Борис Грінченко та університет, який носить його ім'я

Зміст

1.Вступ

2. Біографія

3. Творчість Бориса Грінченка

3.1. Вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн»

4. Бібліографічна діяльність

5. Борис Грінченко та університет, який носить його ім'я

6. Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ВСТУП

 

Сучасний стан цивілізаційного розвитку висуває нові вимоги до системи освіти й виховання підростаючого покоління. І це цілком природно, адже процес виховання не може бути стереотипним для всіх часів. Річ у тому, що мірою розвитку суспільства, переходу його від одного якісного стану до іншого змінюється й людина: її світогляд, моральність та інші особисті параметри.

Отже, є всі підстави стверджувати, що нинішнє суспільство в цілому і виховну сферу, зокрема, не задовольняє той науковий рівень, на якому розв'язуються сучасні проблеми виховання й розвитку духовно досконалої особистості.

Масові втрати у вихованні підростаючої особистості дали підстави сформулювати незаперечний висновок про те, що виховні методи, які ігнорують почуття, право на свободу й самостійність дитини, індивідуальність, ніколи не приводять до бажаного результату. Тому необхідний пошук нових методів, які б сповна реалізували ідею свободи, співпраці, співтворчості в педагогічному процесі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Біографія

 

Грінчéнко Борис Дмитрович (27 листопада (9 грудня) 1863 — 23 квітня (6 травня) 1910) — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Народився на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області. Походив із дрібнопоміщицької родини, в якій розмовляли російською мовою. Рано навчившись читати, хлопець виявив нестримний потяг до книжок. Вчився в реальному училищі у Харкові. Тут Грінченко зблизився з народницькими гуртками, вивчав й поширював їхні видання, що стало причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти заробляти на власний хліб. Якийсь час, працюючи у казематі, Борис жив у сім'ї шевця. Навчившись шити чоботи, на заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою. Редактор низки українських періодичних видань. Обстоював поширення української мови в школі та в установах. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник.

Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, та «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови».

Один із організаторів і керівників «Просвіти», активний член Братства тарасівців, співзасновник УРП (1904).

У 1874 р. вступив до Харківської реальної школи. Саме тоді, під впливом «Кобзаря», він почав збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та інші фольклорні матеріали. «Першими вчителями літературними» Б.Грінченко називає В. Скотта, Дж. Байрона, В.Гюго, О.Пушкіна, М.Некрасова, О.Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника.

Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко з 1881 до 1893 р.(за винятком 1886–1887 рр., коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) вчителював на Слобожанщині і Катеринославщині.

У 1887 році разом з молодою дружиною мешкав на Донбасі в селищі Олексіївка (Катеринославська губ., зараз Луганська обл.) та працював у народній школі Христі Алчевської.

1891 року засновано Братство тарасівців, активним діячем якого невдовзі став Грінченко.

У 1884–1900 працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював з місцевою Громадою. На кошти Івана Череватенка організував на Підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустеля Сахара», «Жанна д'Арк», життєписи Івана Котляревського, Євгена Гребінки, Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.). З 1902 жив і працював у Києві. З 1904 — став одним з лідерів новоствореної Української демократичної партії.

Наприкінці 1904 очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську радикальну партію, наприкінці 1905 об'єдналася з УДП в Українську демократично-радикальну партію. За дорученням київської Громади редагував «Словар української мови» (т.т. 1-4, 1907-1909), з 1906 — співробітник газети «Громадська думка» та редактор журналу «Нова Громада». В 1906–1909 очолював київську «Просвіту».

Меморіальна дошка Борису Грінченку на будівлі Чернігівської обласної державної адміністрації (2011 р.)

Грінченко належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. В період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у «Листах з Наддніпрянської України» (газета «Буковина», 1892–1893).

