Діалектична логіка як філософський метод пізнання

План

    Вступ

1. Поняття метод, методика  та методологія;

2. Діалектична логіка  як філософський метод пізнання;

3. Загальнонаукові методи  пізнання;

4. Спеціальні наукові  методи пізнання.

    Висновки

    Список використаної  літератури

Вступ

"Я віддався моїм серцем, щоб спізнати мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це гонитва за вітром, бо у великій мудрості - велика журба. Хто додає знання, додає страждання".

(Біблія, Проп., І, 17-18)

Пізнавальна проблематика є органічним складником будь-яких філософських досліджень. Оскільки філософські твердження мають важливе життєве значення, то виникає питання про їх обґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про джерела та підвалини наших знань.

Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.

Пізнання - це процес взаємодії  об’єкта і суб’єкта, сутністю якого  є перетворення предметного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою - досягнення істини.

Із самого початку  усвідомлення пізнавальної проблематики перед людьми постало запитання: якщо ми сприймаємо дійсність через  певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання істини у пізнанні.

Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані "ідеальні об’єкти" ("ідеальне коло" в геометрії, "ідеальний газ" в фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. В процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності.

Пізнаючи об’єкт, ми розчленовуємо  його на предмети різних наук та напрямів пізнання. Але реально об’єкт єдиний. Більш того, теоретичне пізнання неможливе без використання слів і термінів. Їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. але давно відомо, що остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання.

Весь хід нашого розгляду пізнавальної проблематики привів до необхідності докладніше з’ясувати  суттєві особливості наукового пізнання, адже немає сумніву, що саме наукове пізнання сьогодні є найрезультативнішим і найавторитетнішим.

Наукове пізнання постає як усвідомлене та свідомо організоване, тобто як знання про те, як продукувати, та поліпшувати знання.

Дуже суттєвим, можна сказати, - генетичним складником науки постає метод. Саме поняттям метод, методика та методологія присвячений перший розділ даної роботи.

Другий розділ розглядає  науку про загальні закони і форми  руху мислення, тобто діалектичну  логіку.

В третьому і четвертому розділах відповідно розглядаються загальні та спеціальні наукові методи пізнання.

Для підготовки реферату були використані матеріали із праць Богомолова А.Н., Петрушенко В. Л, Рузавіна Г. І., Бабітова Р. А., Сілаєвої Т. О., Шинкарука В. І. та ін.

Розділ 1. Поняття  метод, методика та методологія

Метод (грец. μέθοδος – шлях дослідження чи пізнання) – в найбільш загальному значенні – це спосіб досягнення цілі, певним чином впорядкована діяльність. В літературі зустрічаються наступні визначення терміну «метод». «Метод – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, зумовлений закономірностями відповідного об’єкта» [7,С.370]. «Метод – свідомо відфіксований шлях досягнення бажаних результатів у різних сферах людської діяльності» [3,С.330] тощо.

За Р. Декартом, метод - це порядок і послідовність пізнавальних дій, що їх свідомо обґрунтовують  та цілеспрямовано застосовують [3].

В науковому методі поєднуються  в історично визначеній формі  об’єктивні і суб’єктивні моменти  людської діяльності. Об’єктивний бік методу становлять пізнані закономірності реального світу, відтворені в найбільш повному і систематизованому вигляді в наукових теоріях. Практичне оволодіння предметом історично передує теорії. Тому з суб’єктивного боку метод постає як сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. спроби абсолютизації суб’єктивних або об’єктивних моментів методу ведуть до інтерпретації методу у дусі суб’єктивного ідеалізму (метод як сума довільно встановлених людським розумом правил), об’єктивного ідеалізму (зведення закономірностей об’єктивного світу до закономірностей пізнання) чи метафізичного матеріалізму (розуміння людської діяльності лише як слідування законам природи і відповідно до цього метод розглядається як спосіб пасивного копіювання у пізнанні природних процесів, явищ тощо). Тільки поєднання в методі пізнаних, теоретично узагальнених об’єктивних закономірностей з людською цілеспрямованістю робить метод могутнім засобом пізнання й перетворення дійсності.

