Банківська система Італії. 2

1. Історичні аспекти  розвитку банківської системи

Зародження банківської  системи Італії починається разом  із виникненням банківської справи. Італія - країна зі старовинною банківською  традицією, яка зародилася ще у Стародавньому  Римі. Будинки Опіїв, Ігнаціїв здійснювали свої грошові операції на території від Македонії до Геркулесових стовпів, але особливо банківська діяльність активізувалася в період Відродження: сім'я Медічи заклала перший фундамент банку, надавши позику князям. Перші фінансові установи з надання кредитів приватним особам також зародилися в Італії. Потім банківська діяльність розвивалася паралельно економічній активності, тобто вона переміщалася на північ Європи. Коли промислова революція досягла Італії, сучасний банк отримав там швидкий розвиток, спираючись на базу, закладену в середньовіччі.

Банківська справа в Італії зародилася в Римі і її було організовано за прообразом і подобою грецької банківської справи. Аргентарії або  мензарії, які проводили операції прийому грошових внесків, переказу грошових коштів, видачі простих та іпотечних позик, організації і  проведення аукціонів, з'явилися уже  в ІП ст. до нашої ери. Особливо банківська діяльність стабілізувалася в кінці середньовіччя і в період Відродження у Венеції і Флоренції, де, крім комерційних банків, здійснювали свою діяльність громадські банки (1156-1171 pp.), які займалися переказом коштів з рахунків і отримали назву жиробанків. Першим таким банком став Венеціанський банк Monte Nuovo. Банки були громадськими установами, які приймали податки і проводили деякі банківські операції. Вони поділялися на "світські гори" і "гори", знаходилися під заступництвом духівництва та були створені з метою боротьби з лихварством.

Подальший розвиток банків призвів до участі держави у функціонуванні банківської системи. У1401 р. шляхом злиття багатьох товариств-кредиторів уряду був створений знаменитий

Банк св. Георгія в Генуї, що став кредитором республіки. Як капітал  йому були передані митні та інші доходи держави. Банк користувався великими привілеями - Генуезький мер під час прийняття посади повинен був присягати на те, що він зобов'язаний захищати самостійність банку і сприяти його процвітанню. 31463 по 1505 pp. Папою Римським було надано право банку відлучити від церкви невиправних боржників. І лише в 1675 р . цей банк став жиробанком.

У цей же час починають  з'являтися і перші кредитні установи, зокрема, в 1473 р. з'явилися перші ломбарди, що надавали кредити під заставу приватним особам. А в 1587 р. був відкритий у Венеції державний жиробанк Banco di Rielto. Згодом розвиток банківської системи відбувався за рахунок виникнення нових жиробанків і депозитних комерційних банків, виникнення ощадних кас, іпотечних і ділових банків, створення мережі кредитно-фінан-сових установ. У 1893 р. з'являється Італійський національний банк, який отримав право монопольної емісії банкнот (з 1926 р.) і починає виконувати функції центрального банку країни.

Основні риси сучасної банківської  системи Італії сформувалися в 20-30 pp. XIX ст. Криза 30-х років серйозно вплинула на банківську систему, що змусило державу  провести націоналізацію значної частини  банків і сформувати найвищі органи банківської системи - Міжвідомчий  комітет з кредитів і заощаджень і центральний емісійний банк - Банк Італії. Другий рівень кредитної системи представлений комерційними банками і спеціалізованими кредитними установами.

Банківській системі Італії властиві свої особливості. По-перше, значна частка участі державного сектору. Присутність держави в банківському секторі виявляється у двох формах: забезпечення кредиту, яке було відмінено в 1983 p., і зобов'язання використовувати певну частку своїх активів у вигляді земельних, сільськогосподарських і рухомих облігацій. Останнє стосується тепер тільки земельних і сільськогосподарських облігацій. Тому їх обов'язкова частка знизилася.

Криза 1930 року негативно  вплинула на італійську банківську систему, що змусило державу активно в  ній бути присутньою. На початок 90-х  років на приватні банки припадало  лише 24 % усіх залучених депозитів і близько 26 % виданих кредитів. Більше 100 банків - приватні, їх кількість мала тенденцію до скорочення.

