Декоративно-прикладне мистецтво

Міністерство культури і туризму України

Харківська державна академія культури

 

 

 

 

 

 

 

                                                    Реферат 

на тему:

 

«Декоративно-прикладне мистецтво»

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                  Виконала:

Студентка 2 курсу

Факультета ХМ

Групи 5 - Н

Тютюнник Юлія

 

 

 

                                                  Харків - 2012

 

 

 

План:

1) Історія розвитку 

2) Основні види декоративно-прикладного  мистецтва

3) Художня обробка шкіри

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    

1) Історія розвитку

 

             Декор (лат. decoro -  пристойність, сумісність) - сукупність елементів, складових зовнішнє оформлення архітектурної споруди або його інтер'єрів; може бути живописним, скульптурним, архітектурним. Розрізняють «активний» декор, відповідний конструкції споруди, пов'язаний з його функцією і формою, і «пасивний» декор, не відповідний розчленовуванням форми і притягнений лише для прикраси будівлі. В архітектурі під декором нерідко розуміють всю неконструктивну частину споруди.

 

             Декоративно-прикладне мистецтво (від лат. decoro  - Прикрашаю) - розділ декоративного мистецтва, що охоплює створення художніх виробів з утилітарне призначення.

              Декоративно-прикладне мистецтво охоплює ряд галузей творчості, що присвячені створенню художніх виробів, призначених головним чином для побуту. Його творами можуть бути: різне начиння, меблі, тканини, знаряддя праці, засоби пересування, а також одяг і всякий рід прикраси. Поряд з розподілом творів декоративно-прикладного мистецтва по їхньому практичному призначенню в науковій літературі з 2-й половини 19 ст. затвердилася класифікація галузей по матеріалу (метал, кераміка, текстиль, дерево) чи по техніці виконання (різьблення, розпис, вишивка, набойка, лиття, карбування, інтарсія і т.д.). Ця класифікація обумовлена важливою роллю конструктивно-технологічного початку в декоративно-прикладному мистецтві і його безпосередньому зв'язку з виробництвом.

             Вирішуючи в сукупності, як і архітектура, практичні і художні задачі, декоративно-прикладне мистецтво одночасне належить до сфер створення і матеріальних, і духовних цінностей.

             Твори цього виду мистецтва невіддільні від матеріальної культури сучасної їм епохи, тісно зв'язані з побутовим укладом, що відповідає їй, з тими чи іншими його місцевими етнічними і національними особливостями, соціально-груповими розходженнями. Складаючи органічну частину предметного середовища, з яким повсякденно стикається людина, твори декоративно-прикладного мистецтва своїми естетичними перевагами , образним ладом, характером постійно впливають на щиросердечний стан людини, його настрій, є важливим джерелом емоцій, що впливають на його відношення до навколишнього світу.

              Естетично насичуючи середовище, що оточує людину, твори цього жанру в той же час як би поглинаються нею, тому що звичайно сприймаються у взаємозв'язку з її архітектурно-просторовим рішенням, із вхідними в неї іншими чи предметами їхніми комплексами (сервіз, гарнітур меблів, костюм, набір ювелірних виробів). Тому ідейний зміст творів декоративно-прикладного мистецтва може бути зрозуміле найбільше повно лише при ясному представленні (реальному чи думкою відтвореному) про ці взаємозв'язки предмета із середовищем і з людиною.

                  Архітектоніка предмета, обумовлена його призначенням, конструктивними можливостями і пластичними властивостями матеріалу, часто відіграє основну роль у композиції художнього виробу. Нерідко в декоративно-прикладному мистецтві краса матеріалу, пропорційні співвідношення частин, ритмічна структура служать єдиними засобами втілення емоційно-образного змісту виробу (наприклад, позбавлені декору виробу зі скла чи ін. нічим не тонованих матеріалів). Тут наочно виявляється особливе значення для декоративно-прикладного мистецтва чисто емоційних, необразотворчих засобів художньої мови, використання яких і ріднить його з архітектурою. Емоційно-змістовний образ найчастіше активізується образом-асоціацією (зіставленням форми виробу з краплею, квіткою, фігурою людини, тварини, її окремими елементами, з яким-небудь ін. виробом - дзвоном, балясиною і т.п.). Декор, з'являючись на виробі, також істотно впливає на його образну структуру. Нерідко саме завдяки своєму декору побутовий предмет стає твором мистецтва. Володіючи власною емоційною виразністю, своїм ритмом і пропорціями (нерідко контрастними стосовно форми, як, наприклад, у виробах хохломських майстрів, де скромна, проста форма чаші й ошатний, святковий розпис поверхні різні по своєму емоційному звучанню), декор зорово видозмінює форму й у той же час зливається з нею в єдиному художньому образі.