Методи наукового пізнання - способи наукового пізнання, що застосовуються свідомо, цілеспрямовано, на основі знання універсальних законів природи, суспільства і мислення, особливих законів пізнання і окремих специфічних законів наукового пізнання. Наука як певне знання предмета є також знанням про те, якими засобами, прийомами, формами дослідження це знання було одержане, і разом з тим більш-менш чіткою сукупністю рекомендацій щодо використання, застосування цих форм як принципів, методів дальшого дослідження, що є суттєвою умовою розвитку науки [7].

Метод економічної  теорії - засіб пізнання як певна сукупність або комплекс прийомів і операцій з метою теоретичного відтворення економічної системи, її законів і суперечностей [2, С.330]. Комплекс таких прийомів і операцій не є довільним, а узгоджується з об’єктивними законами розвитку дійсності, з найновішими досягненнями діалектики.

Головні структурні елементи методу економічної теорії:

1) філософські та загальнонаукові  принципи (філософські — принципи  матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності та ін.; загальнонаукові - принципи системності, структурно-функціональний підхід, методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції тощо);

2) закони діалектики (закон  єдності і боротьби протилежностей, закон кількісно-якісних змін, закон заперечення заперечення);

3) категорії філософії  (кількість і якість, сутність  і явище, зміст і форма та  ін.);

4) закони і категорії  економічної теорії;

5) раціональні засоби  й методи економічного аналізу, що використовуються західною економічною наукою.

Три перші групи структурних  елементів діалектичного методу дослідження не механічно накладаються на економічні явища і процеси, що вивчаються, а відображаються у методі економічної теорії (як окремої науки), набуваючи специфічних форм застосування, органічно вплітаються в економічне дослідження. Усі три групи елементів діалектичного методу у поєднанні з категоріями економічної науки та раціональними засобами і методами економічного аналізу, що використовуються західними науковцями, утворюють систему інструментів і методів пізнання економічних відносин.

З розвитком науки  і практики відбувається розвиток і  диференціація методів, що приводить  до виникнення вчення про методи - методології. Конкретизація ж методу у формі певних інструкцій, правил дій, чіткого опису способів існування тощо називається методикою [2, С.352] (методики іноді виділяють як окрему групу методів, на рівні із загальнонауковими та спеціально науковими[8]).

Термін методологія (від метод і грец. λογοσ - вчення) можна розглядати в двох аспектах [7]:

1) Вчення про методи  пізнання та перетворення дійсності.

2) Сукупність прийомів  дослідження, що застосовуються  в якійсь науці.

Історично методологія  виникла у зв’язку із необхідністю філософського осмислення світу під кутом зору критичного дослідження методів пізнання. Необхідність систематизації та пояснення нагромадженого наукою емпіричного матеріалу зробила проблему пошуку універсального, філософськи обґрунтованого методу одержання істинного знання центром філософських досліджень ХVI-XVII ст.

Значний вклад у розробку наукової методології внесли Ф. Бекон (йому належить, зокрема, обґрунтування методу індукції), Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. В. Лейбніц, які розвивали дедуктивний метод. І. Кант висунув ідею „трансцидентальної методології”, завдання якої полягає у відкритті формальних умов „чистого розуму”, завдяки чому, на його думку, тільки і можлива наука.

Методологія науки - вчення про методи досягнення істини в науковому пізнанні та зведення знань в єдину систему [7]. Предметом методології науки є застосовані наукою методи. Значення методу набуває кожен конкретний результат наукового пізнання, оскільки він стає знаряддям досягнення нових істин.

