Богдан Хмельницкий. 4

ЗМІСТ

Б.Хмельницький як політичний діяч
Повстання під проводом Б.Хмельницького
Політичні відносини з Річчю Посполитою за часів правління Б.Хмельницького
Політичні відносини з Туреччиною за часів правління Б.Хмельницького
Політичні відносини з Росією за часів правління Б.Хмельницького
Політичні відносини з Кримським ханством за часів правління Б.Хмельницького
Політичні відносини з Молдавією за часів правління Б.Хмельницького
Політичні відносини зі Швецією за часів правління Б.Хмельницького
Висновок

"Богдан-Зиновій Хмельницький, який провів глибоку межу поміж добами історії України, поклав початок Української Козацької Держави, був найбільшим державним мужем, що його будь-коли мала Україна"

В. Липинський.

Богдан Хмельницький був першим і на жаль останнім в історії України ХІІІ – ХХ ст. політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об’єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства, пом’якшити гостроту соціальних суперечностей, запобігти їх переростанню в громадянську війну. Цим були створені умови для завершення в основних рисах процесу формування Української держави. Важко переоцінити роль гетьмана у становленні державного апарату та налагодженні його функціонування. Незважаючи на своє шляхетське походження, Богдан Хмельницький, дбаючи про інтереси козацтва пішов шляхом розвитку тих зародків національної державності, які почали формуватися на Запоріжжі та Півдні Київського воєводства з другої половини ХVI ст. Так на політичній карті Європи з’явилася Українська козацька держава з демократичними рисами політичного устрою та соціально-економічних відносин. Незважаючи на деяку непослідовність і суперечливість у діях, певні тактичні прорахунки, Хмельницький першим із політичних діячів не лише висунув завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічно-українські землі, а й зробив усе можливе для його розв’язання. І лише вкрай несприятливий для України стан міжнародних відносин не дозволив йому досягти мети. Про те в конкретно-історичних обставинах середини ХVIІ ст. гетьман, пішовши на Переяславсько-Московську угоду, обрав найоптимальніший варіант з усіх можливих: вона передбачала створення воєнно-політичного союзу з Росією на конфедеративних засадах і таким чином дозволяла зберегти основні політичні та соціально-економічні завоювання українського народу в період найвищого розвитку Визвольної війни, а також відкривала шлях включенню до складу держави західно-українських земель. Як показали події 1654-1657 р., Хмельницький самостійно проводив не лише внутрішню, а й зовнішню політику, діючи часто всупереч російському уряду. На жаль, нащадки не зуміли належним чином оцінити результати соціально-економічної політики гетьмана. Однак є всі підстави стверджувати, що він зумів піднестися над становими прагненнями і діяти в загально-національних інтересах. Велич його, як політика й державного діяча полягає в тому, що на відміну від своїх наступників він враховував особливості політичного устрою Української держави та специфіку суспільних відносин, що склалися внаслідок Селянської війни, зокрема пішов на визнання основних соціально-політичних завоювань селянства. На подібний крок була здатна людина справді реформаторської вдачі, спроможна відмовитися від усталених в епоху середньовіччя понять і поглядів.

За гетьманування Богдана Хмельницького на території Української держави були ліквідовані магнатське та шляхетське землеволодіння, фільварково-панщинна система господарства, кріпосницькі відносини, що зумовило грандіозний соціально-економічний переворот. Переважна більшість селян отримала особливу волю, право спадкоємного володіння землею та сільськогосподарськими угіддями, а також можливість вступати до козацького стану. Таким чином, було зроблено важливий крок на шляху до утвердження в Україні селянської власності на землю. Крім того, вважаємо, що тоді виникли сприятливі умови для еволюції козацького господарства в господарство фермерського типу. Не випадково в історичній пам’яті наступних поколінь українців Богдан Хмельницький постає, як визволитель не лише з “ляцької неволі”, а й кріпацтва та панщини. Славетний син українського народу, Богдан Хмельницький, був полководцем європейського масштабу. Саме він створив одну з найсильніших армій у тодішній Європі, зумів належним чином озброїти її, значно підніс ефективність української кінноти та артилерії. Не програвши жодної битви, він завдав Речі Посполитій найважчих поразок за всю її історію. Блискучий стратег і тактик, прихильник блискавичних і рішучих дій, неперевершений майстер маневру, Хмельницький заслуговує на почесне місце в історії воєнного мистецтва . Не можна не відзначити й виняткові дипломатичні здібності Богдана Хмельницького. За короткий час він зумів налагодити дипломатичну службу, яка уважно стежила за подіями у Східній та Південно-Східній Європі. Чигирин став визнаним центром міжнародного життя середини ХVIІ ст. Сюди прибували посольства з Польщі, Росії, Криму, Порти, Молдавії, Валахії, Трансільванії, Швеції, Австрії, Бранденбурга, натомість до цих країн виряджалися українські місії та посольства. В роки визвольної війни Хмельницькому вдалося паралізувати дії польського уряду, спрямовані на створення антиукраїнської коаліції. Й лише грубі прорахунки московського двору в оцінці співвідношення політичних сил у Східній Європі та у визначенні пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності, а також не послідовність у діях шведського короля не дали змоги Хмельницькому добитися поставленої мети – возз’єднати під гетьманською булавою всі землі України в межах незалежної держави. В умовах розбудови держави особливо важливе значення для зміцнення її централізації, запобігання сепаратизму, приборкання анархічної стихії охлократії й отаманства олігархії мав політичний курс Богдана Хмельницького на зміцнення прерогатив гетьманської влади, який В. Липинський справедливо назвав проявом “самодержавних, монархічних устремлінь”. Хмельницький спочатку добився фіксації в договорі з Росією пункту про довічність гетьманської влади, а в останній рік життя реалізував ідею її спадковості, що відкрило шлях до утвердження володарювання династії Хмельницьких. Викликають повагу висока освіченість гетьмана, його глибокі знання життя й культури народу. Тому не випадково саме йому належить честь сформулювання основоположних принципів української державної ідеї, яка утверджується в ментальності українців і стає гаслом їхніх визвольних змагань у другій половині ХVIІ – ХХ ст. Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій, як це зробив стосовно Великого українського повстання 1648 року Богдан Хмельницький. З огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили перебіг української та майже всієї східноєвропейської історії, вчені вважають Хмельницького найвизначнішим військовим і політичним діячем України. Його дебют на історичній сцені відбувався під кінець життя, до того ж майже випадково.