Помер 6 травня 1910 року у Оспедалетто (Італія). Похований письменник на Байковому кладовищі, біля дочки. Дружина попросила, щоб залишили місце і для неї.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Творчість Бориса Грінченка

 

Літературну діяльність розпочав у 80-тих роках 19-го століття. Автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Соняшний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; « Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884–1900). Перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Генріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898), «Изъ устъ народа. Малорусскіе рассказы, сказки и пр.» (1901) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти, свої педагогічні погляди виклав у працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив кілька шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.1. Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн

 

Одним з найяскравіших творів Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898 р.), в якому поет висловив своє бачення ставлення української псевдоінтелігенції до України.

Ще не вмерла Україна, Але може вмерти: Ви самі її, ледачі, Ведете до смерті! Не хваліться, що живе ще Наша воля й слава: Зрада їх давно стоптала, Продала, лукава. Ваші предки торгували Людськими правами, Їх продавши, породили Нас на світ рабами. Не пишайтеся ж у співах Ви козацьким родом: Ви раби, хоча й пани ви Над своїм народом. Україна вам не мати, Є вам інша пані, Зрадних прадідів нікчемних Правнуки погані! Тільки той достойний щастя, Хто боровсь за його, Ви ж давно покірні слуги Ледарства гидкого. Ви ж давно не люди — трупи Без життя і сили, Ваше місце — кладовище, Яма та могили. Як живі покинуть мертвих, Щоб з живими стати, «Ще не вмерла Україна» Будемо співати. Як живі покинуть мертвих, Прийде та година, Що ділами, не словами Оживе Вкраїна.

         

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4.Бібліографічна діяльність

 

Грінченко належав до активних дописувачів критико-бібліографічного відділу журналу «Зоря». Свої зведені праці з поточної бібліографії він публікував під назвою «Новості української літератури» і «Нові українські книжки» під псевдонімами В. Чайненко і В. Вільхівський. Це були інформаційно-бібліографічні повідомлення з побіжними оцінками видань або збірники рецензій. Такий зведений матеріал бібліограф подав за 1886 та 1889 рр. У 1890-і рр. він вміщував в «Зорі» окремі рецензії, іноді оцінював і львівські книжки. Грінченко вимагав від редакції «Зорі» систематичної роботи в ділянці поточної бібліографічної інформації, вказував на недостатнє рецензування продукції галицьких друкарень, пропуски окремих творів, висловлювався за публікацію оглядів щомісячних періодичних видань.

Особливою увагою Грінченка користувалася література для народного читання. Він присвятив їй спеціальну статтю «Популярні книжки», нерідко робив відгуки на новинки цієї літератури.

• 22 серпня 2011 року в Києві було відкрито пам'ятник Борисові Грінченку (скульптор — Микола Обезюк, архітектор — Микола Босенко).
• Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка щороку відзначає Премією імені Бориса Грінченка учених, просвітян, громадських і політичних діячів, які зробили значний внесок у розбудову незалежної України, утвердження державної української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам'яті, формування національної свідомості та піднесення духовності й добробуту українського народу, просвітницьку і подвижницьку діяльність в ім'я України.
• 4 липня 2012 року українським Парламентом було ухвалено Постанову «Про відзначення 150-річчя з дня народження Бориса Грінченка».

5. Борис Грінченко та університет, який носить його ім'я

 

Науково-педагогічний склад, студенти Київського університету імені Бориса Грінченка доглядають могилу Вченого у Києві на Байковому кладовищі.

До 145-ї річниці з дня народження Б. Грінченка було розроблено нагрудний знак «За особистий внесок у розвиток Університету» та запроваджено іменну стипендію найкращим студентам.

Перший нагрудний знак «За особистий внесок у розвиток Університету» з барельєфом Грінченка передані дружині колишнього ректора Міжрегіонального інституту удосконалення вчителів Віктора Григоровича Слюсаренка (нині покійного).

У 2011 році до 20-ї річниці незалежності України в Києві було відкрито пам'ятник Борису Грінченку, збудований коштом викладачів та студентів Київського університету імені Бориса Грінченка за підтримки Київської міської державної адміністрації.