Проблеми методології науки набувають особливої актуальності у зв’язку з сучасним станом її розвитку в умовах науково-технічної революції, характерною рисою якої є ускладнення зв’язку між досвідною основою пізнання й теоретичними узагальненнями. Аналіз методологічної основи науки виявляє її багаторівневу структуру, в якій доцільно виділити філософські та спеціальні наукові рівні, що відповідно представлені філософськими та спеціальні науковими засобами осягнення дійсності.

Методологія економічної  теорії – наука про метод та шляхи досягнення істини (втіленої у науковій теорії, ідеях та ін.), основою якої є система найбільш загальних принципів, методів і способів пізнання економічних систем. Методологія економічної теорії синтезує специфічні методи та способи пізнання майже з 50 економічних дисциплін, є їх базою [2, С. 353].

Два найважливіші елементи методології економічної теорії – діалектика та логіка (діалектична  логіка детальніше розглядається в  другому розділі даного реферату). Основу цих дисциплін заклали давньогрецькі філософи Сократ, Платон і Аристотель.

 Сократ вважав, що пізнання істини досягається в процесі зіставлення різних понять, уявлень, розчленування цілого та визначення окремих його сторін тощо, а істинним є лише знання, доступне доцільній діяльності. За твердженням Платона, з метою пізнання сутності речей думка ученого повинна прямувати за логікою об'єкта, що досліджується. Це положення стосовно методу економічної теорії означає, що система прийомів та засобів дослідження економічних явищ і процесів не може бути довільною, а має узгоджуватися з об'єктивними законами розвитку самої дійсності.

Аристотель розробив вчення про категорії та їх діалектику, заклав основу логіки — принципи побудови суджень, правила доведень та отримання наукових висновків.

Вихідними положеннями в теорії пізнання французького філософа Р.Декарта є аксіоми, з яких методом дедукції виводиться нове знання.

 Раціональною є  думка І. Канта про те, що критичне ставлення до наявного знання є методологічною основою діалектичного підходу, а отже, подолання метафізичності й догматизму.

Найповніше у філософії діалектика (як система законів та категорій у їх взаємозв’язку) як методологія була розроблена Гегелем. Згодом вона була переосмислена і доповнена класиками марксизму-ленінізму.

Залежно від специфіки  конкретної економічної дисципліни методологія економічної теорії у цілому набуває специфічних форм свого вияву, а крім визначальних принципів, способів пізнання конкретної дійсності, кожна наука використовує окремі важливі для неї засоби. Так, для історії народного господарства надзвичайно важливим є принцип історизму, для економічної статистики – метод індукції та ін.

Раціональний синтез методології економічної теорії і конкретних методів пізнання в  окремих економічних дисциплінах  здійснюється певною мірою за допомогою  таких загальнонаукових дисциплін, як системний підхід, теоретична кібернетика, математика, синергетика та ін.

Значною мірою розв’язання  поставленої проблеми було б можливе  завдяки розробці такої «стикової» наукової дисципліни, як економічна філософія (або філософія економіки), яка дала б змогу подолати незнання переважною більшістю економістів методології економічної теорії, а філософам — незнання основ економічної теорії. Як зазначав Й. Шумпетер щодо використання економістами однієї з основ методології економічної теорії, "вони уникали логічних помилок головним чином тому, що, загалом, не використовували логіку".

Важливим завданням  філософії економіки є інтеграція фундаментальних (політичної економії, історії економічної думки), функціональних (фінанси, кредит, статистика та ін.), галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва), регіональних (регіономіка, економіка окремих регіонів), системно-конкретних (менеджменту, маркетингу) наук. В економічній теорії, передусім у політичній економії, розглядаються проблеми, що стосуються усіх конкретних економічних дисциплін, зачіпають інтереси всіх людей. Важливу роль у методології економічного дослідження відіграє чітке розуміння самого поняття "теорія", яке відображає найвищий рівень наукових знань і охоплює комплекс концепцій, ідей, вчень поглядів, за допомогою яких дається всебічне пояснення певного явища або процесу у формі обґрунтованих законів, закономірностей, істотних (у т.ч. причинно-наслідкових та ін.) зв'язків і рис, за одиничним та частковим з'ясовується загальне, за випадковим — закономірне.