Смаглявий і приземкуватий "Хмель", як його прозвали в народі, був звичайно стриманою, непретензійною, чемною, навіть трохи флегматичною людиною. Але він також міг несподівано вибухнути потоками пристрасті й енергії. В такі хвилини його слова заворожували, ідеї водночас захоплювали й наводили острах, а рішучість діяти здавалася непохитною. На Запоріжжі Богдан Хмельницький незабаром здобув загальну пошану і його обрали гетьманом. Він вміло використав свій військовий та дипломатичний талант і очолив козацьке повстання, яке згодом переросло у Національно-визвольну війну і отримало величезну підтримку з боку населення. Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка іззовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв'язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву. Метою його стосунків з Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Адам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперте небажання шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнути цієї мети.

Вибух повстання Богдана Хмельницького був певною несподіванкою для Речі Посполитої, яка у той час переживала чи не найкращі часи у своїй історії. Десятиліття після розгрому попереднього козацького повстання 1638 р. під проводом Якова Острянина, Карпа Скидана і Дмитра Гуні називали "золотим спокоєм". Річ Посполита втішалася своєю заможністю та стабільністю, особливо на тлі поруйнованої Тридцятилітньою війною Європи, заворушень у Туреччині, втрат Московії у Смоленській війні. Однак цей спокій виявився "затишшям перед бурею" — мирне життя країни пояснювалося простим небажанням самозадоволеної і забезпеченої шляхти втягуватися у військові авантюри короля Владислава IV. Відносно непоганий стан економіки ґрунтувався на екстенсивному веденні господарства, що супроводжувалося егоїстичним використанням праці непривілейованих прошарків населення, а внутрішня стабільність базувалася на безкомпромісній політиці щодо козацтва, котре оговтувалося після чергової поразки від урядових сил. Видимий добробут Литовсько-польської держави мав забагато суперечностей, щоб це могло тривати надто довго і козацтво стало чинником, який поклав край такому стану речей. Цей неспокійний елемент був тимчасово упокорений нав'язаною йому "Ординацією війська запорозького реєстрового" 1638 р., але минув час, і сили були відновлені. Козацтво зсередини "розпирала" енергія, яка не знаходила належного виходу — передусім з огляду на заборону походів на море, а для козаків, чиє фінансування з боку держави завжди було нерегулярним і недостатнім (радше символічним), морські пригоди були важливим джерелом прибутків. Чимало прикордонних мешканців, які звикли добувати хліб щоденний зброєю, цього разу була позбавлена такої можливості. І без того незначний реєстр, зменшений "Ординацією 1638 р." до 6 тис., залишав поза ним величезну масу козацтва, якій пропонувалося повернутися у стан звичайних підданих. Це все відбувалося у світлі традиційної для польського уряду політики, котра воліла не бачити те, що було невигідно бачити — на козаків уряд зважав тільки під час військових дій з іншими державами. У мирний же час козацький фактор існував лише у вигляді зла, яке потрібно знищити. Така недалекоглядна державна позиція рано чи пізно повинна була дати збій. І справді, вистачило лише незначного, на перший погляд, інциденту особистого характеру, щоб виявилося, що козацькі маси перебувають у повній готовності відстояти власні права зброєю. До активізації козацької енергії долучилися також і події міжнародного характеру. Польський король Владислав IV, котрий славився своїми амбітними планами військового характеру, вирішив розпочати чергову війну — цього разу з Туреччиною. Як завжди у таких ситуаціях, погляд короля звернувся на козаків — дешевої і невибагливої військової сили. Окрім того, козаки були потрібні Владиславу IV ще з однієї причини — король не повинен був розпочинати війну без згоди сейму, хіба що це була б оборонна війна. Тому козаки мали спровокувати війну з Туреччиною. До того ж, плани короля знайшли підтримку венеційського уряду, чий посол — Джовані Тьєполо — повинен був домовитися з козаками про морські диверсії проти турків. Міжнародна ситуація складалася нібито на користь Владиславо- вих планів — правителі залежних від Туреччини країн подавали сподівання, що у разі конфлікту підтримають Річ Посполиту, а з планами боротьби проти турків з'явився у Львові давній авантюрист і претендент на турецький престол Олександр Яхія. Король викликав до себе у Варшаву в квітні 1646 р. козацьку старшину і провів з нею таємну розмову вночі у присутності сімох сенаторів, яким монарх довіряв. Владислав IV доручив козакам організувати похід на Туреччину, давши їм при цьому гроші, привезені Тьєполо. Старшина отримала листи з королівською печаткою, в яких дозволялося будувати човни і обіцялося збільшити реєстрове військо до 12 тис. Козаки натомість зобов'язувалися не розголошувати всіх цих фактів. Однак таким королівським планам завадили брак коштів і сильна опозиція більшості сенаторів, а татари, наче на зло, не нападали на Річ Посполиту. Жовтневий сейм 1646 р. заборонив королю провадити військові приготування, але Владислав IV продовжував таємно розвивати свої плани, і в серпні 1647 р. вислав до козаків канцлера Єжи Осолінського, котрий передав їм гроші на виготовлення чайок і вручив листа про набір козацьких загонів. Також канцлер нібито вручив Б. Хмельницькому корогву та булаву, чим затвердив його на гетьманстві. Можливо, тут ішлося лише про призначення гетьманом на час планованого морського походу, але Б. Хмельницький надалі використовував це для підтвердження легітимності своїх дій.

