачі нових наукових знань та технологій з наукової сфери у виробничу  – процесів трансферу технологій. Тому постає науково-практична проблема – уточнення категорійного базису інноваційної діяльності та уточнення  змісту основних елементів інноватики.

Під передачею технологій (трансфером технологій) розуміється  достатньо широкий спектр як міждержавних, так і внутрішніх економічних  відносин ринкового характер. В найпростішому  випадку під терміном “трансфер  технологій” можна розуміти передачу технології, яка оформлюється угодою між декількома юридичними чи фізичними  особами. 

У свою чергу, комерціалізація  технологій (результатів НДДКР, результатів  інтелектуальної праці) – це будь-яка  діяльність спрямована на генерування  доходу від використання результатів  наукових досліджень, умінь і навичок  набутих від володіння певною технологією. Основною формою комерціалізації  технологій є практичне використання прав на інтелектуальну власність з  метою отримання вигоди. У сучасному  українському законодавстві терміну  “комерціалізація” нема, він замінений  фразою “залучення інтелектуальної  власності до господарського обороту”. Проте очевидно те, що комерціалізація  – це найважливіший елемент інноваційного  процесу як і трансфер технологій.

Посилення глобальної конкуренції,  зростання технологічного рівня  виробничих процесів та поява принципово нових продуктів сприяють поширенню процесів валоризації наукових знань і технологій, які і стали основним чинником інтенсифікації процесів трансферу технологій на всіх рівнях світогосподарської системи.

Комерціалізацію може здійснювати  сам розробник – і знову  ж таки він погодиться витратити  час та сили лише тоді, коли технології та знання матимуть певну цінність, котра в подальшому буде здатна генерувати певний дохід (даватиме вигоду). Це підтверджує  тезу про те, що ціну на інтелектуальний  продукт встановлює не стільки ринок  як сам продавець.

Отже, дуальна єдність  комерціалізції знань та комерціалізації технологій спричинює суттєву специфіку ринку інтелектуальних продуктів та механізмів їх поширення, що потребує додаткових, поглиблених наукових досліджень. Традиційний погляд на трансфер і комерціалізацію технологій полягає в тому, що, якщо створюють нову, ефективнішу з техніко економічної чи екологічної точок зору технологію, то ухвалюють рішення про заміну застарілої технології новою, і починається її життєвий цикл. Але це – суто теоретичне визначення, котре на жаль, не підтверджується практикою. Адже вже до середини 1970-х рр. науково- технічний потенціал деяких країн світу став таким могутнім, що нині кількість нових розроблених технологій, перевищує не тільки обсяги, необхідного для їх комерціалізації капіталу, а й місткість ринку, який міг би їх поглинути у разі повної комерціалізації.

Нині трансфер технологій передбачає не тільки передачу знань, а й перетворення їх в інноваційну  технологію за активної участі як джерела  цієї технології/винаходу, реципієнта/користувача, так і кінцевого споживача  продукту, виробленого за допомогою  згаданої інновації. При цьому трансфер технології передбачає участь, як мінімум, двох найважливіших суб’єктів цього  процесу, наявність яких є обов’язковою умовою його існування – джерела  і реципієнта технології. Саме тому, автори фахової літератури рекомендують основну увагу при дослідженні  трансферу технологій акцентувати не стільки на технології, як такій, скільки на суб’єктах – учасниках цього процесу та особливостях їх взаємовідносин.

Таким чином, уже на даному етапі досліджень, можна сформулювати дві відмінності між трансфером і комерціалізацією технологій, що прослідковуються у фаховій літературі :

1) комерціалізація технології  передбачає обов’язкове одержання  прибутку від її використання  у господарській діяльності і  не обов’язково пов’язана зі  залученням у цей процес третіх  осіб;

2) трансфер технології  – це обов’язкова передача  технології реципієнтові, котрий  і здійснює її промислове освоєння, але це не обов’язково пов’язано  з отриманням прибутку сторонами.