Методологія економічної  теорії відтак залежить від предмета даної науки насамперед від предмета політичної економії отже, від правильного розуміння структури економічної системи, основними елементами якої є продуктивні сили, техніко-економічні відносини, організаційно-економічні відносини, відносини економічної власності у своїй єдності і взаємодії формують цілісну систему економічних відносин.

Розділ 2. Діалектична  логіка як філософський метод пізнання

Діалектична логіка - наука про загальні закони і форми руху мислення, які є засобами пізнання внутрішньо суперечливої сутності предметів і явищ об’єктивного світу, діалектичного процесу їхнього розвитку, виникнення і зникнення [7]. Термін діалектична логіка можна розглядати в широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні - це філософська наука, систематизоване викладення діалектики, що приймається як логіка (наука про мислення) і теорія пізнання об’єктивного світу. У вузькому значенні - це логічна дисципліна про форми правильного розмірковування, як і в формальній логіці, тільки із врахуванням дії законів діалектики. [11]

"Ядром" діалектичної  логіки є принцип тотожності  протилежностей. Суть вимог принципу  тотожностей протилежностей виражає формула: істинне знання сутності предмета досягається через діалектичний синтез його протилежних визначень.[7]

Предметом діалектичної логіки є мислення. Проте предмет діалектичної логіки, з одного боку, перетинається із предметом діалектики (теорія пізнання, онтологія, метод); а з іншого боку, предмет діалектичної логіки безпосередньо пов’язаний із предметом логіки формальної.

Головним у діалектичній логіці є питання про істину і шляхи  її пізнання. Діалектична логіка вивчає логічні засоби мислення, за допомогою яких відбувається процес пізнання істини. Діалектична логіка вивчає категорії як форми мислення, що забезпечують певні ступені логічного пізнання істини. Місце тієї чи іншої категорії в процесі пізнання визначається тим, яку сторону об’єктивної дійсності вона відображає. Тому субординація категорій у процесі пізнання, логічна послідовність застосування їх визначаються їхнім об’єктивним змістом.

З’ясовуючи пізнавальні функції категорій як форм мислення, діалектична логіка не може абстрагуватись від їхнього змісту, а розкриваючи його, вона дає зображення найістотніших зв’язків і відношень об’єктивної дійсності та процесу її пізнання. У цьому відмінність діалектичної логіки від формальної логіки, яка вивчає формальну структуру вже готового знання, абстрагуючись від його розвитку.

Ключовими категоріями діалектичної логіки є поняття об’єктивна реальність, свідомість, практика. Система категорій діалектичної логіки є системою визначень об’єктивного змісту цих понять. Важливе методологічне значення для виявлення закономірних зв’язків між формами мислення і осягнення за їх допомогою істини має принцип єдності одиничного, особливого та загального. Основними принципами логічного синтезу наукових знань у наукові теорії є принцип єдності історичного і логічного та принцип сходження мислення від абстрактного до конкретного. Ці принципи передбачають діалектичне поєднання аналізу і синтезу, дедукції і індукції, а також інших логічних засобів і форм мислення.

Як наука Діалектична  логіка виникла порівняно недавно. Першою спробою її побудови була "Наука логіки" Г. Гегеля, в якій розробляються принципи діалектичної логіки виходячи із ідеалістичного ототожнення мислення і буття. Після Гегеля за понад сто років не було внесено нічого суттєво нового. Всі спроби побудувати цілісну теорію "діалектичного мислення" закінчувалися безрезультатно.