Біографічно-літературний портал «Грінченко онлайн» містить результати досліджень про життя та творчість Бориса Дмитровича, а також найповнішу в інтернеті бібліотеку його творів, унікальність котрої полягає в наявності хронологічного категоризатора за періодами художньої діяльності автора. Ресурс був розроблений студентами-інформатиками Іваном Степурою та Миланою Сабліною, які посіли з ним І місце на Всеукраїнській студентській науково-практичній конференції «Борис Грінченко очима студентів ХХІ століття».

У селі Олексіївка Перевальського району знаходиться «Меморіальний музей Б. Д. Грінченка». «До музею веде короткий степовий шлях. На подвір'ї Олексіївської школи — стара будівля, перед якою височить пам'ятник талановитому педагогу, видатному письменнику і публіцисту, критику і мовознавцю, видавцю та громадському діячу — Борису Дмитровичу Грінченку.»

У Постанові ВРУ 2013 року про відзначення 150-річчя з дня народження Бориса Грінченка відзначено, що до дня народження (9 грудня) силами Луганської облради та Луганської ОДА буде забезпечено ремонтні та реставраційні роби у меморіальному музеї Б. Д. Грінченка в смт Михайлівці Перевальського району Луганської області.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Борис Грінченко розкрив основи української національної школи,  зробив   особистий  внесок у справу народної освіти України. Нині, коли відбувається становлення нової національної школи в Україні, дуже важливо зробити все  можливе для того, щоб  вона утвердилася на принципах гуманізму, демократизму,  і  щоб процес її розвитку в цьому напрямі став незворотним.

       Вивчення  та аналіз педагогічної спадщини  Б.Грінченка засвідчили,   що  він значну увагу спрямовував  на  розвиток національної освіти  та створення  національної школи  в Україні, починаючи з другої  половини  ХІХ та  початку ХХ  століття. На його думку, для цього  потрібно поставити і вирішити  три  першочергові завдання: 

       • здійснення  навчання та виховання українською  мовою, спілкування вчителів, дітей  та батьків рідною мовою;

       • реалізація  ідеалу  гармонійної  особистості  у відповідності  з історичним  досвідом, системою духовних, моральних  цінностей українського народу;

       • формування  національної самосвідомості, що  має у своїй основі  особливий  національний образ світу.

       Освітні  ідеї пронизують усю  педагогічну  спадщину автора, визначаючи  її  мету, способи  і засоби практичної  реалізації. Розкриємо детальніше  їх.

       Серед  цих освітніх ідей  першочерговою  була  ідея створення   української  національної школи. До її обґрунтування  Борис Грінченко підійшов  з  історичної,  філософської, соціологічної, педагогічної  і психологічної  позицій, показавши свою високу  інтелектуальну обізнаність і  духовну культуру.

 

 

 

 

 

Література

1.     Веркалець М.М. Педагогічні ідеї Б.Д.Грінченка / М.М.Веркалець. – К.: Знання,1990. – 48 с.

2.     Грінченко Б.Д. Українська граматика до науки читання й писання / Б.Д.Грінченко. – К.: Криниця, 1917. – 64 с.

3.     Грінченко Б.Д. Яка тепер народна школа в Україні //  Житє і слово. – 1896. – Книга ІV. – С.241-258; Книга V. – С.22-334.

4. Державний стандарт початкової загальної освіти // Початкова школа. –2011. – №7. – С.1-18.

5. Історія  педагогіки / За ред. проф. М.В.Левківського  і проф., д-ра пед. наук О.А.Дубасенюк.  – Житомир, 1999. – 336с.

6. Концепція національної системи виховання // Освіта. – 1999. –     березень. – С.1-8.

7. Луцик Д.В., Логвиненко Т.О. Літопис педагогічної думки в Україні / Д.В.Луцик, Т.О.Логвиненко. – Дрогобич: Відродження, 1999. –  159с.

