Бахтінська і лотманівська літературні теорії у контексті структуральних ідей другої половини ХХ століття
Бахтінська і лотманівська літературні теорії у контексті структуральних ідей другої половини ХХ століття
1.1 Наукові позиції Бахтіна і Лотмана
Якісне співвідношення бахтінської і лотманівської семіотики полягає у практичному пристосуванні лінгвістичних понять коду, моделі, тексту, контексту тощо до аналізу літературного твору. Наукова позиція Бахтіна (який, до речі, нічого не писав на спеціальну семіотичну тематику) стосовно новітнього «семіотичного дискурсу» висловлювалася ним досить чітко і однозначно. Виключаючи деякі несуттєві нюанси, вона зводилася до формули, яку вчений вживав досить часто: «лінгвістика, і ширше, – семіотика», а отже пов’язувала семіотику з лінгвістичним науковим дискурсом. Інакше кажучи, за Бахтіним, усі семіотичні поняття, до якої наукової сфери вони не пристосовувалися б, набували сенсу лише у лінгвістичній, «материнській» інтерпретації.
Оскільки семіотика займається сферою мови, їй підпорядковуються такі стратегічні функціональні одиниці як слово, текст, мовленнєва ситуація, ідеологія і стратегія висловлювання, діалог. З кута зору Бахтіна їх сукупність й різноманітність конфігурацій і складають власне семіотику лінгвістичного
дискурсу [1, с. 242], заснованого на транслюванні готового висловлювання за
допомогою готового коду [2, с. 380].
Бахтін використовує термін «текст» в широкому значенні: текст по Бахтіну включає в себе «всякий зв'язний знаковий комплекс». У кожного тексту є два полюси. Перший полюс являє собою загальноприйняту систему знаків, або «код», який також називається «мовою». Термін «мова», як і «текст», використовується в широкому значенні і включає в себе будь-яку знакову систему. Якщо за тим, що виглядає як «текст», не ховається «мова», то це не «текст», а просте фізичне (несеміотичне) явище. Всередині «тексту» все, що є повторюваним або відтворюваним, належить до «мови». За Бахтіним, семіотика займається двома аспектами висловлювання: «кодом», або «мовою», і «текстом». Іншими словами, в семіотичний аналіз входять тільки ті елементи дискурсу, які є міжособистісними. У цьому значенні текст – «первинна даність» (реальність) і вихідна точка будь-якої гуманітарної дисципліни: «Де немає тексту, там немає і об'єкта для мислення і дослідження" (Бахтін 1959 / 61: 297). З точки зору Бахтіна «текст» характеризується не тільки тим, що за ним стоїть мова або код; «текст» як вислів є в той же час чимось унікальним, індивідуальним і неповторним:
«Але одночасно кожен текст (як вислів) є чимось індивідуальним, єдиним і неповторним. По відношенню до цього моменту все повторюване і відтворюване виявляється матеріалом і засобом. Це в якійсь мірі виходить за межі лінгвістики і філології. Цей другий момент (полюс) властивий самому тексту, але розкривається тільки в ситуації або в ланцюгу текстів…» (Бахтін 1959/61: 299).
Своєрідність інтерпретації Ю. М. Лотманом тексту може бути наочно продемонстровано через розгляд поняття «текст» з точки зору його прагматики, точніше тих функцій, які виконує текст в будь-якому культурному співтоваристві.