                Для створення декору широко залучаються орнамент і елементи ( порізно чи у всіляких сполученнях) образотворчого мистецтва (скульптура, живопис, рідше - графіка). Засобу образотворчих мистецтв і орнамент служать не тільки для створення декору, але часом проникають і у форму предмета (деталі меблів у виді пальметт, волют, звіриних лап, голів; судини у виді квітки, плоду, фігури птаха, звіра, людини). Іноді чи орнамент зображення стають основою формоутворення виробу (візерунок ґрати, мережива; малюнок плетива тканини, килима). Необхідність погодити декор з формою, зображення - з масштабом і характером виробу, з його практичним і художнім призначенням приводить до трансформації образотворчих мотивів, до умовності трактування і зіставлення елементів натури (наприклад, сполучення в оформленні ніжки столу мотивів левиної лапи, крил орла і лебедячої голови).

               У єдності художньої й утилітарної функцій виробу, у взаємопроникненні форми і декору, образотворчого і тектонічного почав виявляється синтетичний характер декоративно-прикладного мистецтва. Його добутки розраховані на сприйняття і зором, і дотиком. Тому виявлення краси фактури і пластичних властивостей матеріалу, майстерність і різноманіття прийомів його обробки одержують у декоративно-прикладному мистецтві значення особливо активних засобів естетичного впливу.

 

2) Основні види декоративно-прикладного мистецтва

 

• Батік

-холодний батик

-гарячий батик

• Гобелен

• Нитяна графіка

• Художнє різьблення

-різьблення по каменю

-різьблення по дереву

-різьблення по кістці

• Кераміка

• Вишивка

-давньоруська лицьове шиття

• В'язання

-в'язання гачком

-в'язання спицями

• Макраме

• Килимарство

-ворсовий килим

-безворсовий килим

• Ювелірне мистецтво

• Художня обробка шкіри

• Художня обробка металу

-християнська олов'яна мініатюра

-художня ковка

-художнє литво з благородних металів, бронзи і латуні

-художнє литво з чавуну

• Пірографія (випалювання по дереву, шкірі, тканини і т. д.)

• Робота зі склом

-вітраж

-вітражна розпис

-мозаїка

• Набійка

"" "Бісероплетіння" ""

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3) Художня обробка  шкіри

 

Худо́жня обро́бка шкі́ри — вид декоративно-ужиткового мистецтва, що специфічними прийомами формотворення й оздоблення утворює чимало естетично досконалих побутових речей: посудин, взуття, одягу тощо.

 

У первісні епохи шкіру  розглядали лише під кутом її практичної придатності. Згодом зрозуміли художню  вартість шкіри, шляхом експериментування  виявили та вдосконалили техніки  її обробки. Так, у середньовіччі  шкіра стала матеріалом для художньої  творчості, пов'язувалася з багатьма ремеслами: чинбарством (первісна обробка  сировини), шевством, лимарством (виготовлення предметів упряжі), кушнірством (пошиття  шкіряного одягу), палітурництвом (виготовлення шкіряних обкладинок) та ін.Зміст  [сховати]

Історія

 

Первісні люди успішно  використовували шкури тварин для  того щоб захистити себе від мінливої погоди. Проте жив такий одяг недовго, на нього згубно діяла вода та перепади температури. Власне, саме тому лише невелика частина шкіряних предметів, виготовлених стародавніми майстрами дійшла до наших  днів. З часом люди навчились продовжувати життя шкурам: при розкопках у  Єгипті та Месопотамії, які відносяться  до V ст. до н. е., археологи виявили  зображення на стінах, які відображали  процес обробки шкур. Зберігали шкури, висушуючи їх в розтягнутому вигляді  на сонці, втираючи в поверхню шкіри  жир і добре розминаючи її, або  комбінуючи ці два примітивні способи  дублення.