Правда, маючи лише неофіційну підтримку з боку короля, козацька старшина не наважилася впроваджувати в життя домовленості щодо походу на турків. Однак залучення козаків до королівських планів вплинуло на настрої козаччини — почали поширюватися чутки про повернення принципу виборності старшини та про пораду короля відстоювати свої права зброєю. Ймовірно, що восени 1647 р. під проводом Б. Хмельницького відбулися таємні наради щодо виступу проти поляків. Звинувачення у змові та арешт Б. Хмельницького, подальше звільнення його на поруки чигиринського полковника Станіслава Кричевського й усвідомлення неможливості досягнути правовим шляхом справедливості у справі втрат від нападу Д. Чаплинського, лише прискорили перебіг подій.

Польський уряд не відразу усвідомив усю масштабність повстання, що розпочиналося, — наприклад, практично не привернула увагу втеча Б. Хмельницького на Січ наприкінці 1647 р. Загалом початок антиурядового виступу сприймався сучасниками як чергове козацьке повстання, низка яких відбулася починаючи з кінця XVI ст. Усвідомлення розвитку подій виникало поступово і не лише з боку засліплених самовпевненістю урядових кіл Речі Посполитої, а й з боку козацтва. Б. Хмельницький вимагав лише відновлення справедливості — скасування принизливих для козаків обмежень 1638 р., дозволу морських походів, виведення коронного війська з України. Тому на початковому етапі повстання польсько-українські відносини не мали характеру двосторонніх міждержавних стосунків.

Формально про такі відносини не можна говорити навіть після укладення Зборівського договору 8 (18) серпня 1649 р., за яким польський уряд був змушений визнати козацьку автономію. У цьому випадку козаки далі виступали як піддані короля. Умови цього документу були не надто вигідними для козацтва через нещасливий фінал Зборівської битви, в якій початковий військовий успіх козаків був перекреслений фактичною зрадою з боку кримського хана Іслама-Гірея III. Сам договір опублікувала польська сторона як односторонній акт із назвою "Декларація ласки короля на пункти прохання Запорозького війська". Договір у зміненому вигляді був ратифікований сеймом 1660 р., однак навіть у такій формі польська сторона не мала на меті його виконувати.Натомість суб'єктивне бачення незалежності українських земель прийшло до гетьмана дещо раніше. Зміни у сприйнятті повстання як визвольної війни відбулися у Б. Хмельницького під впливом низки перемог 1648 р., коли гетьман дійшов аж до Замостя. Перед ним лежала фактично безборонна Польща, але Б. Хмельницький не мав на меті руйнувати Річ Посполиту як державу, а лише прагнув установити там владу, яка б виконала вимоги козаків. Гетьман підтримав кандидатуру Яна Казимира на польського короля, на якого покладав певні сподівання у вирішенні польсько-українського конфлікту. Ян Казимир був відносно поміркованим політиком, однак це не завадило йому надалі вдаватися до жорстких дій щодо козаків. Козацький полковник та дипломат Силуян Мужиловський повідомляв, що Ян Казимир до обрання королем обіцяв Б. Хмельницькому титул "руського короля" і мав підтвердити за козаками "усе, що через шаблю взяли". Після обрання Яна Казимира королем гетьман вирушив із Замостя назад, що виявилося фатальною помилкою, оскільки поляки знову почали контролювати західноукраїнські землі.

У грудні 1648 р. Б. Хмельницький здійснив урочистий в'їзд у Київ, де був зустрітий єрусалимським патріархом Паїсієм і українським духовенством. Патріарх разом із київським митрополитом Сильвестром Косовим виїхав назустріч гетьману і привітав його промовою, в якій назвав Б. Хмельницького "пресвітлим господарем". Тоді ж гетьмана назвали "новим Мойсеєм", який має визволити українців із польської неволі. Також патріарх порівнював Б. Хмельницького з римським імператором Костянтином Великим і називав "князем Русі". Перебування Паїсія в Києві не обмежилося лише публічними похвалами Б. Хмельницького — патріарх і гетьман часто усамітнювалися для бесід, які, ймовірно, стосувалися і майбутнього держави. Численні почесті, прихильне ставлення усього народу, похвали духовенства та викладачів Києво-Могилянської колегії суттєво вплинули на сприйняття Б. Хмельницьким власної історичної місії.

Уже в лютому 1649 р., коли Б. Хмельницький приймав у себе послів від короля Яна Казимира, його погляди на війну та подальшу долю України суттєво відрізнялися від торішніх. Перед польськими послами гетьман сформулював свою зовнішньополітичну програму: "Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер... у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич". У цій промові привертає увагу релігійна мотивація війни, що, напевне, було наслідком впливів духовенства на формування політичної думки гетьмана. Б. Хмельницький називає українські землі князівством, тобто на цей момент він уже бачив незалежною козацьку державу.