Перш за все необхідно розглянути ті підстави, які зумовлюють специфіку культурологічного розуміння тексту у світлі структурно-семіотичного підходу. Мова йде про презумпцію семіотичності, тобто погляди на будь-яке явище культури як на знакове, чи на те, яке має потенційно знаковий характер. З точки зору Ю. М. Лотмана, лише фізіологічні процеси, що відбуваються в організмі людини, вільні від знаковості – та й то лише до тих пір, поки вони не стають предметом осмислення та аналізу. Знаки, що опосередковують відносини людини і світу, організовані в різноманітні структури, аналогічні, згідно з глибоким переконанням тартуського вченого, з структурами самої дійсності. Найважливішою із знакових структур є природна мова, інші організовані за її принципами. Це мови конкретних культурних спільнот, такі, як мова культу, мова рухів тіла, одягу, мова мистецтва і т. д. Будь-яке закінчене повідомлення на будь-якому з цих мов Ю. М. Лотман називає текстом. Від уміння оперувати знаками, розуміти їх і створювати власні знакові структури залежить життєздатність людини як істоти несамодостатньої. За Лотманом, культура – це пристрій, який , який виробляє, передає і зберігає інформацію. Елементарний комунікативний акт виглядає як процес передачі інформації, що міститься в тексті, від відправника (адресанта) до одержувача (адресата). Це виводить на перший план такі запозичені з теорії інформації поняття, як «комунікативний акт», «код», «повідомлення». Код приписує елементам тексту і тексту в цілому певні значення, задає правила побудови тексту і умови його розуміння. Окрема особа трактується Ю. М. Лотманом як ієрархічно організована система індивідуалізованих соціальних кодів. Цінність будь-якого тексту, в свою чергу, визначається його інформативністю, характер якої залежить від конкретної функції тексту в системі культури. Лотман виділяє три основні функції тексту.
Перша функція – це передача константної інформації. Текст тут містить деякий незмінний зміст. В ідеалі цей зміст – дотекстовое повідомлення, що реалізовується лише в тексті, – залишається інваріантним при всіх трансформаціях тексту. В цьому випадку код, яким адресант кодує текст, і код, який використовується адресатом для розшифровки повідомлення, – один і той же. Можна зробити висновок, що текст тут – лише пасивний носій інформації, лише посередник між відправником та одержувачем; його головне завдання – донести без втрат і змін деякий сенс, який в абстракції передбачається існуючим ще до тексту. Оперуючих повідомленням цікавить саме зміст, інше як би не помічається. У структурному відношенні текст в даному його аспекті виступає як реалізація, як втілення мови: все, що несуттєво для мови, є в тексті випадковим і не може бути носієм сенсу.
Друга функція тексту – вироблення нових значень. Саме породження значень і його механізми виступають засобом розвитку культури та її двигуном. У цьому аспекті текст перестає бути лише пасивною ланкою передачі деякої константної інформації. Він перетворюється на генератор нових змістів, а головною його властивістю стає активність. У процесі руху тексту від відправника до одержувача відбувається нетривіальне зрушення значення, результатом якого стає утворення нового повідомлення. Нетривіальною Ю. М. Лотман називає таку зміну значення, яка «... однозначно непередбачувана і не задана певним алгоритмом трансформації тексту». Важливою властивістю функціонування тексту в другому випадку стає той факт, що той, хто передає і той, хто приймає користуються різними кодами – пересічними, але аж ніяк не ідентичними. Деяка ступінь подібності обумовлює саму можливість спілкування, бо при абсолютній відмінності ніяке спілкування неможливо. Отже, між кодом вихідного тексту і кодом переказу не існує однозначного відповідності, що ставить під сумнів саму можливість ідентичного перекладу. Переклад в цьому випадку буде носити характер умовної еквівалентності. А це означає, що текст, що виходить у результаті перекладу, буде в певному відношенні передбачуваний, але водночас і непередбачуваний. Тим самим виключається можливість отримати вихідний текст за допомогою зворотного перекладу, що при подальшому функціонуванні тексту веде до наростання смислів. Таким чином, текст, який здійснює функцію породження нових значень, відрізняється поліструктурністю, багатомовністю, внутрішньою неоднорідністю. У тексті в процесі комунікації має місце конфліктне напруження між двома абсолютно різними групами кодів. Результат взаємодії цих асиметричних кодів – їх синтез, що являє собою новий текст.
Нарешті, третя функція тексту – функція пам'яті. Текст не тільки генератор нових значень, але й конденсатор культурної пам'яті. Сума контекстів, в яких певний текст набуває осмисленість і які певним чином закладені в його смисловому потенціалі, може бути названа пам'яттю тексту. Це смисловий простір навколо тексту, семіосфера, яка змінюється залежно від того, які культурні коди дійсні на даному історичному етапі.