Держава володіє банками  безпосередньо і опосередковано. Серед державних банків є дуже старі (наприклад, Monte dei Paschi di Sienna) і недавно створені, а також регіональні, у створенні яких чималу роль відіграють зобов'язання італійського уряду у стимулюванні розвитку відсталих регіонів. До цієї групи входять, наприклад, Banco di Sardegna і найбільший банк країни, створений ще в 1913 році, - Banko nazionale del Lavoro.

Державний сектор продовжував  збільшуватися за рахунок скорочення приватного сектора. Так, .у 1997році Institute bancario di Тигіпо купив у хімічної компанії Montedison банк Banco Lariano. У тому ж році Вапса Toscana, приватний банк, хоча 90 % його акцій знаходиться в руках Monte del Pascal di Sienna, купив банк Credito Lombardo, який контролювався текстильною компанією. У 1979 році компанія Monte dei Paschi di Sienna придбала банк Credito Commerciale.

Подібно до німецьких та іспанських, комерційні банки Італії традиційно конкурують із ощадними касами. Перила ощадна каса (Casse di risparmio) була створена в 1822 році за прикладом австрійської моделі. Потім ощадні каси поширилися по всій території країни. У 1927 році їх налічувалося 204, і деякі з них були надзвичайно малі. У 1927 році за наказом уряду було здійснено злиття найдрібніших кас, що істотно скоротило їх кількість. Тепер їх налічується тільки 87.

По-друге, банки і кредитні установи історично діляться на інститути короткострокового, середньострокового і довгострокового кредитування. Інститути короткострокового кредитування включають шість основних груп:

1) державні кредитні установи, переважно комерційні банки, що  кредитують великі фірми;

2) банки національних  інтересів, що здійснюють широке  коло банківських операцій;

3) недержавні комерційні  банки, що мають велику кількість  відділень та обслуговують середніх, дрібних підприємців і приватних клієнтів;

4) ощадні каси, діяльність  яких пов'язана з приватною клієнтурою і обмежена рамками певної території;

5) ремісничі і сільськогосподарські  інститути - громадські або кооперативні  банки, призначені для фінансування  малих і середніх підприємств промислового і сільськогосподарського виробництва;

6) спеціалізовані кредитні  інститути, що надають в основному  інвестиційні позички підприємствам.

Найбільш поширені установи короткострокового кредитування, які  налічують більше 1 000 кредитних установ.

Для інститутів средньо- і довгострокового кредитування характерна вузька спеціалізація (промисловість, сільське господарство, іпотечне кредитування, кредитування середніх і малих підприємців). Характер спеціалізації визначає термін кредиту. Більшість цих інститутів державні та напівдержавні. Вони формують свої капітали за рахунок емісії позичок і депозитів.

По-третє, італійська банківська система завжди зазнавала великої конкуренції з боку ощадних кас, які хоча і не є універсальними, залишаються сильними конкурентами у своїй сфері діяльності, що є ще однією особливістю системи.

З кінця 70-х pp. посилився процес приватизації банківської системи, хоча частка держави ще залишається значною. Наприклад, у 1988 р. був приватизований "Медіобанк". У результаті 50 % його капіталу належить приватним особам, 25 % - банкам національних інтересів і 25 % - державі. Останніми роками Банк Італії став проводити політику зовнішнього розвитку, особливо у напрямі Франції та Німеччини, а італійський ринок став доступним для вкладень іноземних банків.

Таким чином, Італія - країна, що має давні банківські традиції, завдяки яким власне і з явився термін "банк". Лише в кінці XІX - початку XX століття із зростанням внутрішньої економічної активності відбулося швидке відродження банківської діяльності. А традиції сучасної банківської справи в Італії менш перевірені часом, ніж у сусідніх північних країнах.

2. Перший рівень банківської системи

На сучасному етапі  банківська система Італії є дворівневою. Перший рівень займають два органи. Перший - центральний банк, у ролі якого виступає Банк Італії. Він створений у 1893 р. і з 1926 р. став єдиним емісійним центром країни. Уже з 1893 р. Банк Італії має тісні відносини з державою, хоча і с юридичною особою - приватним акціонерним товариством. З 1895 р. йому було передано ведення операцій Казначейства. У 1926 р. Банк одержав право контролю над кредитною системою і курсом ліри. З 1936 р. він став "банком банків". Сьогодні в організаційному плані Банк Італії - центральний емісійний банк, публічно-правова установа з капіталом, що складається з 300 000 іменних паїв, які поділені між державними і напівдержавними установами, такими, як ощадні каси, публічно-правові інститути, банки національних інтересів, інститути соціального забезпечення, страхові установи. Практично він же є державним інститутом.