Незважаючи на те, що упродовж першого року війни гетьман та старшина поволі дозрівали до розуміння необхідності утворення власної держави, від початку бойових дій Б. Хмельницький провадив активну зовнішню політику. І першим серйозним кроком у цьому напрямку був союз із Кримським ханством. Уже в лютому 1648 р. гетьман вислав посольство до хана Ісла- ма-Гірея III з проханням надати військову допомогу. Ймовірно, серед козацьких послів був Тиміш Хмельницький, котрий мав би залишитися як заручник у Бахчисараї. Хан, перебуваючи на той час у складній ситуації через міжусобну боротьбу кримських феодалів, вирішив, що участь у війні проти Польщі на боці козаків покращить політичну ситуацію у ханстві. Те, що козаки обрали татар як союзників, не повинно дивувати — тривале тісне співжиття легко може зробити ворогів товаришами і навпаки. Крім того, доки козацька держава лише формувалася, легше було знайти спільну мову, оскільки поважніші сусіди — повноцінні та незалежні держави, не поспішали вступати у спілку з козацтвом. Після укладення козацько-татарського договору до України було відправлено чотиритисячний загін під проводом впливового перекопського мурзи Тугай-бея, котрий надалі брав участь у всіх значних битвах 1648 р, в облозі Львова та в поході під Замостя. У Зборівській битві вперше взяв участь сам хан Іслам-Гірей разом із візиром. Інколи козацько-татарські відносини набули ідилічних форм — наприклад, коли Б. Хмельницький перед польськими посланцями в Переяславі дуже красномовно та розчулено розповідав про Тугай-бея, називав його братом і обіцяв, що світ не розірве їхньої дружби. В офіційному листуванні хан та гетьман називали себе навзаєм "приятелями". Між козаками і татарами існувала домовленість щодо розподілу здобичі. Татари не повинні були брати ясиру серед православних, однак насправді татари цього не дотримувалися. На початках татарська допомога справді була корисною, і Б. Хмельницький покладав на неї великі сподівання. Однак згодом стало зрозуміло, що татари, котрі мали власні інтереси, є ненадійними спільниками — у вирішальний момент татари несподівано могли зрадити козаків, як це і трапилося під Зборовом (1649), Берестечком (1651) чи Жванцем (1653). Під час Берестецької битви татари взяли у фактичний полон гетьмана, коли той кинувся навздогін відступаючому татарському війську, щоб його завернути на поле бою. Наслідком берестецької катастрофи став невигідний Білоцерківський договір, який обмежив чисельність українського війська, територіальні межі козацької держави та, зрештою, передбачав розірвання козацько-татарського союзу. Зрадницькі дії хана пояснювалися цинічною політикою, відповідно до якої татари намагалися не допустити до переваги однієї з воюючих сторін, а навпаки, максимально виснажити їх обох. Натомість татарська допомога козакам була далеко не безкорисливою — за це татари отримували значні суми чи безліч невільників, які зганялися з українських земель. Збирання ясиру наводило жах на місцеве населення і не додавало популярності В. Хмельницькому. Зрештою, додатковим аргументом для негативного сприйняття козацько- татарського союзу був релігійний чинник, який для тогочасної свідомості значив багато.

Тим не менше, Б. Хмельницький всерйоз розглядав перспективу зближення з іншим мусульманським сусідом України і зверхником татар — Туреччиною. Серед сусідів України були держави, котрі перебували у васальній залежності від Туреччини — те ж Кримське ханство, Молдавія, Валахія та Семигороддя. За винятком татар, це були християнські держави. Турецький чинник у них не завжди відігравав негативну роль — наприклад, Габор Бетлен зміцнив та збільшив свою державу, власне опираючись на турецьку підтримку.Переговори з турками розпочалися в жовтні 1648 р., коли було відправлене посольство до Стамбула, однак про нього не збереглося детальнішої інформації. Наступне козацьке посольство повезло до султана прохання про протекцію над Руссю "аж до Вісли". Під час перебування козаків у Стамбулі відбулося повстання яничарів, які спільно з вищим духовенством скинули султана Ібрагіма. Новим султаном став малолітній Мехмед IV. При ньому великі впливи здобув "названий батько" нового султана візир Бектеш-ага, котрий приятелював з Б. Хмельницьким і листувався з ним. Гетьман, з одного боку, активно шукав порозуміння. з Туреччиною, а з іншого — не поспішав брати на себе чітких політичних зобов'язань.