У загальному плані пафос вітчизняного структуралізму зводився до сфери інваріативності моделей, структурної типології, до можливості застосування у літературознавстві системи послідовних лінгвістичних методів. Ця ідея уже на початку 1960-х років набуває свого поширення, особливо після московського лінгвістичного симпозіуму по структурному вивченню знакових систем, а також перших тартуських наукових семінарів, де декларувалися, приміром, наступні ключові тези: «Структурним описом художнього твору є демонстрування його породження із відомих теми та матеріалу за певними постійними правилами» [3, с. 82]; «звукове й писемне мовлення – це потік повідомлень, побудованих за правилами кодів, укладених однаковим чином» [4, с. 66]; «зазначимо, що практично лінгвістичні терміни утворюють у даний час метамову семіотики»[5, с. 95]; «природа вторинних моделювальних систем містить увесь комплекс відносин, властивих лінгвістичним структурам, що доповнюються складнішими конструктивними відносинами» [6, с. 6]. Саме в оцій експансії лінгвістичної методики в літературознавство Бахтін убачав найголовнішу похибку структурної семіотики: система мовних правил, кодів і перекодувань, пристосовуючись до художнього твору, призводила дослідника до певної «механічності», «послідовної формалізації й деперсоналізації», до «замикання у текст» [2, с. 434]. У контексті наскрізної бахтінської теорії структуралізм вибудовував принципово контроверсійну, антиполіфонійну, монологічну концепцію культури як сукупності текстів. Структуральна настанова на «систему кодів», «готовність змісту», «універсальну модель», «замкненість стилю», «фіксованість кута зору» тощо на тлі бахтінської поліфонії мала, як здається, підкреслено опозиційний сенс.
«Моє ставлення до структуралізму... – писав Бахтін. – Послідовна
формалізація..., усі відносини мають логічний (у широкому сенсі слова) характер. Я ж у всьому чую г о л о с и й діалогічні відносини між ними. «Принцип доповнюваності»я також сприймаю діалогічно...» [2, с. 434]. Квінтесенцією бахтінської оцінки структуралізму можна вважати оцінку проблеми семантичної «точності» й «глибини» інтерпретації тексту: «Глибина занурення в о б ’ є к т (предметний) і глибинне занурення в с у б ’ є к т (персоналізм). У структуралізмі лише один суб’єкт: суб’єкт самого дослідника. «Речі» перетворюються на п о н я т т я (різної міри абстракції)» [2, с. 434].
Як бачимо, Бахтін досить критично ставиться до «монологізованої» наукової тенденції структуралістів, їх ідей щодо необхідності концентрації усіх текстових смислів в якийсь абстрагований єдиний смисл. Принцип «фонологізації», мислить Бахтін, спрацьовує у структуралізмі вже на рівні суто емпіричному: дослідник, відстежуючи оцей єдиний суб’єктивований смисловий знаменник, нівелює різницю між творчою свідомістю автора, героя, читача, відкидає їх самобутні «голоси», ігнорує поліфонію художнього твору. Окрім цього, Бахтін рішуче не сприймає і власне філософсько-гносеологічної стратегії структуралізму, адже теза про можливість адекватного пізнання цілісних смислових структур попри низку «деталей» так чи інакше підводить до іманентного постулату про наявність певної загальної «єдиної» свідомості, «нічиєї свідомості» чи «свідомості взагалі», де «складуються» результати структурних аналізів, загальні і для автора, і для читача, і для дослідника [2, с. 572].