Банк Італії є виконавчим інструментом у грошово-кредитній  сфері і є впливовою економічною  установою в сфері державного регулювання економіки. Адміністративно він підлеглий казначейству, в сфері ж кредитної політики слідує рекомендаціям Міжвідомчого комітету з кредитів і заощаджень (МККЗ).

Поряд з Банком Італії Міжвідомчий  комітет займає перший щабель банківської  системи Італії. Міжвідомчий комітет  з кредитів і заощаджень є державним  інститутом, створеним у 1947 p., який є  так званим міні-урядом, що наділений великими повноваженнями. До його функцій входить:

· забезпечення ефективного  функціонування кредитної системи  Італії;

· розробка основних напрямів кредитної політики і контроль за ЇЇ здійсненням;

· контроль за всіма важливими структурними змінами в банківській системі: відкриттям нових кредитних установ, наданням ліцензій; ухваленням статутів банків; призначенням на керівні посади комерційних банків;

· санкціонування всіх розпоряджень, що визначають норми і правила діяльності кредитних установ, емісію цінних паперів;

· здійснення контролю за діяльністю Банку Італії та розробка основних рекомендацій для його діяльності.

Комітет не має права здійснювати  безпосередній контроль за кредитною системою. Ця функція делегована центральному банку. Міжвідомчим комітетом з кредитів і заощаджень управляє голова, який є міністром казначейства. Членами комітету виступають міністр громадських робіт, міністр промисловості, міністр сільського господарства, міністр зовнішньої торгівлі, міністр бюджету й економічного програмування, міністр фінансів. У роботі комітету бере участь управляючий Банку Італії.

Адміністративно Міжвідомчий  комітет пов'язаний із Казначейством. Цей зв'язок витікає з того, що при Головному управлінні Казначейства є інспекторат щодо контролю і  нагляду за грошовим обігом, який спільно  з секретаріатом комітету займається технічною розробкою проектів його рішень і встановлює необхідні контакти з державними установами і кредитними інститутами.

Під час використання інструментів монетарної політики застосовується диференційований підхід. Рішення про використання найбільш важливих інструментів - резервні вимоги й облікову ставку - заздалегідь затверджуються МККС і приймається указ міністра фінансів за ініціативою керівника Банку Італії. Валютні інтервенції на грошовому ринку фактично знаходяться в повній компетенції центрального банку, оскільки формально існує самостійне Італійське валютне управління, але його очолює Банк Італії. Як наслідок, реально проводить дану політику центральний банк, використовуючи операційну структуру Італійського валютного управління і навіть своїм балансом входить у консолідований баланс Банку Італії.

Проводячи грошово-кредитну політику, Банк Італії активно здійснював у 70-х - початку 80-х років прямий кредитний  контроль. Пізніше Банк почав більше спиратися на непрямі інтервенції на вторинному грошовому ринку. Із середини 70-х років Банк Італії встановлює щорічні орієнтири кредитних і грошових агрегатів у їх взаємодії. Ці дані публікуються в Економічному бюлетені Банку Італії. Щорічні орієнтири є частиною державного фінансового планування. У травні уряд публікує трирічний бюджетний прогноз, восени міністр бюджету представляє парламенту макроекономічний прогноз на майбутній рік. У підготовці обох документів центральний банк бере активну участь. Прогнози складають основу бюджету, який затверджується парламентом до кінця року.

Банк Італії є акціонерним  банком, він належить ощадним банкам, іншим великим комерційним банкам, страховим компаніям, установам  соціального забезпечення. Контроль з боку держави за центральним банком здійснюється опосередковано - через володіння контрольним пакетом акцій серед названих структур.