Гегелівська діалектична  система включає в себе біля сорока категорій (буття, кількість і якість, міра, явище і сутність, форма і зміст, матерія, закон, випадковість і необхідність, можливість і дійсність, ціле і частина, причина і наслідок, свобода і необхідність, протилежність, суперечність тощо)[Sil]. Взаємозв’язок категорій, перехід кожної категорії до іншої здійснюється закономірним шляхом. Серед цих законів і категорій ключову роль він відводив закону єдності і боротьби протилежностей, зокрема розчленуванню цілого на суперечливі сторони.

Глибинною основою гегелівської діалектики являється середньовічна концепція історії. Остання представляє собою розвиток християнської доктрини Бога і людства по відношенню до людського суспільства. Звідси походять внутрішні протиріччя діалектики: одні її принципи можуть застосовуватись тільки до духу, але не до природи, інші - тільки до природи, але не до духу. Гегель сам звертав увагу на те, що основний принцип діалектики, що стверджує мінливий і перехідний характер всіх кінцевих речей, відповідає уявленню про всемогутність Бога.

Методологія Гегеля була конструктивно поглиблена і втілена передусім у «Капіталі» К.Маркса та «Анти-Дюрінгу» Ф. Енгельса, у філософських зошитах В. Леніна. Марксистко-ленінське вчення виходить з того, що методологічною і світоглядною основою науки є діалектичний матеріалізм та історичний матеріалізм. Матеріалістично розв’язуючи питання про природу науки та її методів і принципів, діалектичний матеріалізм вбачає основу методів пізнання в законах об’єктивної дійсності, яка дана людині у формах суспільно-історичної практики.

Розділ 3. Загальнонаукові  методи пізнання

Сучасна система методів  науки досить різноманітна, як і  сама наука. У методології існує  безліч класифікацій наукових методів. Йдеться, наприклад, про методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, про  методи побудови наукових теорій та їх перевірки, методи викладення наукових результатів. Крім того, розрізняють методи емпіричного пізнання (вимірювання, експеримент, спостереження тощо), та теоретичного (формалізація, аксіоматичний, теоретичного моделювання тощо).

З позиції сфери застосування методи поділяють на загальні і часткові. Часткові, спеціально-наукові, використовуються в окремих науках. Загальнонаукові  методи використовують всі, або майже  всі науки. До таких методів відносяться  аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення і абстрагування, метод експерименту і аналогії, моделювання, формалізації, аксіоматичний метод та інші.

Метод абстрагування – виділення єдності найбільш істотних ознак, характерних зв’язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх [6, С. 124].

Узагальнення – логічне завершення абстрагування, поширення спільних ознак предметів на всі предмети даної множини. Внаслідок узагальнення відбувається мислене об’єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію [6, С. 124].

Аналіз і синтез –  взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз – мислене розчленування цілісного предмета та його частини, виділення окремих ознак, властивостей предмету і вивчення їх як певних елементів цілого. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмету.

Синтез – зворотний процес – мислене поєднання в єдине ціле розчленованих частин предмету. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.

Метод сходження  від абстрактного до конкретного – метод, за допомогою якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чого дійсність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.

Індуктивний і  дедуктивний методи пізнання – загальні види умовиводів, взаємопов’язані методи пізнання. Дедукція – достовірний висновок в процесі переходу від більш загального знання до менш загального. Індукція – загальний висновок, що робиться, виходячи зі знання про одиничне чи часткове.

Наукове спостереження – метод вивчення ознак і відношень окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах, без прямого втручання в їх перебіг [6, С. 124]. Основні вимоги до наукового спостереження [8]:

1. однозначність цілі, задуму;

2. системність в методах  спостереження;

3. об’єктивність;

4. можливість контролю  або шляхом експерименту, або  з допомогою експерименту.

Спостереження відбувається переважно там, де втручання в  дослідницький процес є небажаним або неможливим.