Не рятувала стану речей навіть постійна апеляція ранніх структурних поетологічних нарисів до «образу автора», постійного адресату бахтінських розвідок, починаючи з «Проблем творчості Достоєвського» (у лотманівських працях цей термін вживається поряд з його пізнішими семантичними аналогами «авторської моделі світу» і «композиційної рамки»). Лотман уже на початку 1960-х років убачає «автора» носієм узагальненої свідомості, що забезпечує цілісність структури художнього твору. Лотман вважає, що художня єдність породжується індивідуальним творчим актом автора: концептуальне узагальнення цієї проблеми знаходимо у одній із перших пушкінознавчих праць дослідника [7, с. 131 – 173]. Мета цієї розвідки Лотмана полягала в концептуальному обґрунтуванні цілісної структури роману «Євгеній Онєгін», самодостатньої і композиційно «замкненої» художнім образом автора, структури, що потребує іманентного аналізу саме як цілісно-замкнений художній текст. Таке потрактування «образу автора» з його безпосередньою структурною адресацією семантично протиставлялося бахтінській художній поліфонії, ініціювало вивчення проблеми структурних
універсалій тексту, впритул до загальнокультурних міфопоетичних схем [8, с. 58 – 75]. Тоді, коли бахтінська рецепція вітчизняного структурно-семіотичного напряму була далеко не однозначною, критичне ставлення структуралістів до концепції поліфонії та діалогу майже ніде безпосередньо не висловлювалося (зациклене на ідеологічній прозорості радянське літературознавство того часу значно підкресленіше, «вголос»критикувало поліфонійні ідеї Бахтіна) [9, c. 193 – 258].
Поцінування теорії Бахтіна було, скоріше, конструктивним: йшлося про семіотичне поглиблення бахтінських понять поліфонії, діалогової структури, «верху» і «низу», амбівалентності, жанру, їх пристосування до структуральної наукової тематики.
1.2 Явище поліфонії в семіотичному аспекті
Ідея поліфонійного змісту художньої літератури коментується Лотманом на основі чіткого розмежування творів художньої літератури і шару інших текстів, що паралельно функціонують у складі даної культури. Таке розмежування (функціонально-змістове і організаційно-структурне) цілком очевидне і закономірне, проте Лотман, застосовуючи семіотичний методологічний інструментарій, робить свій сміливий теоретичний висновок: система функцій і система внутрішньої побудови текстів постійно корелює одна з одною, вступаючи у нові комбінації, змінюючи свої ціннісні параметри: «низ» і «верх» культури постійно міняються місцями, і отже «уся система текстів, що їх містить культура, в ціннісному еквіваленті організовується за триступеневою шкалою: «верх» з його високими ціннісними характеристиками, «низ» як протилежність, й проміжна сфера, нейтральна в аксіологічному сенсі» [14, c. 206].
Апелюючи у даному випадку до ідей Бахтіна [14, c. 210 – 211], Лотман коментує момент нейтралізації напруги між культурним «верхом» і «низом» як амбівалентність, вживаючи цей термін у зовсім іншому, протилежному бахтінському, науковому контексті. «Відношення бінарності являє собою один з основних організуючих механізмів будь-якої структури. Разом з тим неодноразово доводиться стикатися з наявністю між структурними полюсами бінарної опозиції деякої широкої смуги структурної нейтралізації. Зростання внутрішньої амбівалентності відповідає моменту переходу системи в динамічний стан» [17, c. 48 – 52]. Семіотичний механізм культури, за Лотманом, засновується на принципі системного «нейтрального» оцінювання явищ: «мистецтво... потребує для свого розвитку не-мистецтва, подібно до того, як культура... потребує зовнішнього співвіднесення зі сферою не культури – незнакового, нетекстового, несеміотичного буття людини. Між зовнішньою і внутрішньою сферами проходить постійний обмін, складна система входжень і вислідів» [14, c. 205 – 206]. Так складаються передумови культурної поліфонії текстів, «вершинної» і «масової» літератури, писемної і фольклорної традицій, архаїзованого і модерного шарів тощо. Внутрішня комунікація літератури засновується, таким чином, на взаємодії протилежних тенденцій: а) чіткої ієрархії творів і жанрів; б) нейтралізації опозиції «високого» й «низького», нівеляції ціннісних протиставлень [14, c. 208].