 

Що тільки не робили майстри  того часу зі шкіри: одяг та взуття, різноманітний  посуд, торби, футляри. Надуті овечі  шкури, зняті «панчохою», служили  відмінним засобом для руху по воді, з шкур, натягнутих на каркас, виготовляли човни, а кочові племена  подібним шляхом будували свої тимчасові  помешкання. Воїнам щит із шкур не раз  рятував життя, а барабан піднімав бойовий дух. Спочатку це були цілком утилітарні речі, проте стародавній  людині, як і нам з вами, також  хотілось виразити себе. Знайшлись  ремісники з творчим підходом до роботи, які стали праотцями  художньої обробки шкіри. Якщо ви будете в Єгипті у Долині царів, обов'язково погляньте на найдавніші твори мистецтва  зі шкіри (1350 р. до н. е.), вони збереглись у гробниці Тутанхамона, — це розшитий одяг жерців, сандалії, прикрашені золотом, різноманітні предмети побуту. Причому, в їх оздобленні використовували фарбування шкіри, аплікацію, навіть найпростіше гравіювання. З виникненням писемності майстри Пергамського царства навчились вичиняти шкури особливим способом, отримуючи матеріал, схожий на папір, — пергамент. Римляни в І ст.. до н. е. пішли ще далі — вони переплітали листи пергаменту на зразок книги, пізніше стали робити захисні обкладинки, найчастіше з недорогої шкіри.

 

З розвитком палітурної справи розквітала и техніка художньої  обробки шкіри: вже у Х ст.. обкладинка багато прикрашалась різноманітними штампами, гравіюванням, тисненням. Орнаменти  покривали всю поверхню обкладинки, вражаючи своїм різноманіттям —  від найпростіших кругів та трикутників  до зображення рослинного декору, фігур  тварин, лицарів, янголів та ін. Проте, лише небагато екземплярів шкіряних виробів того часу дійшли до нас. В  епоху готичного стилю (XIII–XV ст..) отримала широке розповсюдження техніка  гравіювання шкіри, вона достатньо  складна у виконанні, тому потребувала  високої майстерності від художника. Гравійовані вироби періоду готики по сьогоднішній день вважаються неперевершеними  творами мистецтва, вони зберігаються у багатьох музеях світу. Сортимент  таких виробів достатньо широкий  — це шкіряні шпалери, різноманітні футляри, шкатулки, скриньки, і, звичайно ж, палітурки. Особливо цінувались роботи німецьких, швейцарських, австрійських та чеських майстрів. Техніка гравіювання  була дуже дорогою, тому найчастіше вона застосовувалась в поєднанні  з рельєфним тисненням, золоченням та штампуванням, які могли виконувати майстри рангом нижче. А у середині XV ст. у Франції почали прикрашати шкіряні обкладинки за допомогою  печатних пластин з вигравіюваним  на них малюнком, що значно спрощувало роботу, та здешевлювало її. В епоху  Відродження на сцену виходять італійські майстри, і строге готичне гравіювання  поступається місцем вишуканому тисненню. На шкіряних щитах, шоломах або шкатулках  відтворювались цілі рельєфні картини, що зображали міфологічних персонажів, сцени полювання або воєнних  дій, наприклад. Поступово італійські чинбарі (рос. кожевники) стали впроваджувати в Європі техніку ручного золочення, запозичену у перських ремісників, а разом з нею і вигадливі східні орнаменти. З італійськими палітурниками успішно конкурували представники угорської школи художньої обробки шкіри. У своїх роботах вони використовували шкіру різних кольорів, головним елементом композиції часто ставав герб, обрамлений рослинним чи плетеним орнаментом, різьбою, золотінням.

 

Зі стилем бароко в моду ввійшли шкіряні шпалери, спочатку їх робили у північній Африці, потім  в Іспанії, а у XVII ст.. вони завоювали  популярність у всій Європі. Декорували такі шпалери штампуванням, пишними  орнаментами, тисненням, золотом та сріблом, вишивкою, знову у оздобленні з'явилось гравіювання. У XVIIІ ст.. величне бароко поступилось місцем легкому рококо. В оздобленні шкіри  переважає мереживний орнамент як відображення моди того часу. Французькі художники  прикрашають свої вироби мозаїкою, наклеюючи різнокольорові шматочки шкіри на шкіру основи, ми називаємо  цей прийом аплікацією. Складніший варіант мозаїки — це інтарсія, коли на шкіряній основі вирізають  отвори, в які вклеюють шматочки шкіри такого ж самого розміру, що й вирізані, але інших кольорів. Внаслідок трудомісткості виконування  інтарсія не отримала широкого розповсюдження.