Уся влада з поточних і  внутрішніх питань у Банку Італії зосереджена в руках його керівника, що призначається, як правило, на тривалий термін Президентом країни за представленням прем'єр-міністра. Проте стратегічні рішення ухвалюються після обговорення в директораті Банку, що складається з керівника, генерального директора і двох його заступників. Наради цього органу носять регулярний характер - не менше двох разів на місяць і проводяться за участю старших посадових осіб Банку Італії.

Очолює Банк Італії Вища рада , яка втілює в життя рішення Міжвідомчого комітету. Очолює Раду управляючий, який призначається нею. У Вищу раду входять ще 12 директорів, проте не входять політичні діячі, які обираються акціонерами на термін З роки з правом повторного обрання. Управляючий вибирає Комітет Вищої ради, який складається з управляючого, генерального директора, його заступника і 4 директорів. Управляючий, генеральний директор і його заступник повинні бути схвалені Радою міністрів, затверджені Президентом країни і можуть бути відкликані у будь-який час.

Теоретично рішення Ради директорів можуть бути скасовані міністром фінансів, який це право ніколи ще не використовував. Присутні на засіданнях Ради представник уряду або представник Мінфіну мають право затримати на 5 днів виконання ухвалених рішень, якщо вони вважаються такими, що суперечать законодавству або статуту банку. Підлегле становище Банку Італії відносно Мінфіну пов'язане з тим, що Міністерство фінансів і центральний банк були відокремлені лише в 1981 році. До цього Банк Італії був вимушений купувати всі казначейські векселі, не продані з аукціону, забезпечуючи уряду необмежене фінансування.

Нині Банк Італії лише зобов'язаний надавати Мінфіну пряму кредитну лінію (овердрафт) у межах до 14 % усіх витрат, запланованих у бюджеті. Для  видачі кредитів понад цей обсяг  потрібне рішення парламенту. Навіть свій внутрішній щорічний бюджет Банк Італії представляє на перевірку представнику Міністерства фінансів і лише потім затверджує його на Раді директорів і загальних зборах акціонерів. Проте до сьогодні представники уряду ще жодного разу не вносили протесту по бюджету Банку Італії.

В Італії законодавчо завдання Банку Італії сформульовані лише у загальних рисах. Так, основними його функціями є:

1. Емісія кредитних грошей.

2. Акумуляція і зберігання  офіційних золотовалютних резервів: резерви становлять 5 % активів центрального банку.

3. Банк є касиром уряду,  у ньому є рахунок держави,  на якому ведеться рух надходжень  і витрат. У цьому плані Існує  певне розмежування обов'язків  між Банком Італії і Казначейством. Надходження і витрати забезпечуються Казначейством, а Банк лише реєструє їх.

4. Банк надає кредити  кредитним установам і уряду.  Уряд має нагоду необмежено  отримувати пільгові кредити, умови яких встановлюються законом одноразово або щорічно. У той же час рефінансування кредитних установ обмежено.

5. Банк здійснює контроль  за діяльністю кредитних установ.  Ці повноваження йому делеговані Міжвідомчим комітетом і здійснюються вони безпосередньо Банком Італії при підтримці Асоціації італійських банків. Міжвідомчий комітет відповідає в основному за загальний нагляд у сфері кредитної політики і захисту ощадних вкладів. Центральний банк готує проекти рішень і пропозицій з питань нагляду відповідно до резолюцій Комітету, встановлює йому правила діяльності і сам безпосередньо здійснює нагляд як у документальній, так і в дистанційних формах. До його повноважень також входять контроль та інспекція діяльності банків, здійснення реєстрації кредитних установ, забезпечення нормального функціонування кредитної системи в цілому.

6. Банк здійснює контроль  за валютним обігом, курсом євро, а також регулює процес переходу  до єдиної європейської валюти. Так, наприклад, уже у 1997 р.  в Італії введено було в  безготівковий обіг 0,5 млрд євро.

7. Банк здійснює грошово-кредитну  політику, основні напрями якої  визначаються спільно з казначейством  і Комітетом, проте втілюються  в життя самостійно Банком  Італії. Банк веде постійний нагляд  за динамікою грошової маси  і вживає необхідні заходи  стосовно її регулювання на  основі цільових орієнтирів. Основними  інструментами грошово-кредитної  політики виступають облікова політика, операції на відкритому ринку (особливо операції РЕПО), політика мінімальних обов'язкових резервів. Для Італії характерна висока норма мінімальних резервів (до 25 %), причому ці зобов'язання для Банку Італії платні. Особливістю є і те, що резерви розповсюджуються на значну частину пасивів балансу банку.