Лотман розглядає стан амбівалентності і як відношення тексту до системи, яка в цей час не діє, але зберігається пам’яті культури, а також як відношення тексту до двох різних не пов’язаних систем, якщо в світлі однієї текст виступає як дозволений, а в світлі іншої – заборонений [17, c. 52].
Лотман наголошує на тому,що коли ускладнення індивідуальних та групових мов переходить межу структурної рівноваги, виникає необхідність у введенні вторинної, загальної для всіх системи кодів.
Таке структурно-семіотичне розуміння амбівалентності ціннісних полюсів у системі культури (амбівалентність як ідеальний продуктивний прояв нейтралізації) виходить далеко за межі бахтінських оцінок. Для Бахтіна амбівалентність завжди пов’язувалася не з нейтралізацією, а з актуалізацією певного смислового полюсу, його переорганізацією у процесі поліфонійного дискурсу. Двоголосся, діалог, за Бахтіним, не можливі за умов семантичної нейтралізації опозицій, і отже нейтралізація не може бути продуктивним фіналом культурної поліфонії. З позицій Бахтіна, теоретичне обґрунтування сув’язі «амбівалентність = нейтральність» призводить до нівелювання смислових ситуацій, тобто до монологізму [2, c. 569 – 571]. Лотман, навпаки, прагне до типологічного вирівнювання опозиційних явищ культурного простору, оцінюючи структуру творчого «двоголосся» як основоположний діалектичний закон функціонування механізму культури.
З кута зору Лотмана нейтралізація ціннісних полюсів якраз і є основою
культурного механізму: «верх» і «низ» завжди підпорядковані один одному,
поняття «масового», скажімо, містить обов’язкову антитезу «вершинного», «усна творчість» – «писемної літератури» і т.д. Поняття поліфонії набуває у цьому випадку семіотичного наповнення, відбиваючи естетичні відносини змісту і структури певних груп текстів. Цей закон семіотичної поліфонії належить до фундаментальних теоретичних узагальнень Лотмана і буде відпрацьовуватися ним протягом усієї творчої діяльності, впритул до останньої книги «Культура і вибух» з її ідеєю бінарних і тернарних структур у системі культури.
1.3 Діалог у системі культури
Інтерпретуючи внутрішній механізм культурного діалогу, Лотман принципово апелює не до бахтінської поліфонійної теорії, а скоріше до комунікативних ідей Р.Якобсона, які безпосередньо накладаються на структурно-семіотичний аналіз тексту: як наслідок, у сферу культури вживлюються моделі і терміни, запозичені із теорії комунікації. Відтак структура діалогу постає у Лотмана складною системою трансформацій і перекодувань. Визначаючи два напрями діалогової трансляції (систему «Я – Він» і систему «Я – Я»), Лотман окреслює основоположну і провідну культурну функцію саме другого, парадоксального на перший погляд діалогового напряму, що помножує і підсилює ранг значущості повідомлень [13, c. 77]. У процесі такого комунікативного акту повідомлення переформульовується і набуває нових смислів, завдяки внутрішньому перекодуванню структури: «Якщо комунікативна система «Я – Він» забезпечує лише передачу певного константного обсягу інформації, то у каналі «Я – Я» відбувається її якісна трансформація, що призводить до перебудови самого цього «Я». У першому випадку адресант передає повідомлення іншому адресату, залишаючись незмінним у процесі цього акту. У другому, передаючи самому собі, він внутрішньо перебудовує свою сутність, оскільки особистісне можна потрактовувати як індивідуальний набір соціально значимих кодів, а набір цей... у процесі комунікації змінюється»[13, c. 77 – 78].
Такий «монологізований» погляд на діалог підводить Лотмана до теоретичного висновку про підсилене начало каналу автокомунікації у системі культури. Провідна культурологічна тенденція відводиться Лотманом не діалоговій «рівнозначності голосів» і культурних смислів, а системі синтагматичних зв’язків з її тенденцією до організації культурних асоціацій. Творче сприйняття тексту у такому «монологізованому» режимі відрізняється тенденцією до придбання індивідуальних значень, накопичення й організації системи асоціацій. «Текст у каналі трансляції «Я – Я»... перебудовує ту особистість, яка підключається до процесів авто комунікації» [13, c. 83].