 

В кінці вісімнадцятого століття в мистецтві господарював простий  та строгий класицизм, але нічого нового в прийоми художньої обробки  шкіри він не вніс. ХІХ ст.. заполонив  стиль модерн з його незвичайними обтікаючими формами, що так відрізнялись від лаконічності набридлого класицизму. В роботах по шкірі знову з'являється  гравірування, яка найкраще підкреслювала  чистоту ліній модерну, застосовується інтарсія, золотіння. Приємно буде дізнатись, що наші предки — скіфи також  були майстрами обробки шкіри: в  курганах на Гірському Алтаї вчені  знайшли шкіряні посудини, коробки, упряж, датовані V-І ст.. до н. е. В якості декору застосовувалась, в основному, аплікація, проте вже зустрічається  тиснення і татуювання (виявляється  її роблять не лише на живому тілі).

 

За свідченням літописців шкіряний промисел у слов'ян був  відомий ще VI–VII ст.., щоправда шкіряних речей дійшло до нас дуже мало, найчастіше це було взуття з дубленої шкіри.

 

При розкопках в Москві та Новгороді були виявлені шкіряні  майстерні, що існували в ХІ — ХІІ  ст.. Виготовляли в них взуття, шиті золотом і сріблом пояса, рукавички, кінську збрую, пергамент. З розповсюдженням грамотності  в Київській Русі почали з'являтись шкіряні палітурки. Спочатку вони грали  захисну функцію і були прості в оформленні, з часом їх стали  прикрашати сліпою печаткою штампами різноманітної форми, зображенням  рослин, геометричними орнаментами, рельєфним тисненням.

 

Особливо відомим був  промисел з вичинки сап'янових шкір в Торжку, самобутні вироби руських  майстрів — багато прикрашене взуття, пояса, гаманці. Виробництво шкіри  на Русі успішно розвивалось, багато в чому випереджаючи Європу. Тільки тут вироблялась кольорова шагрень, сап'ян чудової якості та унікальних кольорів, червона юхта, яку експортували закордон до 1914 року.

 

У ХХ столітті шкіряне ремесло  не зникло ні у європейських країнах, ні в нас в Україні. Визнані  художні центри з обробки шкіри  існують в Італії. Німеччині, Румунії, Болгарії. Успішно і плідно працюють і інші національні школи чинбарів: насамперед, слід назвати естонських та латвійських художників, чиї роботи не раз одержували нагороди на міжнародних  виставках; вікові традиції обробки  шкір передавались із покоління в  покоління у народів Крайньої Півночі, Сибіру і Далекого Сходу; розвивались  промисли в Киргизії, Казахстані и  Татарстані. Дублення

 

Якби людина не навчилась  тисячі років тому зберігати шкіру, зняту з вбитого звіра, не було б і нашого мистецтва. Одним із найстаріших способів дублення є  жирове: в сиру шкіру втирали тваринні або рослинні жири, потім добре  розминали спеціальними ножами, а  бувало, що й жували шкуру, щоб пом'якшити її. Навіть зараз коли на дворі ХХІ  століття, подібним способом, використовуючи риб'ячий жир, вичиняють шкури деякі  народи Півночі.

 

А у Індії с незапам'ятних  часів для дублення шкіри використовували  відвари різноманітних рослин які  містили таніди: жолуді та кору дуба, плоди акації, кору каштана, сосни, ялинки, верби та мирту.

 

Галунове дублення проникло в Європу з Китаю, там обробляли  шкури сумішшю алюмінієвих галунів (мінерали, подвійні водні сульфати алюмінію і лужних катіонів) і звичайної  кухонної солі.

 

Досі при вичинці шкур використовують саме ці три способи  дублення, що зазнали за багатовікову історію деяких змін. Слід зауважити, що у різних народів існували і  свої, самобутні вичинки шкур: індіанці, наприклад, обробляли шкури димом  від вогнища, турки протравлювали  їх у висівках, виноградному соку, меді та інжирі, татари вимочували в кумисі, на Русі заквашували у хлібному киселі.