8. Банк займається організацією  безготівкових розрахунків. Операції  Банку Італії є операціями  щодо залучення грошових коштів (пасивні) та їх розміщення (активні). До пасивних відносять емісію  банкнот, внески кредитних установ,  іноземних банків, капітал і резерви.  Основною активною операцією  виступає переоблік векселів  з терміном погашення не більше 4 місяців. Прямий облік векселів фізичних осіб в Італії центральним банком заборонений. Банк здійснює видачу кредитів під заставу державних цінних паперів, облігацій іпотечних кредитних установ, заставних свідоцтв з терміном не більше 4 місяців.

Банк Італії піддається внутрішньому і зовнішньому аудиту. Загальні збори акціонерів призначає 5 аудиторів, які проводять перевірку Банку. Результати аудиту доводять до відома керівникові. Формально нагляд за Банком здійснюється міністром фінансів. З цією метою міністр може залучити Постійний комітет, що складається з 6 членів парламенту і 5 урядовців та суддів. Постійний комітет може висловлювати свою думку з усіх питань -від грошової емісії до зміни статуту центрального банку. Нагляд за адміністрацією Банку Італії міністр здійснює через урядового інспектора, який до того ж перевіряє фінансову звітність Банку.

Як регулюючий орган, Банк Італії має майже необмежений  доступ до звітності банків і бази даних за всіма банківськими кредитами, навіть невеликого розміру. У той же час, він тісно пов'язаний з групою компаній, домінуючих в італійському бізнесі, і є одним з найбільших інвесторів на фондовому ринку країни, що не виключає можливості інсайдерської діяльності, оскільки банк має доступ до інформації, що впливає на ринкову кон'юнктуру, і встановлює відсоткові ставки. Існує вірогідність того, що участь Банку Італії в капіталі компаній може бути розцінена іншими інвесторами як офіційне схвалення. При цьому повноваження регулюючих органів фондового ринку не розповсюджуються на центральний банк.

За даними наглядового  органу фондового ринку (Consob), Банк Італії володіє частками більше ніж два  відсотки в 12 компаніях , акції яких котируються на біржі, і, як наслідок, може значно впливати на фінансові установи, які сам і регулює. Інтереси Банку Італії різносторонні. Він володіє 5 % найбільшої страхової компанії "Женералі", близько 3 % конгломерату TFI, контрольованого сім'єю Аньелі, що володіє "Фіатом", 6 % компанії "Італ-газ", 3 % - інженерної компанії "Сасіб" та ін. Інвестиції Банку Італії дозволяють йому опосередковано володіти власністю і в банківському секторі. Банк мотивує свої інвестиції в акції двома причинами. Більше половини вкладень йде на потреби Пенсійного фонду службовців. Він також тримає в акціях частину встановлених законом резервів.

Отже, Італія - одна з небагатьох країн, у якій основний закон країни не містить згадки про центральний банк. Банк Італії є акціонерним банком, у якому держава бере участь опосередковано, через володіння контрольними пакетами акцій установ і організацій - акціонерів Банку Італії. Нагляд за діяльністю банків переважно здійснюється Банком Італії. Для Італії, більше ніж для інших західноєвропейських країн, актуальна проблема боротьби з відмиванням грошей, і така робота ведеться як з боку Банку Італії, так і інших фінансових установ. Банком Італії широко практикується передача матеріалу перевірок у слідчі органи. Комерційні банки також беруть участь у моніторингу підозрілих операцій.

3. Діяльність універсальних  комерційних банків та банківська  криза 90-х років

Другий рівень банківської системи Італії належить комерційним банкам і спеціалізованим фінансово-кредитним установам. Комерційні банки Італії відносять до групи інститутів короткострокового кредитування. Згідно із законом вони не мали права кредитувати на терміни понад 18 місяців. Але через посередництво банків середньо- і довгострокового кредитування під прикриттям короткострокових біржових контрактів цей закон не виконується і банки видають кредити практично на будь-який термін. У зв'язку з цим комерційні банки носять універсальний характер, хоча в 1936 р. було зроблено спробу їх спеціалізації, у результаті якої з'явилися банки рухомого майна, інвестиційні та депозитні банки.