Отже, за Лотманом, маємо принаймні дві моделі культурної комунікативної системи. Перша охоплює систему типологічних культурних зв’язків і на рівні діалогу транслює «задану інформацію... з її константним в межах всього акту комунікативним кодом» [13, c. 84]. Друга модель принципово переорганізовує діалог, відштовхуючись не від типології інформації, а від її семіотики: «...йдеться про збільшення поля інформації, її трансформацію, переформування в інших категоріях, причому вводяться не нові повідомлення, а нові коди, а той, що сприймає, і той, що передає, співпадають в одній особі. У процесі такої автокомунікації маємо переформування власне особистості, з чим і пов’язане широке коло культурних функцій...” [13, c. 84]. Основоположним елементом культурної автокомунікації Лотман, звичайно, вважає художній словесний текст з його провідною функцією культурного (культурологічного) коду, коли текст як
код не лише додає нам певної інформації, а й трансформує механізм нашого
самоусвідомлення, перекодовуючи повідомлення у нову систему оцінок і значень.
Віддаючи належне науковій толерантності («мистецтво використовує
наявність обох комунікативних систем...» [13, c. 86]), Лотман, поміж тим, залишається принциповим прихильником семіотичної інтерпретації діалогової системи. Навіть якщо поетичні (художні) тексти й утворюються за рахунок своєрідного «коливання» комунікативних структур «Я – Він» і «Я – Я», перевага надається все-таки автокомунікативній системі: «За законами автокомунікації... поетичний текст конфліктує із законами природного мовлення... Підсилена моделювальна властивість поезії пов’язується якраз із перетворенням її із повідомлення в код» [13, c. 87].
З огляду на матеріал випливають досить чіткі й конкретні теоретичні
висновки Лотмана: а) схема комунікації «Я – Він» засновується на п е р е д а ч інформації при збереженні конкретності її обсягу, а схема «Я – Я» зорієнтована на з б і л ь ш е н н я інформації; б) якщо певні історичні періоди культури й культивують діалогову систему «Я – Він» (оскільки схема «Я – Я» не знищує схеми «Я – Він»), це іще не є прикметою домінування «зовнішнього» діалогу, і «не всі відомі із історії культури випадки можна пояснити саме з цієї позиції» [13, c. 87];в) насамкінець, комунікативні закони побудови художнього тексту в значній міріє законами побудови культури як цілісності. З цього кута зору «культура людства– колосальний приклад авто комунікації» [13, c. 87].
Об’єктивна діалектична наявність обох комунікативних систем, їх семіотична доповнюваність і функціональна спроможність підводять Лотмана до пунктирного прокреслення перспективи проблеми: вивчення історико-культурних принципів «маятникового коливання» цих систем. Реалізація іманентного тяжіння до тієї чи іншої тенденції формує власне «автопортрет» культурної епохи, утворює корпус культурних текстів, а загалом – динамізує процеси комунікації: історично наближеним періодом констатаційної п е р е д а ч і інформації Лотман вбачає європейську культуру ХІХ століття, наскрізь діалогову й динамізовану, антиавтокомунікативну. Саме на культурному (текстовому) матеріалі цієї епохи й могла ґрунтуватися поліфонійна ідея Бахтіна, проте вихід за межі ХІХ століття (уверх чи вниз за хронологічною шкалою) підказує, за Лотманом, наявність протилежних комунікативних орієнтирів.