 

Коротко ознайомимося з сучасним процесом вичинки шкіри. Власне, дублення — це обробка шкіри тими чи іншими речовинами для надання їй еластичності, міцності та зносостійкості. Проте, перед  тим як приступити до дублення, зняті  шкури консервують (найчастіше в  концентрованому розчині солі), потім  декілька діб вимочують спочатку у воді, потім у розчині вапна, видаляють м'язово-жировий шар, що залишився на шкірі та волосяний  покрив шкури. Ця шкіра проходить  повторну обробку для надання  ще більшої міцності та пластичності. Отриманий шкіряний напівфабрикат  готовий до дублення. За допомогою  жирового дублення, використовуючи жир  тріски, тюленів, обробляють шкури лосів, оленів, кіз, телят, для отримання  замші. Рослинним дубленням вичиняють  шкури великої рогатої худоби, свиней та коней. Такі шкури щільні, еластичні, добре вбирають вологу, мають  приємний рожево-бежевий колір.

 

В сучасному виробництві  застосовують переважно мінеральне дублення, використовуючи розчини солей  хрому або алюмінію, тому його називають  хромовим дубленням.

 

Завдяки досягненням сучасної хімії з'явилось так зване синтетичне дублення, де застосовують синтали — продукти складного органічного синтезу.

 

Будова та види шкіри

Будова шкіри

 

Шкура тварини складається  з трьох основних шарів: епідермісу, власне шкіри — дерми і підшкірної клітковини. Епідерміс — це верхній  шар, розміщений над дермою, утворюється  клітинами, наповненими вологою, живляться  вони через капіляри та пори. Волосяний  покрив тварини, пронизуючи епідерміс, з'єднується з дермою. В процесі  вичинки, епідерміс видаляється, тоді як при виробництві хутра він  має основне значення. Власне шкіра  або дерма — це те, з чого виробляють шкіру. Основними складовими дерми  є волокна сполучної тканини: колагенові, еластинові і гладенькі  м'язові. Третій шар шкури — підшкірна клітковина, складається із сполучних, м'язових, нервових волокон та жирової тканини, з'єднує дерму з м'язами тварини. При виробництві клітковина повністю видаляється. Якість шкіри залежить від багатьох факторів. Звичайно ж, найніжніша та еластична шкіра у молодих тварин, з віком розміри та товщина шкіри збільшується, а якість погіршується. У самок шкіра красивіша, щільніша та еластичніша ніж у самців. Впливають на якість також і клімат та умови утримання.

 

Види шкіри

 

Шкіри, з якими ми стикаємось в побуті, виробляються найчастіше із шкур великої рогатої худоби, коней, кіз, свиней, овець, оленів. Рідко, але можна зустріти вичинену шкіру  крокодила, змії чи риби. Роблять шкіряну  сировину і з морських тварин: моржа, тюленя, кита. Найціннішими є шкури  ВРХ. Вони поділяються на декілька видів:

 

Сириця — вичинена, але не дублена шкіра виробляється зі шкір великої рогатої худоби (ВРХ) і свиней, міцна й пластична, її переважно використовують для лимарно-сідельних виробів.

 

Пергамент (від назви м. Пергама в Малій Азії) — вичинена, але недублена тонка шкіра, вироблена зі шкір ВРХ, буйволів та свиней з наступним сушінням. До поширення паперу пергамент використовувався для писання та виготовлення палітурок.

 

Склизок — шкіри хромового дублення з шкур ненароджених телят, товщиною 1,0 — 1,4 мм.

 

Опойок — шкіра молочних телят, найцінніша з шкур ВРХ, мяка, рівна, еластична, з дуже гарною мереєю (малюнком на лицьовій поверхні вичиненої шкури).

 

Виросток — шкіра телят, які харчуються вже рослинною їжею. Вичинюється хромовим дубленням для шкіргалантерейних виробів, товщина шкіри 0,7 — 1,6 мм.

 

Напівшкіра — шкіри, вироблені рослинним, комбінованим або хромовим дубленням з шкур телят у віці 1 року. Товщина шкіри від 1 до 3 мм, вона більш жорстка і щільна.

 

Бичок — виробляють з шкур молодняка товщиною до 4 мм рослинним або хромовим дубленням.

 

Яловка- шкіра корови, еластична з рівним лицьовим шаром, товщиною 1,2 — 4, 0 мм.

 

Бичина — шкіра молодого бика товщиною до 5 мм, використовується так само широко як і яловка..

 

Бугай або буйвол — шкури биків, найтовстіші і найважчі серед шкур ВРХ, мають грубу та рихлу структуру.