Спостереження в сучасній науці пов’язане із широким використанням  приборів, які, по-перше, посилюють органи чуття, а по-друге, знімають певний суб’єктивізм притаманний спостереженню. Важливе  місце в процесі спостереження (як і експерименту) посідає операція вимірювання. Вимірювання - певне визначення відношення однієї величини до іншої, прийнятої за еталон[8].

Особливою складністю відзначається  вимірювання в соціальних науках, де його результати значною мірою  залежать від особи спостерігача і його ставлення до об’єкту дослідження.

Експеримент – метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно втручається в їх природній стан і розвиток, створює для них штучні умови [6, С. 124]. Експеримент, як правило, здійснюється на основі теорії чи гіпотези, що визначають постановку задачі та інтерпретацію результатів.

Переваги експерименту в порівнянні із спостереженням полягають  в тому, що по-перше, вдається вивчити  явище, так би мовити, в чистому  вигляді, по-друге, можуть варіюватися  умови протікання процесу, по-третя, сам експеримент може багатократно повторятись.

Розрізняють декілька видів  експерименту [8]:

1. Найпростіший вид  експерименту - якісний, що встановлює  наявність чи відсутність передбачуваних  теорією явищ.

2. Другим, більш складним  видом є вимірювальний або кількісний експеримент, що встановлює числові параметри якої-небудь властивості предмету, процесу.

3. Особливим різновидом  експерименту в фундаментальних  науках є уявний експеримент.

4. Нарешті, специфічним видом експерименту є соціальний експеримент, що здійснюється з метою введення нових форм соціальної організації і оптимізації управління. Сфера соціального експерименту обмежена моральними і правовими нормами.

Спостереження і експеримент  є джерелами наукових фактів. Факти - фундамент науки, вони формують емпіричну основу науки, базу для висунення гіпотез і створення теорій.

Методи аналогії і моделювання – методи, що ґрунтуються на перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об’єкта (моделі), на інший об’єкт, менш вивчений, чи дослідження якого безпосередньо є економічно невигідним [6, С. 124].

Розрізняють декілька видів  моделювання [8]:

1. Предметне моделювання,  при якому модель сприймається  геометричні, фізичні, динамічні  чи функціональні характеристики  об’єкта. Наприклад, модель моста, дамби, модель крила літака тощо.

2. Аналогове моделювання,  при якому модель і оригінал  описується єдиним математичним  співвідношенням. Прикладом можуть  бути електричні моделі, що використовуються  для вивчення механічних, гідродинамічних  і акустичних явищ.

3. знакове моделювання,  при якому в ролі моделей  виступають схеми, креслення,  формули. Роль знакових моделей  особливо виросла із появою  ЕОМ при побудові знакових  моделей.

4. Із знаковим тісно  пов’язане уявне моделювання.  Прикладом в даному випадку може бути модель атома, запропонована в свій час Бором.

5. Особливим видом  моделювання є включення в  експеримент не самого об’єкта,  а його моделі, через що останній  набуває характеру модельного  експерименту. Цей вид моделювання  свідчить про те, що немає твердої гарантії між методами емпіричного і теоретичного пізнання [8].

Метод побудови гіпотез полягає у формуванні припущення, імовірного знання, у створенні обґрунтованого передбачення певних закономірностей або причини, яка викликає певний факт або явище[6, С. 125].

Метод екстраполяції – метод дослідження, що дає можливість при певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші, подібні до перших у певних відношеннях [6, С. 125].

Динамічні і  статистичні методи – дві великі групи методів, що досліджують об’єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на явища, взаємозв’язок яких має однозначний причинено-наслідковий характер, в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відносяться до динамічних. Статистичні методи використовуються для дослідження не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість [6, С.125].

Системно-структурний  метод заснований на дослідженні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів [6, С.125].

Математичні методи (аксіоматичний, математичне моделювання, математична статистика тощо) засновані на формалізації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об’єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів [6, С.125].

Розділ 4. Спеціальні наукові методи пізнання