Ця думка варіюється вченим у трохи пізнішій спеціальній розвідці, присвяченій вивченню асиметрії індивідуальної й колективної творчої свідомості [15, c. 46 – 57], де діахронний аспект культури поціновується як «циклізований» й «зритмізований». Добре відомі з цього приводу концепції Д.Чижевського, Ю.Тинянова, В.Жирмунського, Д.Лихачова розглядаються Лотманом „як наближення до діалогової моделі культури, у якій періоди відносної стабільності і взаєморівноваги, притишених протилежних тенденцій змінюються періодами дестабілізації й бурхливого розвитку» [15, c. 57]. Якраз культурна семіотична тенденція до протилежності і знаходиться в основі механізму культури, що «у цілому набуває жорстко організованого і монолітного характеру» [15, c. 57]. Таке семіотичне потрактування діалогу помічаємо практично в усіх працях Лотмана, що стосуються опису структурного механізму культури, його взаємодії зі сферами історії, психології, релігії тощо. З іншого боку, семіотичний погляд доповнює і ускладнює прямолінійність і теоретичну абстрагованість тієї ж таки «маятникової» концепції зміни епох і стилів, певну спрощеність котрої визнають у своїх пізніших працях і самі її розробники [16, c. 36].
1. Гржибек П. Бахтинская семиотика и московско-тартуская школа / Лотмановский сборник. –
Вып.1. – М., 1995. 2. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. Работы 1960-х – 1970-х гг.
Собр. соч.: В 7 т. – М., 2002. – Т.6. 3. Жолковский А., Щеглов Ю. Структурная поэтика –порождающая поэтика // Вопросы литературы. – 1967. – № 1. 4. Волоцкая З.М., Николаева Т.М.,
Сегал Д.М., Цивьян Т.В. Жестовая коммуникация и ее место среди других систем человеческого
общения / Симпозиум по структурному изучению знаковых систем. Тезисы докладов. – М.:
Изд-во АН СССР, 1962. 5. Лекомцева М.И., Успенский Б.А. Описание одной семиотической
системы с простым синтаксисом // Труды по знаковым системам. Вып.2 / Ученые записки
Тартуского государственного университета. – Тарту, 1965. – Вып.181. 6. [Лотман Ю.М.] От
редакции // Труды по знаковым системам. Вып.2 / Ученые записки Тартуского
государственного университета. – Тарту, 1965. – Вып.181. 7. Лотман Ю.М. К эволюции
построения характеров в романе “Евгений Онегин” / Пушкин. Исследования и материалы. – М.-
Л., 1960. – Т.3. 8. Лотман Ю.М., Успенский Б.А. Миф – имя – культура / Лотман Ю.М.
Избранные статьи: В 3 т. – Таллинн: Александра, 1992. – Т.1. Статьи по семиотике и типологии
культуры. 9. Топоров В.Н. О структуре романа Достоевского в связи с архаичными схемами
мифологического мышления („Преступление и наказание”) / Топоров В.Н. Миф. Ритуал.
Символ. Образ. Исследования в области мифопоэтического. – М.: „Прогресс” – „Культура”,
1995. 10. Успенский Б.А. Поэтика композиции. Структура художественного текста и типология
композиционной формы. – М.: Искусство, 1970. 11. Труды по знаковым системам. Вып.6:
Сборник научных статей в честь Михаила Михайловича Бахтина (К 75-летию со дня рождения)
/ Ученые записки Тартуского государственного университета. – Тарту, 1973. – Вып.308.
12. Проблемы поэтики и теории литературы. Сборник в честь М.М. Бахтина. – Саранск, 1973. 13. Лотман Ю.М. О двух моделях коммуникации в системе культуры / Лотман Ю.М.
Избранные статьи: В 3 т. – Таллинн: „Александра”, 1992. – Т.1. Статьи по семиотике и
типологии культуры. 14. Лотман Ю.М. О содержании и структуре понятия „художественная
литература” / Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3 т. – Таллинн: „Александра”, 1992. – Т.1.
Статьи по семиотике и типологии культуры. 15. Лотман Ю.М. Асимметрия и диалог / Лотман
Ю.М. Избранные статьи: В 3 т. – Таллинн: „Александра”, 1992. – Т.1. Статьи по семиотике и
типологии культуры. 16. Лихачев Д.С. „Принцип дополнительности” в изучении литературы //
Русская литература. – 1991. – № 3.
17
Лотман Ю.М. Статьи по семиотике культуры и искусства (Серия «Мир искусств»).– СПб.: Академический проект, 2002.