 

Шевро (від фр. chevreau — козеня) — тонка, м'яка, щільна шкіра, вичинена і дублена хромовими солями зі шкір молодих кіз або козенят. Має своєрідний, гарний візерунок (мерею) у вигляді малесеньких комірочок. Один з найкращих матеріалів для виготовлення художніх виробів.

 

Шеврет (від фр. chevrette — кізочка) — замінник шевро — виробляють зі шкір овець хромовим дубленням. З нього виготовляють художні вироби, галантерею тощо.

 

Сап'ян (від перс, saxtyan, saxt — міцний) — тонка, м'яка шкіра найрізноманітніших кольорів — продукується із козячих (рідше овечих, телячих, лошачих) шкір шляхом дублення рослинними екстрактами. Використовується для святкового взуття, пасків, обтягування меблів, футлярів, палітурок.

 

Шагрень — шкіра рослинного дублення, мяка, з мілким рельєфним малюнком, виробляється з овечих шкур.

 

Лайка — тягуча, мяка шкіра, отримана алюмінієвим дубленням, є найціннішою сировиною для пошиву рукавичок.

 

Замша (від фр. chamois — сарна) — м'яка, гнучка, бархатиста шкіра, має на лицевій поверхні густий, низенький, блискучий ворс, виготовляють жировим дубленням зі шкір сарн, лосів, диких кіз, овець або телят. Має чудовий зовнішній вигляд.

 

Велюр (від лат. villus — вовна, ворса) — тонка шкіра зі штучно нанесеним із внутрішнього боку ворсом (під замшу). З цією метою використовували дрібнозернисті абразивні матеріали. Виготовляють із пошкоджених (на лицевій стороні) шкір овець, телят, кіз тощо.

 

Спілок — отримують розпилюванням товстої шкури на два або більше шари. Він жорсткий і не міцний, тому часто на поверхню спілка наносять штучну мерею, імітуючи цим більш дорогі сорти шкіри.

 

Юхт (від перс, juft — пара) — м'яка, тонка шкіра, вироблена комбінованим дубленням зі шкір ВРХ, коней і свиней. Опоряджують з лицевої поверхні, інколи наносять тисненням штучну мерею на прасувально-мерейних машинах. Виготовляють верх окремих видів взуття, галантерейні та лимарні вироби.

 

Підкладкову шкіру виробляють з вибракованих дублених напівфабрикатів тонких шкір. Вирізняється малою щільністю структури й абсорбційними властивостями.

 

Штучну шкіру одержують  при хімічній і механічній переробці  натуральної або синтетичної  сировини. Інколи вона служить замінником натуральної шкіри у деталях  художніх виробів (каркаси, прокладки, вставки і т. ін.).

 

Інструменти для  художньої обробки шкіри

 

Для роботи з шкірою не потрібні якість унікальні інструменти, щось можна купити, а для виготовлення інших можна використати послугами  спеціалістів з виготовлення інструментів. Для розкрою товстих шкір, пасків необхідний шевський (рос. сапожный) ніж-косяк, зроблений із високо вуглецевої сталі. Хороший ніж можна отримати із шматка полотна машинної (механічної) ножівки шириною 30 — 40 мм. Ріжуча кромка розміщена під кутом 30 до довгої сторони ножа, ширина її 10 — 20 мм, ніж гострий з обох сторін, кут заточування 2 — 3. щоб було зручніше працювати, ручку ножа обмотують шматком шкіри.

 

Розкроюють шкіру на товстому склі, дерев'яній дошці або твердому гумовому листі. Для розмічання деталей  при розкроюванні знадобляться пластмасові, дерев'яні або металеві лінійки  та кутники, циркуль, а для різання  шкіри по прямим лініям сталеві лінійки  товщиною 2-3 мм. Подібний косяку ніж, але  більш вузький, 15-20 мм шириною, з ріжучою  кромкою 45 до довгої сторони ножа, потрібен для виконання гравірування по шкірі.

 

Ніж для шерфування (стоншення) шкіри може бути таким самим по формі як і косяк, але заточують  його як правило, тільки з однієї сторони. Бувають ножі праві та ліві. Застосовують для шерфування і кушнірський (рос. скорняжный) ніж з напівкруглим лезом. Шурфуючи край шкіряної деталі, працюють на мармуровій дошці. Ріжуча кромка ножа, зісковзуючи з шкіри на гладеньку поверхню мармуру, не тільки не тупиться, а навіть краще наточується. Стануть у пригоді і ножі для роботи з деревом із змінними лезами. Усі ріжучі інструменти для роботи зі шкірою мають бути добре наточені: шкіра в'язкий матеріал, і навіть злегка притуплений ніж буде зминати шкіру, а не різати її. Працюючи з шкірами товщиною 1- 1,5 мм, можна користуватись звичайними кравецькими ножицями. Товстішу шкіру ріжуть спеціальними ножицями. Для оздоблювальних робіт використовують ножиці «зиг-заг» та манікюрні ножиці.