Туреччина сама була зацікавлена в добрих стосунках із козаками, особливо після того, як стало відомо, що Чигирин відвідав венеційський посол, який запропонував гетьману організувати антитурецький союз. Як наслідок, улітку 1650 р. до Б. Хмельницького прибув чауш Осман-ага з листами від Бектеш-аги та інших візирів. Натомість гетьман відіслав до Стамбула козацьке посольство на чолі з полковником Антоном Ждановичсм та своїм кузеном Павлом Яненком-Хмельницьким. Послів прийняли з великою шаною й обдарували дорожчим, ніж це звично було на придворних прийомах, одягом. Це спричинило низку чуток, породжених європейськими дипломатами, що перебували в Стамбулі, про те, що Хмельницький підкорився волі султана, одержав султанський прапор та звання "сторожа Османської Порти". Посли, ймовірно, отримали обіцянку, що султан надішле козакам на допомогу румелійські частини турецького війська, а також молдавські та мунтянські війська. Крім того, було запропоновано гетьману тримати у Стамбулі постійного представника, а такої честі удостоювалися лише великі держави. У жовтні чауш Осман-ага прибув до Чигирина, де пробув понад місяць. Це свідчило про важливість справи, з якою він прибув, оскільки, за турецькими дипломатичними звичаями, посла потрібно було відпускати якомога швидше. Попри поточні справи, обговорювалася можливість прийняття Б. Хмельницьким турецького протекторату. Відомо, що Б. Хмельницький вимагав від султана "договору такого, який дано іншим християнським королям". Усередині турецького уряду теж не було єдності у ставленні до козаків, але перемогла позиція прихильників зближення з ними. Тому на початку 1651 р. до Чигирина знову вирушив Осман-ага. Султан погоджувався на укладення такого договору, який вимагав Б. Хмельницький. Туреччина пропонувала гетьману досить вигідні умови: визнати його князем, шанувати послів на рівні з королівськими, не вимагати данини. Основна вимога — надання допомоги Туреччині козацьким військом і відмова від морських походів. Попри тісні контакти між Туреччиною й Україною, гетьман удавався до заходів, які обурювали турецьку сторону — походів на Молдавію. Однак невдоволення обмежувалося лише словесною формою і до реальних дій не доходило, а відносини швидко поліпшувалися. Не останню роль у цьому відігравала висока оцінка могутності. Про це повідомляв і австрійський агент Джірардіні, і папський нунцій Петро Відоні, і московський агент у Стамбулі грек Фома Іванов. У 1653 р. нове посольство привезло для гетьмана булаву, шаблю, бунчук і кафтан — клейноди султанського васала. Б. Хмельницькому обіцяли навіть більші привілеї, ніж ті, що їх мав кримський хан. Пропозиції були привабливими, і гетьман передав їх на розгляд старшинської ради. Старшина поділилася за зовнішньополітичною орієнтацією. На чолі прихильників протурецької лінії стояв полковник Филон Джалалій, котрий був татарського походження. Однак чимало козацтва різко виступили проти об'єднання з Туреччиною. До того ж, знову охолодила українсько-турські відносини молдавська політика Б. Хмельницького — гетьманич Тиміш підтримав свого тестя Василя Лупула у боротьбі за молдавський троп проти турецького ставленика Стефана Гсоргіцу. Крім того, активізувалося зближення з Московією, і цс завадило реалізації плану переходу гетьмана під протекцію султана. Б. Хмельницький затримав турецького посла чауша Мехмед-агу, очікуючи на результат переговорів із московитами. Коли ж козацьке посольство повернулося з відомостями про готовність Московії виступити проти Польщі за умови переходу гетьмана під протекторат царя, Б. Хмельницький відправив Мехмед-агу навіть без традиційної прощальної аудієнції. Так стали неактуальними плани гетьмана опертися на турецьку допомогу в боротьбі проти Польщі. Можемо тільки припустити, що турецька протекція була б непоганим виходом із ситуації, з огляду на вигідні стартові пропозиції з боку султана, на географічну віддаленість України від Туреччини, між якими лежало Чорне море, тощо. Однак історія не знає умовного способу, і як розвивалися б події у такому випадку, годі передбачити. Варто пам'ятати, що й перспектива спілки з московським царем, на яку згодом було стільки нарікань, початково видавалася досить привабливою. По-різному складалися також і відносини козацької держави з християнськими васалами Османської імперії — Семигороддям, Валахією та Молдавією. Семигороддя, попри свою васальну залежність, було найбільш незалежним із-поміж цих країн. Семигородський князь Юрій І, який претендував після смерті Владислава ІV на польську корону, встановив у серпні 1648 р. відносини з Богданом Хмельницьким через Юрія Немирича. Юрію І потрібна була допомога Б. Хмельницького, проте гетьман відповів на Ракоцієве посольство запізно — у листопаді, коли польським королем було вже обрано Яна II Казимира. Це не завадило гетьману заявити, що він прагне бачити на чолі Речі Посполитої власне Юрія І Ракоці. Гетьман, однак, не знав, що у той час князя вже не було серед живих — семигородський престол перейшов до його сина Юрія II, який також мав плани на польську корону.

У 1649—1651 рр. Юрій II та Б. Хмельницький підтримували активні стосунки, а між їхніми резиденціями — Дьюлафеєр- варом і Чигирином — часто курсували посольства. Серед козацьких послів до Юрія II були направлені відомий розвідник Василь Верещака та майбутній гетьман Павло. Внаслідок перемовин було вирішено укласти військовий союз і здійснити спільний виступ проти Польщі. Але попри домовленості, Юрій II не почувався достатньо сильним, аби виступити. Не допомогли у цьому ні заклики польських протестантів, ні обіцянки Б. Хмельницького визнати Ракоці польським королем, ні моральна підтримка таких заходів Олівером Кромвелем. Зволікання з планом нападу на Польщу не сприяло покращенню відносин із Б. Хмельницьким, а ще дужче вони зіпсувалися у 1652—1653 рр. внаслідок молдавської політики гетьмана та особливо гетьманича Тимоша. У березні 1653 р. Юрій II повідомив Б. Хмельницького, що вступає у війну з його сватом Василем, а після цього навіть уклав союз із Польщею. При цьому Юрій II не відпустив на Україну козацького посла Михайла Суличича. Стосунки Б. Хмельницького з господарем Валахії Матвієм Басарабом розвивалися менш активно. У 1651 р. господар відправив до гетьмана послів із пропозицією військової допомоги.Б. Хмельницький натомість відправив до М. Басараба посольство з греком Іваном Тафралі, який мав також завдання вивідати у турків, чи можна вірити обіцянкам мунтенського господаря, маючи уже негативний досвід із молдавським. Приятельські відносини з Валахією були порушені походом Тимоша проти М. Басараба на прохання В. Лупула, до того ж гетьман стверджував, що похід відбувся без його дозволу. Водночас, відносини зі Семигороддям і Валахією згодом поліпшилися у зв'язку зі зміною розкладу сил у Східній Європі.