8. Пільгук  І.І. Класична спадщина Бориса Грінченка: Передмова //   Грінченко Б. Твори: У 2 т. – К.: Вид-во Ак. наук УРСР, 1963. – Т.1. – С.5-18.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Незабаром виповниться 2 тисячоліття від тоді, як римський імператор і сенат (у І ст. до н.е.) почали видавати платню першому “штатному” вчителеві ораторів Марку Фабію Квінтіліану, що засвідчило появу вчительської професії. Сучасні вимоги до педагога висвітлені у законі “Про загальну середню освіту”: “Педагогічним працівником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров’я якої дозволяє виконувати професійні обов’язки в навчальних закладах середньої освіти”.

За всіх часів школа була моделлю суспільства, провідним інститутом виховання підростаючого покоління. Вона формує і оберігає національну культуру, невіддільна від національного ґрунту і коріння свого народу. Тому організацією, змістом і формами роботи школа має відповідати національно культурним потребам, а національне самовизначення школи є необхідною умовою її розвитку.

Державна національна програма “Освіта. Україна XXI ст.” визначила стратегію розвитку освіти в Україні, пріоритетні напрями та шляхи створення життєдайної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

Визначальною фігурою у виховному процесі школи є вчитель. На вчителеві в широкому розумінні завжди тримається не лише освіта, а й держава в цілому. У Національній доктрині розвитку освіти і Державній програмі “Вчитель” цілком правильно наголошується, що саме вчителю належить ключова роль в освіті. Адже через діяльність педагога відбувається становлення громадянина як особистості і фахівця, зміцнюється інтелектуальний та духовний потенціал нації.

Професію вчителя називають вічною. Вона — одна з найдавніших професій. Адже саме через спеціально організовану педагогічну діяльність оволодівають всіма іншими професіями. Необхідність передачі нагромадженого виробничого, соціального і духовного суспільного досвіду новим поколінням, підготовка цих поколінь до життя і праці привела до того, що навчання і виховання дуже рано виділились в самостійну суспільну функцію.

Перші школи виникли в країнах Стародавнього Сходу у період формування рабовласницького суспільства. У Стародавньому Вавилоні, Єгипті, Ассирії, Фінікії вчителями виступали в основному жерці, які складали привілейовану касту. У касті жерців знання передавались від батьків до дітей, але існували і школи для жерців при храмах і у великих містах. Соціальний статус учительства був надзвичайно високим.  

 

Перша згадка про школу зустрічається в єгипетських джерелах, датованих за 2500 років до н. е. У державах Стародавньої Греції вчителями були вільні громадяни. Їх називали граматистами, педономами, дидаскалами чи педотрибами.

У Стародавній Греції виник термін “педагог”, але він тоді мав інше значення, ніж тепер. Педагогами називали рабів, що водили дітей рабовласників у школу. Буквальний переклад цього слова з грецької – “дітоводій”). У Стародавньому Римі вчитель вперше стає державним службовцем, який призначається самим імператором. Імператор також визначав особливий склад учителів для кожного типу шкіл, визначав коло їх обов’язків і суми гонорару. Учителями призначалися державні чиновники, які добре знали науки, а головне – багато подорожували, а тому і багато бачили, знали кілька мов, культуру, звичаї інших народів.

У стародавніх китайських хроніках, які дійшли до наших днів, згадується, що ще в 20 ст. до н.е. в країні існувало міністерство, яке відало справами освіти народу, призначало на посади вчителів з числа наймудріших представників суспільства.

В епоху Середньовіччя вчитель повинен був обов’язково бути духовною особою. Поведінка, статус, методи роботи, обов’язки вчителя диктувалися релігійними канонами. Особливі вимоги пред’являлись до особи вчителя у системі єзуїтського виховання (абсолютна субординація вчителів за церковними званнями, чернечий спосіб життя, цілковита дисципліна і висока вимогливість до себе, до учнів). У середньовічних міських школах, університетах педагогами все частіше ставали люди, які отримали спеціальну освіту.