 

При обплітанні краю шкіряних виробів перфорують краї, тобто пробивають ряд отворів. Працюють круглими пробійниками з діаметром отвору 1 — 2,5 мм. Роблять  пробійники із загартованих сталевих трубок, заточуючи їх кінець із зовнішньої сторони на конус. Пробійники з діаметром  отворів від 2 до 5 мм найчастіше використовують при установці різноманітної  фурнітури: заклепок, блочків, кнопок, пряжок тощо. Є пробійники з діаметром до 30- 40 мм, ними вибивають рівні кружечки з шкіри, з яких потім роблять ґудзики, сережки та іншу біжутерію. Існують також щілинні пробійники, ними пробивають вузькі прямокутні отвори, крізь які протягують плоскі шкіряні ремінці, працюючи в техніці плетіння по перфорації. Також є фігурні пробійники, вони вибивають найрізноманітніші трикутники, ромби, квадрати, зірочки, краплинки, сердечка, овали та ін. Такою перфорацією прикрашають поверхню виробу, застосовують їх у аплікації та спрощеній інтарсії.

 

Правила роботи з пробійниками такі: шкіряну деталь, на яку буде наноситись перфорація, кладуть на торцевий зріз дерева, товсту шкіру, лист щільної гуми, товстий лінолеум без  тканинної основи або не гофрований картон. Пробійник ставлять перпендикулярно  до площини шкіри і сильно вдаряють молотком по його хвостовому кінцю. Якщо отвір пробився не повністю, трошки поверніть пробійник навколо  його осі та знову сильно вдарте молотком.

 

Достатньо зручні та безшумні в роботі пробивні кліщі, на яких встановлений барабан з шістьма круглими пробійниками, зазвичай їх діаметр від 1 до 6 мм. Щоправда, отвори можна пробивати в безпосередній  близькості до краю деталі, і товсті шкіри кліщі не беруть. Якщо пробійник  затупився, його потрібно підправити. Наточують пробійники лише із зовнішньої сторони на маленькому бруску, рухаючи  пробійник на себе і при цьому  повертаючи його навколо осі; фігурні  та щілинні — за допомогою трикутного або квадратного бруска або алмазних надфілів різного профілю, рухаючи  надфіль зверху вниз до ріжучої кромки пробійник.

 

Для виконання декору в  техніці печаті необхідні спеціальні інструменти — штампи. Штамп є  стержнем, на одному кінці якого  виточені нескладні рельєфні узори: трикутник, квадрат, овал, півмісяць, зірочки, букви та ін. виконуючи штампування, шкіру кладуть на картон або гуму, штамп ставлять вертикально і  сильно вдаряють по ньому, наче вминають слід від штампа в шкіру. Працюють як холодними, так і нагрітими  штампами. В техніці штампування  працюють не лише штампами, але й різними роликами та колісними басмами, наносячи з їх допомогою прямі та хвилясті лінії, геометричний узор. Для роботи з шкірою потрібні молотки. Для встановлення різної фурнітури, набивання перфорації чи штампування знадобиться молоток середнього розміру. Для розгладжування швів, відбивання проклеєних місць можна застосувати дерев'яний молоток.

 

При виготовленні біжутерії  потрібно працювати з дротом, наприклад, робити дужки для сережок або  якісь дрібниці, тут потрібні кусачки, плоскогубці, круглогубці, надфіль. Якщо не має спеціального інструменту, можна  для гравірування використовувати  лопатку з манікюрного набору та пінцет. Прокладаючи ручні шви  на товстих шкірах, не обійтись без  круглого шила та голок із заокругленим кінчиком. Зшиваючи більш тонкі шкіри  вручну краще скористатись спеціальною  голкою для шкіри. Її гострий кінчик нагадує плоску лопатку загострену лопатку, звичайна голка при проколі  розсовує волокна шкіри, а оскільки шкіра має дуже щільну структуру, протягнути таку голку важко, плоска голка прорізає шкіру, що полегшує шиття.