Із Молдавією стосунки були найтіснішими, що зумовлювалося тривалими історичними передумовами та географічною близькістю. Молдавани входили до складу війська Б. Хмельницького. Так, при облозі Львова 1648 р. на боці козаків виступив загін молдаван, яких польська сторона називала "дакійцями". Ними керував Захарія Хмельницький.

Ще влітку 1648 р. Б. Хмельницький за посередництвом турецького султана намагався вплинути на молдавського господаря Василя Лупула і встановити з ним добросусідські відносини. Однак В. Лупул у своєму виборі між Туреччиною та Польщею орієнтувався більше на останню і не хотів розривати з нею стосунки задля примарних вигод від союзу з бунтівними козаками. З іншого боку, невигідно було наживати собі ворога на північному сході, і В. Лупул у жовтні 1648 р. прийняв із почестями українських послів. Молдавський господар погодився на умови козацького гетьмана — не пропускати в Молдавію втікачів з України і для цього потопити всі пороми на Дністрі, як Василій Албанець. Його первісне — Лупу Кочі. Зовні прихильне ставлення до Б. Хмельницького не заважало молдавському правителю залишатися приятелями із поляками, зокрема передавати їм інформацію про козаків.Б. Хмельницький, розуміючи ненадійність відносин із В. Лупулом, а також важливість Молдавії у стратегічному плані, постановив силоміць схилити В. Лупула до союзу. Вирішено було використати похід султана Крим-Гірея па Молдавію. Формально Б. Хмельницький як союзник хана був змушений брати у цьому участь, але насправді тут не було й долі примусу — гетьмана найдужче цікавила ця акція. Наприкінці серпня 1650 р. козаки з татарами переправилися через Дністер, і вже на початку вересня загони Данила Нечая та Филона Джалалія здобули Ясси — молдавську столицю, що було повною несподіванкою для господаря. В. Лупул був змушений стати союзником гетьмана, відмовитися від спілки з поляками, сплатити контрибуцію та зобов'язався видати свою доньку Розанду за сина Б. Хмельницького — Тимоша. Всі ці обіцянки господар підтвердив присягою. Такий шлюб мав би підняти міжнародний престиж гетьмана, до того ж ця комбінація в майбутньому виводила Тимоша на молдавський престол. Поляків серйозно непокоїло зростання могутності козацької держави, котра завдяки сусідам-союзникам мала захищені тили. Однак ця згода була вимушеною: молдавський господар всіляко зволікав зі шлюбом. Після поразки козаків під Берестечком В. Лупул вирішив розірвати союз із ними. Задля відновлення втрачених позицій Б. Хмельницький вирішив організувати новий похід на Молдавію. Для цього навесні 1652 р. було зібрано 35-тисячне військо — чотири козацькі полки загальною кількістю 15 тис. і татарська кіннота на чолі з султаном. Військо вирушило у напрямку до Молдавії, але йому спробував перешкодити великий коронний гетьман Мартин Калиновський зі своїм 20-тисячним військом. Однак у битві під горою Батіг 22—23 травня (1—2 червня) 1662 р. козаки вщент розбили польське військо. Під час битви загинув гетьман М. Калиновський, його син Самуель Юрій, Марек Собєський та щонайменше 8 тис. досвідчених жовнірів. Були знищені кращі загони коронного війська. Поляки поспішно покидали територію, котра була втрачена козаками внаслідок Білоцерківського договору 1651 р. Кордон знову встановився по р. Случ. У липні 1652 р. Тиміпі Хмельницький вирушив із 6 тис. козаків у Молдавію для того, щоб обвінчатися з Розапдою Лупулівною, що й відбулося 21 серпня 1652 р. Від цього шлюбу пародилися близнята, подальша доля котрих невідома.Як уже згадувалося, політика В. Лупула та його новий союз із Б. Хмельницьким спричинили тривогу не лише в польських колах, а й у господаря Валахії Матвія Басараба та симигородського князя Юрія II Ракоці. Всередині самої Молдавії спалахнув підтримуваний згаданими правителями заколот на чолі зі знатним боярином Стефаном Георгіцу. Навесні 1653 р. семигородські війська скористалися тим, що В. Лупул розпустив своїх найманців, і увійшли до Молдавії, де їх підтримали змовники-бояри. С. Георгіцу, увійшовши до Ясс, був проголошений молдавським господарем. В. Лупул звернувся по допомогу до Б. Хмельницького, котрий у квітні відправив на допомогу сватові 12-тисячну армію на чолі зі своїм сином Тимошем, якому допомагали полковники Іван Богун і Тимофій Носач. Перебіг військових подій був початково вдалим для українців, і після здобуття Сучави амбітний Тиміш, бажаючи розвинути успіх і з огляду на намовляння тестя, повів свої війська далі — на Валахію, і навіть, здобув Бухарест. Але після битви поблизу с. Фінти під Бухарестом об'єднане українсько-молдавське військо розбили і воно змушене було відступити. В. Лупул подався до Б. Хмельницького, а Тиміш засів в укріпленій Сучаві. До міста 11 серпня підійшли об'єднані семигородсько-мунтепсько- молдавські війська і почали облогу. Тим часом Туреччина визнала молдавським господарем С. Георгіцу, а від кримського хана та українського гетьмана вимагалося не втручатися у молдавські справи. Власне під час цієї облоги Тиміш, тяжко поранений, помер від гангрени. Невдовзі після цього козацький гарнізон припинив чинити опір і у вересні 1653 р. було укладено перемир'я, але на почесних умовах для козаків — вони змогли вийти з міста разом із тілом гетьманича та збереженою артилерією й вирушити на Україну. Такий перебіг подій поклав край амбітним планам Б. Хмельницького щодо Молдавії, однак це не припинило українсько-молдавських відносин і С. Георгіцу незабаром підписав мирний договір з гетьманом.

Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького набула достатнього розголосу в Європі, що породило зацікавлення і козацтвом не лише у безпосередніх сусідів України, а й і у де-яких віддалених країнах Європи, кожна з яких намагалася по-своєму використати козацький фактор. Швеція, котра після закінчення Тридцятилітньої війни (1618—1648 рр.), попри економічне виснаження та серйозні внутрішні протиріччя, все-таки досягла значних зовнішньополітичних і військових успіхів та стала могутньою європейською країною з великими амбіціями. Від 1632 р. Швецією правила королева Христина Ваза, донька славного короля Густава II Адольфа. Однак уже 1649 р. її кузен Карл-Густав Пфальцький був проголошений спадкоємцем трону, а в червні 1654 р. Христина остаточно зреклася корони на його користь. До того часу Б. Хмельницький адресував свої листи на ім'я Христини, і є згадки, що до неї було відправлено кілька посольств. Від 1651 р. польський під канцлер Ієронім Радзєйовський, котрий потрапив у немилість через підозру в таємних зносинах із козаками, втік до Швеції та почав переконувати шведський уряд у необхідності розпочати війну з Польщею. Хоча козацько-шведські взаємини налагодилися щойно 1652 р,вже 1650 р. Б. Хмельницький розраховував на шведську допомогу, розробивши план, за яким Швеція мала напасти на Прусію, залежну від Польщі, Юрій II Ракоці мав вдарити на Малопольщу, а Росія — на Велике князівство Литовське. Однак гетьман не врахував того, що ці держави мають суперечливі інтереси. Так, Росія з тривогою поглядала на зростання могутності Швеції і її владу над Балтійським морем. Тому не дивно, що коли 1653 р. Б. Хмельницький намагався відправити посольство на чолі з полковником Кіндратом Бурляєм через територію Московії до Швеції, то царський уряд не пустив його. Схожа ситуація повторилася й пізніше — 1655 р.У 1649—1651 рр. були поширені чутки, що бранденбурзький курфюрст Фрідріх-Вільгельм, який вороже ставився до Польщі, досягнув порозуміння з Б. Хмельницьким. Курфюрст ці чутки заперечував і, ймовірно, реальні відносини між Бранденбургією та Україною були започатковані щойно в часи війни Швеції проти Польщі.

Ще однією державою, котра активно виявляла зацікавлення Україною, стала Венеція. Встановлення стосунків із козаками, на відміну від згаданих країн-сусідів, у випадку Венеції не передбачало завдання шкоди Польщі, а мало на меті скеровувати войовничу енергію козацтва проти Туреччини. Після аналізу інформації про козаків рада Венеційської республіки вирішила нав'язати відносини із Б. Хмельницьким. Підготовкою до встановлення контактів зайнявся венеційський посол у Відні Ніколо Саґредо. Йому папський нунцій у Варшаві Йоан де для цієї справи порекомендував кандидатуру священика Альберто Віміни да, що перебував при нунції у столиці Польщі від 1647 р. і непогано знав слов'янські мови. Н. Саґредо у квітні 1650 р. видав А. Віміні інструкцію для посольства та листи для Б. Хмельницького. Місія венеційського священика була погоджена з Яном II Казимиром і канцлером Єжи Оссолінським. У Варшаві ширилися чутки, що кримські татари та козаки буцімто мають намір спільно атакувати Туреччину і Віміна мав з'ясувати достовірність цієї інформації. Якщо б це виявилося правдою, то цей намір він повинен був усіляко підтримати і прозондувати можливість залучення до такої акції ще й Валахії та Молдавії. Якби ж чутки виявилися неправдою, то Б. Хмельницького потрібно було запалити ідеєю антитурецького виступу, всіляко акцентуючи на могутності Венеції і слабкості Туреччини, котру очолює малолітній султан за постійних придворних чвар.

У травні 1650 р. А. Віміна вирушив з Варшави через Львів до прикордонного міста Паволочі, де мусив указати справжню ціль візиту, інакше не був би пропущений далі. Місцеві козаки висловили підтримку ідеї походу на Туреччину та прихильність до Венеції. Звідти Віміна швидко дістався до Чигирина, де наступного дня після прибуття потрапив на аудієнцію до Б. Хмельницького. Гетьман справив на посланця позитивне враження і з розмови виплило, що чутки, поширені у Варшаві, не мають нічого спільного з дійсністю. А. Віміна мав інформацію, що козаки збираються йти на допомогу ханові та поцікавився, чи, бува, це не проти Туреччини. Однак виявилося, що насправді вони мали допомагати татарам у поході на кавказьких черкесів1, які відмовлялися платити данину Криму.