У Київській Русі обов’язки вчителя співпадали з обов’язками батьківства і владарювання. У Стародавній Русі вчителів називали майстрами, підкреслюючи тим самим повагу до особистості наставника підростаючого покоління. Але і майстрів-ремісників, що передавали свій досвід, називали з повагою – учитель.

У період капіталізму професія вчителя вперше набуває масовості, зростає кількість приватних учителів. Коли почали формуватись перші буржуазні держави, з’явився досвід спеціальної педагогічної освіти. У законодавчих актах держава чітко формулює свої вимоги до вчителя. Учителі займають штатні посади у багаточисельних школах і училищах різних типів. Поряд з цим у 18 – 19 ст. у дворянських і буржуазних сім’ях було поширене виховання і початкове навчання дітей за допомогою домашніх наставників і вчителів (гувернерів).

 

Спочатку особи, що виконували учительські обов’язки, не мали ніякої спеціальної підготовки. З виникненням і розвитком педагогічної освіти визначаються державні вимоги до професійної підготовки учителя. Законодавчо оформляється їх правовий статус в залежності від освіти.

На початку 19 ст. в Росії і підросійській Україні створюються перші учительські інститути, що готували учителів для середніх класів загальноосвітніх шкіл. Вчителів для народних початкових шкіл готувалися і раніше у вчительських семінаріях.

Загалом у дореволюційній Росії переважала підготовка вчителів для початкової школи. Після 1917 року почалися пошуки нової системи педагогічної освіти, створювалися нові типи вищих і середніх професійних навчальних закладів. До 30-х років 20 ст. в СРСР в цілому склалась сітка педагогічних інститутів. У цей період стала широко розвиватись вечірня, заочна, середня і вища педагогічна освіта. З середини 80-х років у педагогічних закладах освіти стали широко запроваджувати різноманітні додаткові спеціалізації.

На сьогоднішній день частина педагогічних інститутів в Україні перетворені в педагогічні університети, з’явились нові типи педагогічних навчальних закладів. Все це супроводжується якісними змінами у підготовці педагогічних кадрів. Розширюється діапазон спеціальностей підготовки майбутніх фахівців у вищих педагогічних навчальних закладах.

Таким чином, давня професія учителя на теперішній час набуває новий розвиток, який відображає потреби сучасної школи на шляху її гуманізації і демократизації.

 

 

 

 

 

Маючи багато спільного з іншими видами діяльності, педагогічна відрізняється від них деякими особливостями. Коротко розглянемо їх. 
1. Об'єкт педагогічної діяльності - індивід (дитина, підліток, юнак), група, колектив - активний. Він сам прагне взаємодіяти з суб'єктом, виявляє свою творчість, відгукується на оцінку результатів діяльності і здатний до саморозвитку. 
2. Об'єкт педагогічної діяльності пластичний, тобто піддається впливу суб'єкта, він воспитуем. Він постійно розвивається, змінюються його потреби (в цьому причина активності), розвиваються і змінюються його ціннісні орієнтації, мотивуючі дії і поведінку.

Правомірно стверджувати, що процес розвитку індивіда повністю ніколи не завершується. Зміст педагогічної діяльності будується за концентрическому принципом, а точніше, по спіралі.

3. Педагогічна діяльність  і процес виявляються досить  динамічними факторами. Суб'єкт, враховуючи  мінливу ситуацію, постійно шукає  оптимальний варіант педагогічних  дій, операцій і засобів педагогічних  впливів на об'єкт виховання. У  ній поєднуються наука і практика, педагогічна творчість.

4. Крім суб'єкта-педагога, педагогічної діяльності на розвиток  індивіда впливають інші, нерегульовані  фактори. Наприклад, навколишнє соціальне  та природне середовище, спадкові  дані індивіда, засоби масової  інформації, економічні відносини  в країні та ін. Ця багатофакторність  впливу на індивіда нерідко  призводить до того, що результат  педагогічної діяльності значно  розходиться з наміченою метою. Тоді суб'єкту доводиться витрачати  додатковий час і сили для  корекції діяльності, щоб її продукт (результат) відповідав мети.