До депозитних банків відносять, перш за все, три банки національних інтересів зі своїми філіалами, які є власністю IRI (Інститут реконструкції промисловості). На них припадає близько 11 % депозитів, 12 % кредитів банківської сфери. Депозитні банки діляться на 5 категорій: найбільші, до їх числа входить 5 банків; великі, представлені п'ятьма банками; середні (11 банків); дрібні (20 банків) і 194 найдрібніших банків.

До банків рухомого майна  належать 5 банків, які безпосередньо  конкурують зі своїми державними аналогами, оскільки в основі своїй вони приватні. До них відносять "Сеціоне", "Інстітуто  ді кредіто фондаріо", "Едіфіціо", "Аграріо мобільяне".

До інвестиційних банків відносять державні і напівдержав-ні банки, що здійснюють середньострокове і довгострокове кредитування промисловості, дрібних і середніх фірм, а також інфраструктури країни. Серед них "Інстітуто Мобільяре Італьяно", "Мідібанк", "Ефібанк", "Медіокредіто", "Ісвеймер", "Ірбіс", "Чіс". Для Італії характерні інвестиційні банки другого типу, що базуються на державній або змішаній формі власності та які здійснюють не тільки кредитування промисловості, але і урядових програм.

За формою власності комерційні банки є в основному державними. При цьому виділяють два види державних банків. По-перше, державні кредитні установи, що є прямою власністю держави, і регіональні банки, у створенні яких велику роль відіграють зобов'язання держави зі стимулювання розвитку окремих регіонів. І по-друге, банки, у яких держава бере опосередковану участь. До них належать банки, що є власністю державного Інституту реконструкції промисловості.

У цілому комерційні банки  можуть бути представлені певними групами. Повністю державні або частково державні, серед яких особливе місце займають: "Банко націонале дел Лаворо"; "Інстітуто Сан Паоло ді Торіно"; регіональні банки "Банко ді Наполі", "Банко ді Сицилія", "Монте дел Паші ді Сієнна", "Банко ді Сардинія"; три банки національних інтересів (БІН): "Банко комерціале Італьяно" (Комерційний банк Італії), Банк Риму і "Кредіто Італьяно".

З початку 80-х pp. почалася поступова приватизація комерційних банків, внаслідок чого частка держави в таких банках знизилася до 51 % в ході емісії цінних паперів і реалізації їх на біржі.

Сьогодні в Італії діє  близько 1 000 кредитних установ:

- 170 банків, що приймають  короткострокові внески;

- 37 банків, що приймають  середньо- і довгострокові внески (119 відділень);

- 100 регіональних народних  банків з 4 045 відділеннями; -646 кооперативних  банків з 2 343 відділеннями;

- 45 дочірніх компаній  іноземних банків.

Як видно, банківська система  Італії сильно подрібнена. Жоден з  італійських банків не входить у десятку найбільших банків Європи. На три найбільші банки країни припадає тільки 20 % місцевого ринку. Це набагато менше, ніж 80 % у Голландії і 50 % в Англії і Швейцарії.

У зв'язку із цим в Італії в 90-ті роки спостерігалася криза у  банківській системі. Так, у 1994 році збитки 24 найбільших банків країни становили 518 млн амер. доларів. Одна з причин зростання збитків італійських банків у 1991-1994 роках полягає у збільшенні обсягів проблемних і безнадійних кредитів. На півдні країни близько 30 % виданих банком кредитів не повертається. Для скорочення ризиків у Італії введені наступні обмеження у сфері кредитування: банки і банківські групи мають право надавати одному позичальникові або групі пов'язаних між собою позичальників кредити в розмірі не більше 25 % власних засобів банків. Сукупна величина великих кредитів (кожен з яких становить не менше 10 % власних засобів банків або банківської групи) не може перевищувати розмір власних засобів більше ніж на 80%. Крім того, встановлено обмеження на видачу кредитів пов'язаним між собою особам розміром у 20 % власних засобів банків. Банки, що входять до складу банківської групи, не належать до категорії пов'язаних між собою юридичних осіб.