Б. Хмельницький під час першого прийому схвалив ідею антитурецького виступу, але водночас зауважив, що, з огляду на складне внутрішнє становище козаків, їхня участь у такому проекті неможлива. На другій аудієнції гетьман радив не полишати спроб прихилити до ідеї антитурецького походу кримського хана, а також Валахію та Молдавію. А. Віміна зробив висновок, що гетьман керується власною вигодою —г- якби татари були б утягнуті у протистояння з турками, то це було б дуже корисно для козаків з огляду на зближення між Польщею та Кримом. Відпроваджуючи А. Віміну, Б. Хмельницький дав йому листа до Н. Саґредо, перепустку на дорогу і назначив трьох супровідників. У листі гетьман чітко заперечив можливість надання козаками допомоги Венеції у такий складний час, але ця відмова була дуже вдало прикрашена приємними зворотами. Взагалі лист був написаний доброю латиною і складений на досить високому рівні, отож гідно представив козацьку державу в очах вимогливої венеційської дипломатії. На майбутнє, Б. Хмельницький наголошував, що для організації козацького походу проти Туреччини він вимагає згоди кримського хана, а також польського короля. У Львові А. Віміна написав від себе додаткові листи до своїх зверхників, де висловлював думку, що наступного разу треба, аби до Б. Хмельницького був скерований лист від самої Венеційської республіки — річ утім, що генеральний секретар Іван Виговський запитав його, чому такі справи робляться через послів у Відні і Віміна не знав, що йому на це відповісти. Також венеційський посланець зробив висновок, що навіть малий козацький напад може багато чого змінити, і тому варто досягти того, щоб він відбувся і, відповідно, його профінансувати . Тим часом Б. Хмельницький провів нараду зі своїм оточенням з приводу "венеційської справи". Учасники наради висловилися за похід на море, однак сам гетьман не захотів вживати жодних заходів, доки справа не буде погоджена з Кримом.

Венеційський уряд надіслав на початку серпня 1650р. до Варшави посла Джироламо Кавацу для укладення спілки з Польщею проти Туреччини. Дж. Каваца мав нараду з А. Вімі- ною щодо нового посольства до Б. Хмельницького. У Відні на Кавацу уже чекали подарунки для гетьмана і його старшини. Справа видавалася досить перспективною. Щоправда, у серпні помер палкий прихильник венеційських планів Є. Оссолінський, котрий перед смертю вже збирався виїжджати до Італії. Однак не це спричинило невдачу в залученні козаків до походу проти турків, а зміна планів самого Б. Хмельницького, котрий після чергового зближення Московії та Речі Посполитої почав активно шукати зближення з Туреччиною і, відповідно, війна з нею ставала нереальною.

Невдовзі Б.Хмельницький і його оточення розробили новий великий задум, що вражав своєю грандіозністю: розвалити Польщу і Крим за допомогою Москви, вийшовши в такий спосіб із васальної залежності Туреччини. Налагоджуючи дипломатичні стосунки з Москвою, Україна шахувала польські експансійні намагання, відкриваючи собі шлях до провадження власної активної зовнішньої політики на європейському континенті.

Одним з перших проявів цього, після підписання Переяславської угоди 1654 року, було намагання гетьмана встановити винятково український контроль над Білоруссю, для чого ним туди було послано значні козацькі сили під командуванням полковника Івана Золотаренка. Останній переконав білоруську шляхту присягнути на вірність Б.Хмельницькому, прийнявши протекторат України, минаючи Москву.Це викликало велике замішання серед московського боярства, яке, твердо ведучи свою державно-політичну лінію, вимагало, аби білоруси присягали безпосередньо самому цареві. Однак українські сили випередили їх, розпочавши енергійну окупацію Білорусі, де весь край між Гомелем та Могильовом було в короткий термін організовано за козацьким устроєм, а полковник І.Золотаренко з наказу Б.Хмельницького прийняв титул гетьмана Сіверського. Конкуренція й великі суперечності між Москвою та Чигирином, яскраво виплеснуті 1655 року під час кампанії проти Польщі, повною мірою виявили чималі розбіжності між союзниками, кожен з яких претендував не лише на самостійність зовнішньополітичних зносин, але й на домінування в регіоні. Згадану кампанію гетьман веде у тісному порозумінні зі Швецією, паралельно усіляко паралізуючи ініціативи Москви. За таких умов розрив із Москвою ставав неминучим. Останнім поштовхом до того став мирний договір, підписаний у вересні 1656 року за посередництвом Австрії, між Москвою і Польщею без урахування інтересів України.

Московсько-польський мир порушував усі найважливіші інтереси України; він в одну мить перекреслював великодержавні плани гетьмана Б. Хмельницького. Москва ставала союзницею Польщі. Це означало, що для України військовий союз із Москвою, звернений проти Польщі, втрачав будь-яку вагу і значення. Більше того – для об'єднання в козацькій державі всіх руських царська влада ставала не лише зайвою, але й шкідливою і навіть небезпечною, адже протекція царська як символ унезалежнити від Польщі вже давно відіграла свою роль і Україна була визнана усіма сусідніми володарями як суверенна держава, що й доводили постійні міжнародні контакти Б.Хмельницького.

Угода Московщини з Польщею змусила Б.Хмельницького визначити нові пріоритетні напрямки української зовнішньої політики: унезалежнити Україну від агресивної політики Москви; відібрати в Речі Посполитої ті північно-західні українські землі, що до складу козацької держави ще не війшли; знешкодити татарський Крим і, врешті, здобути міжнародне визнання своїх династичних намірів, які полягали у тому, щоб скріпити військовий титул гетьмана суверенним титулом княжим і забезпечити спідковість верховної влади на Україні.

Богдан Хмельницкий. 4 📙 Реферат → 🆔 40649