5. Предмет і результат  педагогічної діяльності являють  собою не матеріальний, а ідеальний  продукт, який безпосередньо не  завжди спостерігаємо. Його якість  і рівень часто визначається  опосередковано, а не шляхом прямого вимірювання.

6. Педагогічна діяльність - це діяльність спадково-перспективна. Спираючись на попередній досвід, суб'єкт організує її; при цьому  орієнтується на майбутнє, на  перспективу, прогнозує це майбутнє.

7. Педагогічна діяльність  має пошуково-творчий характер. Така  особливість пояснюється і викликана  кількома причинами: активністю  об'єкта діяльності, многофакторностью  впливів на об'єкт, постійною мінливістю  умов і обставин, в яких опиняється  педагог у своїй професійній  роботі (про це вже йшлося раніше). Йому неминуче майже кожен  раз доводиться заново конструювати  методи взаємодії з вихованцями  з відомих і освоєних прийомів і засобів.

Такі деякі особливості педагогічної діяльності, що відрізняють її від інших видів. Звідси випливає ряд особливостей педагогічного процесу. Назвемо деякі з них.

Оскільки педагогічна діяльність - це цілеспрямована діяльність, остільки процес - переважно керований. Між тим цей процес протікає не тільки в штучних умовах, тобто контрольованих, але і в умовах стихійного, неконтрольованих. Таким чином, є планований процес, спрямований на досягнення усвідомленої мети, а також і стихійний, приводить до випадкового результату, тобто результату бажаного або небажаного, навіть нейтрального. І в цьому взаємозв'язку не завжди бере верх керований процес, буває так, що перемагає процес некерований. І не доводиться дивуватися тому, що зусилля педагога у виховній роботі іноді підтримуються, а іноді руйнуються процесом стихійним. Педагогу доводиться враховувати цю ситуацію та умови. А це можливо тільки при постійному, ковзної діагностиці.

Педагогічний процес - це процес цілісний, одночасно охоплює і фізичне, і психічне, і соціальне, і духовне розвиток індивіда. До того ж індивід, живучи серед людей, взаємодіє з ними, і з групою, і з колективом. І формується він не частинами, а цілісно.

Педагогам у їх діяльності буде супроводжувати успіх при гуманістичному підході до вихованців. Гуманізація педагогічного процесу, відносин з дітьми означає шанобливе ставлення до дітей, здатність цінувати в дитині його неповторну самобутність, формування самоповаги та гідності.

Педагогічна діяльність необхідно включає не тільки навчально-виховний, але і комунікативний процес. Тому культура спілкування в цій діяльності відіграє особливу роль. Вона здатна створити атмосферу довіри, теплоти, взаємоповаги, доброзичливості у взаєминах педагога і вихованця. Тоді слово педагога виявляється дієвим інструментом впливу. Але грубість, жорстокість, нетерпимість в тих же відносинах, безтактність у спілкуванні формують недоброзичливу атмосферу. У такій ситуації слово вихователя дратує вихованця, сприймається ним негативно, пригнічує його. Саме спілкування і для педагога, і для вихованця стає безрадісним, небажаним, а слово - малодейственным або навіть руйнівним фактором.

У педагогічній діяльності є також процес та керівництво управління. Зазвичай процес будується по вертикалі: зверху вниз, від керівника до підлеглого, від вихователя до вихованця. У цьому процесі укладені значні можливості для надання цієї діяльності атмосфери доброти, доброзичливості, справжнього поваги у взаєминах керівників і підлеглих. При цьому зникає психологічний бар'єр між ними; між старшими і молодшими, досвідченими і недосвідченими членами групи встановлюється щиру співпрацю. Звичайно, при цьому відповідальність старших за молодших - моральна, правова, психологічна - залишається, але вона пом'якшується, як би не помічається, і в той же час як би однаково покладається на всіх.