Згідно з Банківським  законом від 1936 року італійські банки  не могли надавати довгострокові  кредити. Тому вони створили або придбали установи по земельному, нерухомому, сільськогосподарському і рухомому кредиту. Серед таких банків: Banka di Napoli, Banka di Sicilia, Banka nazionale delavoro, Banko di Sardegna, le Monte dei Paschi di Siena, а також Instituto bancario San Paulo di Torino і численні ощадкаси.

Ще однією причиною погіршення загального стану банківської системи  Італії є нездатність контролювати свої витрати. Чисельність зайнятих у банківській сфері - 330 тисяч  працівників -не тільки найчисленніший, але і найнепродуктивніший штат банківських службовців у Західній Європі. Витрати на утримання персоналу в італійських банках наполовину більші, ніж у середньому по західноєвропейських банках.

Три чверті прибутку банків припадає на процентну маржу, що постійно скорочується, а якість послуг, що надаються  банками, характеризується як низькі й  одноманітні. У зв'язку з цим нестійкий  і дохід від послуг, що надаються  за операціями із цінними паперами. Крім того, банки країни страждають від непомірного податкового тягаря, що оцінюється Банківською асоціацією Італії в 57 %. Більшість банків проявляє низький інтерес до розширення і вдосконалення банківських продуктів, здатних принести додану вартість, а також до використання сучасної техніки, здатної скоротити поточні витрати. Більше того, банки, що інвестують у новітні технології, відзначають їх неефективність і навіть збитковість.

Фінансовий стан банків Італії дуже різний у регіональному аспекті: у банків Північно-Східної Італії прибутковість капіталу становить близько 7 %, результатами діяльності кредитних установ півдня країни, де за останні роки відбулося декілька найбільших банківських банкрутств, є просто провальні збитки. Наприклад, банкрутство "Банко ді Рома" є наслідком його тісних зв'язків з південним "Банко ді Сицилія", "Каріпуглія", "Карікал" і "Банко ді Наполі". У вересні 2007 року було оголошено про банкрутство і майбутню ліквідацію сицилійського Ощадбанку - "Сицилкаса".

Аналітична оцінка свідчить, що прибутковість малопотужної італійської кредитної системи і далі знижуватиметься унаслідок низьких відсоткових ставок і значних інвестицій, потрібних для переходу на єдину евровалюту.

У 1990 році Банк Італія обмежив  свої вимоги щодо відкриття нових  банківських відділень їх організаційно-технічною  відповідністю, а також необхідним обсягом капіталу головного банку. Наслідком цього стало значне зростання кількості відділень  банків майже на 47 %.

Розширення територіальної присутності відділень підкреслює значимість місцевих ринків, на яких переважають банки, що пропонують обмежений набір операцій, але довготривала праця у певній місцевості дає їм переваги, що традиційно пов'язуються з сегментацією фінансових ринків. Зростання числа відділень лише частково диверсифікувало територіальне розміщення банків. На кінець 2006 року близько 73 % відділень знаходилися в тій же географічній місцевості, що і їх відповідна головна установа. Відділення, що працюють не на своїй території (третина нових відділень), в основному займаються кредитуванням. Для них характерний менший розрив у ставках по депозитах і кредитах банків, а також вищий дохід від послуг. Дохід від кредитування вищий у невеликих населених пунктах. Відсоток за депозитами менший у великих населених пунктах, де вищий дохід від операцій з цінними паперами. Відділення, відкриті з початку 1990 року, відрізняються меншою кількістю службовців (у середньому 5 осіб) і обсягами операцій. Процентна маржа в них дещо вища через меншу кількість прострочених кредитів, а відсотки за депозитами вищі. Після завершення двох років з початку роботи нових відділень підвищені початкові операційні витрати мають тенденцію до зниження, а результати роботи вирівнюються з показниками відділень, що почали раніше функціонувати. Розширення мережі відділень є частиною загальних структурних перетворень - у нові відділення було переведено понад 30 тис. службовців, тоді як загальне число зайнятих у банках збільшилося майже на 8 тис. осіб.